Останнє бажання

17

Дощ припинився. Над Риндою зайнялася веселка, вона перетнула небо обірваною багатобарвною дугою. Здавалося, вона виростає прямо зі зруйнованого даху корчми.

— О боги,— буркнув Жовтець.— Яка тиша… Вони мертві, кажу вам. Або повбивали одне одного, або мій джин їх прикінчив.

— Треба б глянути,— сказав Вратимир, витираючи чоло пом'ятою шапкою.— Вони можуть бути поранені. Може, викликати медика?

— Радше гробаря,— сказав Крепп.— Знаю я цих чаклунок, та й у відьмака в очах теж чортики бігали. Що поробиш, треба копати на цвинтарі дві могили. Правда, цю Йєннефер я порадив би перед похованням проткнути осиковим кілком.

— Яка тиша,— повторив Жовтець.— Щойно дошки літали, а тепер мертва тиша, чутно, як муха пролетить.

Вони підійшли до руїн майбутньої корчми. Обережно й повільно.

— Нехай столяр готує труни,— сказав Крепп.— Скажіть столяру.

— Тихіше,— перервав Еррділь.— Я щось чув. Що це було, Хіреадане?

Ельф відкинув волосся з гострого вуха, нахилив голову.

— Не певен… Підійдімо ближче.

— Йєннефер жива,— раптом сказав Жовтець, напружуючи свій музичний слух.— Я чув, як вона застогнала. О, знову!

— Вірно,— підтвердив Еррділь.— Я теж чув. Застогнала. Імовірно, сильно страждає. Хіреадане, куди ти?! Побережися!

Ельф обережно заглянув у розбите вікно й відразу відступив.

— Ходімо звідси,— сказав він коротко.— Не будемо їм заважати.

— То вони обоє живі? Хіреадане? Що вони там роблять?

— Ходімо звідси,— повторив ельф.— Залишимо їх ненадовго вдвох. Нехай залишаться, вона, він і його останнє бажання. Перечекаємо в якій-небудь корчмі, пройде трохи часу, і вони до нас приєднаються. Обоє.

— Ні, що вони там роблять?— зацікавився Жовтець.— Скажи ж, чорт забирай!

Ельф посміхнувся. Дуже, дуже смутно.

— Не люблю високих слів,— сказав він.— Але іншими словами цього не передати.