Останнє бажання

3

— Хазяїн спить,— повторив воротар, дивлячись на Геральта зверху. Він був на голову вищим й майже вдвічі ширшим в плечах.— Ти що, оглух, бурлако? Спить хазяїн, кажу.

— Ну й нехай його спить,— погодився відьмак.— У мене діло не до твого хазяїна, а до дами, яка у вас… квартирує.

— Діло, значить,— воротар, виявляється, був людиною швидкою на жарти, що при такій фігурі й зовнішності було дивним.— Ну то йди в бордель і задовольняйся. Забирайся!

Геральт відстебнув від пояса мішечок і підкинув його в руці, не випускаючи ремінця.

— Мене не купиш,— гордо вимовив цербер.

— А я й не збираюся.

Воротар був занадто громіздкий, аби мати рефлекс, що дозволив би ухилитися або закритися від швидкого удару звичайної людини. А від удару відьмака він не встиг навіть замружитися. Важкий мішок з металевим дзенькотом саднув його в скроню. Він звалився на двері, обома руками хапаючись за стулку. Геральт відірвав його ударом у коліно, штовхнув плечем і вдарив мішечком ще раз. Очі у воротаря помутніли й розбіглися в комічній косоокості, ноги склалися, як два складні ножики. Відьмак, бачачи, що здоровило хоч уже майже знепритомнів, але усе ще намагається розмахувати руками, дав йому з розмаху втретє, прямо по тім'ячку.

— Гроші,— буркнув він при цьому,— відкривають будь-які двері.

У сінях було темнувато. Через двері ліворуч доносився голосний храп. Відьмак обережно заглянув туди. На розібраній лежанці спала, виводячи носом вигадливі рулади, товста жінка в нічній сорочці, задертій вище стегон. Картина не з найвишуканіших. Геральт затяг воротаря в кімнату й замкнув зовні двері на засув.

Праворуч розташовувалися наступні двері, напіввідчинені, а за ними кам'яні сходи, що вели вниз. Відьмак уже збирався було пройти повз, коли знизу долетіла невиразна лайка, гуркіт і сухий тріск битого посуду.

Приміщення виявилося великою кухнею, заповненою смолистими дровами й травами, що сильно пахли. На кам'яній підлозі, між черепків глиняного глечика, низько нахиливши голову, плазував на колінах зовсім голий чоловік.

— Яблучний сік, матір її,— вимовив він так, що важко було розібрати, вертячи при цьому головою, як баран, який помилково буцнув фортечну стіну.— Сік… яблучний… бажає… Де слуги?

— Чого бажаєте?— чемно запитав відьмак.

Чоловік підняв голову й ікнув. Очі в нього були тупі й червоні.

— Вона бажає яблучного соку,— повідомив він і, ледве піднявшись, сів на прикриту овчиною скриню, обпершись об піч.— Треба… віднести їй наверх, а то…

— Я маю задоволення розмовляти з купцем Бо Берраном, фактором і посланником?

— Тихіше,— болісно поморщився чоловік.— Не верещи. Слухай, там, у барилі… сік… яблучний. Налий у що-небудь… і допоможи мені піднятися сходами, добре?

Геральт знизав плечима, потім співчутливо похитав головою. Сам він, по можливості, уникав алкогольних пригод, але стан, у якому перебував купець, не був йому зовсім вже чужим. Він відшукав серед посудин глечик і олов'яний кубок, зачерпнув з барила соку. Почув храп і повернувся. Голий чоловік спав, звісивши голову на груди.

У відьмака з'явилася дурна думка облити його соком і розбудити, але він відразу роздумав. Взяв глечик і вийшов з кухні. Коридор закінчувався важкими, інкрустованими дверима. Він обережно увійшов, розкривши їх рівно настільки, щоб можна було прослизнути в кімнату. Було темно, довелося розширити зіниці. І відразу скривити ніс.

У повітрі висів важкий запах прокислого вина, свічок і переспілих плодів. І чогось на зразок суміші аромату бузку з аґрусом.

Він озирнувся. На столі посеред кімнати громадилися глечики, графини, кубки, келихи, срібні тарелі й вази, тарілки, качани й ножі з ручками зі слонової кістки. Пом'ята, зсунута скатертина була залита вином, поцяткована фіолетовими плямами, тверда від воску, що стікав зі свічників. Апельсинова шкірка блищала немов квіти серед кісточок слив і абрикосів, хвостиків від груш і обібраних від ягід виноградних грон. Один кубок був перевернутий і розбитий. Інший цілий, наполовину повний, і з нього стирчала індича кістка. Поруч із кубком стояла чорна туфелька на високому підборі. Туфелька була зроблена зі шкіри василіска. Дорожчого матеріалу для взуття на світі не існувало.

Друга туфелька валялася під столом на недбало кинутому чорному платті з білими оборками й шиттям на тему рослинних мотивів.

Геральт постояв хвилину, нерішуче, борючись із почуттям незручності, бажанням розвернутися й піти. Але це означало б, що цербер у сінях дістав своє марно. Відьмак не любив робити що-небудь марно. У кутку кімнати він помітив ґвинтові сходи, на сходинках яких лежали чотири зів'ялі троянди й серветка, забруднена вином і карміновою губною помадою. Запах бузку й аґрусу посилювався.

Сходи вели в спальню, підлогу якої покривала велика кудлата шкура. На шкурі валялася біла сорочка з мереживними манжетами й кілька білих троянд. І чорна панчоха.

Друга панчоха звисала з одного із чотирьох різьблених стовпчиків, що підтримували балдахін над ложем. Рельєфи на стовпчиках зображували фавнів і німф у різних позах. Деякі позиції були досить цікавими. Інші — ідіотськи смішними. Деякі повторювалися. В принципі.

Геральт голосно кашлянув, дивлячись на кучму чорних локонів, що вибивалися з-під адамашкової ковдри. Ковдра поворухнулася й застогнала. Геральт кашлянув голосніше.

— Бо?— невиразно спитала кучма чорних локонів.— Приніс сік?

— Приніс.

З-під чорних локонів з'явилося бліде трикутне обличчя, фіалкові очі й вузькі губи, що злегка кривилися.

— О-о-ох…— губи скривилися ще сильніше.— О-о-ох… Умру від спраги…

— Прошу.

Жінка сіла, вибравшись з-під ковдри. У неї були ладні плечі й гарна шия, на шиї — чорна оксамитка із зіркоподібною прикрасою, що іскрилася діамантами. Крім оксамитки, на жінці не було нічого.

— Дякую,— вона взяла кубок, жадібно випила, потім підняла руку й доторкнулася до скроні. Ковдра зсунулася ще більше. Геральт відвів очі. Тактовно, але без особливого бажання.

— Хто ти, власне, такий?— запитала чорноволоса жінка, мружачи очі й прикриваючись ковдрою.— Що тут робиш? Де в біса Берран?

— На яке питання слід відповідати в першу чергу?

Він одразу ж пошкодував про іронію. Жінка підняла руку, з пальців вистрелила золота стрічка. Геральт рефлекторно відреагував, склавши долоні Знаком Геліотропу, вихопив чари вже перед самим обличчям, але розряд виявився настільки сильним, що його відкинуло назад, на стіну. Він сповз на підлогу.

— Не треба!— крикнув він, бачачи, що жінка піднімає руку знову.— Пані Йєннефер! Я прийшов з миром, без злих намірів!

Від сходів почувся тупіт, у дверях виникли фігури слуг.

— Пані Йєннефер!

— Йдіть,— спокійно кинула чарівниця.— Ви більше не потрібні. Я плачу вам за те, щоб ви охороняли будинок. Але якщо цей тип все-таки зумів увійти, я займуся ним сама. Передайте це панові Беррану. А для мене підготуйте лазню.

Відьмак насилу встав. Йєннефер, прищулившись, мовчки дивилася на нього.

— Ти відбив моє заклинання,— сказала вона нарешті.— Ти не чарівник, це видно. Але відреагував неймовірно швидко. Кажи, хто ти, незнайомцю. І раджу, кажи швидко.

— Я Геральт з Ривії. Відьмак.

Йєннефер звісилась із ліжка, схопивши вирізаного на стовпчику фавна за непогано для цієї мети пристосовану анатомічну деталь. Не спускаючи очей з Геральта, підняла з підлоги халат з хутряним коміром. Щільно обгорнувшись, підвелася. Не поспішаючи, налила собі ще соку, випила залпом, відкашлялася, підійшла. Геральт непомітно масажував криж, який хвилину тому досить болісно зіткнувся зі стіною.

— Геральт з Ривії,— повторила чарівниця, дивлячись на нього з-під чорних вій.— Як ти сюди потрапив? І навіщо? Сподіваюся, нічого поганого Беррану не зробив?

— Не зробив. Пані Йєннефер, мені потрібна твоя допомога.

— Відьмак,— пробурчала вона, підходячи ближче й щільніше закутуючись у халат.— Мало того, що ти взагалі перший відьмак, якого я бачу в натурі, так до того ж ще й знаменитий Білий Вовк. Чула про тебе дещо.

— Уявляю собі.

— Не знаю, що ти собі уявляєш,— позіхнула вона й присунулася зовсім близько.— Ти дозволиш?— Вона торкнулася рукою його щоки, заглянула в очі. Він сціпив зуби.— Зіниці автоматично пристосовуються до освітлення або ти звужуєш їх за бажанням?

— Йєннефер,— спокійно сказав Геральт,— я їхав у Ринду цілий день, не зупиняючись. Я чекав усю ніч, поки відчинять ворота. Я дав по черепу воротареві, який не хотів мене впускати. Неввічливо й нахабно порушив твій сон і спокій. І все тому, що моєму другові потрібна допомога, яку в змозі надати тільки ти. Надай її, прошу, а потім, якщо хочеш, ми побалакаємо про мутації й аберації.

Вона відступила на крок, негарно скривила губи.

— Про якого роду допомогу мова йде?

— Про відновлення магічно уражених органів. Горла, гортані й голосових зв'язок. Ураження таке, немов його викликав пурпуровий туман. Або щось схоже.

— Схоже,— повторила вона.— Коротше кажучи, не пурпурний магічний туман уразив твого друга. То що це було? Ну, розповідай. Коли мене будять на світанку, у мене немає сил і бажання зондувати твій мозок.

— Гм… Краще буде, якщо я все почну спочатку…

— О ні,— перервала вона. — Якщо все так складно, то трохи почекай. У роті бридко, волосся скуйовджене, очі злипаються, та й інші ранкові турботи сильно обмежують мою здатність сприймати сказане. Спустися в лазню й почекай. Я зараз там буду, і ти мені все розповіш.

— Йєннефер, я не хотів би здатися нахабою, але час іде. Мій друг…

— Геральте,— перервала вона,— заради тебе я вилізла з постелі, хоч і не збиралася робити цього до обіду. Я готова відмовитися від сніданку. Знаєш чому? Тому що ти приніс мені яблучний сік. Ти поспішав, ти страждав через муки друга, ти ввірвався сюди силою, б'ючи людей по черепах і, незважаючи на це, приділив увагу спраглій жінці. Ти прихилив мене цим, і, можливо, я тобі допоможу. Але від води й мила не відмовлюся. Іди в лазню. Прошу.

— Добре.

— Геральте?

— Так?— він затримався на порозі.

— Скористайся оказією й викупайся теж. За запахом я можу визначити не тільки породу й вік, але й масть твого коня.