Останнє бажання

4

— Ну, знаєш, Геральте,— Жовтець приклав до чола охолоджену в цебрі підкову.— Такого я не очікував. Якесь рогате опудало з козячою бородою, такий кошлатий дурень, а погнав тебе, немов шмаркача якого. А я дістав по чолу. Глянь, яка ґуля!

— Ти вшосте показуєш. Від цього вона меншою не стає.

— Дякую за співчуття. А я ж бо думав, що поруч із тобою буду в безпеці!

— Я не просив лізти за мною в коноплі. А от тримати за зубами свого балакучого язика — просив. Не послухався — тепер терпи. Мовчи, якщо можеш, вони йдуть.

У кімнату ввійшли Кропивка й важкий Дхун. За ними дріботіла сива й скручена кренделем бабця в супроводі світловолосого й разюче худенького дівчати.

— Шановний Дхуне і шановний Кропивко,— без передмов почав відьмак.— Перш ніж йти, я запитував, чи намагалися ви самі що-небудь робити відносно вашого чорта-дідька. Ви сказали, що ні. У мене є підстави вважати, що було інакше. Чекаю пояснень.

Селяни перекинулися кількома словами, потім Дхун кашлянув у кулак й зробив крок уперед.

— Ви, прощення просимо, праві. Ми, це, збрехали, тому як совісно було. Хотіли самі дідька перехитрити, зробити так, шоб він, виходить, пішов від нас геть…

— Яким чином?

— У нас, у Долині,— повільно вимовив Дхун,— уже й раніше з'являлися страховиська. Летючі дракони, земні в'юни, вурдалаки, упирі, здоровенні павуки й різне змійство. А ми завше проти того гадства шукали поради в нашій книзі.

— Що за книга?

— Покажи книгу, бабко. Книгу, глаголю! Книгу! Їй-бо, лусну зара. Глуха як пень! Ліліє, скажи бабці, аби книгу показала!

Світловолоса дівчинка витяглася велику книгу зі скорчених пальців баби й подала відьмакові.

— У книжиці цій,— продовжував Дхун,— котра в роду нашому вже з незапам'ятних часів зберігається, описані способи проти усіляких чудовиськ, чаклунства й виродків, котрі на світі були, є чи будуть.

Геральт зважив на руці важкий, товстий томище, що обріс жирною кіркою. Дівчинка продовжувала стояти перед ним, перебираючи руками фартушок. Вона була старша, ніж йому здалося спочатку,— в оману ввела витончена фігурка, що так відрізняється від міцних тіл інших посадських дівчат, її одноліток.

Він поклав книгу на стіл і перевернув важку дерев'яну кришку палітурки.

— Глянь-но, Жовтцю.

— Старші Руни,— визначив бард, заглядаючи йому через плече й усе ще притискаючи підкову до чола.— Найдавніше письмо, яким користувалися до введення сучасного алфавіту. Воно походить від рун ельфів і гномових ідеограм. Незвичний синтаксис, але так раніше говорили. Цікаві гравюри й віньєтки. Нечасто зустрічається подібне, Геральте, а якщо й трапляється, то в храмових бібліотеках, а не по селах на краю світу. Звідки це у вас, шановні Дхуне і Кропивко? Чи не хочете ви сказати, що вмієте це читати? Бабко? Ти вмієш читати Старші Руни? Ти взагалі-то вмієш читати хоч які-небудь руни?

— Чого-о-о?

Світловолоса дівчинка підійшла до бабці й щось шепнула їй на вухо.

— Читати?— бабуся показала в посмішці беззубі ясна.— Я? Ні, золотенькі, не навчена.

— Поясніть мені,— холодно сказав Геральт, повертаючись до Дхуна й Кропивки,— яким чином ви користуєтеся книгою, не вміючи читати руни?

— Найстарша бабка в селі завше знає, шо в книзі є,— тужно сказав Дхун.— А тому, шо знає, учить молоду, коли їй уже пора в землю. Самі бачите, нашій бабці вже якраз. Тоді бабка пригріла Ліліє й учить її. Але поки бабка краще знає.

— Стара відьма й молода відьма,— буркнув Жовтець.

— Якщо я вірно зрозумів,— недовірливо сказав Геральт,— бабка знає всю книгу напам'ять? Так, так? Бабусю?

— Усю-то ні, де вже там,— відповіла бабка знову за допомогою Ліліє.— Тільки те, що біля картинки стоїть.

— Ага,— Геральт навмання відчинив книгу. Помітний на порваній сторінці малюнок зображував плямисту свиню з рогами у формі ліри.— А ну похваліться, бабусю. Що тут написано?

Бабка зачмокала, вдивилася в гравюру, прикрила очі.

— Тур рогатий, або таурус,— прошамкала вона.— Неуками помилково ізюбром іменований. Роги має й буцає ними…

— Досить. Дуже добре, досить… — відьмак перевернув кілька злиплих сторінок.— А тут?

— Потучники й планетники різні. Ці дощем ллють, ці вітер віють, ці блискавиці мечуть. Коли побажаєш урожай від них поберегти, візьми ніж залізний, новий, посліду мишачого три лоти, сала сірої чаплі…

— Браво! Гм… А тут? Це що?

Гравюра зображувала розчехране страховидло на коні, з величезними очиськами ще більшими зубиськами. У правій руці воно тримало солідних розмірів меч, у лівій — мішок грошей.

— Відьмак,— промямлила бабка,— деяким відьмином називаний. Викликати його дуже небезпечно, тіки тоді потрібно, коли проти чудиськ і поганців різних нічого поробити вже не можна, відьмак упорається. Однак ж стежити треба…

— Досить,— пробурчав Геральт.— Досить, бабусю. Дякую.

— Ні-ні,— запротестував Жовтець, єхидно посміхнувшись.— Як там далі? Вельми, вельми цікава книженція! Говоріть, бабусю, говоріть.

— Е-е… Стежити треба, щоб до відьмака не доторкатися, тому що від його запаршивіти можна. І дівок від нього ховати, бо відьмак охочий до них надміру…

— Оце вже точно,— засміявся поет, а Ліліє, як здалося Геральту, ледь помітно посміхнулася.

— …і хоча він досить до злата жадібний,— бурмотала бабка, щулячи очі,— не давати йому більше як за утопельника срібний гріш або півтора, за котолака два срібні гроші, за вампіра — чотири срібні гроші…

— Були ж часи,— пробурчав відьмак.— Спасибі, бабусю. А тепер покажіть нам, де тут про дідька мова й що ця книга взагалі про дідьків говорить. Хотілося б почути побільше, цікаво довідатися, який метод ви застосували проти його.

— Обережніше, Геральте,— засміявся Жовтець.— Починаєш наслідувати їх. Це заразно.

Бабка, ледве стримуючи тремтіння в руці, перевернула кілька сторінок. Відьмак і поет нахилилися над столом.

Дійсно, на гравюрі фігурував знайомий уже їм метач кульок, волосатий, хвостатий і зловісно усміхаючийся.

— Дідько, він же чорт,— декламувала бабка.— Він же рокита, або сільван, а також лісовик. Проти худобини й домашнього птаха шкодник великий і надокучливий. Коли захочеш його з поля вигнати, таке зроби…

— Ну, ну,— пробурчав Жовтець.

— Побери горіхів лісових пригорщу,— тягла бабка, водячи пальцем по пергаменту,— куль залізних пригорщу іншу. Меду глечик, дьогтю інший. Мила сірого діжку малу, сиру іншу. Коли дідько сидить, піди нічною порою. І зачни їсти горіхи. Дідько зразу, ласий зело, прибіжить і запитає, чи смачно? Отут і дай йому кульки залізні…

— А, щоб вас холера… — буркнув Жовтець.— Щоб вас покрутило.

— Тихіше,— сказав Геральт.— Ну, бабулю, далі.

— …зуби виламавши, дідько, побачивши, як ти мед їси, також меду побажає. Дай йому дьогтю, а сам їж сир. Скоро почуєш, як у дідька усередині бурчання й свистіння почнеться, але зроби вигляд, начебто нічого такого. А захоче дідько сиру, то дай йому мила. А після мила вже дідько не утримає…

— Отже, шановні, ви добралися до мила?— перервав Геральт з кам'яним обличчям, обернувшись до Дхуна й Кропивки.

— Куди там,— ойкнув Кропивка.— Добре хоч до кульок. Ох, задав він нам перцю, коли кульки почав гризти…

— А хто велів давати йому стільки кульок-то?— розсміявся Жовтець.— У книзі сказано: одну пригорщу. А ви йому цільний мішок тих кульок наносили! Ви йому, дідьку-то, амуніції, вважай, на два роки без малого наносили, дурні!

— Обережніше!— посміхнувся відьмак.— Починаєш наслідувати їх. Це заразно.

— Дякую.

Геральт швидко підняв голову, заглянув в очі дівчинки, що стояла поруч із бабкою. Ліліє не відвела погляду. Очі в неї були ясні й неймовірно блакитні.

— Навіщо ви приносите дідькові жертви зерном? Адже видно ж, він — типове травоїдне. Зерна не їсть.

Ліліє не відповіла.

— Я задав тобі питання, дівчино. Не бійся, від розмови зі мною не запаршивієш.

— Не випитуйте ні про що,— кинув Кропивка із занепокоєнням у голосі.— Ліліє… Вона… Дивна. Не відповість, не змушуйте її.

Геральт не відривав від Ліліє очей, а Ліліє як і раніше дивилася на нього. По спині в Геральта пробігли мурашки, виповзли на шию.

— Чому ви не пішли на диявола із дрюччям і вилами?— підвищив він голос.— Чому не розставили пастки? Якщо б ви тільки захотіли, його цапина голова вже стирчала б на тичині в якості опудала від ворон. Мене попередили, щоб я не намагався його вбити. Чому? Ти заборонила їм, вірно, Ліліє?

Дхун піднявся із лави. Головою ледь не зачепив стелю.

— Вийдь, дівко,— буркнув він.— Забирай бабку й вийдь звідсіля.

— Хто вона?— проговорив Геральт, коли за бабкою й Ліліє захлопнулися двері.— Хто ця дівчинка, Дхуне? Чому користується у вас більшою повагою, ніж ця чортова книга?

— Не ваше діло,— глянув на нього Дхун, і в його погляді не було дружелюбності.— Розумних дівчат у себе в містах переслідуєте, на багаттях спалюєте. У нас цього не було й не буде.

— Ви мене не зрозуміли,— холодно сказав відьмак.

— І не намагаюся,— пробурчав Дхун.

— Я це помітив,— процідив Геральт, теж не надто сердечно.— Але одну основну річ призвольте зрозуміти, шановний Дхуне. Нас як, і раніше, не зв'язує ніякий договір, я як і раніше не зобов'язаний вам нічим. У вас немає підстав вважати, начебто ви прикупили собі відьмака, який за срібний гріш або півтора зробить те, чого ви зробити не вмієте. Або не хочете. Або… не можете. Отож, шановний Дхуне, ви ще не купили відьмака, і не думаю, щоб це вам удалося. При вашому-то небажанні що-небудь розуміти.

Дхун мовчав, з-під лоба дивлячись на Геральта. Кропивка кашлянув, повертівся на лаві, возячи постолами по глинобитній підлозі, потім раптом випрямився.

— Пане відьмак,— сказав він.— Не сердіться. Скажемо, що і як. Га, Дхуне?

Посадський солтис згідно кивнув.

— Коли ви сюди їхали,— почав Кропивка,— ви бачили, як тут усе росте, які тут сходи. Таке іноді вимахає, що де в іншім місці й мріяти важко. Навіть неможливо. Ну от. Оскільки в нас саджанці, та й зерно — штука превідмінна, ми й данину цим платимо, і продаємо, і обмінюємо…

— Що це має спільного із чортом?

— Має. Дідько раніше начебто б капостив і різні штучки підлаштовував, а тут раптом почав зерно красти потроху. Тоді ми йому стали класти помалу на камінь у коноплях, думали, нажреться й відстане. А ні, продовжував красти. А коли ми від нього запаси ховати почали по складах та сараях, що на три замки замикаються, то він як сказився, ричав, бекав, «ук-ук» кричав, а вже коли він укукати починає, то краще ноги в руки. Погрожував, мовляв…

— …трахати почне,— вставив Жовтець із добродушною усмішкою.

— І це теж,— підтакнув Кропивка.— Та й про червоного півня нагадував. Довго казати,— коли не зміг більше красти, зажадав данини. Велів собі зерно й інше добро мішками цілими носити. Тоді ми озлилися й усім сходом вирішили йому хвостату задницю відбити. Але…

Кропивка кашлянув, опустив голову.

— Нема чого кружляти-то,— зненацька проговорив Дхун.— Невірно ми пана відьмака оцінили. Валяй усе як є, Кропивко.

— Бабка заборонила дідька бити,— швидко проговорив Кропивка,— але ми-то знаємо, що це Ліліє, бо ж бабка… Бабка тільки те каже, що їй Ліліє велить. А ми… Самі бачите, пане відьмак, ми слухаємося.

— Помітив,— поморщився Геральт.— Бабка може тільки бородою трясти й бурмотати текст, якого й сама не розуміє. А на дівчисько ви витріщаєтеся, як на статую богині, розкривши роти, не дивитеся їй в очі, але намагаєтеся вгадувати її бажання. А її бажання — для вас накази. Хто вона, ця ваша Ліліє?

— Так ви ж відгадали, пане. Віщунка. Ну, Мудра, значить. Тільки не кажіть про це нікому. Просимо. Коли до князя дійде або, не бороньте боги, до намісника…

— Не бійтеся,— серйозно сказав Геральт.— Знаю, в чім річ, і вас не видам.

Дивні жінки й дівчата, що зустрічались по селах, яких жителі називали віщунками, або Мудрими, не користувалися особливою симпатією у вельмож, що збирали данину і тягли жили із селян. Селяни завжди зверталися за порадою до віщунок, майже з будь-яких питань. Вірили їм сліпо й безмежно. Прийняті на основі таких порад рішення найчастіше повністю суперечили політиці хазяїв і владик. Геральт чув про зовсім радикальні й незрозумілі випадки — про знищення племінних черід, припиненя сівби або збирання й навіть про переселення цілих сіл. Владики переслідували «марновірство», найчастіше не вибираючи засобів. Тому селяни дуже швидко навчилися приховувати Мудрих. Але слухатися їх не перестали. Тому що одне, як підказував досвід, не підлягало сумніву — по великому рахунку завжди з’ясовувалося, що Мудрі праві.

— Ліліє не дозволила нам убити дідька,— продовжував Кропивка.— Веліла зробити так, як вчить книга. Ви вже знаєте — не вийшло. Уже були неприємності із сеньйором. Коли ми віддали зерна менше, ніж призначено, він розізлився, кричав, що поквитається з нами. Про дідька-то ми йому ні-ні, бо ж сеньйор строгий аж страх, як і в жартах нічогісінько не розуміє. І тут ви з'явилися. Ми запитували Ліліє, чи можна вас… найняти?

— І що?

— Через бабку сказала, що спочатку їй треба на вас глянути.

— І глянула.

— Ага. І визнала вас, ми це знаємо, уміємо зрозуміти, що Ліліє визнає, а чого ні.

— Вона не вимовила ні слова.

— Вона нікому, окрім бабки, слова не зронить. Але якщо б вас не визнала — у хату б не ввійшла нізащо.

— Гм… — задумався Геральт.— Цікаво. Віщунка, яка, замість того щоб провіщати, мовчить. Звідки вона взялася?

— Не знаємо, пане відьмак,— буркнув Дхун.— Але з бабкою, як стверджують старі, теж так було. Попередня бабка теж приголубила неговірку дівку, таку, шо з'явилася невідомо звідкіль. А та дівка — то саме наша теперішня бабка. Дід мій говорив, мовляв, бабка таким маніром перероджується. Зовсім як місяць на небі відроджується й щораз стає новий. Не смійтеся…

— Я не сміюся,— покачав головою Геральт.— Я досить багато бачив, щоб мене могли насмішити такі речі. До того ж я й не думаю сунути носа у ваші справи, шановний Дхуне. Мої запитання мають на меті встановити зв'язок між Ліліє й дідьком. Ви, мабуть, уже й самі зрозуміли, що такий зв'язок існує. Тому, якщо вам дорога ваша віщунка, то щодо дідька я можу вам дати тільки одну пораду: ви повинні його полюбити.

— Знаєте,— сказав Кропивка,— тут не тільки в дідькові справа. Ліліє нікому не дозволяє зробити нічого поганого. Жодній істоті.

— Звичайно,— вставив Жовтець.— Сільські віщунки походять із того ж кореня, що й друїди. А друїд, коли ґедзь ссе його кров, так він тому ще й смачного побажає.

— Точно,— слабко посміхнувся Кропивка.— Саме в яблучко. Те ж було в нас і з дикими свинями, які по городах занадилися лазить. І що? Гляньте у вікно. Городи як на картинці. Віднайшовся спосіб, Ліліє навіть не знає який. Чого око не бачить, того серцю не шкода. Зрозуміло?

— Зрозуміло,— буркнув Геральт.— А як же. Ну й що? Ліліє не Ліліє, а ваш дідько — це сильван. Істота надзвичайно рідкісна, але розумна. Я його не вб'ю, тому що мій кодекс цього не дозволяє.

— Коли він такий страх як розумний,— проговорив Дхун,— то спробуйте його на цей самий розум взяти.

— І вірно,— підхопив Кропивка.— Якщо в дідька є розум, виходить, він краде зерно по-розумному. То ви, пане відьмак, дізнайтеся, чого йому треба. Адже він того зерна не жере, у жодному разі — не стільки. То навіщо йому зерно? Нам на зло, чи як? Чого він хоче? Довідайтеся й виженіть його з округи яким-небудь відьмацьким способом. Зробите?

— Спробую,— зважився Геральт.— Але…

— Але що?

— Ваша книга, дорогі мої, застаріла. Розумієте, куди я хилю?

— По правді-то,— буркнув Дхун,— не дуже.

— Я вам роз'ясню. Отож, шановний Дхуне, шановний Кропивко, якщо ви думаєте, що моя допомога обійдеться вам у срібний гріш або півтора, то глибоко помиляєтеся.