Останнє бажання

4

У його комірчині на мансарді хтось був. Геральт знав про це ще раніше, ніж підійшов до дверей і зрозумів це за ледь відчутною вібрацією медальйона. Він задув каганець, яким освітлював собі сходи, вийняв кинджал з-за халяви, сунув його ззаду за пояс. Натиснув ручку. У кімнатці було темно. Не для відьмака.

Він, навмисне не поспішаючи, ніби сонно, переступив поріг, прикрив за собою двері. У наступну мить, сильно відштовхнувшись, стрибнув ластівкою, навалився на людину, що сиділа на його ліжку, притиснув її до ліжка, ліве передпліччя тицьнув їй під підборіддя, потягнувся за кинджалом. Але не вийняв. Щось було не так.

— Непогано для початку,— глухо промовила Ренфрі, нерухомо лежачи під ним.— Я розраховувала на це, але не думала, що ми так скоро опинимося в ліжку. Прибери руку з мого горла, будь ласка.

— Це ти?

— Це я. Слухай, є два виходи. Перший — ти злізеш з мене, і ми поговоримо. Другий — все залишається як є, але хотілося б все ж скинути чоботи. Як мінімум.

Відьмак вибрав перший вихід. Дівчина зітхнула, встала, поправила волосся і спідницю.

— Запали свічки. В темряві я бачу не як ти, а бачити співрозмовника люблю.

Вона підійшла до столу, висока, худорлява, гнучка, сіла, витягнувши ноги в чоботях. Зброї начебто у неї не було.

— Випити є?

— Ні.

— Тоді добре, що я прихопила,— засміялася вона, ставлячи на стіл дорожній бурдючок і два шкіряних кубки.

— Майже північ,— холодно сказав Геральт.— Може, перейдемо до справи?

— Хвилинку. Пий. Твоє здоров'я, Геральте.

— Взаємно, Сорокопудко!

— Мене звуть Ренфрі, чорт забирай,— підняла вона голову.— Дозволяю випускати княжий титул, але перестань називати мене Сорокопудкою.

— Тихіше, розбудиш весь будинок. Можу я нарешті дізнатися, навіщо ти влізла сюди через вікно?

— Який кмітливий! Я хочу врятувати Блавікен від різанини. Щоб обговорити це з тобою, я лазила по дахах, наче березневий кіт. Цінуй.

— Ціную. От тільки не знаю, який сенс у такій розмові. Положення зрозуміле. Стрегобор сидить у чаклунський вежі, щоб його дістати, тобі доведеться організувати облогу. Якщо ти це зробиш, тобі не допоможе твій королівський папірус. Якщо ти відкрито порушиш закон, Аудоен не стане тебе захищати. Війт, варта, весь Блавікен виступлять проти тебе.

— Якщо виступить весь Блавікен, то страшно пошкодує.— Ренфрі усміхнулася, показавши хижі білі зубки.— Ти розгледів моїх хлопчиків? Запевняю, вони свою справу знають. Уявляєш собі, що станеться, якщо почнеться бійка між ними і тими телятами з варти, які раз у раз спотикаються об власні алебарди?

— А ти, Ренфрі, вважаєш, що я буду стояти осторонь і спокійно дивитися на таку бійку? Бачиш, я живу у війта? При потребі буду поруч з ним.

— Не сумніваюся,— посерйознішала Ренфрі.— Тільки, швидше за все, один ти, тому що інші поховаються по підвалах. Немає на світі бійця, який упорався б із моєю озброєною мечами сімкою. Це не під силу жодній людині. Але, білоголовий, давай не будемо лякати одне одного. Я сказала — різанини і потоків крові можна уникнути. Конкретно: є дві людини, яким це під силу.

— Я — сама увага.

— Один — Стрегобор. Особисто. Він добровільно вийде зі своєї вежі, я відведу його куди-небудь на пустир, а Блавікен знову зануриться в милостиву апатію і незабаром забуде про все.

— Стрегобор, можливо, і схожий на божевільного, але не до такої ж міри.

— Хтозна, відьмаче, хтозна. Є докази, які неможливо відкинути, і пропозиції, які не можна відхилити. До таких, наприклад, відноситься тридамський ультиматум. Я пред'явлю чаклуну тридамський ультиматум.

— У чому його суть?

— Це маленька і солодка таємниця.

— Хай так. Тільки сумніваюся в її ефективності. У Стрегобора, варто йому заговорити про тебе, починають зуби стукати. Ультиматум, який змусив би його добровільно віддатися у твої чарівні ручки, повинен і справді бути якимось особливим. Давай-но одразу перейдемо до другої особи, яка може запобігти різанині в Блавікені. Спробую вгадати, хто це. Це — ти, Ренфрі. Ти сама. Ти виявиш воїстину княжу, та що там — королівську великодушність і відмовишся від помсти. Я вгадав?

Ренфрі відкинула голову і голосно розсміялася, встигнувши прикрити рот рукою. Потім посерйознішала і втупилася на відьмака палаючими очима.

— Геральте, я була княжною, але в Крейдені. У мене було все, про що тільки можна мріяти, навіть просити не було потреби. Слуги за першим покликом, плаття, туфельки. Трусики з батисту. Коштовності та біжутерія, буланий поні, золоті рибки в басейні. Ляльки і будинок для них, місткіший твоєї тутешньої халупи. І так було до того дня, доки твій Стрегобор і ця повія, Аридея, не наказали єгереві відвести мене в ліс, зарізати і подати їм мої серце і печінку. Чудово, чи не так?

— Швидше огидно. Я радий, що ти тоді поквиталася з єгерем, Ренфрі.

— Поквиталася?! Як же! Він змилостивився і відпустив мене. Але спочатку зґвалтував, сучий син, відібрав сережки і золоту діадемку.

Геральт глянув їй в обличчя, граючи медальйоном. Вона не відвела очей.

— На тому й скінчилася княжна. Платтячко розірвалося, батистові трусики назавжди втратили білизну. А потім були бруд, голод, сморід, палиці та стусани. Я віддавалася першому зустрічному за миску юшки і дах над головою. Знаєш, яке у мене було волосся? Як шовк і спадало на добрий лікоть нижче литок. Коли у мене завелись воші, мені обрізали коси ножицями для стрижки овець під самий корінь. Більше вони так і не відросли по-справжньому.

Вона ненадовго замовкла, відкинула з чола нерівну прядку.

— Я крала, щоб не здохнути з голоду. Вбивала, щоб не вбили мене. Сиділа в ямах, просмерджених сечею, не знаючи, повісять мене вранці або тільки відшмагають і виженуть. І весь цей час моя мачуха і твій чаклун переслідували мене, наймали вбивць, намагалися отруїти. Насилали порчу. Проявити великодушність? Простити їм по-королівськи? Я йому по-королівськи довбешку відірву, а може, спочатку вирву обидві ноги, там видно буде.

— Аридея і Стрегобор намагалися тебе отруїти?

— Саме так. Яблуком, заправленим витяжкою з беладони. Мене врятував один гном. Він дав мені блювотний камінь, від якого, я думала, мене виверне навиворіт, як панчоху. Але — вижила.

— Один із семи гномів?

Ренфрі, яка в цей момент якраз наповнювала кубок, тримаючи над ним бурдючок, завмерла.

— Ого. Ти багато про мене знаєш. А що? Що ти маєш проти гномів? Чи інших гуманоїдів? Якщо бути точною, вони ставилися до мене краще, ніж більшість людей. Але тобі до цього немає діла. Я сказала, Стрегобор і Аридея, доки могли, переслідували мене як дикого звіра. Потім вже не могли, я сама стала мисливцем. Аридея відкинула копита у власному ліжку. Для неї я склала особливу програму. А тепер — для чаклуна. Геральте, як ти вважаєш, він заслуговує смерті? Ну скажи.

— Я не суддя. Я — відьмак.

— Отож. Я сказала, є дві людини, які можуть запобігти різанині в Блавікені. Друга — ти. Тебе чаклун пустить в башту, і ти його вб'єш.

— Ренфрі,— спокійно сказав Геральт,— по дорозі до мене ти, бува, не звалилася з даху головою вниз?

— Зрештою, відьмак ти чи ні, чорт забирай?! Кажуть, ти вбив кікімору, привіз її на ослику для оцінки. Стрегобор гірший за кікімору, вона — бездумна скотина і вбиває, бо такою її боги створили. Стрегобор — нелюд, маніяк, чудовисько. Привези його мені на ослику, і я не пошкодую золота.

— Я не найманий вбивця, Сорокопудко.

— Справді,— посміхнулася вона й відкинулася на спинку стільця, поклавши ноги на стіл і навіть не намагаючись прикрити спідницею стегна.— Ти — відьмак, рятівник людей, яких захищаєш від Зла. А в даному випадку Зло — це залізо і вогонь, які розгуляються тут, коли ми станемо один проти одного. Тобі не здається, що я пропоную Менше Зло — найкраще рішення? Навіть для цього сучого сина Стрегобора. Можеш вбити його милосердно, одним рухом, випадково. Він помре, не знаючи, що вмирає. А я йому цього не гарантую. Зовсім навпаки.

Геральт мовчав. Ренфрі потягнулася, піднявши руки над головою.

— Розумію твої сумніви,— сказала вона.— Але відповідь я повинна отримати негайно.

— Знаєш, чому Стрегобор і княгиня хотіли тебе вбити тоді, в Крейдені, і після?

Ренфрі різко випросталася, зняла ноги зі столу.

— Думаю, це ясно,— вибухнула вона.— Хотіли позбутися первородної дочки Фредефалька, тому що я була спадкоємицею трону. Діти Аридеї народилися в результаті морганатичного зв'язку, і у них не було ніяких прав на …

— Я не про те, Ренфрі.

Дівчина опустила голову, але тільки на мить. Очі в неї розгорілися.

— Ну добре. Нібито я проклята. Зіпсована ще в лоні матері. Я …

— Договорюй.

— Я — чудовисько.

— А хіба ні?

Якусь мить Ренфрі здавалася беззахисною і надломленою. І дуже сумною.

— Не знаю, Геральте,— шепнула вона, потім риси її обличчя знову озлобилися.— Та й звідки мені, чорт забирай, знати? Якщо я уколю собі палець, йде кров. Щомісяця теж … ну сам розумієш. Переїм — болить живіт, а переп'ю — голова. Якщо мені весело — я співаю, якщо сумно — лаюся. Якщо когось ненавиджу — вбиваю, а якщо … А, чортівня, досить. Твоя відповідь, відьмаче.

— Моя відповідь така: ні.

— Ти пам'ятаєш, про що я говорила?— запитала вона після недовгого мовчання.— Є пропозиції, які не можна відхилити, наслідки бувають страшними. Я тебе серйозно застерігаю, моя пропозиція належить саме до таких. Подумай як слід.

— Я подумав як слід. І постався до мене серйозно, тому що я теж застерігаю тебе серйозно.

Ренфрі якийсь час мовчала, граючи шнуром перлів, що тричі обгортав красиву шию і кокетливо ховався в заглибленні між двома витонченими півкулями, що визирали в розрізі блузки.

— Геральте, Стрегобор просив тебе вбити мене?

— Так. Він вважав, що це буде Менше Зло.

— І ти відмовив йому так само, як і мені?

— Так само.

— Чому?

— Тому що я не вірю в Менше Зло.

Ренфрі слабо посміхнулася, потім губи в неї скривилися в гримасі, дуже негарній при жовтому світлі свічки.

— Виходить, не віриш. Бачиш, ти правий, але тільки почасти. Існують просто Зло і Велике Зло, а за ними обома в тіні ховається Дуже Велике Зло. Дуже Велике Зло, Геральте, це таке, якого ти і уявити собі не можеш, навіть якщо думаєш, ніби вже ніщо не в змозі тебе здивувати. І знаєш, Геральте, часом буває так, що Дуже Велике Зло схопить тебе за горло і скаже: «Вибирай, брате, або я, або те, котре трішки менше».

— Можна дізнатися, куди ти хилиш?

— А нікуди. Випила трохи, ось і філософствую, шукаю загальні істини. Одну якраз знайшла: Менше Зло існує, але ми не в змозі вибирати його самі. Лише Дуже Велике Зло може примусити нас до такого вибору. Хочемо ми того чи ні.

— Я явно випив дуже мало,— єхидно посміхнувся відьмак.— А північ, між тим, вже минула, як і всяка північ. Перейдемо до конкретних питань. Ти не вб'єш Стрегобора в Блавікені, я тобі не дам. Не дозволю, щоб справа дійшла до бійні і різанини. Вдруге пропоную: відмовся від помсти. Відмовся від наміру вбити його. Таким чином ти доведеш йому, і не тільки йому, що ти не кровожерне, нелюдське чудовисько, мутант і виродок. Доведеш, що він помиляється. Що зробив тобі Дуже Велике Зло своєю помилкою.

Ренфрі деякий час дивилася на медальйон відьмака, що обертався на ланцюжку, який той крутив пальцями.

— А якщо я скажу, відьмаче, що не вмію прощати або відмовлятися від помсти, то це буде рівносильно визнанню, що він і не тільки він праві? Вірно? Тим самим я доведу, що я все-таки чудовисько, нелюдь, демон, проклятий богами? Послухай, відьмаче. На самому початку моїх поневірянь мене прихистив один вільний кмет. Я йому сподобалася. Однак оскільки мені він зовсім не подобався, а зовсім навіть навпаки, то всякий раз, коли він хотів мене взяти, він дубасив мене так, що вранці я ледь сповзала з лежанки. Одного разу я встала затемна і перерізала жалісливому кмету горло. Тоді я ще не була такою вправно, як тепер, і ніж здався мені занадто маленьким. І, розумієш, Геральте, слухаючи, як кмет булькає, і бачачи, як він дриґає ногами, я відчула, що сліди від його палиці і кулаків вже не болять і що мені добре, так добре, що … Я пішла, весело посвистуючи, здорова, радісна і щаслива. І потім кожен раз повторювалося те ж саме. Якби було інакше, хто став би витрачати час на помсту?

— Ренфрі,— сказав Геральт.— Незалежно від твоїх мотивів і міркувань, ти не підеш звідси посвистуючи і не будеш відчувати себе так добре, що… Підеш не веселою і щасливою, але підеш живою. Завтра вранці, як наказав війт. Я вже тобі це казав, але повторю: ти не вб'єш Стрегобора в Блавікені.

Очі Ренфрі блищали при світлі свічки, горіли перлини в вирізі блузи, іскрився Геральтів медальйон з вовчою пащею, обертаючись на срібному ланцюжку.

— Мені шкода тебе,— несподівано промовила дівчина, не спускаючи очей з миготливого кружечка срібла.— Ти стверджуєш, що не існує Меншого Зла. Так от — ти залишишся на площі, на бруківці, залитій кров'ю, один-однісінький, бо не зумів зробити вибір. Не вмів, але зробив. Ти ніколи не будеш знати, ніколи не будеш впевнений. Ніколи, чуєш … А платою тобі буде камінь і зле слово. Мені шкода тебе, відьмаче.

— А ти?— Запитав відьмак тихо, майже пошепки.

— Я теж не вмію робити вибір.

— Хто ти?

— Я те, що я є.

— Де ти?

— Мені холодно …

— Ренфрі, — Геральт стиснув медальйон у руці.

Вона підняла голову, наче прокинувшись від сну, кілька разів здивовано моргнула. Мить, коротку мить здавалася переляканою.

— Ти виграв,— раптом різко кинула вона.— Виграв, відьмаче. Завтра рано вранці я поїду з Блавікену і ніколи не повернуся в це задрипане містечко. Ніколи. Налий, якщо там ще щось залишилося.

Звичайна глузлива, лукава посмішка знову заграла у неї на губах, коли вона відставила кубок.

— Геральте?

— Так?

— Цей бісів дах дуже крутий. Я б краще вийшла від тебе на світанку. В темряві можна впасти і покалічитися. Я княжна, у мене ніжне тіло, я відчуваю горошину крізь матрац. Якщо, звичайно, він як слід не набитий сіном. Ну, як ти думаєш?

— Ренфрі,— Геральт мимоволі посміхнувся,— те, що ти говориш, личить княжні?

— Що ти, в біса, розумієш в княжнах? Я була княжною і знаю: вся принадність життя в тому і полягає, щоб робити те, що захочеться. Я що, мушу тобі прямо сказати, чого хочу, чи сам здогадаєшся?

Геральт, продовжуючи посміхатися, не відповів.

— Я навіть подумати не смію, що не подобаюся тобі,— скривилася дівчина.— Вже краще вважати, що ти просто боїшся, щоб тебе не спіткала доля вільного кмета. Ех, білоголовий, у мене при собі немає нічого гострого. Втім, перевір сам.

Вона поклала йому ноги на коліна.

— Стягни з мене чоботи. Халяви — найкраще місце для кинджала.

Боса, вона встала, смикнула пряжку ременя.

— Тут теж нічого не ховаю. І тут, як бачиш. Та загаси ти вже свою трикляту свічку.

Зовні в темряві кричав кіт.

— Ренфрі?

— Що?

— Це батист?

— Звичайно, чорт забирай. Княжна я чи ні, врешті-решт?