Останнє бажання

1

Жовтець обережно спустився по сходах трактиру, тримаючи в руках два стікаючі піною жбани. Сварячись собі під ніс, він протиснувся крізь купку цікавих дітлахів. Перетнув двір, обходячи коров'ячі коржі.

Навколо виставленого на майдані столу, за яким відьмак розмовляв із солтисом, уже зібралося десятки півтори поселенців. Поет поставив жбани на стіл, присів і одразу ж зрозумів, що за час його короткої відсутності розмова анітрошки не просунулася.

— Я — відьмак, пане солтис,— повторив невідомо вкотре Геральт, утираючи губи.— Я нічим не торгую. Я не займаюся вербуванням в армію й не вмію виліковувати сап. Я — відьмак.

— Професія така,— пояснив невідомо вкотре Жовтець.— Відьмак, зрозуміло? Упирів убиває й вампірів. Всяку погань… вколошкує. Розумієте, солтисе?

— Ага! — чоло солтиса, прооране глибокими борознами від тяжкого думання, розгладилось.— Відьмак! Ну так! А як же! Треба ж було так відразу!

— Саме так,— підтвердив Геральт.— Отож я відразу й запитаю: знайдеться для мене в окрузі яка-небудь робота?

— А-а-а,— Солтис знову взявся так натужно міркувати, що це можна було помітити неозброєним оком.— Робота? Так немає… Хіба що ці… Ну… Живоглоти? Ви про те, чи є тут живоглоти?

Відьмак посміхнувся й кивнув, почухавши пальцем віко.

— Є,— дійшов висновку солтис після довгого роздуму.— А як же. Гляньте туди, гори бачите? Там ельфи живуть, там їхнє царство. Палаци їхні, кажу,— ну прямо з чистого золота. Ого-го! Ельфи, кажу. Жахіття! Хто туди піде, не повернеться.

— Так я й думав,— холодно сказав Геральт.— Саме тому я туди й не збираюся йти.

Жовтець нахабно зареготав. Як і очікував Геральт, солтис думав довго. Нарешті сказав:

— Ага. Ну так, воно, звісно. Але тут є й інші живоглоти… Видно, лізуть із ельфових країв. Ну є, пане відьмак, є, а як же. Кінця-краю їм немає. А гіршими за всіх будуть примари, я вірно кажу, людоньки?

«Людоньки» пожвавилися, оточили стіл з усіх боків.

— Примари! — сказав один.— Так, так, староста вірно мовить. Бліда дівка по хатах ходить на зорі, а діточки тому мруть!

— І домовики ще! — додав інший, солдат з місцевої варти.— Коням гриви заплітають по стійлах, значить!

— І нетопирі! Нетопирі теж тут є!

— Й ці, як їх, ну, порчуни! Через них людина аж коростою покривається!

Кілька хвилин пішло на активне перерахування чудовиськ, що дошкуляли місцевим господарям своїми мерзенними вчинками, або самим тільки своїм існуванням. Геральт і Жовтець довідалися про бідаків і мамун, через котрих порядна людина до хати не може потрапити в п'яному вигляді, про летюгу, яка, бачте, літає, значить, і ссе в корів молоко, про голову на павучих ногах, що бігає в лісі, про коболд, що носять червоні шапочки, і про грізну щучище, яка вириває, чуйте, білизну з рук жінок, що перуть у ріці і того й гляди візьметься за самих цих жінок. Не обійшлося, звичайно, без скарг на те, що баба Нарадкова ночами літає на кочерзі, а вдень краде фрукти, мірошник підмішує у звичайне борошно жолудяне, а якийсь Дуда, говорячи про королівського керуючого, обзиває того злодієм і сволотою.

Геральт вислухав спокійно, киваючи в удаваній увазі, задав кілька питань, в основному відносно дороги і топографії, потім устав і кивнув Жовтцю.

— Ну, бувайте здорові, добрі люди,— сказав він.— Я скоро повернуся, тоді подивимося, що вдасться для вас зробити.

Вони мовчки їхали уздовж халуп і парканів під гавкіт собак і крик дітей.

— Геральте,— проговорив Жовтець, піднявшись на стременах і зірвавши маленьке яблучко з гілки, що визирнула за огорожу.— Ти постійно ремствуєш на те, що тобі усе сутужніше знайти заняття. А зі сказаного нам випливає, що роботи в тебе тут навалом, будеш гарувати до зими, причому без відпочинку. Ти б заробив трохи грошенят, я набрав би дивовижних тем для балад. Так чому, поясни мені, ми їдемо далі?

— Я не заробив би й шелонга, Жовтцю.

— Це чому ж?

— А тому ж, що в їхніх словах не було й сотої частки правди.

— Не зрозумів?

— Немає таких істот, про яких вони говорили. Немає й не було.

— Та ти жартуєш! — Жовтець виплюнув зернятко й запустив недогризком яблука в кошлатого пса, що особливо люто кидався на бабки коня.— Неймовірно. Я уважно спостерігав за цими людьми, а я в людях розуміюся. Вони не брехали.

— Вірно,— погодився відьмак.— Не брехали. Вони глибоко вірили в усе сказане. Що, однак, не змінює факту.

Поет якийсь час мовчав.

— Жодного, говориш, із цих чудовиськ… Жодного? Та бути того не може! Щось із їхніх придумок повинне існувати. Хоча б одне! Погодься.

— Погоджуюся. Одне тут є очевидно.

— Ну от! Що?

— Нетопирі. Кажани, значить.

Вони виїхали за околицю, на дорогу, що йшла по полях, жовтих від ріпаку і вівса, що хвилювався на вітрі. Назустріч тяглися навантажені вози. Бард перекинув ногу через луку сідла, поставив лютню на коліно й набринькував на струнах тужливі мелодії, час від часу помахуючи рукою дівчиськам у підібраних спідницях, що тупотіли по узбіччю із граблями на міцних плечах.

— Геральте,— сказав він раптом,— але ж чудовиська існують. Ну, може, їх тепер не так багато, як бувало, може, вони не таяться за кожним деревом у лісі, але вони є. Існують. Так навіщо ж люди на додачу придумують таких, яких немає? Мало того, вірять у свої придумки? Га? Геральте з Ривії, прославлений відьмаче? Га? Ти не замислювався над причиною?

— Замислювався, прославлений поете. І знаю причину.

— Цікаво б почути.

— Люди,— Геральт повернув голову,— люблять видумувати страховиськ і страхи. Тоді самі собі вони здаються менш бридкими. Напиваючись до білої гарячки, обманюючи, крадучи, б’ючи дружин віжками, морячи голодом стару бабку, четвертуючи сокирами пійману в курнику лисицю або обсипаючи стрілами останнього єдинорога, що залишився на світі, вони люблять думати, що жахливіша й бридкіша за них все-таки примара, яка ходить на зорі по хатах. Тоді в них легшає на душі. І їм простіше жити.

— Запам'ятав,— сказав Жовтець після хвилинного мовчання.— Підберу рими й складу баладу.

— Склади, склади. Тільки не сподівайся на бурхливі оплески.

Скоро останні хати селища зникли з виду. І хоч їхали вони повільно, швидко залишили позаду і смугу лісистих пагорбів.

— Гм,— Жовтець зупинив коня, роззирнувся.— Глянь, Геральте. Хіба не гарно? Ідилія, побий мене грім. Око радіє!

Місцевість за пагорбами потроху опускалася до рівних, пласких полів, прикрашених мозаїкою різнобарвних посівів. Посередині, округлі й правильні, як листки конюшини, блищали плеса трьох озер, облямовані темними смугами вільшняку. Обрій позначала затягнута серпанком синя лінія гір, що здіймалися над чорною безформною смугою бору.

— Їдьмо, Жовтцю.

Дорога вела прямо до озер уздовж дамби й укритих у вільшняку ставків, повних крижнів, чирянок, чапель і норців. Багатство пернатої живності викликало подив, якщо врахувати, що всюди проглядали сліди діяльності людини — дамби були доглянуті, обкладені фашиною, спуски для води укріплені каменями й балками, шлюзові щити не прогнили, весело бризкали водою. У приозерному очереті були видні човни й помости, а із глибини стирчали жердини розставлених сіток і верш.

Жовтець раптом обернувся.

— За нами хтось їде. На возі!

— Це ж треба!— не озираючись посміхнувся відьмак.— На возі! А я ж бо думав, місцеві їздять на нетопирах.

— Знаєш, що я тобі скажу?— пробурчав трубадур.— Чим ближче до краю світу, тем тоншими стають твої жарти. Страшно подумати, до чого це може дійти!

Вони їхали не поспішаючи, а, оскільки запряжений двома рябими кіньми віз був порожній, він наздогнав їх швидко.

— Тпррр!— чоловік, що тримав віжки, зупинив коней зразу за ними. Кожушок він носив на голе тіло, а волосся відпустив до самих брів.— Славлю богів, милостиві!

— І ми,— відповів Жовтець, знайомий з тутешніми звичаями,— славимо.

— Якщо хочемо,— буркнув відьмак.

— Мене звуть Кропивка,— повідомив візник.— Я чув, як ви із солтисом з Верхнього Посаду балакали. Знаю, що ви відьмак.

Геральт опустив повіддя, дозволивши кобилі пофиркати на придорожню кропиву.

— Чув,— продовжував чоловік у кожушку,— як солтис байки плів. Спостерігав за вами і не дивувався. Давно я такої маячні і брехні не чував.

Жовтець розсміявся. Геральт мовчав, уважно дивлячись на хлопця. Кропивка кашлянув.

— А не чи візьметесь ви за справжню, пристойну роботу, пане відьмак?— запитав він.— У мене для вас дещо є.

— І що ж саме?

Кропивка очей не опустив.

— Про справи на дорозі не теревенять. Їдьмо до мене, у Нижній Посад. Там поговоримо. Адже вам однаково туди.

— Звідки така впевненість?

— Звідти, що іншої дороги тут немає, а ваші коні в той бік мордами, а не хвостами повернуті.

Жовтець знову засміявся.

— Що скажеш, Геральте?

— Нічого,— сказав відьмак.— На дорозі про справи не теревенять. В дорогу, шановний Кропивко.

— Прив'язуйте коней до воза й перелазьте до мене,— запропонував хлопець.— Зручніше буде. Навіщо задницю сідлом мозолити?

— Свята істина.

Вони перебралися на віз. Відьмак із задоволенням розтягся на сіні. Жовтець, імовірно, боячись забруднити модний зелений каптан, сів на дошку. Кропивка цмокнув коням, і віз заторохтів по укріпленій колодами дамбі.

Переїхали по мосту зарослий лататтям й ряскою канал, минули смугу скошеного лугу. Далі, скільки сягало око, тяглися оброблювані поля.

— Просто не віриться, що це край світу, кінець цивілізації,— сказав Жовтець.— Тільки глянь, Геральте. Жито — що твоє золото, а в кукурудзі може сховатися вершник. Або он та ріпа, подивися, яка величезна.

— Так ти, певно, знавець в сільському господарстві?

— Поети повинні знати все,— пишномовно проговорив Жовтець.— А якщо ні, то ми компрометували б себе. Вчитися треба, дорогий мій, вчитися. Від села залежить доля світу, так що потрібно розбиратися в сільських справах. Село годує, взуває, уберігає від холоду, розважає й підтримує мистецтво.

— Ну, з розвагами й мистецтвом ти трохи переборщив.

— А самогон із чого женуть?

— Розумію.

— Мало розумієш. Вчися. Глянь, бачиш фіолетові квіти? Це люпин.

— Взагалі-то це вика,— вставив Кропивка.— Ви що, люпину не бачили, або як? Але в одному ви праві, пане. Вродитися тут все може, й росте — дивитися приємно. Тому й кажуть — Долина Квітів. Тому-то й поселилися тут наші діди, спочатку витуривши звідсіля ельфів.

— Долина Квітів, або Діл Блатанна.— Жовтець тикнув ліктем відьмака, що розтягся на сіні.— Чуєш? Ельфів вигнали, а стару ельфову назву залишили, тільки переінакшили на свій лад. Брак фантазії. Ну і як вам живеться тут з ельфами, хазяїне? Адже вони у вас у горах за межею.

— Не заважаємо одне одному. Вони самі по собі, ми самі по собі.

— Найкращий вихід,— сказав поет.— Вірно, Геральте?

Відьмак не відповів.