Останнє бажання

2

Червоні черепиці конічного даху, що увінчував вежу, він помітив з вершини узгір'я, на яке піднявся, зрізавши поворот ледь помітної стежки. Схил, порослий ліщиною, перекритий висохлими гілками, засіяний килимом жовтого листя, був досить крутий. Відьмак повернувся назад, обережно спустився з пагорба, виїхав на стежку. Він їхав повільно, раз у раз притримуючи Плотвичку і, звісившись із сідла, виглядав сліди.

Кінь смикнув головою, дико заіржав, затанцював на стежинці, здіймаючи копитами хмари сухого листя. Геральт, охопивши шию Плотви лівою рукою, праву склав у знак «Аксій» і водив нею над головою коня, шепотячи заклинання.

— Невже аж настільки кепсько?— пробурчав він, оглядаючись навколо і не знімаючи Знака. – Це ж треба! Спокійно, Плотвичко, спокійно.

Магія подіяла швидко, але кінь, покваплений ногою, все-таки рушив з місця важко, із труднощами, тупо, якось ходульно, втративши розмірений ритм руху. Відьмак спритно зістрибнув на землю й пішов пішки, ведучи коня за вуздечку. І наткнувся на паркан.

Між кам'яним парканом і лісом не було просвіту, листя молодих деревцят і кущів ялівця сплутувалося із плющем і диким виноградом, що чіплялися за камені. Геральт задер голову. І відразу відчув, як по шиї, лоскочучи, піднімаючи волосся, присмоктується й повзе якась невидима м'яка істота. Він знав, у чому справа.

Хтось дивився.

Він повільно, намагаючись не робити різких рухів, обернувся. Плотвичка фиркнула, м'язи в неї на шиї затремтіли під шкірою.

На схилі, з якого він щойно спустився, нерухомо, обіпершись однієї рукою на стовбур вільхи, стояла дівчина. Її біле облягаюче плаття контрастувало із блискучими синювато-чорним розпатланим волоссям, що спадало на плечі. Геральту здалося, ніби вона посміхається, але впевненості не було — вона стояла занадто далеко.

— Привіт!— кинув він, піднявши руку в дружньому жесті, і ступив у її бік.

Дівчина, злегка повертаючи голову, стежила за його рухами. У неї було бліде обличчя й великі чорні очі. Посмішка — якщо це була посмішка — злетіла з її губ, немов її стерли ластиком. Геральт зробив ще крок. Зашелестіло листя. Дівчина козулею збігла по схилу, промайнула між кущів ялівцю і, перетворившись у білу риску, зникла в глибині лісу. Довге плаття, здавалося, зовсім не обмежувало свободу її рухів.

Кінь відьмака, піднявши морду, злякано заіржав. Геральт, що все ще дивився у бік лісу, машинально заспокоїв його Знаком. Ведучи Плотву за вуздечку, пішов уздовж паркану, по пояс потопаючи в лопухах.

Висячі на проржавілих петлях масивні, окуті залізом ворота прикрашала велика латунна стукалка. Після недовгого вагання, Геральт простягнув руку й торкнувся металу, що позеленів. І відразу відскочив, тому що ворота відразу зі скрипом розчинилися, розганяючи навсібіч пучки трави, камінці й гілки. За воротами не було нікого — лише порожній двір, занедбаний, порослий кропивою. Відьмак увійшов, ведучи коня за собою. Одурманений Знаком кінь не пручався, але ноги ставив жорстко й непевно.

Двір із трьох сторін був оточений парканом і залишками дерев'яних будівельних риштувань, четверту утворювала фасадна стіна будинку, усіяна віспинами штукатурки, що відвалилася, брудними патьоками, повита плющем. Облізлі ставні були закриті. Двері теж.

Геральт накинув поводи Плотвички на стовпчик біля воріт і повільно рушив до будинку по щебінчастій алейці, що проходила уздовж низької стінки невеликого фонтана, забитого листям та сміттям. Посеред фонтану на вигадливому цоколі здіймав, вигинаючи до неба відбитий хвіст, дельфін, витесаний з білого каменю.

Поруч із фонтаном, на чомусь схожому на прадавню клумбу, ріс трояндовий кущ. Нічим, крім кольору, він не відрізнявся від інших кущів троянд, які доводилося бачити Геральту. Квіти були виключенням — індиго з легкою домішкою пурпуру на кінчиках деяких пелюсток. Відьмак торкнувся однієї, нахилився, понюхав. У квіток був типовий для троянд, але трохи різкіший запах.

Двері особняка, а одночасно й усі ставні із тріском розчинилися. Геральт швидко підняв голову. По алейці, риплячи щебінкою, прямо на нього перло чудовисько.

Права рука відьмака миттєво здійнялася над правим плечем, у ту ж мить ліва рвонула ремінь на грудях, і руків'я меча саме ковзнуло в руку. Клинок із шипінням вискочив з піхов, описав коротке вогненне півколо й завмер, уп'явшись кінцем на бестію, що неслася на нього. Побачивши меч, чудовисько різко зупинилося. Щебінь пирснув в усі боки. Відьмак навіть не здригнувся.

Істота була людиноподібною, вирядженою у досить пошарпаний, але гарної якості одяг, не позбавлений зі смаком підібраних, хоч і цілком нефункціональних прикрас. Однак людиноподібність ця доходила лише до бруднуватого жабо, а вище здіймала величезна, кошлата ведмежа голова з гігантськими вухами, парою диких очищ і моторошною пащею із кривими іклами, у якій яскравим полум'ям ворушився червоний язик.

— Геть звідси, смертний!— гаркнуло чудовисько, розмахуючи лабетами, але не рухаючись із місця.— Зжеру! Розірву на клапті!

Відьмак не ворухнувся, не опустив меча.

— Оглух, чи що? Геть, кажу, звідси!— заричало чудовисько й вивергнуло із глибин своїх звук, що нагадував щось середнє між вереском свині й риком оленя-самця. Ставні залопотали й захлопали, струшуючи сміття й штукатурку з парапетів. При цьому ні відьмак, ні чудовисько навіть не поворухнулися.

— Забирайся, доки цілий!— закричала істота, але ніби вже не так впевнено.— А то…

— Що «а то»?— перервав Геральт.

Чудовисько бурхливо засопіло, нахилило страхітливу голову.

— Гляньте-но, хоробрий віднайшовся,— сказало воно спокійно, скалячи ікла й дивлячись на Геральта криваво-червоними очима.— Опусти свою залізяку. Прошу. Може, ще не всік, що ти знаходишся у дворі мого приватного будинку? Або там, звідки ти родом, прийнято погрожувати хазяям мечами на їхніх власних подвір'ях?

— Прийнято,— сказав Геральт.— Але тільки тим хазяям, котрі вітають гостей ревінням і обіцянками розірвати на клапті.

— Ти ба,— занервувало чудовисько,— ще й ображає, приблуда. Теж мені гість знайшовся. Пре у двір, ґрасує чужі квіти, розпоряджається як вдома й думає, що йому негайно піднесуть хліб-сіль! Тьху на тебе!

Чудовисько сплюнуло, засопіло й стулило пащу. Нижні ікла зосталися зовні, надаючи йому вигляду кабана-одинака.

— То що?— сказав відьмак, опускаючи меч.— Так і будемо стояти?

— А є інші пропозиції? Лягти?— хихикнуло чудовисько.— Кажу ж, сховай залізяку.

Відьмак спритно засунув зброю в піхви на спині, не опускаючи руки, погладив оголовку, що стирчала вище плеча.

— Бажано,— сказав він,— щоб ти не робив занадто різких рухів. Цей меч можна вихопити в будь-яку мить і швидше, ніж думаєш.

— Бачив,— кашлянуло чудовисько.— Якби не це, ти вже давно був би за воротами зі слідом від мого підбора на задниці. Чого тобі тут треба? Звідки ти взявся?

— Заплутав,— збрехав відьмак.

— Заплутав,— повторило чудовисько, грізно скрививши пащу.— Ну, то виплутуйся. За ворота, значить. Оберни ліве вухо до сонця й так і тримайся — потрапиш на тракт. Ну, чого чекаєш?

— Вода тут є?— спокійно запитав Геральт.— Кінь пити хоче. Та і я теж. Якщо це тебе не обтяжить.

Чудовисько переступило з ноги на ногу, почухало вухо.

— Слухай, ти. Ти, що, мене насправжки не боїшся?

— А треба?

Чудовисько оглянулося, відкашлялося, розмашисто підтягло широкі штани.

— Гаразд, чого вже ж. Гість до хати. Не щодня зустрічається людина, котра, побачивши мене, не втекла б або не звалилася без тями. Ну, добре. Як ти втомлений, але порядний подорожній,— запрошую. Але коли розбійник або злодій, знай — будинок виконує мої накази. За цими стінами командую я!

Він підняв кошлату лапу. Ставні відразу загупали об стіну, а в кам'яному горлі дельфіна щось глухо забулькало.

— Запрошую,— повторив він.

Геральт не поворухнувся, уважно дивлячись на нього.

— Один живеш?

— А тобі яке діло з ким?— зло проговорило чудовисько, роззявляючи пащу, а потім голосно розреготалося.— Ага, розумію. Мабуть, думаєш, тримаю сорок красенів подібних до мене. Ні, не тримаю. Ну то що, чорт забирай, скористаєшся запрошенням від чистого серця? Як ні, то ворота он там, якраз за твоїм задом.

Геральт стримано поклонився й сухо відповів:

— Приймаю запрошення. Закон гостинності не порушу.

— Мій дім — твій дім,— відповіло чудовисько настільки ж сухо.— Прошу сюди. А кобилу постав там, біля колодязя.

Будинок усередині теж вимагав солідного ремонту, однак у ньому було в міру чисто й охайно. Меблі вийшли, імовірно, з рук гарних майстрів, навіть якщо це й відбулося давним-давно. У повітрі витав відчутний запах пилу. Було темно.

— Світло!— буркнуло чудовисько, і скіпа, уткнута в залізний тримач, негайно спалахнула й видала полум'я й кіптяву.

— Нічогенько,— кинув відьмак.

— І тільки?— зареготало чудовисько.— Схоже, тебе абичим не здивуєш. Я ж сказав, будинок виконує мої накази. Прошу сюди. Обережніше — сходи круті. Світло!

На сходах чудовисько обернулося.

— А що це в тебе на шиї теліпається, гостю? Га?

— Подивися.

Чудовисько взяло медальйон у лапу, піднесло до очей, злегка натягнувши ланцюжок на шиї Геральта.

— У цієї тварини неприємний вираз… обличчя. Що це?

— Цеховий знак.

— Ага, імовірно, твоє ремесло — намордники? Прошу сюди. Світло!

Середину великої кімнати, у якій не було жодного вікна, займав величезний дубовий стіл, зовсім порожній, якщо не рахувати великого свічника з позеленівшої латуні, повитого фестонами застиглого воску. Виконуючи чергову команду, свічі спалахнули, заблимали, трохи освітивши приміщення.

Одна зі стін була обвішана зброєю — композиціями із круглих щитів, схрещених алебард, рогатин і гізарм, важких мечів і сокир. Половину прилягаючої стіни займав величезний камін, над яким розташовувалися ряди портретів, що лущилися й облізали. Стіну напроти входу заповнювали мисливські трофеї — лопати лосиних рогів, гіллясті роги оленів відкидали довгі тіні на голови кабанів, ведмедів і рисей, на скуйовджені й обтріпані крила орлиних і яструбиних опудал. Центральне, почесне місце займала голова скельного дракона, що відливала стародавньою бронзою, підпсована, із клоччям, що стирчало з дір. Геральт підійшов ближче.

— Його підстрелив мій дідуньо,— сказало чудовисько, кидаючи в камін величезне поліно.— Мабуть, це був останній дракон в окрузі, що дозволив себе впіймати. Сідай, гостю. Голодний?

— Не відмовлюся, хазяїне.

Чудовисько сіло за стіл, опустило голову, сплело на животі кошлаті лабети, якийсь час щось бурмотало, крутячи великими пальцями, потім неголосно рикнуло, репнувши лапою об стіл. Тарілки й блюда олов’яно й срібно дзвякнули, кришталево дзенькнули кубки. Запахло печенею, часником, материнкою, мускатним горіхом. Геральт не видав подиву.

— Так,— потерло лабети чудовисько.— Краще, як слуги, га? Пригощайся, гостю. Ось пулярка, ось шинка, це паштет з… Не знаю із чого. З чогось. Це-ось рябчики. Ні, зараза, то куріпки. Переплутав, розумієш, заклинання. Їж, їж. То порядна, справжня їжа, не бійся.

— Я й не боюся.— Геральт розірвав пулярку навпіл.

— Зовсім забув,— посміхнулося чудовисько,— що ти не з полохливих. А звуть тебе, приміром, як?

— Геральт. А тебе, хазяїне? Приміром же.

— Нівеллен. Але в окрузі кличуть Виродком або Кликачем. І дітей мною лякають,— чудовисько перекинуло в горлянку вміст гігантського кубка, потім занурило пальці в паштет, вихопивши із блюда половину за раз.

— Дітей, кажеш, лякають,— проговорив Геральт з набитим ротом.— Треба думати, без причин?

— Абсолютно. Твоє здоров'я, Геральте!

— І твоє, Нівеллене.

— Ну як винце? Завважив, виноградне, не яблучне? Але як не подобається, начаклую іншого.

— Дякую. Цілком, цілком. Магічні здібності в тебе вроджені?

— Та ні. З'явилися, коли це виросло. Морда, значить. Сам не знаю, звідкіля вони узялися, але будинок виконує все, чого не захочу. Нічого особливого. Так, дріб'язок. Умію начаклувати їдло, випивку, одежу, чисту постіль, гарячу воду, мило. Будь-яка баба зуміє й без чаклунства. Відчиняю й замикаю вікна й двері. Розпалюю вогонь. Нічого особливого.

— Ну нічого-нічого, а все ж… А ця… як ти сказав, морда, давно вона в тебе?

— Дванадцять років.

— Як це вийшло?

— А тобі не однаково? Краще налий ще.

— Із задоволенням. Мені ж бо однаково, просто цікаво.

— Привід цілком зрозумілий і в принципі прийнятний,— голосно розсміялося чудовисько.

— Але я його не приймаю. Немає тобі діла до цього, і годі. Однак, щоб хоч малість задовольнити твою цікавість, покажу, як я виглядав до того. Глянь-но туди, на портрети. Перший від каміна — мій татуньо. Другий — біс його знає, хто. Третій — я. Бачиш?

З-під пилу й павутини з портрета водянистими очима дивився якийсь товстунчик з пухкою, сумною прищавою фізіономією. Геральт, який і сам, на кшталт деяких портретистів, бував схильним підлестити клієнтам, тяжко покачав головою.

— Ну, бачиш?— скалячи ікла повторив Нівеллен.

— Бачу.

— Ти хто такий?

— Не зрозумів.

— Не зрозумів, значить?— чудовисько підняло голову. Очі в нього загорілися, як у кота.— Мій портрет, гостю, висить у тіні. Я його бачу, але я ж бо не людина. Принаймні, зараз. Людина, щоб роздивитися портрет, підійшла би ближче, швидше за все узяла б свічку. Ти цього не зробив. Висновок простий. Але я питаю без натяків: ти людина?

Геральт не відвів погляду.

— Якщо ти так ставиш питання,— відповів він після недовгого мовчання,— то не зовсім.

— Ага. Імовірно, я не вчиню безтактності, якщо запитаю, хто ж ти в такому разі?

— Відьмак.

— Ага,— повторив Нівеллен, трохи помовчавши.— Якщо мені не зраджує пам'ять, відьмаки досить своєрідно заробляють на життя. За плату вбивають різних чудовиськ.

— Не зраджує.

Знову настала тиша. Язики полум'я пульсували, тягнучись нагору тонкими вусиками вогню, відбивалися блискітками в різьбленому кришталі кубків, у каскадах воску, що стікав по свічникові. Нівеллен сидів нерухомо, злегка ворушачи величезними вухами.

— Припустимо,— сказав він нарешті,— ти примудришся дістати меч перш, ніж я на тебе стрибну. Припустимо, навіть встигнеш мене полоснути. При моїй вазі це мене не зупинить, я повалю тебе з ходу. А потім справу докінчать зуби. Як думаєш, відьмаку, у кого з нас двох більше шансів перегризти іншому горлянку?

Геральт, притримуючи великим пальцем олов'яну кришку графина, налив собі вина, відсьорбнув, відкинувся на спинку стільця. Він дивився на чудовиська посміхаючись, і усмішка була винятково паскудною.

— Та-а-ак,— протягнув Нівеллен, длубаючи пазуром в куточку пащі.— Треба визнати, ти вмієш відповідати на запитання, не розкидаючись словами. Цікаво, як ти впораєшся з наступним? Хто тобі за мене заплатив?

— Ніхто. Я тут випадково.

— А не брешеш?

— Я не звик брехати.

— А до чого звик? Мені розповідали про відьмаків. Я запам'ятав, що відьмаки викрадають маленьких дітей, яких потім начиняють чарівними травами. Хто виживе, стає відьмаком, чарівником з нелюдськими здібностями. Їх учать убивати, викорінюють у них усілякі людські почуття й рефлекси. З них роблять чудовиськ, мета яких знищувати інших чудовиськ. Я чув, балакали, уже настав час почати полювання на відьмаків, тому як чудовиськ стає усе менше, а відьмаків — усе більше. Покуштуй куріпку, доки зовсім не охолола.

Нівеллен взяв із блюда куріпку, цілком запхав у пащу й зжував, немов сухарик, хрумтячи кісточками.

— Мовчиш?— запитав він невиразно, проковтуючи пташку.— Що зі сказаного правда?

— Майже нічого.

— А брехня?

— Те, що чудовиськ усе менше.

— Факт, їх чимало,— вискалився Нівеллен.— Представник їх саме сидить перед тобою й роздумує, чи правильно зробив, запросивши тебе. Мені одразу не сподобався твій цеховий знак, гостю.

— Ти — ніяке не чудовисько, Нівеллене,— сухо сказав відьмак.

— А, холера, щось новеньке. Тоді хто ж я, по-твоєму? Журавлинний кисіль? Клин диких гусаків, що тягнеться до півдня тужливим листопадовим ранком? Ні? То, може, я — свята безвинність, загублена біля струмка сисястою донькою мірошника? Га? Геральте? Ну скажи, хто я такий? Невже не бачиш — я увесь аж трясуся з цікавості?

— Ти не чудовисько. Інакше б не зміг доторкнутися до цієї от срібної тарілки. І вже в жодному разі не взяв би в руку мій медальйон.

— Ха!— гаркнув Нівеллен так, що язички полум'я свічок на мить лягли горизонтально.— Сьогодні явно день розкриття страшних секретів! Зараз я довідаюся, що вуха в мене виросли, тому що я ще в дитинстві не любив вівсянки на молоці!

— Ні, Нівеллене,— спокійно сказав Геральт.— Це — результат пристріту. Певен, ти знаєш, хто навів на тебе вроки.

— А якщо й знаю, то що?

— Вроки можна зняти. І досить часто.

— Ти як відьмак, зрозуміло, умієш їх знімати. Досить часто?

— Умію. Бажаєш спробувати?

— Ні. Не бажаю.

Чудовисько розкрило пащу й вивісило червоний язичище довжиною у дві п'яді.

— Ну що, розгубився?

— Розгубився,— зізнався відьмак.

Чудовисько зареготало, відкинулося на спинку стільця.

— Я знав, що розгубишся. Налий собі ще, сядь зручніше. Розповім тобі всю цю історію. Відьмак не відьмак, а очі в тебе не злі. А мені, бач, приспічило побалакати. Налий собі.

— Уже ж нема чого наливати.

— Дідько,— відкашлялося чудовисько, потім знову репнуло лапою по столу. Поруч із двома порожніми графинами невідомо звідки взявся великий глиняний глечик у вербовій обплітці. Нівеллен зірвав іклами воскову печатку.

— Як ти, мабуть, помітив,— почав він, наповнюючи кубки,— округа досить безлюдна. До найближчих людських поселень йти та йти. Тому як, розумієш, татуньо й дідуньо у свій час особливою любов'ю ні у сусідів, ні в проїжджих купців не користувалися. Кожний, хто сюди завертав, у найкращому разі прощався з майном, якщо татуньо убачав його з вежі. А кілька ближніх селищ згоріли, тому як татуньо, бач, вирішив, що вони затримують оброк. Мало хто любив мого татуня. Крім мене, зрозуміло. Я страшно плакав, коли одного разу на возі доставили те, що залишилося від мого татуня після удару дворучним мечем. Дідуньо в ту пору вже не розбійничав, тому що з того дня, як дістав по черепушці залізним морґенштерном, моторошно заїкався, пускав слину і рідко коли встигав вчасно добігти до вбиральні. Вийшло, що мені як спадкоємцю випало очолити дружину.

— Молодий я тоді був,— продовжував Нівеллен.— Прямо молокосос, так що хлопці із дружини миттю мене обкрутили. Командував я ними, як розумієш, не краще, як, скажімо, порося вовчою зграєю. Незабаром почали ми витворяти таке, чого татуньо, будь він живий, ніколи б не допустив. Опускаю деталі, переходжу відразу до суті. Одного разу відправилися ми аж під самий Гелібол, що під Миртом, і пограбували храм. На додачу до всього була там ще й молоденька жричка.

— Що за храм, Нівеллене?

— Біс його знає. Але, видно, кепський був храм. Пам'ятаю, на вівтарі лежали черепи й маслаки, горів зелений вогонь. Смерділо, аж страх! Але ближче до справи. Хлопці притисли жричку, стягли з неї одежинку, а відтак сказали, що мені пора вже стати чоловіком. Ну, я й став, дурний шмаркач. У процесі становлення жричка плюнула мені в морду й щось викрикнула.

— Ну?

— Що я — чудовисько в людській шкірі, що буду чудовиськом із чудовиськ, щось про любов, про кров, не пам'ятаю. Кинжальчик маленький такий був у неї, здається, захований у зачісці. Вона покінчила із собою, і отут… Чкурнули ми звідти, Геральте, так що заледве коней не загнали. Ні. Кепський був храм…

— Продовжуй.

— Далі було так, як сказала жричка. Доби через дві прокидаюся ранком, а слуги, як мене побачили, у вереск і драла! Я до дзеркала… Розумієш, Геральте, запанікував я, скоївся зі мною якийсь припадок, пам'ятаю, як крізь туман. Коротше кажучи, трупи. Декілька. Хапав усе, що тільки під руку попадало, і раптом став страшно сильним. А будинок допомагав як міг: ляскали двері, літали по повітрю предмети, метався вогонь. Хто устиг, утік: тітонька, кузина, хлопці із дружини, та що там — навіть собаки п'ятами накивали, виючи й підтискаючи хвости. Утекла моя кішечка Ненажерочка. Зі страху удар хватив навіть тітоньчиного папугу. І от залишився я один, ревучи, виючи, психуючи, розносячи дощенту все що траплялось, а найперше дзеркала.

Нівеллен замовчав, зітхнув, шаснув носом і продовжував:

— Коли приступ пройшов, було вже пізно що-небудь робити. Я залишився один. Нікому не міг пояснити, що в мене змінилася тільки зовнішність, що, хоч і в жахливому образі, я залишився як і раніше усього лиш дурним пацаном, що ридає у порожньому замку над тілами вбитих слуг. Затим прийшов моторошний страх: от повернуться ті, що врятувалися, і прикінчать мене, перш ніж я встигну розтлумачити. Але ніхто не повернувся.

Виродок замовчав, витер ніс рукавом.

— Не хочеться згадувати ті перші місяці, Геральте. Ще й сьогодні мене трясе. Давай ближче до справи. Довго, дуже довго сидів я в замку, як миша під мітлою, не висуваючи носа знадвору. Якщо хто-небудь з'являвся — а траплялося це рідко,— я не виходив, велів будинку ляснути кілька раз ставнями або гаркав через ринву, і цього зазвичай вистачало, щоб за відвідувачем тільки курява здійнялася. Але от одного разу визирнув я у вікно й бачу, як ти думаєш, що? Якийсь товстун зрізує троянди із тітоньчиного куща. А належно тобі знати, що це не бозна що, а блакитні троянди з Назаїру, саджанці привіз ще дідуньо. Злість мене взяла, вискочив я у двір. Товстун, як тільки добув голос, який втратив, побачивши мене, проверещав, що хотів всього лише взяти кілька квіток для доні, і благав простити його, дарувати життя й здоров'я. Я вже зібрався було виставити його за головні ворота, але отут кольнуло мене щось, і згадав я казку, яку колись розповідала Леніка, моя нянька, стара тетеря. До дідька, подумав я, наче ж гарні дівчата можуть перетворити жабу в принца або навпаки, так, може… Може, у цій брехні є зерно правди, якась можливість… Підстрибнув я на два сажні, заричав так, що дикий виноград посипався зі стіни, і гаркнув: «Дочка або життя!» Нічого кращого в голову не прийшло. І отут купець — а це був купець — кинувся в плач, потім зізнався, що його донечці всього вісім рочків. Ну смішно, а?

— Ні.

— От і я не знав, сміятися мені або плакати над своєю паскудною долею. Шкода мені стало купця, дивитися було несила, як він трясеться, запросив його в будинок, почастував, а на прощання насипав у мішок золота й камінців. А належно тобі знати, що в підвалах, ще з татуньових часів, залишалося багато добра, я не дуже-то знав, що з ним робити, так що міг дозволити собі широкий жест. Купець просяяв, дякував, аж усього себе обплював. Видно, десь похвалився своєю пригодою, тому що не пройшло й двох місяців, як прибув сюди інший купець. Прихопив великий мішок. І дочку. Теж не малу.

Нівеллен витягнув ноги під столом, потягнувся так, що затріщав стілець.

— Ми швиденько домовилися з торгашем. Вирішили, що він залишить мені доню на рік. Довелося допомогти йому закинути мішок на мула, сам би він не впорався.

— А дівчина?

— Спочатку, бачивши мене, непритомніла, думала, я її з’їм. Але через місяць ми вже сиділи за одним столом, базікали й робили довгі прогулянки. Але хоч вона була цілком мила й напрочуд розумна, язик в мене заплітався, коли я з нею розмовляв. Розумієш, Геральте, я завжди торопів перед дівчатами, наді мною потішалися навіть дівки із хліва, ті, у яких вічно ноги в гної і яких наші дружинники крутили як хотіли, і так, і сяк, і навпаки. Так навіть вони з мене сміялися. Чого ж чекати тепер, думав я, з отакою мордою? Я навіть не зважився сказати їй, навіщо так дорого заплатив за один рік її життя. Рік цей тягся, як сморід за народним ополченням і, нарешті, з'явився купець і забрав її. Я ж з розпачу замкнувся в будинку й кілька місяців не зважав ні на яких гостей з дочками. Але після року, проведеного в товаристві купцевої донечки, я зрозумів, як важко, коли нікому слова мовити.— Виродок видав звук, що мав означати зітхання, але котрий пролунав як гикавка.

— Наступну,— продовжив він трохи згодом,— звали Фенне. Маленька, шустра, балакуча, наче корольок, тільки що без крилець. І зовсім не боялася мене. Одного разу, якраз була річниця моїх пострижин, упилися ми медовухи й… хе, хе. Я відразу вискочив з-під перини й до дзеркала. Зізнаюся, був я збентежений і засмучений. Морда залишилася якою була, може, трішки поглупіла. А ще кажуть, що у казках — народна мудрість! Хрін ціна такої мудрості, Геральте! Ну, Фенне скоренько постаралася, щоб я забув про свої печалі. Весела була дівчисько, кажу тобі. Знаєш, що придумала? Ми на пару лякали непрошених гостей. Уяви собі: заходить такий тип у двір, оглядається, а отут з ревінням вилітаю я рачки. А Фенне, зовсім без нічого, сидить у мене на зашийкові й сурмить у дідунів мисливський ріг!

Нівеллен затрясся від сміху, блиснувши білизною іклів.

— Фенне,— продовжував він,— прожила в мене цілий рік, потім повернулася в родину з великим приданим. Примудрилася вийти заміж за якогось шинкаря, вдівця.

— Продовжуй, Нівеллене. Це цікаво.

— Справді?— сказало чудовисько, чухаючи за вухами.— Ну, ну. Наступна, Примула, була дочкою збіднілого лицаря. У лицаря, коли він понадився сюди, був тільки худий кінь, проржавіла кіраса, і був він неймовірно довгов'язим. Брудний, як купа гною, і розвіював довкола схожий сморід. Примулу, даю руку на відсіч, видно, зачали, коли татусь був на війні, тому як була вона цілком ладненька. І в ній я теж не пробуджував страху. І не дивно, тому що в порівнянні з її батьком я міг видатися цілком навіть нічого. У неї, як виявилося, був неабиякий темперамент, та і я, сповнившись віри в себе, теж не давав маху. Уже через два тижні в нас із Примулою встановилися доволі близькі стосунки, під час яких вона любила смикати мене за вуха й викрикувати: «Загризи мене, звірюко!», «Розірви мене, бестіє!» і подібні ідіотизми. У перервах я бігав до дзеркала, але, уяви собі, Геральте, поглядав у нього зі зростаючим занепокоєнням, тому як я все менше жадав повернення до колишньої, менш працездатної, чи що, форми. Розумієш, раніше я був якийсь розхлябаний, а став мужиком хоч куди. То, бувало, постійно хворів, кашляв і з носа в мене текло, тепер же ніяка холера мене не брала. А зуби? Ти не повіриш, які в мене були паскудні зуби! А тепер? Можу перегризти ніжку від стільця. Скажи, хочеш, щоб я перегриз ніжку від стільця? Га?

— Не хочу.

— А може, так воно й краще,— роззявив пащу виродок. – Дівчат веселило, як я вправлявся з меблями, і в будинку майже не лишалося цілих стільців.— Нівеллен позіхнув, при цьому язик згорнувся в нього трубкою.— Набридла мені балаканина, Геральте. Коротше кажучи: потім були ще дві — Ілка й Венимира. Все йшло як звичайно. Нудьга! Спочатку суміш страху й сторожкості, потому проблиск симпатії, підживлюваний дрібними, але коштовними сувенірчиками, потім: «Гризи мене, з'їж мене всю», потім повернення їхніх татусів, ніжне прощання й усе більш відчутний збиток у скринях. Я вирішив робити тривалі перерви на самотність. Звичайно, у те, що дівочий поцілунок змінить мою зовнішність, я вже давно перестав вірити. І змирився. Більш того, дійшов висновку, що все й так іде добре й нічого міняти не треба.

— Так уже й нічого?

— Ну подумай сам. Я тобі казав, моє здоров'я пов'язане саме з цим тілом — це раз. Два: моя несхожість діє на дівчат як дурман. Не смійся! Я зовсім певен, що в людській подобі мені довелося б добряче набігатися, перш ніж я знайшов би таку, наприклад, Венимиру, досить, скажу тобі, гарну дівку. Думаю, такий хлопець, яким я зображений на портреті, її б не зацікавив. І, по-третє, безпека. У татуня були вороги, деяким удалося вижити. У тих, кого відправила на той світ дружина під моїм смутним командуванням, залишилися родичі. У підвалах — золото. Якщо б не жах, який я вселяю, хто-небудь та явився б за ним. Наприклад, кмети з вилами.

— Схоже, ти певен,— кинув Геральт, граючись порожнім кубком,— що в теперішньому своєму вигляді нікого не скривдив. Жодного батька, ні однієї дочки. Жодного родича або нареченого дочки. Га, Нівеллене?

— Заспокойся, Геральте,— буркнуло чудовисько.— Про що ти говориш? Батьки ледве не обдзюрювалися від радості, побачивши мою щедрість. А дочки? Ти б подивився на них, коли вони приходили в драних сукнях, з рученятами, поїденими лугом від прання, спини сутулі від постійного пересовування балій. На плечах і стегнах у Примули ще навіть після двох тижнів перебування в мене не зійшли сліди від ременя, яким пригощав її татусь-лицар. А в мене вони ходили царівнами: найважче, що в ручки брали, так це віяло; поняття не мали, де тут кухня. Я їх наряджав і завішував цяцьками. Своїм чаклунством нагрівав за їхнім бажанням воду для бляшаної ванни, яку татуньо ще для мами поцупив з Ассенгарду. Уявляєш собі? Бляшана ванна?! Рідко в якого графа, та що там, короля є бляшана ванна! Для них, Геральте, це був казковий будинок. А що до постелі… Зараза, безвинність у наші дні зустрічається рідше, ніж гірський дракон. Ні одної я не змушував, Геральте.

— Але ти підозрював, що хтось мені за тебе заплатить. І хто б це міг бути?

— Який-небудь негідник, якому спокою не дають ті крихти, що залишилися в моїх підвалах, а дочок йому боги не дали,— виразно вимовив Нівеллен.— Людська жадібність не знає межі.

— І більше ніхто?

— І більше ніхто.

Вони помовчали, дивлячись на язички полум'я свічок, що нервово здригались .

— Нівеллене,— раптом сказав відьмак.— Зараз ти один?

— Відьмаче,— не відразу відповів виродок,— я думаю, мені явно слід покрити тебе не найпристойнішими словами, взяти за комір і спустити зі сходів. І знаєш за що? За те, що ти маєш мене за недоумка. Я давно бачу, як ти прислухаєшся, як зиркаеш на двері. Ти прекрасно знаєш, що я живу не один. Вірно?

— Вірно. Вибач.

— Що мені твої вибачення. Ти її бачив?

— Так. У лісі, неподалік від воріт. У цьому причина того, що купці з дочками з деяких пір їдуть від тебе ні з чим?

— Значить, ти й про це знав? Тож, причина в цьому.

— Дозволь запитати…

— Не дозволю.

Знову помовчали.

— Що ж, воля твоя,— нарешті сказав відьмак, встаючи.— Дякую за хліб-сіль, хазяїне. Мені пора.

— І вірно,— Нівеллен теж підвівся.— З відомих причин я не можу запропонувати тобі нічліг у себе, а зупинятися в тутешніх лісах не раджу. Після того, як округа спорожніла, тут ночами недобре. Тобі слід повернутися на тракт засвітла.

— Матиму на увазі, Нівеллене. А ти певен, що не потребуєш моєї допомоги?

Чудовисько скоса глянуло на нього.

— А ти певен, що можеш мені допомогти? Зумієш звільнити від цього?

— Я мав на увазі не тільки це.

— Ти не відповів на запитання. Добре… Мабуть, відповів. Не зумієш.

Геральт подивився йому прямо в очі.

— Не поталанило вам тоді,— сказав він.— Із усіх храмів у Геліболі й долині Німмар ви вибрали якраз храм Корам Аґх Тера, Левоголового Павука. Щоб зняти закляття, кинуте жрицею Корам Аґх Тера, потрібні знання й здібності, яких у мене немає.

— А в кого є?

— То це тебе все-таки цікавить? Ти ж сказав, буцімто тобі зараз добре.

— Зараз, так. А потім… Боюся…

— Чого?

Виродок зупинився у дверях кімнати, обернувся.

— Годі з мене твоїх запитань, відьмаче. Ти тільки й знаєш, що запитуєш, замість того щоб відповідати. Схоже, тебе треба запитувати по-іншому. Слухай, мене вже якийсь час… Ну, я бачу дурні сни. Може, точніше було б сказати «жахливі». Як думаєш, тільки коротко, я марно чогось боюся?

— А прокинувшись, ти ніколи не помічав, що в тебе брудні ноги? Не знаходив голок у постелі?

— Ні.

— А…

— Ні. Будь ласка, коротше.

— Правильно робиш, що боїшся.

— Цьому можна зарадити? Будь ласка, коротше.

— Ні.

— Нарешті. Пішли, я тебе проводжу.

У дворі, доки Геральт поправляв в’юки, Нівеллен погладив кобилу по ніздрях, поплескав по шиї. Плотвичка, радіючи ласці, нахилила голову.

— Любить мене звірина,— похвалився Нівеллен.— Та і я їх люблю. Моя кішка Ненажерочка, хоч і втекла спочатку, потім усе ж повернулася. Довгий час це була єдина жива істота, моя супутниця недолі. Вереєна теж…

Він осікся, скривив морду.

— Теж любить кішок?— посміхнувся Геральт.

— Птахів,— вискалив зуби Нівеллен.— Прохопився, бодай його. А, та що там. Це ніяка не нова купецька дочка, Геральте, і не чергова спроба знайти зерно правди в старих небилицях. Це щось серйозніше. Ми любимо одне одного. Якщо засмієшся, дістанеш по писку.

Геральт не засміявся.

— Твоя Вереєна,— сказав він,— швидш за все русалка. Знаєш?

— Підозрюю. Худенька. Чорненька. Говорить рідко, мовою, якої я не знаю. Не їсть людську їжу. Цілими днями пропадає в лісі, потім вертається. Це типово?

— Більш-менш,— відьмак затяг попругу.— Ти, певно, думаєш, що вона не повернулася б, якби ти став людиною?

— Певен. Знаєш, як русалки уникають людей. Мало хто бачив русалку зблизька. А я і Вереєна… Ех, бодай її… Ну, бувай, Геральте.

— Бувай, Нівеллене.

Відьмак ткнув п’ятою кобилі в бік і подався до воріт. Виродок плівся збоку.

— Геральте?

— Ну?

— Я не такий дурний, як ти думаєш. Ти приїхав слідом одного з купців, який тут недавно побував. З ним щось трапилося?

— Так.

— Він був у мене три дні тому. З дочкою, втім, не із кращих. Я велів будинку замкнути всі двері й ставні, не подавав ознак життя. Вони покрутилися по двору й поїхали. Дівчина зірвала троянду з тітоньчиного куща й приколола до плаття. Шукай їх в іншому місці. Але будь обережний, це недобрі місця… Уночі в лісі небезпечно. Чутно й видно… недобре.

— Спасибі, Нівеллене. Я не забуду про тебе. Хто-зна, може, знайду когось, хто…

— Може, знайдеш. А може, і ні. Це моя проблема, Геральте, моє життя й моя кара. Я навчився з цим жити, звик. Як стане гірше — я теж звикну. А якщо вже стане зовсім невміч, не шукай нікого, приїжджай сам і кінчай справу. По-відьмачому. Бувай, Геральте.

Нівеллен розвернувся й швидко пішов до особняка. Жодного разу не оглянувшись.