Останнє бажання

3

У «Золотому Дворі», кращому постоялому дворі містечка, було людно й галасливо. Гості, місцеві й приїжджі, були зайняті в основному типовими для їхньої національності й професії справами. Серйозні купці сперечалися із краснолюдами щодо цін на товари й відсотків кредиту. Менш серйозні щипали за сідниці дівчат, що розносили пиво й капусту з горохом. Місцеві недоумки прикидалися добре інформованими. Дівки всіма силами намагалися сподобатися товстосумам, у той же час відштовхуючи безгрошових. Візники й рибалки пили так, немов завтра зранку заборонять вирощувати хміль. Моряки розспівували пісні, що вихваляли морські хвилі, відвагу капітанів і принади сирен, останнє — барвисто й у деталях.

— Напруж пам'ять, Сотнику,— сказав Кальдемейн шинкареві, перехиляючись через стійку так, щоб його можна було почути.— Шість хлопців і дівка, одягнені в чорні, прикрашені сріблом шкіри за новіградською модою. Я бачив їх на заставі. Вони зупинилися в тебе або «Під альбакором».

Шинкар наморщив опуклий лоб, протираючи кухоль смугастим фартухом.

— Тут вони, війте,— сказав нарешті він.— Кажуть, приїхали на ярмарок, а всі при мечах, навіть дівка. Одягнені, як ти сказав, у чорне.

— Угу,— кивнув війт.— Де вони зараз? Щось їх не видно.

— У маленькому закутку. Золотом платили.

— Піду один,— сказав Геральт.— Не треба перетворювати це на офіційний візит, принаймні, поки. Приведу її сюди.

— Може, й правильно. Але обережніше. Мені тут бійки ні до чого.

— Постараюся.

Пісня матросів, судячи за збільшенням насиченості ненормативними словами, наближалася до гучного фіналу. Геральт відкрив жорсткий і липкий від бруду полог, який прикривав вхід в еркер.

За столом сиділо шестеро чоловіків. Тієї, яку він очікував побачити, серед них не було.

— Ну чого?!— Гаркнув той, який помітив його першим, лисуватий, з обличчям, спотвореним шрамом, що проходив через ліву брову, основу носа і праву щоку.

— Хочу побачитися з Сорокопудкою.

Від столу піднялися дві однакові фігури з однаково нерухомими обличчями, світлим скуйовдженим волоссям до плечей, в однаковому облягаючому одязі з чорної шкіри, палаючої срібними прикрасами. Однаковими рухами близнюки підняли з лави однакові мечі.

— Спокійно, Виру. Сідай, Нимире, — сказав чоловік зі шрамом, спершись ліктями на стіл.— З ким, кажеш, хочеш зустрітися, брате? Хто така — Сорокопудка?

— Ти добре знаєш, про кого я.

— Що за тип?— Запитав спітнілий напівголий чолов'яга, хрест-навхрест підперезаним ременями і прикритий на передпліччях шипастими щитками.— Ти його знаєш, Ногорне?

— Ні,— сказав чоловік зі шрамом.

— Альбінос якийсь,— реготнув щуплий темноволосий чоловік, який сидів поруч з Ногорном. Тонкі риси обличчя, великі чорні очі і загострені вуха видавали в ньому полукровку ельфа.— Альбінос, мутант, жарт природи. І треба ж, впускають таких в шинки до порядних людей.

— Я його десь уже бачив,— сказав міцний засмаглий тип з волоссям, заплетеним у кіски, оцінюючи Геральта поглядом злих примружених очей.

— Неважливо, де ти його бачив, Тавіку,— сказав Ногорн.— Послухай, брате, Ківрил щойно тебе страшно образив. Ти його не викличеш? Такий нудний вечір.

— Ні, не викличу,— спокійно сказав відьмак.

— А мене, якщо виллю на тебе цю риб'ячу юшку, викличеш?— зареготав голий до пояса.

— Спокійно, Десятко,— сказав Ногорн.— Раз він сказав ні, значить, ні. Поки що. Ну, брате, говори, що хочеш сказати, і забирайся. Маєш можливість вийти сам. Якщо не скористаєшся, тебе винесе прислуга.

— Тобі мені сказати нічого. Хочу побачитися з Сорокопудкою. З Ренфрі.

— Чули, хлопці?— Ногорн глянув на товаришів. — Він хоче бачитися з Ренфрі. А навіщо, брате, дозволь дізнатися?

— Не дозволю.

Ногорн підняв голову і глянув на близнюків, ті відразу зробили крок вперед, брязкаючи срібними застібками високих черевиків.

— Знаю,— раптом сказав той, з косою.— Згадав, де я його бачив!

— Чого ти там бурмочеш, Тавіку?

— Перед будинком війта. Він привіз якогось дракона на продаж, отаку помісь павука з крокодилом. Люди балакали, ніби він відьмак.

— Що таке відьмак?— запитав голий, Десятка.— Га? Ківриле?

— Найманий чаклун,— сказав напівельф.— Фокусник. Фокуси показує за жменю срібняків. Я ж сказав — жарт природи. Образа людських і божих законів. Таких треба спалювати.

— Ми не дуже любимо чаклунів, — проскрипів Тавік, не відриваючи від Геральта погляду примружених очей. — Чомусь мені здається, Ківриле, що в тутешній дірі у нас буде роботи більше, ніж думалось. Їх тут не один, а відомо, що вони тримаються разом.

— Свояк свояка бачить здаля,— зловісно посміхнувся напівкровка.— І як тільки земля таких носить? Хто вас плодить, виродків?

— Будь ласка, ввічливіше,— спокійно сказав Геральт.— Твоя матінка, як бачу, досить часто блукала по лісі поодинці, так що в тебе є причина задуматися над власним походженням.

— Можливо,— відповів напівельф, не перестаючи посміхатися.— Але я, принаймні, знав свою матір. А от ти, відьмаче, не можеш цим похвалитися.

— Він начебто щось говорив про матір Ківрила?— спокійно продовжував Ногорн, спершись підборіддям на сплетені пальці.— Щось страшно образливе, якщо я вірно зрозумів. Мовляв, блудила, або якось так. Гей, Десятко, невже ти можеш слухати, як якийсь волоцюга ображає матінку твого друга? Матінка, матір її так, справа свята!

Десятка охоче піднявся, відстебнув меч, кинув на стіл. Випнув груди, поправив наїжачені срібними шипами щитки на передпліччях, сплюнув і зробив крок вперед.

— Якщо ти сумніваєшся,— сказав Ногорн,— поясню: Десятка викликає тебе на кулачний бій. Я сказав, що тебе звідсіля винесуть. Звільніть-но місце.

Десятка наблизився, піднімаючи кулаки. Геральт поклав руку на рукоять меча.

— Обережніше,— сказав він.— Ще крок — і тобі доведеться шукати свою руку на підлозі.

Ногорн і Тавік підхопилися, хапаючись за мечі. Мовчазні близнюки витягли свої. Десятка позадкував. Не поворухнувся лише Ківрил.

— Що тут відбувається, чорт забирай?! Не можна на хвилину одних залишити?

Геральт дуже повільно повернувся і зустрівся поглядом з очима кольору морської хвилі.

Вона була майже одного з ним зросту. Солом'яне волосся було підстрижене нерівно, трохи нижче вух. Вона стояла, спираючись однією рукою об двері, в облягаючому оксамитовому каптанчику, перетягнутому ошатним поясом. Спідниця була нерівною, асиметричною — з лівого боку доходила до щиколотки, а з правого відкривала міцне стегно над халявою високого чобота з лосиної шкіри. На лівому боці висів меч, на правому — кинджал з великим рубіном в оголів'ї.

— Оніміли?

— Це відьмак,— буркнув Ногорн.

— Ну то й що?

— Він хотів говорити з тобою.

— Ну то й що?

— Це чаклун,— прогудів Десятка.

— Спокійно, хлопці,— сказала дівчина.— Він хоче зі мною говорити, це не злочин. Продовжуйте свої справи. І без скандалів. Завтра торговий день. Думаю, ви не хочете, щоб ваші фокуси зіпсували ярмарок — настільки важливу подію в житті цього милого містечка?

У тиші, що настала почувся тихий противний смішок. Сміявся Ківрил, весь час недбало розвалений на лаві.

— Та ну тебе, Ренфрі,— видавив метис.— Важлива … подія!

— Замовкни, Ківриле! Негайно.

Ківрил перестав сміятися. Негайно. Геральт не здивувався. У голосі Ренфрі прозвучало щось дуже дивне. Щось таке, що асоціювалося з червоним відблиском пожежі на клинках, стогонами вмираючих, іржанням коней і запахом крові. Мабуть, у решти теж виникли подібні асоціації, бо блідість вкрила навіть засмаглу пику Тавіка.

— Ну, білоголовий,— перервала тишу Ренфрі.— Вийдемо у велику залу, приєднаємося до війта, з яким ти сюди прийшов. Він, мабуть, теж хоче зі мною поговорити.

Кальдемейн, який чекав біля стійки, побачивши їх, перервав тиху бесіду з шинкарем, випростався, схрестив руки на грудях.

— Послухайте, Мазель,— твердо сказав він, не витрачаючи часу на обмін непотрібними чемностями.— Я знаю від цього ось відьмака з Ривіі, що привело вас в Блавікен. Схоже, ви в образі на нашого чаклуна.

— Можливо. Ну то й що?— Тихо запитала Ренфрі, теж не надто чемно.

— А те, що на такі образи є міські або кастелянські суди. Хто у нас, на Лукомор'ї, збирається мстити за образу залізом, той вважається звичайнісіньким розбійником. А ще те, що або завтра вранці ви заберетеся з Блавікену разом зі своєю чорною компашкою, або я вас засаджу в яму, пре… як це називається, Геральте?

— Превентивно.

— Саме так. Ви зрозуміли, Мазель?

Ренфрі сунула руку в мішечок на поясі, дістала складений у кілька разів пергамент.

— Прочитайте, війте, якщо грамотний. І більше не називайте мене Мазель.

Кальдемейн взяв пергамент, читав довго, потім мовчки подав Геральтові.

— «Моїм комесам, васалам і вільним підданим,— прочитав відьмак вголос.— Всіх і кожного сповіщаю, позаяк Ренфрі, крейгенська княжна, перебуває на нашій службі і мила нам, гнів наш впаде на голову тому, хто їй чинити перишкоди наміриться. Аудоен, король…» Слово «перешкоди» пишеться через «е». Але печатка, схоже, справжня.

— Тому що справжня і є,— сказала Ренфрі, вириваючи в нього пергамент.— Поставив її Аудоен, ваш милостивий пан. Тому не раджу чинити мені перешкоди. Незалежно від того, як це пишеться, наслідки для вас можуть бути сумними. Не вдасться вам, шановний війте, заховати мене в яму. І не називайте мене Мазель. Я не порушила жодного закону. Поки що.

— Якщо порушиш хоч на п'ядь,— Кальдемейн виглядав так, ніби збирався сплюнути,— кину в яму разом з твоїм пергаментом. Клянусь усіма богами, Мазель. Пішли, Геральте.

— А з тобою, відьмаче,— Ренфрі торкнулася руки Геральта,— ще пару слів.

— Не запізнися на вечерю,— кинув війт через плече.— Інакше Лібуше розлютиться.

— Не спізнюся.

Геральт сперся об стійку. Граючи медальйоном з вовчою мордою, що висів на шиї, він дивився в зелено-блакитні очі дівчини.

— Я чула про тебе,— сказала вона.— Ти — Геральт з Ривії, білоголовий відьмак. Стрегобор — твій друг?

— Ні.

— Це полегшує справу.

— Не думаю. Я не маю наміру залишатися осторонь.

Ренфрі примружилася.

— Стрегобор завтра помре,— промовила вона тихо, відкидаючи з чола пасмо нерівно підстриженого волосся.— Зла було б менше, якби помер тільки він.

— Якщо, а вірніше, перш ніж Стрегобор помре, помруть ще декілька людей. Іншої можливості я не бачу.

— Скромно сказано — декілька.

— Щоб мене налякати, потрібно щось більше, ніж слова, Сорокопудко.

— Не називай мене Сорокопудкою, не люблю. Справа в тому, що я бачу інші можливості. Варто було б їх обговорити, але, що робити, Лібуше чекає. Вона хоч нічого, ця Лібуше?

— Це все, що ти мала мені сказати?

— Ні. Але тепер іди. Лібуше чекає.