Останнє бажання

Голос розуму – 6

Відьмак розшнурував сорочку, відліпив від шиї намоклий льон. У гроті було дуже тепло, навіть спекотно, у повітрі висів важкий, вологий пар, що краплями осідав на замшілих валунах і базальтових плитах стін.

Навколо були рослини. Вони тяглися з видовбаних в основі заповнених торфом заглиблень, з величезних ящиків, корит і горщиків. Піднімалися по стінах, дерев'яних ґратах і жердинах. Геральт із цікавістю оглядався, впізнавав деякі рідкісні екземпляри — ті, що входили до складу відьмацьких ліків і еліксирів, магічних фільтрів і чаклунських декоктів. І ті, ще більш рідкісні, про властивості яких він міг лише здогадуватися. Були тут і такі, яких він взагалі не знав і про які навіть не чув. Стіни гроту вкривали плями зірколисного буркуну, з гігантських горщиків випирали щільні кулі пустоголову й пагони всипаної криваво-червоними ягодами аренарії. Він впізнавав м'ясисте, з товстими прожилками, листя подорожнику, бордово-жовті овали безмиру і темні стрілки пилоритки. Бачив притулений до кам'яних брил пір'ястий мох ставикрову, виблискуючі шишечки воронячого ока й тигрово-смугасті пластинки мишохвостого зозулинцю.

У затіненій частині гроту пузирилися сірі, немов польовий кругляк, шапки гриба-шитнацця. Неподалік ріс живиград — рослина, здатна нейтралізувати будь-який відомий токсин або отруту. Сіро-жовті, непоказні волоті, що стирчали із заглиблених у ґрунт ящиків, видавали раноґ — корінь із сильними й універсальними лікувальними властивостями.

Середину грота займали водяні рослини. Тут розташовувалися діжки, повні куширу й жовтуватої ряски, басейни, вкриті щільним килимом ричії — їжі для паразитуючої куркуми, скляні посудини, повні поплутаних кореневищ галюциногенного двострілу, струнких темно-зелених криптокорин і клубків нематод, грязьові, затінені корита, розплідники незліченних видів цвілі, найпростіших болотних рослин.

Неннеке, засукавши рукави жрецького одягу, дістала з кошика ножиці й кістяні грабельки й мовчки взялася за роботу. Геральт присів на лавочку між стовпчиками світла, що падало крізь великі кришталеві плити в стелі гроту.

Жриця муркотала собі під ніс, спритно занурювала руки в гущавину листя і пагонів, швидко клацала ножицями, заповнюючи кошик пучками рослин. Принагідно поправляла палички й рамки, що підтримували стебла, рихлила землю ручкою грабельок. Іноді, роздратовано гарчачи, виривала засохлі або підгнилі стеблинки, кидала їх у збірник гумусу для їжі грибам і якимсь незнайомим відьмакові лускатим і змієподібним рослинам. Він навіть не був впевнений, що це взагалі рослини, йому здавалося, що виблискуюче коріння слабко ворушилося й тягнулося до рук жриці волосатими відростками.

Було тепло. Дуже тепло.

— Геральте?

— Слухаю,— він поборов сонливість. Неннеке, граючись ножицями, дивилася на нього через величезне пір'ясте листя мухокуща.

— Почекай трохи. Зостанься. На кілька днів.

— Не можу, Неннеке. Мені пора.

— Що тебе так жене? Геревардом можеш не перейматися. А цей бурлака, Жовтець, нехай їде один. Зоставайся, Геральте.

— Ні, Неннеке.

Жриця клацнула ножицями.

— Чи вже не тому ти тікаєш із храму, що боїшся, як би вона тебе тут не знайшла?

— Так,— зізнався він одразу.— Вгадала.

— Загадка не з важких,— пробурчала Неннеке.— Заспокойся, Йєннефер уже була. Два місяці тому. Та скоро не повернеться. Ми посварилися. Ні, не через тебе, про тебе вона навіть не запитувала.

— Не запитувала?

— Он де в тебе болить,— засміялася жриця.— Ти егоцентрист, як і будь-який чоловік. Найгірше для вас, коли вами не цікавляться, вірно? Гірше байдужості. Не зневірюйся. Я досить добре знаю Йєннефер. Вона не запитувала, але уважно дивилася, намагаючись відшукати сліди твоєї присутності. А на тебе була страшно зла, я це відчула.

— Через що посварилися?

— Ні через що, що могло б тебе стосуватися?

— Я й сам знаю.

— Сумніваюся,— спокійно сказала Неннеке, поправляючи кілочки.— Ти знаєш її досить поверхово. Вона тебе, правду кажучи, теж. Досить типово для уз, які вас зв'язують або колись зв'язували. Обох вас не вистачає ні на що, окрім як на надто емоційну оцінку наслідків при одночасному ігноруванні причин.

— Вона була тут, щоб вилікуватися,— сказав він холодно.— Через це ви й посварилися, визнай.

— Нічого я не визнаю.

Відьмак устав і застиг під однією із кришталевих плит у покрівлі гроту.

— Підійди на хвилинку, Неннеке. Глянь на це.

Він розгорнув потаємну кишеньку в поясі, витяг маленький згорточок — мініатюрний мішечок з козячої шкіри, висипав уміст на долоню.

— Два діаманти, рубін, три пристойні нефрити, цікавий агат,— Неннеке розбиралася у всьому.— Скільки віддав?

— Дві з половиною тисячі темерських оренів. Плата за упирицю з Визими.

— За роздерту шию,— поморщилася жриця.— Ну що ж, питання ціни. Але ти правильно зробив, обернувши готівку в каміння. Орен тримається слабко, а ціни на каміння у Визимі невисокі, занадто близько від гномових копалень у Магакамі. Продавши камінці в Новіграді, отримаєш ніяк не менше п'ятисот новіградських крон, а крона зараз тягне на шість із половиною оренів і постійно росте в ціні.

— Я хочу, щоб ти це взяла.

— На зберігання?

— Ні. Нефрити — для храму, як, скажімо, моє пожертвування богині Мелітеле. Інші камені… для неї. Для Йєннефер. Віддай, коли вона відвідає тебе, що, імовірно, трапиться незабаром.

Неннеке глянула йому прямо в очі.

— На твоєму місці я б не стала цього робити. Повір, ти її ще сильніше розлютиш, якщо таке взагалі можливо. Залиш все як є, ти вже нічого не можеш ні виправити, ні поліпшити. Утікши від неї, ти повів себе… ну, скажімо, не цілком гідно для зрілого чоловіка. Намагаючись загладити провину коштовностями, ти поводишся як чоловік дуже, дуже перезрілий. Повір, я не знаю, який тип чоловіка мені менше до душі.

— Вона занадто властолюбна,— пробурчав Геральт, відвернувшись.— Я не міг цього стерпіти. Вона ставилася до мене, як…

— Перестань,— обірвала Неннеке.— Не скигли. Я тобі не матуся, скільки можна повторювати? Твоєю повіреною теж не маю наміру бути. Мені байдуже, як вона до тебе ставилася. А твоє до неї ставлення цікавить мене ще менше. Бути посередником або ж вручати їй ці дурні камінці я не збираюся. Якщо хочеш бути дурнем — будь ласка, але без мене.

— Ти не зрозуміла. Я не збираюся догоджати їй або купувати. Просто я їй дещо винен, а лікування, на яке вона розраховує, коштує, здається, дуже дорого. Я хочу їй допомогти, от і все.

— Ти, виявляється, ще більший дурень, ніж я думала,— Неннеке підняла кошик.— Дороге лікування? Допомога? Геральте, для неї твої камінці — дріб'язок, що не вартує плювка. Чи знаєш ти, скільки Йєннефер може отримати за переривання вагітності у світської дами?

— Це я якраз знаю. Як і те, що за лікування безплідності вона бере ще більше. Шкода, собі не в змозі допомогти. Тому шукає допомоги в інших, у тому числі й у тебе.

— Їй не допоможе ніхто, це зовсім виключено. Вона чарівниця. Як у більшості магів, у неї атрофовані, зовсім непродуктивні гонади, і це незворотно. У неї ніколи не буде дитини.

— Не всі чарівниці мають такого роду дефекти. Я дещо знаю про це. Ти — теж.

— Вірно,— Неннеке прищулилася.— Знаю.

— Не може бути правилом те, із чого є винятки. І, будь ласка, не треба казати, що, мовляв, винятки підтверджують правила. Краще розкажи про винятки з них.

— Про винятки,— холодно відповіла служителька,— можна сказати тільки одне: вони є. Нічого більше. А Йєннефер… Ну що ж, на жаль, вона в число винятків не входить. У всякому разі, у тому роді дефектності, про який ми говоримо. Тому що у всьому іншому важко знайти винятки більші, ніж вона.

— Чарівникам,— Геральт не образився ні на холод, ні на натяки,— вдавалося воскрешати мертвих. Мені відомі документально підтверджені випадки. А воскрешати мертвих, здається, важче, ніж ліквідувати атрофію залоз або органів.

— Невірно тобі здається. Я не знаю жодного задокументованого вдалого випадку лікування атрофії або регенерації залоз внутрішньої секреції. Геральте, досить, наша бесіда починає бути схожою на консиліум. Ти на цьому не розумієшся, а я розуміюся. І якщо кажу, що Йєннефер заплатила за набуття певних здібностей втратою інших, виходить, так воно і є.

— Якщо це настільки очевидно, то не розумію, чому вона все намагається…

— Ти взагалі страшно мало розумієш,— перервала жриця.— Страшно мало. Перестань турбуватися про недуги Йєннефер, подумай про свої. Твій організм теж піддали необоротним змінам. Тебе дивує вона, а що скажеш про себе самого? Адже тобі має бути ясно, що ти ніколи не будеш людиною, а однак ти тільки те й робиш, що намагаєшся бути нею. І робиш людські помилки. Помилки, які відьмак робити не повинен.

Геральт притулився до стіни грота, обтер піт із чола.

— Не відповідаєш,— помітила Неннеке, посміхнувшись.— Не дивно. Важко сперечатися із голосом розуму. Ти хворий, Геральте. Ти неповноцінний. Погано реагуєш на еліксири. У тебе прискорений пульс, уповільнена акомодація очей, заповільнені реакції. У тебе не виходять найпростіші Знаки. І ти маєш намір вийти на битий шлях? Тобі треба лікуватися. Необхідна терапія. Але передусім — транс.

— То от для чого ти послала до мене Іолю? Заради терапії? Для полегшення трансу?

— Дурень ти!

— Не настільки.

Неннеке відвернулася, засунула руку поміж м'ясисті пагони незнайомих відьмакові кучерявих рослин.

— Ну добре. Так, я послала її до тебе. Заради терапії, як ти виразився. І скажу тобі, це вдалося. Вранці ти реагував набагато краще. Був спокійнішим. Крім того, Іоля теж потребує терапії. Не злися.

— Я не злюся ні на… терапію, ні на Іолю.

— А на голос розуму, який чуєш?

Геральт не відповів.

— Транс необхідний,— повторила Неннеке, оглядаючи свій печерний сад.— Іоля готова. Вона встановила з тобою фізичний і психічний контакт. Якщо хочеш поїхати, ми зробимо це сьогодні вночі.

— Не хочу. Зрозумій, Неннеке, у трансі Іоля може почати віщувати. Пророкувати, читати майбутнє.

— Саме це й мається на увазі.

— От-от. А я не хочу знати майбутнього. Як я стану після цього робити те, що роблю? Втім, я знаю його й без того.

— Ти певен?

Він промовчав.

— Ну добре,— зітхнула жриця.— Ходімо. Геральте? Не хочеться бути безтактною, але скажи мені… Скажи, як ви познайомилися? Ти й Йєннефер? Як це почалося?

Відьмак посміхнувся.

— Почалося з того, що нам з Жовтцем нічого було їсти, і ми вирішили наловити риби.

— Треба розуміти, замість риби ти піймав Йєннефер?

— Не зовсім так. Я розповім, як було. Але, якщо не заперечуєш, після вечері — я трохи зголоднів.

— Тоді ходімо. Я взяла все, що було потрібно.

Відьмак попрямував до виходу, ще раз повів очима по печерній теплиці.

— Неннеке?

— Га?

— Половина того, що тут росте, не зустрічається ніде у світі. Я не помиляюся?

— Не помиляєшся. Більше половини.

— У чому причина?

— Якщо я скажу, що причиною тому милість богині Мелітеле, тобі, імовірно, цього буде недостатньо?

— Швидше за все, так.

— Так я й думала,— Неннеке посміхнулася.— Бачиш, Геральте, наше яскраве сонце усе ще світить. Але вже не так, як раніше. Хочеш, почитай книжки. А коли не хочеш витрачати на це часу, то, може, тебе задовольнить, якщо я скажу, що кришталь, з якого зроблені вікна в покрівлі, діє як фільтр. Він відсіває вбивчі промені, яких у сонячному світлі усе більше. Тому тут живуть рослини, яких у природних умовах ніде у світі вже не зустріти.

— Зрозумів,— кивнув відьмак.— А ми, Неннеке? Як з нами? Адже й на нас світить те ж сонце. Чи не належно й нам поховатися під таке скло?

— Взагалі, належно,— зітхнула жриця.— Але…

— Що «але»?

— Але вже пізно.