Останнє бажання

16

Геральт озирнувся. З діри в стелі повільно капала вода. Навколо валявся мотлох і купи дерев’яччя. За дивною випадковістю те місце, де лежали вони, було зовсім чистим. На них не впала жодна дошка, жодна цегла. Усе було так, немов їх охороняв невидимий щит.

Йєннефер, що злегка почервоніла, опустилася поруч, уперши руки в коліна.

— Відьмаче,— кашлянула вона.— Ти живий?

— Живий,— Геральт обтер пил з обличчя, засичав.

Йєннефер повільним рухом торкнулася його зап'ястя, ніжно провела пальцями по долоні.

— Я тебе обпекла…

— Дріб'язок. Кілька пухирів…

— Вибач. Знаєш, джин забрався. Остаточно й безповоротно.

— Ти шкодуєш?

— Не дуже.

— Ну й добре. Допоможи мені підвестися, будь ласка.

— Зачекай,— прошептала вона.— А твоє бажання… Я чула, чого ти побажав. Я вражена, просто вражена. Усього я могла очікувати, але щоб… Що тебе змусило так зробити, Геральте? Чому… Чому я?

— Не знаєш?

Вона нахилилася, торкнулася його, він відчув на обличчі дотик її волосся, що пахло бузком і аґрусом, і раптом зрозумів, що ніколи не забуде цього аромату, цього м'якого дотику, зрозумів, що ніколи вже не зможе зрівняти їх з іншими запахами й іншими дотиками. Йєннефер поцілувала його, і він зрозумів, що ніколи не побажає інших губ, крім цих м'яких, вологих і солодких від помади. Він раптом зрозумів, що із цієї хвилини для нього буде існувати тільки вона, її шия, її руки й груди, що вивільнилися з-під чорного плаття, її ніжна, прохолодна шкіра, не порівнянна з жодною з тих, яких він торкався. Він зблизька дивився в її фіалкові очі, найпрекрасніші очі у світі, очі, які, він так цього боявся, стануть для нього… Всім. Він це знав.

— Твоє бажання,— шепнула вона, приклавши губи до самого його вуха.— Не знаю, чи може взагалі здійснитися твоє бажання. Не знаю, існує чи в Природі Сила, здатна виконати таке бажання. Але якщо може, то ти засудив себе. Засудив себе… на мене.

Він перервав її поцілунком, обіймами, дотиком, ласкою, пестощами, а потім уже всім, всім собою, кожною своєю думкою, єдиною думкою, всім, всім, всім. Вони порушили тишу зітханнями й шелестом одягу, що розкидався по підлозі, перервали тишу дуже м'яко й неквапливо, старанно, дбайливо й ніжно, і, хоч обоє не надто знали, що таке дбайливість і ніжність, це їм вдалося, тому що вони дуже хотіли. І взагалі, вони не поспішали — і увесь світ навколо перестав існувати, перестав існувати на коротку, зовсім коротку мить, а їм здавалося, що це була ціла вічність, тому що це дійсно була ціла вічність.

А потім світ знову став існувати, але тепер він існував уже зовсім інакше.

— Геральте?

— Гммм…

— І що тепер?

— Не знаю.

— Я теж не знаю. Тому що, розумієш, я… Я не певна, чи варто було тобі прирікати себе на мене. Я не вмію… Почекай, що ти робиш… Я хотіла тобі сказати…

— Йєннефер… Йєн…

— Йєн,— повторила вона, повністю підкоряючись йому.— Ніхто ніколи мене так не називав. Скажи ще раз, будь ласка.

— Йєн…

— Геральте…