Останнє бажання

3

— …закляття,— продовжував Дані, потираючи скроні.— З народження. Я так і не знаю, у чому була причина й хто це зробив. З опівночі до зорі — нормальна людина, від зорі… самі бачили що. Акерспаарк, мій батько, хотів це приховати. У Мехті люди марновірні, чаклунство й закляття в королівській родині могли б фатальним чином позначитися на династії. Із двору мене забрав один з батьківських лицарів, виховав, удвох ми бродили по світу, мандрівний лицар зі зброєносцем. Потім, коли він загинув, я блукав один. Уже й не пам'ятаю, від когось почув, що від закляття мене може звільнити тільки дитина-несподіванка. Незабаром я зустрів Роґнера. Решта вам відома.

— Про інше ми знаємо або догадуємося,— кивнула Каланте.— Особливо про те, що ти закрутив голову моїй доньці. Паветто! І давно?

Принцеса опустила голову й підняла один палець.

— Ну, от вам! Ах ти, маленька чаклунко. У мене під носом! Ну дай тільки довідатися, хто впускав його вночі в замок! Ох, доберуся я до фрейлін, з якими ти ходила збирати первоцвіти! Первоцвіти, чорт забирай! Ну й що мені тепер з вами робити?

— Каланте… — почав Ейст.

— Не поспішай, Турсеаху. Я ще не скінчила. Дані, все сильно ускладнилося. Ти з Паветтою вже скоро рік, так? І нічого. Це значить, що ти не в того батька вторгував обіцянку. Призначення пожартувало над тобою. Яка іронія, як каже Геральт з Ривії. Відьмак.

— Чхав я на Призначення, закляття й іронії,— поморщився Дані.— Я люблю Паветту, вона любить мене, тільки це має значення. Ти, королево, не можеш завадити нашому щастю.

— Можу, Дані, можу, і ще й як,— посміхнулася Каланте однією зі своїх безвідмовних посмішок.— Але, на твоє щастя, не хочу. Є в мене невеликий боржок перед тобою, Дані. За що, сам знаєш. Я рішуче хотіла… Мені варто було б просити в тебе вибачення, але я цього страшно не люблю. Коротше — віддаю тобі Паветту, і ми квити. Паветто? Ти ще не передумала?

Принцеса заперечно й гаряче покачала головою.

— Дякую, добродії, дякую,— посміхнувся Дані.— Ти мудра й великодушна королева.

— Ще б пак. І прекрасна.

— І прекрасна.

— Якщо хочете, можете обоє залишитися в Цинтрі. Тутешні люди не такі марновірні, як жителі Мехту, і швидко звикнуть. Втім, навіть в образі Їжака ти був досить симпатичний. Тільки-от на трон ти поки розраховувати не можеш. Я збираюся ще небагато покоролі… ні, поправити поруч із новим королем Цинтри. Шляхетний Ейст Турсеах зі Скелліге зробив мені деяку пропозицію.

— Каланте…

— Так, Ейсте, я згодна. Мені ще ніколи не доводилося чути любовного зізнання, лежачи на підлозі, серед уламків власного трону, але… Як би ти сказав, Дані? Тільки це має значення, і нехай ніхто не стане на шляху до мого щастя, щиро раджу. А ви чого так витріщаєтеся? Я не така стара, як можна подумати, дивлячись на мою майже заміжню доню.

— Ох вже ця нинішня молодь,— пробурчав Мишовур.— Яблучко від яблуньки…

— Що ти там бурмочеш, чаклуне?

— Нічого, пані.

— Ну й добре. До речі, Мишовуре, у мене є пропозиція. Паветті знадобиться вчитель. Їй слід знати, як поводитися зі своїм особливим даром. Я люблю свій замок і хотіла б, щоб він стояв як стоїть. При наступному приступі істерії моєї до чортиків здібної донечки він може розвалитися на шматки. Твоя відповідь, друїде?

— Вважатиму за честь.

— Мені здається,— королева глянула у вікно,— світає. Пора…

Вона різко повернулася туди, де Паветта й Дані про щось шепотілися, тримаючись за руки й ледве не стикаючись чолами.

— Дані!

— Так, королево?

— Ти чуєш? Світає! Уже світло! А ти…

Геральт глянув на Мишовура, Мишовур на Геральта, і обоє розсміялися.

— Що це вас так розсмішило, чарівники? Хіба не бачите…

— Бачимо, бачимо,— запевнив Геральт.

— Ми чекали, доки ти сама побачиш,— хмикнув Мишовур.— Мене цікавило, коли ти зрозумієш.

— Що?

— Ти зняла закляття. Ти його зняла,— сказав відьмак.— У той момент, коли вимовила: «Віддаю тобі Паветту», здійснилося Призначення.

— Це вже точно,— підтвердив друїд.

— О боги,— повільно проговорив Дані.— Нарешті. Чорт забирай, я думав, буду більше радіти, думав, заграють бойові труби або що-небудь схоже… Звичка. Королево! Дякую тобі. Паветто, ти чуєш?

— Угу,— сказала принцеса, не піднімаючи очей.

— Таким чином,— зітхнула Каланте, втомлено дивлячись на Геральта,— все добре кінчається. Адже вірно, відьмаче? Закляття зняте, насуваються два весілля, ремонт тронної зали займе приблизно місяць, четверо вбитих, незліченна маса поранених, Райнфарн із Аттре ледве дихає. Радій! Чи знаєш, відьмаче, був момент, коли я збиралася наказати тобі…

— Знаю.

— А тепер я повинна віддати тобі… належне. Господи, яка тавтологія, або як там її… Я вимагала результату, і от він — результат. Цинтра укладає союз зі Скелліге. Моя дочка вдало виходить заміж. Мені щойно подумалося, що все й без того минулося б успішно відповідно до Призначення, навіть якщо б я не запросила тебе на бенкет і не посадила поруч із собою. Але я помилялася. Призначення міг звести нанівець кинджал Райнфарна. А Райнфарна стримав меч у руці відьмака. Ти чесно відробив своє. Залишилося лише питання ціни. Говори, чого ти бажаєш?

— Хвилиночку,— сказав Дані, обмацуючи перебинтований бік.— Питання ціни, кажеш? Боржник — я, і мені слід…

— Не переривай мене, зятю,— прищулилася Каланте.— Твоя теща не терпить, коли її переривають. Запам'ятай! І знай, ніякий ти не боржник. Так вже вийшло, що ти був чимсь на зразок предмету угоди, яку уклали ми з Геральтом з Ривії. Я сказала, ми квити, і не бачу сенсу нескінченно просити в тебе прощення. Але договір наш як і раніше в силі. Ну, Геральте, твоя ціна?

— Добре,— сказав відьмак.— Прошу дати мені твій зелений шарф, Каланте. Нехай він завжди нагадує мені про колір очей найпрекраснішої із усіх відомих мені королев.

Каланте розсміялася, зняла із шиї намисто зі смарагдами.

— Ця дрібничка,— сказала вона,— виконана з каменів відповідного відтінку. Збережи її разом із приємними спогадами.

— Можна й мені дещо сказати?— скромно вимовив Дані.

— Зрозуміло, зятю, прошу, прошу.

— Я продовжую стверджувати, що я — твій боржник, відьмаче. Моєму життю загрожував кинджал Райнфарна. Мене вбили б вартові, якби не ти. І коли заходить мова про яку б то не було ціну, платити повинен я. Ручаюся, мене на це вистачить. Чого ти бажаєш, Геральте?

— Дані,— повільно проговорив Геральт,— відьмаку, якому ставлять таке запитання, належить просити, щоб його повторили.

— Повторюю. Тому що, бачиш, я — твій боржник ще й з іншої причини. Коли я довідався там, у залі, хто ти такий, я зненавидів тебе й подумав про тебе дуже погано. Я вважав тебе сліпим, кровожерливим знаряддям, кимсь таким, хто бездумно й нещадно вбиває, отирає кров із клинка й перераховує гроші. Але я переконався, що професія відьмака дійсно гідна поваги. Ти захищаєш нас не тільки від Зла, що чаїться в пітьмі, але й від того, яке сидить у нас самих. Шкода, що вас так мало.

Каланте посміхнулася. Уперше за цю ніч Геральт готовий був визнати, що посмішка вийшла природньою.

— Добре сказав мій зять. До цього я повинна додати два слова. Рівно два. Вибач, Геральте.

— А я,— серйозно сказав Дані,— повторюю: чого ти бажаєш?

— Дані,— так само серйозно сказав Геральт,— Каланте, Паветто. І ти, шляхетний лицарю Турсеах, майбутній королю Цинтри. Щоб стати відьмаком, потрібно народитися під покровом Призначення, а дуже мало тих, хто так народжується. Тому нас так мало. Ми старіємо, гинемо й не можемо нікому передати свої знання, свої здібності. Нам бракує спадкоємців. А цей світ повний Зла, яке тільки й чекає моменту, коли нас не стане.

— Геральте,— шепнула королева.

— Так, королево, ти не помилилася. Дані! Ти даш мені те, що вже маєш, але про що не знаєш. Я повернуся в Цинтру через шість років, щоб перевірити, чи було Призначення до мене прихильне.

— Паветто,— розкрив очі Дані.— Невже ти…

— Паветто!— викликнула Каланте.— Ти… Невже…

Принцеса потупилася й почервоніла. А потім відповіла.