Останнє бажання

2

Не вважаючи ні до чого не зобов’язуючого формального вітання, коли вона назвала його «володарем Чотирирогу», королева Каланте не обмінялася з відьмаком ані словом. Бенкет ще не починався, гості, що їх гучно оголошував герольд, продовжували з'їжджатися.

За величезним прямокутним столом могли розміститися понад сорок людей. В голові столу на троні з високою спинкою сиділа Каланте. Праворуч від неї сів Геральт, ліворуч — Дрогодар, сивоволосий бард із лютнею. Два верхні крісла ліворуч від королеви пустували.

Праворуч від Геральта уздовж довгої сторони стола сіли кастелян Гаксо й воєвода з іменем, що важко запам'ятовувалося. Далі сиділи гості із князівства Аттре — похмурий і мовчазний лицар Райнфарн і його підопічний, товстощокий дванадцятирічний князь Віндгальм, один із претендентів на руку принцеси. Далі — барвисті й різномасті лицарі із Цинтри й околишні васали.

— Барон Ейлемберт з Тіґґу!— виголосив герольд.

— Кудкудак!— буркнула Каланте, штовхнувши ліктем Дрогодара.— Буде потіха.

Худий і вусатий багато виряджений лицар низько поклонився, але його живі веселі очі й блукаюча на губах посмішка суперечили смиренному вигляду.

— Вітаю вас, пане Кудкудак,— церемонно вимовила королева. Прізвисько барона явно зрослося з ним міцніше, ніж родове ім'я.— Рада бачити.

— І я радий запрошенню,— зітхнувши, повідомив Кудкудак.— Що ж, подивлюся на принцесу, коли на те твоя воля, королево. Важко жити на самоті, пані.

— Ну-ну, пане Кудкудак,— слабко посміхнулася Каланте, накручуючи на палець локон.— Ми прекрасно знаємо, що ви одружені.

— Ооох,— зітхнув барон.— Сама знаєш, пані, яка слабка й ніжна в мене дружина, а тепер у наших краях саме віспа ходить. Ставлю свій пояс проти старих постолів, що через рік з нею буде покінчено.

— Бідненький Кудкудак, але й щасливець одночасно,— Каланте посміхнулася ще миліше.— Дружина в тебе дійсно слабенька. Я чула, коли на торішніх жнивах вона застукала тебе в копиці з дівкою, то гнала вилами чи не версту, та так і не наздогнала. Треба її краще годувати й доглядати, щоб ночами спина не мерзнула. І через рік, от побачиш, вичухається.

Кудкудак посумнів, але не дуже переконливо.

— Натяк зрозумів. Але на бенкеті залишитися можу?

— Буду рада, бароне.

— Посольство зі Скелліге!— крикнув уже доволі захриплий герольд.

Остров'яни ввійшли молодецькими гучними кроками, учотирьох, у блискучих шкіряних куртках, обшитих хутром котика, оперезані картатими вовняними шарфами. Першим ішов жилавий воїн, смаглявий, з орлиним носом, поруч — плечистий юнак з рудою шевелюрою. Усі четверо схилилися перед королевою.

— Вважаю за честь,— сказала Каланте, злегка почервонівши,— знову вітати у своєму замку знатного лицаря Ейста Турсеаха зі Скелліге. Якщо б не добре відомий факт, що тобі перечить думка про сімейні узи, я б з радістю прийняла звістку, що ти, можливо, прибув просити руки моєї Паветти. Невже самотність стала тобі докучати?

— Досить часто, прекрасна Каланте,— відповів смуглолиций остров'янин, піднімаючи на королеву палаючі очі.— Однак я веду занадто небезпечне життя, щоб думати про постійний зв'язок. Якби не це… Паветта ще молодий бутон, що нерозкрився, але…

— Що «але», лицарю?

— Яблучко від яблуньки недалеко падає,— посміхнувся Ейст Турсеах, блиснувши білизною зубів.— Досить глянути на тебе, королево, щоб побачити, якою красунею стане принцеса, коли досягне того віку, у якому жінка може дати щастя воїнові. Зараз же боротися за її руку повинні юнаки. Такі, як племінник нашого короля Брана, Крах ан Крайт, що прибув до тебе саме із цією метою.

Крах, нахиливши руду голову, опустився перед королевою на одне коліно.

— А кого ти ще привів, Ейсте?

Кряжистий чоловік з мітлуватою бородою й здоровань із волинкою за спиною опустилися на коліно поруч із Крахом ан Крайтом.

— Це доблесний друїд Мишовур, як і я,— друг і радник короля Брана. А це Драйг Бон-Дху, наш славетний скальд. Тридцять же моряків зі Скелліге чекають у дворі, сподіваючись, що прекрасна Каланте із Цинтри покажеться їм бодай у вікні.

— Розсідайтеся, шляхетні гості. Ти, пане Турсеах, тут.

Ейст зайняв вільне місце на вузькій стороні стола, відділений від королеви тільки порожнім стільцем і місцем Дрогодара. Інші остров'яни сіли ліворуч, між маршалом двору Віссегердом і трійкою синів правителя зі Стрепту, яких звали Слиздяк, Дроздяк і Держигірка.

— Ну, більш-менш усі,— нахилилася королева до маршала.— Починаємо, Віссегерде.

Маршал ляснув у долоні. Слуги із тарелями й глечиками в руках строєм рушили до столу, і їх вітав радісний гул.

Каланте майже нічого не їла, лише байдуже колупала страви срібною виделкою. Дрогодар, щось швидко поковтавши, бриньчав на лютні. Зате інші гості активно спустошували тарелі із запеченими поросятами, птахами, рибою й молюсками, при цьому випереджав усіх рудий Крах ан Крайт. Райнфарн із Аттре строго стежив за юним князем Віндгальмом, один раз навіть дав йому по руках за спробу схопити глечик з яблучною наливкою. Кудкудак, на секунду відірвавшись від баранячої ноги, порадував сусідів свистом болотної черепахи. Ставало усе веселіше. Звучали тости, все менш зграбні.

Каланте поправила тонкий золотий обруч на попелясто-сірому, закрученому локонами волоссі, злегка повернулася до Геральта, що намагався розгризти панцир великого червоного омара.

— Ну, відьмаче,— сказала вона,— за столом уже досить гамірно, щоб непомітно обмінятися кількома словами. Почнемо з люб'язностей. Я рада познайомитися з тобою.

— Взаємно радий, королево.

— А тепер так: у мене до тебе справа.

— Здогадуюся. Рідко хто мене запрошує на гулянки із чистої симпатії.

— Треба думати, ти не надто цікавий співрозмовник за столом. Ну а ще про що-небудь ти здогадуєшся?

— Так.

— Про що ж?

— Скажу, коли довідаюся, яка в тебе до мене справа, королево.

— Геральте,— сказала Каланте, торкнувшись пальцями намиста, у якому найменший смарагд був розміром зі скарабея,— як по-твоєму, яке завдання можна придумати для відьмака? Га? Викопати колодязь? Залатати діру в даху? Виткати гобелен, що зображує всі пози, які король Вріданк і прекрасна Церо спробували під час першої ночі? Думаю, ти й сам прекрасно знаєш, у чому полягає твоя професія.

— Знаю. І тепер можу сказати, про що я здогадався.

— Цікаво.

— Про те, що, як і багато інших, ти плутаєш мою професію із зовсім іншою.

— Ах,— Каланте із замисленим і відсутнім видом, злегка нахилившись до Дрогодара, що бринчав на лютні, проговорила:

— І хто ж вони такі, Геральте, ті багато хто, які виявилися рівними мені по невігластву? І з якою такою професією ці дурні плутають твою?

— Королево,— спокійно сказав Геральт,— на шляху до Цинтри мені зустрічалися селяни, купці, лахмітники-краснолюди, казанярі й лісоруби. Вони говорили про бабу-ягу, у якої десь у тутешніх місцях є лігвище, такий собі будиночок на пазуристих курячих ніжках. Згадували про химеру, що гніздиться в горах. Про жагниць-коромисел і сколопендроморфів. Начебто б зустрічається й мантіхор, якщо належно пошукати. Так що роботи для відьмака вистачає, і при цьому йому навіть немає потреби наряджатися в чуже пір'я й герби.

— Ти не відповів на запитання.

— Королево, не сумніваюся, що союз зі Скелліге, укладений шляхом заміжжя твоєї доньки, Цинтрі необхідний. Можливо, інтриганів, які прагнуть цьому перешкодити, варто було б провчити, та так, щоб правитель не був у це замішаний. Зрозуміло, краще, якщо б це зробив нікому тут не відомий хазяїн із Чотирирогу, який відразу зникне зі сцени. А тепер я відповім на твоє питання. Ти плутаєш мою спеціальність із професією найманого вбивці. А багато інших — це ті, у руках у яких влада. Мене вже не раз кликали в палаци, у яких проблеми хазяїна вимагають швидких ударів меча. Але я ніколи не вбивав людей заради грошей, незалежно від того, вимагали цього добрі, чи погані обставини. І ніколи цього робити не стану.

Атмосфера за столом пожвавлювалася пропорційно кількості спожитого пива. Рудий Крах ан Крайт знайшов вдячних слухачів, які слухали його розповіді про битву під Твітом. Накресливши на столі карту за допомогою кістки з м'ясом, змоченої в соусі, він наносив на неї тактичну ситуацію, при цьому голосно верещачи. Кудкудак, доводячи справедливість даного йому прізвиська, зненацька закудахтав, немов справжнісінька квочка, викликавши загальні веселощі бенкетуючих і розпач слуг, що вирішили, що, насміхаючись над пильністю охоронців, у залу знадвору проникнув птах.

— Т-а-а-ак, доля покарала мене надто вже здогадливим відьмаком,— посміхнулася Каланте, але очі її були прищулені й злі.— Відьмак, який без тіні поваги або хоча б елементарної шанобливості розкриває мої інтриги й жахливі злочинні плани. Послухай, а чи випадково не притупило твого розуму замилування моєю красою й привабливістю? Ніколи більше так не роби, Геральте. Не говори так з тими, у кого в руках влада. Ніхто не вибачить тобі цього, а ти знаєш королів, знаєш, що засобів у них достатньо. Кинджал. Отрута. Підземелля. Розпечені кліщі. Є сотні, тисячі способів, до яких вдаються королі, що звикли мстити за ображену гордість. Ти не повіриш, Геральте, як легко зачепити гордість деяких владик. Рідко хто з них спокійно вислухає такі слова, як «Ні», «Не буду», «Ніколи». Мало того, досить їх перебити або вставити невідповідне слівце, і все — катування забезпечене.

Каланте склала білі вузькі долоні й злегка торкнулася їх губами, зробивши ефектну паузу. Геральт не перебивав і не вставляв невідповідних слівець.

— Королі,— продовжувала Каланте,— поділяють людей на дві категорії. Одним наказують, інших купують. Тому що королі дотримуються старої й банальної істини: купити можна кожного. Кожного. Питання тільки в ціні. Із цим ти згодний? Ах, марно я запитую, ти ж відьмак, виконуєш свою роботу й береш плату. По відношенню до тебе слово «купити» втрачає своє презирливе звучання. І питання ціни у твоєму випадку — справа очевидна, пов'язана зі ступенем складності завдання, якістю виконання, майстерністю. І з твоєю славою, Геральте. Жебраки на ярмарках співають про діяння білоголового відьмака з Ривії. Якщо хоча б половина того, про що вони співають, правда, то можу посперечатися, що ціна твоїх послуг чимала. Залучати тебе до таких простих і банальних справ, як палацові інтриги й грабежі, було б марною витратою грошей. Це можуть зробити інші, більш дешеві руки.

— Брааак! Ґгааа-брааак!— раптом заволав Кудкудак, зірвавши голосні оплески за імітацію лементу чергової тварини. Геральт не знав якої, але не хотів би зустрітися із чим-небудь подібним. Він відвернувся, помітивши спокійний, ядуче-зелений погляд королеви. Дрогодар, опустивши голову й сховавши обличчя за сивим волоссям, що спадало на руки, тихо побренькував на лютні.

— Ах, Геральте,— сказала Каланте, жестом забороняючи слузі доливати кубок.— Я все говорю, а ти все мовчиш. Ми на бенкеті, нам хочеться як слід повеселитися. Розвесели мене. Мені починає бракувати твоїх цінних зауважень і проникливих коментарів. Не завадила б парочка компліментів, запевнення в повазі й вірності, наприклад. Черговість — на твій розсуд.

— Ну що ж, королево,— вимовив відьмак,— не сперечаюся, я, безсумніву, малоцікавий співрозмовник за столом. Надивуватися не можу, що саме мені ти зробила честь, помістивши поруч із собою. Адже тут можна було посадити набагато більш відповідну твоїм бажанням людину. Достатньо кому-небудь наказати або кого-небудь купити. Усього лише питання ціни.

— Говори, говори.— Каланте відкинула голову, прикрила очі й склала губи, зобразивши якусь подобу милої посмішки.

— Я неймовірно гордий тим, що саме мені випала честь сидіти поруч із королевою Каланте із Цинтри, красу якої перевищує тільки її мудрість. Не меншою честю я вважаю й те, що королева призволила чути про мене, а також і те, що на підставі почутого побажала використати мене для банальних справ. Минулою зимою князь Погробарк, не будучи настільки тонким розумом, намагався найняти мене для пошуків красуні, яка, переситившись його залицяннями, утекла з балу, загубивши туфельку. Я на превелику силу переконав його, що для цього потрібен спритний мисливець, а не відьмак.

Королева слухала із загадковою посмішкою на вустах.

— Та й інші владики, не настільки мудрі, як ти, правителько Каланте, бувало, пропонували мені елементарні, по суті, завдання. В основному їх цікавили банальні вбивства пасинка, вітчима, мачухи, дядечка, тітоньки, важко перелічити. Їм здавалося, начебто все впирається лише в ціну.

Посмішка королеви могла означати все що завгодно.

— Тому повторюю,— Геральт злегка нахилив голову.— Я не тямлю себе від гордості, маючи можливість сидіти поруч із тобою, королево. Гордість же для нас, відьмаків, значить дуже багато. Ти не повіриш, королево, як багато. Якийсь владика одного разу вразив гордість відьмака, запропонувавши тому роботу, що не узгоджувалася із честю й відьмацьким кодексом. Більше того, він не взяв до уваги ввічливої відмови, хотів втримати відьмака у своїх володіннях. Усі, хто б не коментував цей випадок, в один голос стверджували, що ідея того владики була не з кращих.

— Геральте,— сказала Каланте, трохи помовчавши,— я помилилася. Ти виявився дуже цікавим співрозмовником за столом.

Кудкудак, обтрусивши вуса й каптан від пивної піни, задер голову й пронизливо завив, досить вдало наслідуючи виття вовчиці під час тічки. Собаки у дворі й по всій окрузі підтримали його виттям.

Один зі стрептських братів, здається, Держигірка, вмочивши палець у пиво, провів товсту риску поблизу військового підрозділу, намальованого Крахом ан Крайтом, і викрикнув:

— Помилково й бездарно! Не можна було так діяти. На цьому фланзі треба було поставити кінноту і вдарити збоку!

— Ха!— гаркнув Крах ан Крайт, репнувши кісткою по столу, у результаті чого обличчя й туніки сусідів покрилися плямами соусу.— Й послабити середину? Ключову позицію? Нісенітниця!

— Тільки сліпий або божевільний не маневрує при такій ситуації!

— Точно! Вірно!— крикнув Віндхальм з Аттре.

— А тебе хто запитує, гівнюче?

— Від гівнюка чую!

— Заткнися, бо вперіщу кісткою!

— Сиди на своїй задниці, Краху, і мовчи!— крикнув Ейст Турсеах, перериваючи бесіду з Віссегердом.— Досить лаятися! Агов, пане Дрогодар! Талант пропадає! Щоб слухати ваш прекрасний, але занадто тихий спів, необхідна зосередженість і серйозність. Драйгу Бон-Дху, кінчай жерти й хлебтати! За цим столом ти нікого не здивуєш ні тим, ні іншим. Подуй-но в свої дудки й порадуй наші вуха пристойною бойовою музикою. З твого дозволу, шляхетна Каланте!

— О матір моя,— шепнула королева Геральту, у німому розпачі зводячи очі до стелі. Але кивнула, посміхнувшись природно й доброзичливо.

— Драйгу Бон-Дху,— проговорив Ейст,— зіграй нам пісню про битву під Хочебужем! Вона ж бо не підірве нашої довіри до тактичних дій полководців! І ще раз повідає про те, хто покрив себе нев'янучою славою в тому бою! Здоров'я героїчної Каланте із Цинтри!

— Здоров'я! Хвала!— ричали гості, наповнюючи кубки й глиняні кухлі.

Дудки драйгової волинки видали лиховісний гул, потім занили жахливим, протяжним вібруючим стогоном. Бенкетуючі заспівали, відбиваючи такт, тобто барабанячи, чим до рук трапило, по столу. Кудкудак жадібно витріщився на мішок із козячої шкіри, безсумнівно, зачарований думкою про те, як би включити моторошні звуки, що виривалися з його черева, у свій репертуар.

— Хочебуж,— сказала Каланте, дивлячись на Геральта,— мій перший бій. Хоч я й побоююся викликати дорікання поважного відьмака, зізнаюся, що тоді билися через гроші. Ворог палив села, які платили нам данину, а ми, ненаситні й жадібні, замість того щоб допустити це, кинулися в бій. Банальний привід, банальна битва, банальні три тисячі трупів, розкльовані воронами. І зауваж, замість того щоб посоромитися, я сиджу тут, пишаючись, що про мене складають пісні. Навіть якщо їх маломелодійний спів супроводжується настільки страхітливою, варварською музикою.

Королева знову зобразила на обличчі пародію на посмішку, щасливу і доброзичливу, піднявши порожній кубок у відповідь на тости, що летіли з усіх боків столу. Геральт мовчав.

— Продовжимо.— Каланте прийняла подане Дрогодаром стегенце фазана і почала його витончено обгризати.— Отже, ти пробудив у мені інтерес. Мені розповідали, що ви, відьмаки, цікава каста, але я не надто вірила. Тепер вірю. Якщо вас вдарити, ви видаєте такий звук, ніби викувані зі сталі, а не виліплені з пташиного посліду. Однак це жодною мірою не змінює того факту, що ти знаходишся тут, щоб виконати завдання. І ти його виконаєш не мудруючи.

Геральт не посміхнувся ні насмішкувато, ні єхидно, хоча було в нього таке бажання.

— Я думала,— буркнула королева, приділяючи, здавалося, всю увагу виключно фазанячому стегенцю,— ти що-небудь скажеш. Або посміхнешся. Ні? Тим краще. То чи можна вважати, що ми уклали угоду?

— Нечіткі завдання,— сухо кинув відьмак,— неможливо чітко виконувати, королево.

— А що тут нечіткого? Ти ж відразу про все здогадався. Дійсно, я планую союз із Скелліге й заміжжя моєї дочки, Паветти. Ти не помилився, припустивши, що моїм планам щось загрожує, а також, що потрібний мені, щоб цю загрозу ліквідувати. Але на тому твоя здогадливість і закінчується. Припустивши, начебто я плутаю професію твою із професією найманого вбивці, ти завдав мені болю. Урахуй, Геральте, я входжу до числа тих небагатьох владик, які абсолютно точно знають, чим займаються відьмаки й для яких справ їх слід запрошувати. З іншого боку, якщо хтось убиває людей так само спритно, як ти, нехай навіть і не заради грошей, він не повинен дивуватися тому, що настільки багато людей приписують йому професіоналізм у подібних справах. Твоя слава випереджає тебе, Геральте, і вона гучніша, ніж триклята волинка Драйга Бон-Дху. Та й приємних звуків у ній настільки ж мало.

Волинщик, хоч і не міг чути слів королеви, закінчив свій концерт. Застільники нагородили його хаотичною, гучною овацією й з новими силами кинулися винищувати запаси їжі й напоїв, віддавшись спогадам про хід різних битв і непристойним жартам про жінок. Кудкудак раз у раз видавав голосні звуки, однак неможливо було визначити однозначно, чи було це наслідування чергової тварини, або ж спроби полегшити переобтяжений шлунок.

Ейст Турсеах перегнувся через стіл.

— Королево, ймовірно, серйозні проблеми спонукують тебе увесь свій час присвячувати винятково хазяїну із Чотирирогу, але, я гадаю, пора б уже глянути на принцесу. Чого ми чекаємо? Не того ж, щоб Крах ан Крайт упився вкрай. А це вже близько.

— Ти, як завжди, правий, Ейсте.— Каланте тепло посміхнулася. Геральт не переставав дивуватися багатому арсеналу її посмішок.— Дійсно, ми зі шляхетним Равіксом обговорювали надзвичайно важливі справи. Але не хвилюйся, я присвячу час і тобі. Але ти ж знаєш мій принцип: спочатку справи, потім задоволення. Пане Гаксо!

Вона підняла руку, кивнула кастелянові. Гаксо мовчки встав, вклонився й швидко побіг по сходах, зникши в темній галерейці. Королева знову повернулася до відьмака.

— Чув? Ми, виявляється, надто захопилися бесідою. Якщо Паветта вже перестала вертітися перед дзеркалом, то зараз прийде. Тому слухай уважно, повторювати я не стану. Я прагну добитися того, що задумала й що ти досить точно вгадав. Ніяких інших рішень бути не може. Що стосується тебе, то в тебе є вибір. Тебе можуть змусити діяти за моїм наказом… Наслідки непослуху не бачу змісту розтлумачувати. Слухняність, зрозуміло, буде щедро нагороджена. Або ж ти можеш зробити мені платну послугу. Зауваж, я не сказала: «Можу тебе купити», тому що вирішила не уражати твого відьмацького самолюбства. Погодься, різниця колосальна?

— Розміри цієї різниці якось вислизнули від моєї уваги.

— То ти вже постарайся бути більш уважний, коли я говорю з тобою. Різниця, дорогий мій, полягає в тому, що купленому покупець платить на власний розсуд, а той, хто робить послугу ціну призначає сам. Ясно?

— Більш-менш. Припустимо, я вибираю форму платної послуги. Але тобі не здається, що мені слід знати, у чому ця послуга полягає?

— Ні, не слід. Якщо це наказ, то він, звичайно, повинен бути конкретним і однозначним. Інша справа, коли мова йде про платну послугу. Мене цікавить результат. Нічого більше. Якими засобами ти його забезпечиш — твоя справа.

Геральт, піднявши голову, зустрівся із чорним пронизуючим поглядом Мишовура. Друїд зі Скелліге, не спускаючи з відьмака очей, ніби в задумі кришив у руці шматочок хліба, впускаючи крихти. Геральт глянув на стіл. Перед друїдом на дубовій стільниці крихти хліба, зернятка каші й червоні уламочки панцира омара швидко ворушилися, бігаючи немов мурахи. І складалися в руни. Руни — на мить — з'єдналися в слово. У питання.

Мишовур чекав, не спускаючи з Геральта очей. Відьмак ледь помітно кивнув. Друїд опустив повіки і з кам'яним обличчям змів крихти зі столу.

— Шляхетні добродії!— оголосив герольд.— Паветта із Цинтри!

Гості затихли, повернувши голови до сходів.

Попереду йшли кастелян і світловолосий паж у пурпурового кольору куртці, за ними повільно, опустивши голову спускалася принцеса. Волосся в неї було того ж кольору, що в матері,— попелясто-сіре, але вона носила його заплетеними у дві товсті коси, що доходили майже до сідниць. Крім діадемки з мистецьки вирізаною гемою й поясу із дрібних золотих ланок, що охоплював на стегнах довге сріблясто-блакитне плаття, на Паветті не було ніяких прикрас.

Супроводжувана пажем, герольдом, кастеляном і Віссегердом, принцеса пройшла до столу й зайняла вільний стілець між Дрогодаром та Ейстом Турсеахом. Лицар-острів'янин поспішив подбати про її кубок і зайняти розмовою. Геральт звернув увагу, що відповідала вона не більше ніж одним словом. Очі в неї були постійно опущені й увесь час прикриті довгими віями, навіть під час гучних тостів, що летіли з усіх боків столу. Її краса, безсумнівно, справила враження на бенкетуючих. Крах ан Крайт перестав скрикувати й мовчки витріщався на Паветту, забувши навіть про кубок з пивом. Віндхальм з Аттре пожирав принцесу очима, переливаючись усіма барвами мінливості, немов лише кілька піщинок у годиннику відокремлювали його від шлюбного ложа. Підозріло зосередившись, розглядали мініатюрне личко дівчинки Кудкудак і брати зі Стрепту.

— Так,— тихо сказала Каланте, явно задоволена ефектом.— Що скажеш, Геральте? Без зайвої скромності — діва вродилася в матір. Мені навіть трохи шкода віддавати її в руки рудому опецьку Краху. Уся надія на те, що, може, зі шмаркача виросте щось такого ж класу, як Ейст Турсеах. Що не кажи — та ж кров. Ти мене слухаєш, Геральте? Цинтра повинна вступити в союз зі Скелліге, тому що того вимагають державні інтереси. Моя дочка повинна вийти за відповідну людину, тому що це моя дочка. Саме цей результат ти повинен мені забезпечити.

— Я? Невже недостатньо твоєї волі, королево?

— Події можуть піти так, що буде недостатньо.

— Що може бути сильнішим твоєї волі?

— Призначення.

— Ага. Значить, я, слабкий відьмак, повинен опиратися Призначенню, яке сильніше королівської волі. Відьмак, що бореться із Призначенням! Яка іронія!

— У чому ти бачиш іронію?

— Не будемо про це. Королево, схоже, послуга, якої ти вимагаєш, межує із неможливістю.

— Якби вона межувала з можливістю,— процідила крізь зуби Каланте,— я впоралася б сама, мені не знадобився б знаменитий Геральт з Ривії. Перестань мудрувати. Зробити можна все, це лише питання ціни. Чорт забирай, у твоєму відьмацькому ціннику повинна бути ціна за те, що межує із неможливістю. Думаю, чимала. Забезпеч потрібний мені результат, і ти отримаєш те, що побажаєш.

— Як ти сказала, королево?

— Дам, що побажаєш. Не люблю повторювати. Цікаво б довідатися, відьмаче, ти перед кожною роботою, за яку берешся, намагаєшся відбити в наймача бажання так само вперто, як у мене? Час іде, відьмаче. Так, чи ні? Відповідай.

— Так.

— Краще. Краще, Геральте. Твої відповіді вже набагато ближчі до ідеалу, усе більше скидаються на ті, яких я очікую. А тепер непомітно простягни ліву руку й помацай за спинкою мого трону.

Геральт сунув руку під жовто-блакитне драпірування. Майже відразу ж наткнувся на меч, пласко прикріплений до оббитої тисненою козячою шкірою спинки. Прекрасно знайомий меч.

— Королево,— кинув він тихо,— не кажучи вже про те, що я раніше сказав щодо знищення людей, ти, звичайно, розумієш, що проти Призначення меча недостатньо?

— Розумію,— Каланте опустила голову.— Необхідний ще відьмак, який цей меч тримає. Як бачиш, я подбала й про це.

— Королево…

— Ні слова більше, Геральте. Ми й так занадто довго перешіптуємося. На нас дивляться, а Ейст починає закипати. Тільки не надто налягай. Я волію, щоб рука в тебе була твердою.

Він так і зробив. Королева включилася в розмову, яку вели Ейст, Віссегерд та Мишовур за мовчазної і сонної участі Паветти. Дрогодар відклав лютню й надолужував згаяне в їжі. Гаксо був неговіркий. Воєвода з важко вимовним іменем, який щось чув про справи й проблеми Чотирирогу, запитав із пристойності, чи добре жеребляться кобили. Геральт відповів, що, мовляв, так, краще, ніж жеребці. Він не був певен, що жарт правильно зрозуміли. Більше питань воєвода не задавав.

Мишовур увесь час намагався зустрітися поглядом з відьмаком, але крихти на столі вже не ворушилися.

Крах ан Крайт усе більше зближався із двома братами зі Стрепту. Третій, наймолодший, зовсім захмелів, намагаючись витримати темп, запропонований Драйгом Бон-Дху. Здавалося, скальд із цього змагання вийшов тверезим як скельце.

Ті гості, що зібралися наприкінці столу, більш молоді й не настільки важливі, фальшиво затягли відому пісеньку про рогате козеня й мстиву, геть-чисто позбавлену почуття гумору бабцю.

Курчавий слуга й капітан варти в жовто-блакитних кольорах Цинтри підбігли до Віссегерду. Маршал, поморщившись, вислухав доповідь, устав, підійшов до трону й, низько нахилившись, щось прошептав королеві. Каланте швидко глянула на Геральта й відповіла коротко, односкладово. Віссегерд нахилився ще нижче, зашептав, королева різко глянула на нього, мовчки вдарила долонею по підлокітнику трону. Маршал поклонився, передав наказ капітанові варти. Геральт не розчув, що це був за наказ. Однак побачив, що Мишовур неспокійно ворухнувся й глянув на Паветту — принцеса сиділа нерухомо, опустивши голову.

У залі почулися важкі кроки, що віддавали металом, пробиваючись крізь гул за столом. Бенкетуючі підняли голови і обернулися.

Фігура, що наближалася, була закована в панцир, скомбінований з металевих пластин і протруєної у воскові шкіри. Опуклий, гранований, чорно-блакитний нагрудник заходив на сегментну спідницю й короткі захисні щитки на стегнах. Металеві наплічники щетинилися гострими сталевими голками, забрало з густою сіткою, витягнуте на зразок собачої морди, було всіяне шипами, як шкірка каштана.

Хрускаючи й скриплячи, дивний гість наблизився до столу й застиг напроти трону.

— Шляхетна королево, шляхетні добродії,— проговорив прибулець через забрало, роблячи незграбний уклін.— Прошу вибачити за те, що порушую врочистий бенкет. Я Їжак з Ерленвальду.

— Вітаю тебе, Їжаче з Ерленвальду,— повільно проговорила Каланте.— Займи місце за столом. Ми в Цинтрі раді будь-якому гостю.

— Дякую, королево,— Їжак з Ерленвальду ще раз поклонився, торкнувся грудей рукою в залізній рукавичці.— Однак я прибув у Цинтру не як гість, а в справі — важливій, такій, що не терпить зволікання. Якщо королева Каланте дозволить, я викладу її суть негайно, не забираючи у вас надміру часу.

— Їжаче з Ерленвальду,— різко сказала королева.— Похвальна турбота про наш час не виправдовує зневажливості. А такою я вважаю те, що ти звертаєшся до мене через залізне решето. Тому — зніми шолом. Вже ж ми якось переживемо втрату часу, який тобі знадобиться на таку дію.

— Моє обличчя, королево, повинне залишатися прихованим. Поки. Із твого дозволу.

По залу пролетів гнівний шум, гул, тут і там посилений приглушеними лайками. Мишовур, нахиливши голову, беззвучно поворухнув губами. Відьмак відчув, як заклинання на секунду наелектризувало повітря, ворухнуло його медальйон. Каланте глянула на Їжака, прищулившись і постукуючи пальцями по підлокітникові трону.

— Дозволяю,— сказала вона нарешті.— Хотілося б вірити, що причина, якою ти керуєшся, досить серйозна. Отже, кажи, що привело тебе, Їжаче Безликий.

— Дякую за дозвіл,— вимовив прибулець.— Однак, щоб відхилити докір у відсутності поваги, поясню, що справа в лицарській обітниці. Я не можу відкрити обличчя, доки не проб'є північ.

Королева недбалим жестом підтвердила, що приймає пояснення. Їжак зробив крок уперед, скрипнувши шипастими латами.

— П'ятнадцять років тому,— пояснив він голосно,— твій чоловік, пані Каланте, король Роґнер, заблукав під час полювання в Ерленвальді. Блукаючи по бездоріжжю, упав з коня в яр і вивихнув ногу. Він лежав на дні яру й кликав на допомогу, але відповіддю було тільки шипіння змій та виття перевертнів, що наближалися. Він, безсумнівно, загинув би, якби не підоспіла допомога.

— Я знаю. Так воно й було,— підтвердила королева.— І якщо ти це знаєш теж, то, здогадуюся, що ти й був тим, хто надав йому допомогу.

— Так. Тільки завдяки мені він повернувся в замок цілим і неушкодженим. До тебе, королево.

— Виходить, я маю тобі дякувати, Їжаче з Ерленвальду. Ця дяка не стає меншою від того, що Роґнер, владика мого серця й ложа, уже покинув цей світ. Я рада б запитати, яким чином можу виявити дяку, однак боюся, що шляхетного лицаря, що дає обітниці, що й керується у всіх учинках лицарським кодексом, таке питання може образити, оскільки це припускало б, що допомога, яку ти надав королеві, не була безкорисливою.

— Ти прекрасно знаєш, королево, що вона дійсно не була такою. Знаєш також, що я саме й прийшов за нагородою, обіцяною мені королем за порятунок його життя.

— Он як?— посміхнулася королева, але в її очах забігали зелені іскорки.— Значить, ти знайшов короля на дні яру, беззбройного, пораненого, кинутого напризволяще долі, на милість змій і чудовиськ, і тільки після того, як він пообіцяв тобі нагороду, поспішив йому на допомогу? А якщо б він не хотів або не міг обіцяти нагороди, ти залишив би його там, а я дотепер не знала б, де біліють його кості? Ах як шляхетно! Вже ж, напевно, ти керувався якою-небудь лицарською обітницею.

Шум між присутніми підсилився.

— І сьогодні прибув за нагородою, Їжаче?— продовжувала королева, посміхаючись усе більш зловісно.— Через п'ятнадцять років? Імовірно, сподіваєшся на відсотки, які набігли за цей час? Тут не банк гномів, Їжаче. Значить, кажеш, нагороду тобі обіцяв Роґнер? Що вдієш, важкувато буде призвати його сюди, щоб він розплатився з тобою. Мабуть, простіше відправити тебе до нього, на той світ. Там ви домовитеся, хто кому заборгував. Я достатньо сильно любила свого чоловіка, Їжаче, щоб не думати про те, що могла б втратити його вже тоді, п'ятнадцять років тому, якщо б він не захотів з тобою торгуватися. Ця думка викликає в мене не надто приємні почуття до твоєї особи. Чи знаєш ти, замаскований прибульцю, що зараз тут у Цинтрі, у моєму замку й у моїх руках, ти настільки ж безпомічний і близький до смерті, як і Роґнер тоді, на дні яру? Так що ж ти можеш запропонувати мені, яку ціну, яку нагороду, якщо я пообіцяю, що ти підеш звідси живим?

Медальйон на шиї Геральта сіпнувся, затремтів. Відьмак швидко глянув на Мишовура, зустрівся з його пронизуючим, явно стурбованим поглядом. Він злегка покачав головою, питально підняв брови. Друїд теж зробив негативний рух, ледь-помітно вказавши кучерявенькою бородою на Їжака. Геральт не був впевнений.

— Твої слова,— викрикнув Їжак,— розраховані на те, щоб злякати мене. І на те, щоб викликати гнів тих шляхетних панів, що зібралися тут, презирство з боку твоєї красуні дочки, Паветти. Але найголовніше — твої слова брехливі. І ти прекрасно знаєш це!

— Інакше кажучи, я брешу як собака,— на губах Каланте заграла дуже неприємна посмішка.

— Ти добре знаєш, королево,— спокійно продовжував прибулець,— що тоді відбулося в Ерленвальді. Знаєш, що врятований мною Роґнер сам, по своїй волі заприсягся дати мені все, що я побажаю. Я призиваю всіх у свідки того, що я зараз скажу! Коли король, якого я врятував і відвів до табору, знову запитав, чого я хочу, я відповів. Попросив, щоб він обіцяв віддати мені те, що залишив вдома, але про що не знає й чого не очікує. І король заприсягся, що бути тому. А повернувшись у замок, застав тебе, Каланте, коли ти народжувала. Так, королево, я чекав п'ятнадцять років, а в цей час відсотки на мою нагороду росли. Сьогодні, дивлячись на прекрасну Паветту, я бачу, що очікування себе виправдало! Милостиві панове, добродії й лицарі! Частина з вас прибула в Цинтру просити руки принцеси. Заявляю, що ви прибули дарма. Від дня свого народження, у силу королівської клятви, прекрасна Паветта належить мені!

Серед бенкетуючих вибухнула буря. Хтось кричав, хтось лаявся, хтось бив кулаками по столу, перевертаючи посуд. Держигірка зі Стрепту вихопив ніж, що стирчав у баранячій печінці, і взявся ним розмахувати. Крах ан Крайт, нахилившись, явно намагався вирвати поперечину із хрестовини столу.

— Це нечувано!— репетував Віссегерд.— Чим ти доведеш? Де докази?

— Обличчя королеви,— викликнув Їжак, простягнувши руку в залізній рукавичці,— найкращий тому доказ.

Паветта сиділа нерухомо, не піднімаючи голови. У повітрі конденсувалося щось дуже дивне. Медальйон відьмака смикався на ланцюжку під камзолом. Геральт побачив, як королева рухом руки підкликала пажа, що стояв поруч, і пошепки віддала йому короткий наказ. Який, Геральт не розчув, однак подив, що з'явився на обличчі хлопця, і те, що королеві довелося повторити наказ, змусило його задуматися. Паж побіг до виходу.

Гомін за столом не припинявся. Ейст Турсеах повернувся до королеви.

— Каланте, він каже правду?

— А якщо навіть і так,— процідила королева, кусаючи губи й смикаючи зелений шарф на руці,— то що?

— Якщо він каже правду,— насупився Ейст,— то обіцянку доведеться виконати.

— Правда?

— Треба розуміти,— тужно запитав остров'янин,— що так само безтурботно ти ставишся до всіх обіцянок? У тому числі й до тих, які так добре закріпилися в мене в пам'яті?

Геральт, який ніяк не очікував побачити на обличчі Каланте яскравого рум'янцю, вологих очей і тремтячих губ, був здивований.

— Ейсте,— шепнула королева,— це зовсім інше…

— Правда?

— Ах ти, сучий сину,— зненацька гаркнув Крах ан Крайт, зриваючись із місця.— Останній дурень, який насмілився стверджувати, начебто я щось зробив дарма, був обгризений крабами на дні затоки Алленкер. Не для того прибув я сюди зі Скелліге, щоб вертатися ні із чим! Конкурент знайшовся! Агов, а ну хто-небудь принесіть мені меча і дайте залізяку цьому дурневі! Зараз подивимося, хто…

— А може, заткнешся, Краху?— в’їдливо кинув Ейст, спершись обома руками на стіл.— Драйгу Бон-Дху! Головою відповідаєш за королівського племінника!

— Мене ти теж заспокоїш, Турсеаху?— крикнув, встаючи, Райнфарн із Аттре.— Хто посміє утримати мене від того, щоб змити кров'ю ганьбу, нанесену моєму князеві? І його синові Віндхальму, єдиному, гідному руки й ложа Паветти! Подайте мій меч! Зараз тут, на місці, я покажу цьому Їжакові, або як там його кличуть, як ми в Аттре відповідаємо на подібні образи! Цікаво, знайдеться хто-небудь або що-небудь, здатне мене зупинити?

— Охоче. А як же звичай?— спокійно сказав Ейст Турсеах.— Негоже починати бійку або кидати кому-небудь виклик, не отримавши згоди господарки дому. Може, ви думаєте, що тронна зала Цинтри — трактир, де можна лупити по мордах і штрикати ножами, щойно заманеться?

Усі, хто зібрався, знову взялися репетувати, перебиваючи один одного, погрожуючи й розмахуючи руками. Шум обірвався, немов його ножем обрізали, коли в залі зненацька пролунало коротке скажене ревіння розлютованого зубра.

— Так,— сказав Кудкудак, відкашлявшись і піднімаючись зі стільця.— Ейст помилився. Це навіть не трактир. Це щось наподобі звіринцю, тому й зубр був до речі. Шляхетна Каланте, дозволь висловити мою думку щодо виниклої проблеми.

— Як бачу,— повільно сказала Каланте,— багато хто мають на цей рахунок свою думку й висловлюють її навіть без мого дозволу. Дивно, чому нікого не цікавить моя власна? А моя думка така: скоріше чортовий замок звалиться мені на голову, ніж я віддам Паветту цьому… дивакові. У мене немає ні жодного наміру…

— Клятва Роґнера… — почав Їжак, але королева відразу перервала його, гепнувши по столу золотим кубком.

— Клятва Роґнера цікавить мене не більше, ніж торішній сніг! А що до тебе, Їжаче, то я ще не вирішила, чи дозволю Краху або Райнфарну схопитися з тобою або попросту велю повісити. Перериваючи мене, коли я говорю, ти серйозно впливаєш на моє рішення!

Геральт, усе ще стурбований посмикуванням медальйона, обводячи поглядом залу, зненацька зустрівся з очами Паветти, смарагдово-зеленими, як очі матері. Принцеса більше не приховувала їх під довгими віями — водила ними від Мишовура до відьмака, не звертаючи уваги на інших. Мишовур крутився, нахилившись, і щось бурмотав.

Кудкудак багатозначно кашлянув.

— Говори,— кивнула королева,— але по суті й у міру коротко.

— Слухаюся, королево. Шляхетна Каланте й ви, пани, добродії й лицарі! Воїстину дивну умову поставив Їжак з Ерленвальду королеві Роґнеру, дивної нагороди захотів, коли король заприсягся виконати будь-яке його бажання. Але не треба прикидатися, начебто ми ніколи не чули про подібні вимоги, про старе як світ Право Несподіванки. Про ціну, яку може запросити людина, що врятувала чиєсь життя в безнадійній, здавалося б, ситуації, хто висловив неможливе, здавалося б, бажання. «Віддаси мені те, що вийде першим зустрічати тебе». Ви скажете: це може бути собака, алебардник біля воріт, навіть теща, що з нетерпінням очікує того моменту, коли зможе набити морду зятеві, що вертається додому. Або: «Віддаси мені те, що застанеш вдома, але чого не очікуєш». Після довгої подорожі, шановні гості, і несподіваного повернення це звичайно буває коханець у ліжку дружини. Але цілком може бути й дитина. Дитина, указана Призначенням.

— Коротше, Кудкудак,— насупилася Каланте.

— Слухаюся! Господи! Невже ви не чули про дітей, указаних Призначенням? Хіба легендарний герой Затрет Ворута не був ще дитиною відданий гномам, тому що виявився тим першим, кого батько зустрів, повернувшись у фортецю? А Шалений Деї, що зажадав від мандрівника віддати йому те, що той залишив вдома, але про що не знає? Цією несподіванкою виявився славний Супрі, який пізніше звільнив Шаленого Деї від закляття, що лежало на ньому. Згадайте також Зівелену, яка зійшла на трон Метинни за допомогою гнома Румплестельта, пообіцявши йому натомість свого первістка. Зівелена не виконала обіцянки, а коли Румплестельт прибув за нагородою, чарами примусила його тікати. Незабаром і вона, і дитина отруїлися й померли. Із Призначенням не можна грати безкарно!

— Не лякай мене, Кудкудаче,— поморщилася Каланте.— Наближається північ, пора страхів. Чи пам'ятаєш ти ще які-небудь легенди із часів твого, безсумнівно, важкого дитинства? Якщо ні, то сідай.

— Прошу дозволу,— барон покрутив свої довгі вуса,— ще трохи постояти. Хотілося б нагадати присутнім ще одну легенду. Це стара, забута легенда, усі ми її, імовірно, чули в нашому, безсумнівно, важкому дитинстві. У цій легенді королі завжди виконували дані ними обіцянки. А нас, бідних васалів, з королями зв'язує лише королівське слово, на ньому ґрунтуються трактати, союзи, наші привілеї й наші володіння. І що? У всьому цьому слід засумніватися? Засумніватися в непорушності королівського слова? Дочекатися, що воно буде вартувати не більше торішнього снігу? Воїстину, якщо буде так, то після важкого дитинства на нас чекає не менш важка старість.

— На чиїй ти стороні, Кудкудаче?— крикнув Райнфарн із Аттре.

— Тихо, нехай говорить!

— Цей надутий півень ображає монарха!

— Барон з Тіґґу правий!

— Тихіше,— зненацька сказала Каланте, встаючи.— Дозвольте йому закінчити.

— Сердечно дякую,— поклонився Кудкудак.— Я саме закінчив.

Опустилася тиша, дивна після того шуму, який щойно викликали слова барона. Каланте продовжувала стояти. Навряд чи хто-небудь, крім Геральта, помітив, як тремтить рука, якою вона торкнулася чола.

— Добродії,— сказала вона нарешті,— повинна вам дещо пояснити. Так… Їжак… каже правду. Роґнер дійсно клятвено пообіцяв йому віддати те, чого не сподівався. Схоже, наш незабутній король був, вибачте, пентюхом у жіночих справах і не вмів рахувати до дев'яти. А мені повідав істину тільки на смертному одрі. Бо знав, що б я зробила з ним, якби він зізнався у своїй клятві раніше. Він знав, на що здатна мати, дитиною якої так легковажно розпоряджаються.

Лицарі й вельможі мовчали, Їжак стояв нерухомо, немов шипаста залізна статуя.

— А Кудкудак,— продовжувала Каланте,— ну що ж, Кудкудак нагадав мені, що я не мати, а королева. Добре. Як королева завтра я зберу Раду. Цинтра — не тиранія. Рада вирішить, чи повинна клятва покійного короля вплинути на долю спадкоємиці трону. Вирішить, чи належить її й трон Цинтри віддати бурлаці без роду й племені або ж зробити відповідно до інтересів держави.

Каланте ненадовго замовкла, косо глянувши на Геральта.

— А що стосується шляхетних лицарів, що прибули в Цинтру в надії отримати руку принцеси… то мені залишається тільки виразити співчуття із приводу жорстокої образи, обезчесчення й осміяння, яким вони тут піддалися. Не моя в тому провина.

У гулі голосів, що прокотився по залу, відьмак уловив шепіт Ейста Турсеаха.

— О боги моря,— видихнув остров'янин.— Так не годиться. Ти явно провокуєш їх на кровопролиття. Каланте, ти їх попросту нацьковуєш…

— Замовкни, Ейсте,— люто прошипіла королева.— Бо я розгніваюся.

Чорні очі Мишовура блиснули, коли друїд указав ними на Райнфарна з Аттре, який збирався встати з похмурим, перекошеним обличчям. Геральт негайно прореагував, випередивши його, устав першим, шумно відсунувши стілець.

— Можливо, Рада не знадобиться,— голосно й звучно сказав він.

Усі здивовано замовкли. Геральт відчував на собі смарагдовий погляд Паветти, погляд Їжака через ґрати забрала, відчував Силу, що здіймалася, як хвиля повені, яка густіла в повітрі. Бачив, як під впливом цієї Сили дим від смолоскипів і світильників починає набувати фантастичних форм. Він знав, що Мишовур теж це бачить. Але знав також, що ніхто інший не помічає.

— Я сказав,— спокійно повторив він,— що, можливо, збирати Раду не знадобиться. Ти розумієш, що я маю на увазі, Їжаче з Ерленвальду?

Шипастий лицар зробив два скрипливі кроки вперед.

— Розумію,— сказав він глухо через забрало.— Дурень би не зрозумів. Я чув, що хвилину тому сказала милостива й шляхетна правителька Каланте. Вона знайшла прекрасний спосіб відскіпатися від мене. Я приймаю твій виклик, незнайомий лицарю.

— Не пригадаю, щоб я тебе викликав,— сказав Геральт.— Я не збираюся битися з тобою, Їжаче з Ерленвальду.

— Геральте!— крикнула Каланте, скрививши губи й забувши про те, що відьмака слід величати «Шляхетним Равіксом».— Не перетягай струни! Не випробовуй мого терпіння!

— І мого!— зловісно додав Райнфарн.

А Крах ан Крайт тільки забурчав. Ейст Турсеах досить багатозначно показав йому кулак. Крах забурчав ще голосніше.

— Всі чули,— проговорив Геральт,— як барон з Тіґґу розповідав про славних героїв, забраних у дитинстві від батьків у силу таких самих клятвених обіцянок, яку Їжак змусив дати короля Роґнера. Однак чому й навіщо вимагають таких клятв? Ти знаєш відповідь, Їжаче з Ерленвальду. Така клятва здатна створити могутні, нерозривні узи Призначення між тим, хто вимагає клятви і її об'єктом, тобто дитиною-несподіванкою. Такій дитині, вибраній сліпою долею, можуть бути призначені незвичайні діяння. Вона, можливо, здатна зіграти неймовірно важливу роль у житті того, з ким її пов'яже доля. Саме тому, Їжаче, ти зажадав від Роґнера винагороду, яку маєш намір нині отримати. Тобі не потрібен трон Цинтри. Тобі потрібна принцеса.

— Все саме так, як ти кажеш, незнайомий лицарю,— голосно розсміявся Їжак.— Саме цього я домагаюся! Віддайте мені ту, яка стане моїм Призначенням!

— Це,— сказав Геральт,— ще треба довести.

— Ти смієш сумніватися? Після того, як королева підтвердила істинність моїх слів? Після всього, що сам щойно сказав?

— Так. Тому що ти не сказав нам усього. Роґнер, Їжаче, знав силу Права Несподіванки й вагомість даної тобі клятви. А дав він її, знаючи, що закон і звичай мають силу, що захищає клятви. Силу, що стежить за тим, щоб вони виконувалися тільки в тому випадку, якщо їх підтвердить сила Призначення. Я стверджую, що поки в тебе ще немає на принцесу ніяких прав, Їжаче. Ти одержиш їх лише після того, як…

— Після чого?

— Після того, як принцеса погодиться піти з тобою. Так говорить Право Несподіванки. Лише згода дитини, а не батьків підтверджує клятву, доводить, що дитина дійсно народилася під покровом Призначення. Саме тому ти повернувся через п'ятнадцять років, Їжаче. Тому що саме таку умову включив у свою клятву король Роґнер.

— Хто ти?

— Геральт з Ривії.

— Хто ти такий, Геральте з Ривії, що вважаєш себе оракулом у питаннях звичаїв і законів?

— Він знає закон краще за будь-кого,— хрипло сказав Мишовур,— тому що до нього цей закон був колись застосований. Його колись забрали з рідного дому, тому що він виявився тим, кого батько, повернувшись, ніяк не сподівався застати вдома. Він був призначений для чогось іншого. І силою Призначення став тим, хто він є.

— І хто ж він?

— Відьмак.

У тиші, що настала, ударив дзвін у кордеґардії, тужливим дзенькотом виголосивши північ. Всі здригнулися й підняли голови. На обличчі Мишовура, що дивився на Геральта, з'явився дивний вираз. Але помітніше й неспокійніше за всіх поворухнувся Їжак. Його руки в залізних рукавичках упали уздовж тіла, шипастий шолом похитнувся.

Дивна, невідома Сила, що заповнила залу сивим туманом, раптом погустіла.

— Це вірно,— сказала Каланте.— Геральт з Ривії — відьмак. Його професія гідна поваги й шани. Він присвятив себе тому, щоб оберігати нас від жахів і страховиськ, які породжує ніч, насилають лиховісні, ворожі людям сили. Він убиває всіх страховиськ і монстрів, які підстерігають нас у лісах і ярах. А також і тих, які мають нахабність з'являтися в наших володіннях.

Їжак мовчав.

— А тому,— продовжувала королева, піднімаючи унизану перснями руку,— хай реалізується закон, хай здійсниться клятва, виконання якої домагаєшся ти, Їжаче з Ерленвальду. Пробило північ. Твоя обітниця вже не діє. Відкинь забрало. Перш ніж моя дочка висловить свою волю, нехай вона побачить твоє обличчя. Усі ми хочемо побачити твоє обличчя.

Їжак з Ерленвальду повільно підняв заковану в залізо руку, рвонув зав'язки шолома, зняв його, схопившись за залізний ріг, і із дзенькотом кинув на підлогу. Хтось скрикнув, хтось вилаявся, хтось зі свистом втягнув повітря. На обличчі королеви з'явилася зла, дуже зла усмішка. Усмішка жорстокого торжества.

Поверх широкого напівкруглого металевого нагрудника на них дивилися два опуклі чорні ґудзики очей, розміщені по обидва боки вкритого рудуватою щетиною, витягнутого, тупого, прикрашеного тремтячими вібрисами рила з пащею, заповненою гострими білими зубами. Голова й шия істоти, що стояла посеред зали, стовбурчилися гребенем коротких, сірих голок, що ворушилися.

— Так я виглядаю,— проговорила істота,— про що ти прекрасно знала, Каланте. Роґнер, розповідаючи тобі про пригоду, що трапилася з ним в Ерленвальді, не міг змовчати про зовнішність того, кому був зобов'язаний життям. Ти прекрасно підготувалася до мого візиту, королево. Твоя пафосна й презирлива відмова виконати дане слово не схвалили твої ж васали. Коли провалилася спроба напустити на мене інших, що жадали роздобути руку Паветти, у тебе в запасі виявився ще вбивця-відьмак, що сидить по праву руку. І нарешті, звичайний, низький обман. Ти хотіла принизити мене, а принизила себе.

— Досить!— Каланте встала, взялася за боки.— Покінчимо із цим. Паветто! Ти бачиш, хто, а вірніше, що стоїть перед тобою й сподівається тебе здобути. По букві й духу Права Несподіванки й споконвічного звичаю вирішувати належить тобі. Відповідай. Досить одного твого слова. Скажи: «Так» — і ти станеш власністю, здобиччю цього чудовиська. Скажеш: «Ні» — і ти вже ніколи його не побачиш.

Пульсуюча в залі Сила стисла скроні Геральта залізним обручем, шуміла у вухах, піднімала волосся на шиї. Відьмак дивився на біліючі фаланги пальців Мишовура, стиснуті на краю стола. На тонкий струмок поту, що збігає по щоці королеви. На крихти хліба на столі, які, рухаючись, немов комашки, утворювали руни, що розбігалиться й знову збиралися в чіткий напис: «УВАГА!»

— Паветто!— повторила Каланте.— Відповідай. Чи хочеш ти піти із цим створінням?

Паветта підняла голову.

— Так.

Сила, що переповнювала залу, вторила їй, глухо гудучи під склепінням. Ніхто, абсолютно ніхто не видав ні найменшого звуку.

Каланте повільно, дуже повільно опустилася на трон. Її обличчя не виражало абсолютно нічого.

— Всі чули,— пролунав у тиші спокійний голос Їжака.— Ти теж, Каланте. І ти, відьмаче, хитрий найманий убивце. Мої права підтверджені. Правда й Призначення взяли гору над неправдою й шахрайством. Що ж вам залишається, шляхетна королево й переодягнений відьмаче? Холодна сталь?

Ніхто не відгукнувся.

— Радше за все,— продовжував Їжак, ворушачи вібрисами й морщачись,— я негайно покинув би це місце разом з Паветтою, але я не відмовлю собі в невеликому задоволенні. Ти, Каланте, підведеш свою дочку до мене й вкладеш її білу ручку в мою руку.

Каланте повільно повернула голову й глянула на відьмака. У її очах був наказ. Геральт не ворухнувся, відчуваючи й бачачи як краплі Сили, що збиралися в повітрі, конденсуються на ньому. Тільки на ньому. Він уже знав. Очі королеви перетворилися у вузенькі щілинки, губи здригнулися…

— Що?! Що таке?— раптом заричав Крах ан Крайт, зриваючись із місця.— Білу ручку? У його лапу? Принцеса й цей щетинистий поганець? Це свиняче рило?

— А я збирався битися з ним як з лицарем!— вторив йому Райнфарн.— Із цим страховидлом, із цією худобою? Зацькувати його собаками! Собаками!

— Варто!— звизгнула Каланте.

Далі пішло прудко. Крах ан Крайт, схопивши зі столу ніж, із тріском повалив стілець. Слухняний наказу Ейста Драйг Бон-Дху, не роздумуючи, із усієї сили огрів його по потилиці дудкою від волинки. Крах повалився на стіл між заливним осетром і кривими «шпангоутами» ребер, що залишилися від запеченого кабана.

Райнфарн підскочив до Їжака, блиснувши витягненим з рукава кинджалом. Кудкудак, зірвавшись, штовхнув табурет прямо йому під ноги. Райнфарн спритно перестрибнув перешкоду, але хвилинної затримки вистачило — Їжак обдурив його коротким фінтом і відразу повалив на коліна могутнім ударом закованого в залізо кулака. Кудкудак налетів, щоб вирвати в Райнфарна кинджал, але його затримав князь Віндхальм, схопивши зубами за стегно, немов кровожерливий пес.

Від дверей бігла сторожа, озброєна гізармами, глевіями й піками. Каланте, пряма й грізна, указала їм на Їжака владним, різким жестом. Паветта почала кричати, Ейст Турсеах лаятися. Усі позіскакували з місць, не надто, проте, знаючи, що робити.

— Убийте його!— крикнула королева.

Їжак, зловісно фиркаючи й ощиривши ікла, обернувся до нападаючих вартових. Він був беззбройний, але закований у покриту шипами сталь, від якої із дзенькотом відскакували вістря глевій. Однак удар відкинув його назад, прямо на Райнфарна, що піднімався з підлоги, який зупинив його, схопивши за ноги. Їжак заричав, відбиваючи залізними налокітниками удари. Райнфарн штрикнув його кинджалом, але вістря ковзнуло по пластинах нагрудника. Вартові, схрестивши ратища, приперли Їжака до облицювання каміну. Райнфарн, що завис у нього на поясі, відшукав у панцирі щілину й всадив туди кинджал. Їжак зігнувся.

— Да-а-ані!— тонко звизгнула Паветта, сплигуючи на стілець.

Відьмак з мечем у руці помчався по столу, розкидаючи блюда, тарілки й кубки, до тих, що билися. Він знав, що часу мало. Вереск Паветти ставав все більш неприроднім. Райнфарн знову заніс кинджал.

Геральт рубонув, зіскочивши зі столу, підігнувши коліна. Райнфарн завив, покотився до стіни. Відьмак закружляв, серединою меча дістав вартового, що намагався всадити вістря глевії між спідницею й нагрудником Їжака. Вартовий звалився на підлогу, втрачаючи плоский шолом. Від входу бігли нові.

— Так не піде!— заричав Ейст Турсеах, хапаючи стілець. З розмаху зламав незручний предмет меблів об підлогу, а з тим, що залишилося в руці, кинувся на вартових, що наближалися.

Їжак, якого зачепили одночасно два гаки гізарм, з гуркотом повалився на підлогу, закричав і зафиркав. Третій вартовий підскочив, заніс глевію для удару. Геральт вістрям меча тицьнув його в скроню. Вартові, що волокли Їжака, відскочили, кинувши гізарми. Ті, що бігли від входу, позадкували від уламку важкого стільця, що свистів у руці Ейста, немов чарівний меч Бальмур у правій руці легендарного Затрета Ворути.

Вереск Паветти досяг вершини й зненацька обірвався. Геральт, угадавши, що їх чекає, упав долілиць на підлогу, піймавши поглядом зеленуватий спалах, відразу відчув моторошний біль у вухах, почув жахливий гул і дикий лемент, що виривався із численних горлянок. А потім рівне, монотонне вібруюче виття, принцеси.

Стіл, розкидаючи навколо блюда зі стравами, вертячись, піднімався, важкі дубові стільці носилися по залі, розбиваючись об стіни, носилися хмари пилу, літали гобелени й килими. Від входу доносився хрускіт, лемент і сухий тріск ратищ гізарм, що переламувалися, як прутики.

Трон разом із Каланте, що сиділа на ньому, підстрибнув, стрілою пронісся через залу, з гуркотом врізався в стіну й розвалився. Королева впала, безпомічна, немов ганчіркова лялька. Ейст Турсеах, ледве утримавшись на ногах, стрибнув до неї, обійняв, усім тілом заслонивши від граду уламків, що бив у стіни й підлогу.

Геральт, стиснувши в кулакові медальйон, з усією доступною швидкістю повз туди, де Мишовур, який усе ще невідомо яким дивом стояв на колінах, а не лежав на животі, піднімав догори короткий прутик глоду. На кінці прутика виднівся щурячий череп. На стіні, за спиною друїда, справжнісіньким вогнем палав гобелен, що колись зображував облогу й пожежу фортеці Ортагор.

Паветта вила. Кружляючи, вона вереском, мов кийком, хльостала геть усе. Ті, хто намагався встати з підлоги, відразу падали й звивалися або прилипали до стіни. На очах Геральта величезна срібна соусниця, виконана у вигляді багатовеслового човна з піднятим носом, свистячи в повітрі, збила з ніг воєводу з іменем, що важко запам'ятовується, що намагався увернутися. Із складеної з колод стелі тихо сипалася штукатурка. Під стелею кружляв стіл, а Крах ан Крайт, що розпластався на ньому метав униз химерні прокльони.

Геральт доповз до Мишовура, і вони присіли за гіркою, яку, рахуючи знизу, утворювали Дроздяк зі Стрепту, барильце пива, Дрогодар, стілець і лютня Дрогодара.

— Найчистіша, первородна Сила!— крикнув друїд, пересилюючи гул і гуркіт.— Вона не може з нею впоратися!

— Знаю!— крикнув Геральт. Запечений фазан з кількома смугастими пір'їнами, що ще стирчали в тушці, ударив його по спині, звалившись невідомо звідки.

— Її треба стримати! Стіни починають давати тріщини!

— Бачу!

— Ти готовий?

— Так.

— Раз! Два! Давай!

Обоє вдарили одночасно, Геральт Знаком «Аард», Мишовур — моторошним триступінчастим заклинанням, від якого, здавалося, почне плавитися паркет. Крісло, на якому сиділа принцеса, розлетілося вщент. Паветта цього ніби і не помітила — продовжувала висіти в повітрі, усередині прозорої зеленуватої сфери. Не перестаючи волати, вона повернулася до них, і її личко раптом зіщулилося в лиховісній гримасі.

— А, щоб тебе!— заричав Мишовур.

— Увага!— крикнув відьмак, втягуючи голову в плечі.— Блокуй її, Мишовуре, блокуй, бо інакше нам кінець!

Стіл важко звалився на підлогу, ламаючи під собою хрестовину й усе інше, що опинилося внизу. Крах ан Крайт, що лежав на столі, підлетів на три лікті. Навколо падав, сипався важкий град із тарелів і залишків їжі, розліталися, ударяючись об паркет, кришталеві фужери. Зірваний зі стіни карниз загудів, як грім, трясучи підмурки замку.

— Вона вивільняє все!— крикнув Мишовур, цілячись прутиком у принцесу.— Вона вивільняє все! Тепер уся Сила рине на нас!

Геральт ударом меча відбив велику двозубу вилку, що летіла на друїда.

— Блокуй, Мишовуре!

Смарагдові очі метнули в них дві зелені блискавки. Блискавки згорнулися в сліпучі лійки, що оберталися, вихри, зсередини яких рвонулася на них Сила, тараном розриваючи черепи, гасячи очі, уражаючи подих. Одночасно із Силою посипалися скло, майоліка, блюда, свічники, кості, надкушені шматки хліба, дошки, дощечки й тліючі поліна з каміну. Дико кричачи, немов величезний глухар, пролетів над їхніми головами кастелян Гаксо. Величезна голова вареного коропа розплющилася на грудях Геральта, на золотому полі, ведмеді й дівчині із Чотирирогу.

Крізь закляття Мишовура, що здригали стіни, крізь лемент і виття поранених, гул, гуркіт і дзенькіт, крізь виття Паветти відьмак зненацька почув найстрашніший звук, який тільки йому доводилося коли-небудь почути.

Кудкудак, стоячи рачки, стискав руками й колінами волинку Драйга Бон-Дху. А сам, перекрикуючи звірячі звуки, що виривалися з хутра, відкинувши голову назад, вив і ричав, верещав і скреготав, мукав і репетував, створюючи неймовірну мішанину з голосів усіх відомих, невідомих, домашніх, диких і міфічних тварин.

Паветта, здивована, замовкла, дивлячись на барона широко розплющеними очима. Сила різко ослабла.

— Давай!— гаркнув Мишовур, розмахуючи прутиком.— Давай, відьмаче!

Геральт ударив. Зеленувата сфера, що оточувала принцесу, лопнула під ударом, немов мильна булька, порожнеча миттєво всмоктала Силу, що шаліла в залі. Паветта важко звалилася на паркет і розплакалася.

Крізь коротку тишу, що дзвеніла у вухах після недавнього гармидеру, крізь розгром і спустошення, поламані предмети меблів і напівмертві тіла важко почали пробиватися голоси.

— Cuach op arse, ghoul y badraigh mal an cuach,— бубонів Крах ан Крайт, випльовуючи кров, що юшила з покусаної губи.

— Візьми себе в руки, Краху,— важко проговорив Мишовур, обтрушуючи одяг від гречаної каші.— Тут жінки.

— Каланте. Люба. Моя Каланте!— повторював Ейст Турсеах у паузах між поцілунками. Королева розкрила очі, але не намагалася вивільнитися з обіймів. Тільки сказала:

— Ейсте. Люди ж дивляться.

— Ну й нехай.

— Не чи зволить, чорт забирай, хто-небудь пояснити мені, що це було?— запитав маршал Віссегерд, виповзаючи з-під зірваного зі стіни гобелену.

— Ні,— сказав відьмак.

— Лікаря сюди!— тонко крикнув Віндхальм з Аттре, схилившись над Райнфарном.

— Води сюди!— кричав один зі стрептських братів, Держигірка, намагаючись загасити власним каптаном тліючий гобелен.— Води, скоріше!

— І пива!— прохрипів Кудкудак.

Трохи лицарів, ще здатних стояти на ногах, намагалися підняти Паветту, однак та відштовхнула їх, устала без їхньої допомоги й непевними кроками подалася до каміна, поруч із яким, притулившись до стіни, сидів Їжак, котрий невміло намагався звільнитися від вимазаних кров'ю пластин панцира.

— Ох вже ця нинішня молодь!— фиркнув Мишовур, дивлячись на них.— Раненько починають! Одне тільки в них в голові.

— А саме?

— Хіба ти не знаєш, відьмаче, що дівчина, себто незаймана, не могла б скористатися Силою?

— Пропади вона пропадом, її невинність,— буркнув Геральт.— І взагалі, звідки в неї такі здібності? Наскільки мені відомо, ні Каланте, ні Роґнер…

— Успадкувала через покоління, це вже точно,— проговорив друїд.— Її бабка, Адалія, порухом брів піднімала розвідний міст. Агов, Геральте, глянь-но! А ця ніяк не заспокоїться!

Каланте, що висіла на плечі Ейста Турсеаха, указала на пораненого Їжака вартовим. Геральт і Мишовур швидко, але, як виявилося, даремно, підійшли. Вартові відскочили від напівлежачого тіла, позадкували, шепотячи й бурмочучи щось невиразне.

Химерна морда Їжака розпливлася, затуманилася, почала втрачати обриси. Шипи й щетина, погойдуючись, перетворилися в чорне, блискуче, кучеряве волосся й кучерявеньку борідку, що обрамляли бліде, кутасте чоловіче обличчя, прикрашене великим носом.

— Що… — заїкаючись, вимовив Ейст Турсеах.— Хто це? Їжак?

— Дані,— ласкаво сказала Паветта.

Каланте, стиснувши зуби, відвернулася.

— Зачарований?— пробурчав Ейст.— Але як…

— Пробило північ,— сказав відьмак.— Саме зараз. Дзенькіт, який ми чули раніше, був непорозумінням і помилкою… дзвонаря. Вірно, Каланте?

— Вірно, вірно,— простогнав чоловік на ім’я Дані, відповівши замість королеви, яка, втім, і не збиралася відповідати.— Однак, може, хто-небудь, замість того щоб базікати, допоможе мені зняти залізяки й викличе лікаря? Збожеволілий Райнфарн тицьнув мене під ребро.

— До чого нам лікар?— сказав Мишовур, виймаючи прутик.

— Досить,— Каланте випрямилася, гордо піднявши голову.— Досить. Коли все скінчиться, я хочу бачити вас у себе в палатах. Усіх, хто тут стоїть. Ейст, Паветта, Мишовур, Геральт і ти… Дані. Мишовуре?

— Так, королево?

— А цей твій прутик… Я стукнулася спиною. І… навколо…

— Слухаюся, королево.