Останнє бажання

1

До горла відьмака був приставлений ніж.

Відьмак лежав, занурившись в мильну воду й відкинувши голову на слизький край дерев'яної бадді. У роті відчувався гіркий присмак мила. Ніж, тупий як валянок, болісно скріб йому кадик, із хрускотом переміщуючись до підборіддя.

Цирульник з міною художника, що усвідомлює народження шедевра, шкрябнув ще раз, ніби роблячи останній мазок, потім витер йому обличчя шматком лляного полотна, змоченого чимсь таким, що цілком могло зійти за настоянку лікарського дягелю.

Геральт підвівся, дозволив слузі вилити на себе цебро води, виліз із бадді, залишаючи на підлозі сліди мокрих ніг.

— Рушник, пане,— слуга із цікавістю глянув на його медальйон.

— Дякую.

— Ось одяг,— сказав Гаксо.— Сорочка, штани, підштанники, камзол. А ось взуття.

— Ви про все подумали, кастеляне. А у своїх черевиках не можна?

— Не можна. Пива?

— Залюбки.

Він одягався повільно. Дотик чужого, шорсткого, незвичного одягу до розпареного тіла псував настрій, який встановився, доки він відмокав у гарячій воді.

— Пане кастелян?

— Слухаю вас, пане Геральт.

— Чи не знаєте, до чого все це? Навіщо я тут потрібен?

— Не моє діло,— сказав Гаксо, зиркнувши на слуг.— Мені велено вас надягти…

— Ви хотіли сказати одягти?

— Ну так, одягти й привести на бенкет, до королеви. Одягніть, вибачте, надягніть камзол, пане Геральт, і сховайте під ним відьминський медальйон.

— Відьмацький, пане кастелян, відьмацький. Тут лежав мій кинджал.

— Уже не лежить. Він у безпечному місці, як і обидва мечі та решта вашого майна. Там, куди ви йдете, ходять без зброї.

Відьмак знизав плечима, обсмикав тіснуватий пурпурного кольору камзол.

— А це що?— він указав на вишивку, що прикрашала груди.

— О, звичайно,— сказав Гаксо,— ледь не забув. На час бенкету ви будете шляхетним хазяїном Равіксом із Чотирирогу. Як почесний гість сядете одесную королеви. Таке її бажання. А на камзолі — ваш герб. На золотому полі чорний ведмідь, на ньому дівчина в блакитному одіянні з розпущеним волоссям й піднесеними руками. Маєте це запам'ятати, хто-небудь із гостей може мати пунктик на геральдиці, таке частенько трапляється.

— Ясно. Запам'ятаю,— серйозно сказав Геральт.— А Чотирирога — де це?

— Чотириріг. Досить далеко. Ви готові? Можна йти?

— Можна. Скажіть-но ще, пане Гаксо, з якого приводу бенкет?

— Принцесі Паветті виповнюється п'ятнадцять, за звичаєм заявилися претенденти на її руку. Королева Каланте хоче видати її за кого-небудь зі Скелліге. Нам необхідний союз із острів'янами.

— Чому саме з ними?

— На тих, з ким у них союз, вони нападають рідше, ніж на інших.

— Вагомий привід.

— Але не єдиний. У Цинтрі, пане Геральт, традиція не дозволяє правити жінці. Наш король, Роґнер, недавно помер від морової пошесті, а іншого чоловіка королева мати не бажає. Наша правителька Каланте — жінка мудра й справедлива, але король є король. Той, хто одружиться на принцесі, займе трон. Добре, якби попався бойовий хлопець. А таких треба шукати на островах. Вони там народ жорсткий. Ну, пішли.

На середині внутрішньої галереї, що оточувала невеликий порожній дворик, Геральт зупинився й тихо проговорив:

— Скажіть, пане кастелян. Ми зараз одні. Для чого королеві знадобився відьмак? Ви повинні дещо знати. Хто, якщо не ви?

— Для того, для чого й усім іншим,— буркнув Гаксо.— Цинтра нічим не відрізняється від інших місць. У нас є й перевертні, і василіски, та й мантихор знайдеться, якщо доладно пошукати. А значить, і відьмак може згодитися.

— Ох, крутите. Я питаю, навіщо королеві знадобився відьмак на бенкеті, до того ж переодягнений у блакитного ведмедя з розпущеним волоссям.

Гаксо теж зупинився й навіть перегнувся через балюстраду галереї.

— Коїться щось недобре, пане Геральт,— буркнув він.— У замку, значить. Щось тут з'являється час від часу.

— Що?

— А що може з'являтися? Страховисько якесь. Кажуть, маленьке, горбате, усе в шипах, немов їжак. Ночами замком бродить, ланцюгами гримить. Охає й стогне в покоях.

— Ви самі-то бачили?

— Ні,— Гаксо сплюнув.— І бачити не бажаю.

— Плетете, пане кастелян, плетете,— поморщився відьмак.— Одне з іншим не в'яжеться. Ми йдемо на заручний бенкет. І що я там повинен робити? Доглядати, як би з-під столу не виліз горбун і не заохав? Без зброї? Виряджений немов блазень? Ех, пане Гаксо!

— А, думайте що хочете,— надувся Гаксо.— Веліли нічого вам не казати. Ви просили, от я й сказав. А ви — мовляв, я плету. Ввічливі аж страх!

— Вибачте, не хотів вас образити. Просто здивувався…

— Перестаньте дивуватися,— Гаксо, усе ще ображений, повернув голову.— Ви тут не для того, щоб дивуватися. І раджу, пане відьмак, якщо королева накаже вам роздягнутися догола, пофарбувати собі задницю блакитною фарбою й зависнути в сінях вниз головою як канделябр, робіть це не дивуючись і негайно. Інакше можуть бути неприємності. Зрозуміло?

— А як же. Ходімо, пане Гаксо. Що б там не було, зголоднів я після купання.