Останнє бажання

Голос розуму – 3

— Я — Фальвік, граф Мойон. А це лицар Тайлес із Домдалю.

Геральт недбало поклонився, дивлячись на лицарів. Обоє були в броні й кармінових плащах зі знаком Білої Троянди на лівому плечі. Це його трохи здивувало: в окрузі, як він знав, не було жодної командорії цього ордена.

Неннеке, здалося, вільно й безтурботно посміхнулася, помітивши його подив.

— Шляхетні добродії,— сказала вона мимохіть, зручніше влаштовуючись на своєму, схожому на трон кріслі,— перебувають на службі у власника тутешніх земель, дюка Гереварда.

— Князя,— підкреслено поправив Тайлес, молодший з лицарів, втупившись у жрицю поглядом ясних блакитних очей, у яких стояла ворожість.— Князя Гереварда.

— Не будемо вдаватися в деталі,— посміхнулася Неннеке.— У мої часи князями йменували тільки тих, у кого в жилах текла королівська кров, сьогодні, схоже, це вже не має значення. Отже, цих панів я тобі представила, тепер поясню мету візиту лицарів Білої Троянди в мою скромну обитель. Тобі слід знати, Геральте, що Капітул намагається отримати від Гереварда земельні наділи для ордену, тому багато лицарів Троянди вступили на службу до князя. А багато тутешніх, як, наприклад, Тайлес, присягнули йому й прийняли червоний плащ, який, до речі, йому так личить.

— Така честь,— відьмак поклонився, так само недбало, як і раніше.

— Не думаю,— холодно проговорила жриця.— Вони приїхали не для того, щоб виказати тобі честь. А зовсім навіть навпаки. Вони вимагають, щоб ти якомога швидше забрався звідси. Кажучи коротко й по суті, вони мають намір тебе вигнати. Ти вважаєш це честю? Я — ні. Я вважаю це образою.

— Здається, шляхетні лицарі трудилися дарма,— знизав плечима Геральт.— Я не збираюся тут оселятися. Виїду сам, до того ж незабаром, і немає потреби мене квапити й… підштовхувати.

— Незабаром? Негайно!— буркнув Тайлес.— Цієї ж миті! Князь наказує…

— На території цього храму наказую я,— перервала Неннеке холодним, владним тоном.— Я зазвичай волію, щоб мої розпорядження не вступали в надмірне протиріччя з політикою Гереварда. Якщо, звичайно, його політика достатньо логічна й зрозуміла. У даному конкретному випадку вона ірраціональна, тому я не збираюся сприймати її серйозніше, ніж вона того заслуговує. Геральт з Ривії мій гість, добродії. Його перебування в моєму храмі мені приємне. Тому Геральт з Ривії залишиться в моєму храмі доти, доки йому цього хочеться.

— Ти маєш нахабство опиратися князеві, жінко?— крикнув Тайлес, відкидаючи на руку плащ і демонструючи у всій красі рифлений, прикрашений латунню нагрудник.— Ти насмілюєшся підривати авторитет влади?

— Тихіше, тихіше,— сказала Неннеке й прищулилася. – Притиш тон. Стеж за тим, що говориш і з ким говориш.

— Я знаю, з ким говорю!— ступив уперед лицар. Фальвік, той, що старший, міцно схопив його за лікоть і стиснув так, що скрипнула залізна рукавичка. Тайлес люто рвонувся.— А кажу я те, що виражає волю князя, господаря тутешніх володінь! Знай, жінко, біля воріт нас очікують дванадцять солдатів…

Неннеке сунула руку у висячий на поясі мішечок і вийняла невелику порцелянову баночку.

— Повір мені, я не знаю,— спокійно сказала вона,— що буде, якщо я розіб'ю цю баночку біля твоїх ніг, Тайлесе. Можливо, у тебе розірвуться легені. Не виключено, що ти покриєшся шерстю. А може, і те й інше разом, хто знає? Мабуть, тільки милостива Мелітеле.

— Ти смієш погрожувати мені чарами, жрице? Та наші солдати…

— Ваші солдати, варто хоч одному з них торкнутися жриці Мелітеле, будуть висіти на акаціях уздовж дороги до самого міста, причому навіть раніше, ніж сонце торкнеться обрію. Вони чудово знають це. Та й ти теж, Тайлесе, так що перестань грубіянити. Я приймала тебе, шмаркачу, прости, Господи, обкаканий, і мені шкода твоєї матері, але не спокушай долю. Не змушуй мене вчити тебе гарним манерам!

— Ну, добре, добре,— вставив відьмак, якому все це вже набридло.— Схоже, моя скромна персона може стати причиною серйозного конфлікту, а я не бачу приводу потурати цьому.

Пане Фальвіку, ви здаєтеся мені більш урівноваженим, ніж ваш супутник, якого, як я бачу, заносить по молодості. Послухайте, пане, я обіцяю незабаром покинути тутешні місця. Через два-три дні. Заявляю також, що не збирався й не збираюся надалі тут працювати, виконувати замовлення й приймати доручення. Я тут не в якості відьмака, а просто як приватна особа.

Граф Фальвік глянув йому в очі, і Геральт відразу зрозумів свій промах. В очах лицаря Білої Троянди чаїлася чиста, незворушна й нічим не замутнена ненависть. Відьмакові стало зрозуміло, що викидає й виганяє його зовсім не дюк Геревард, а Фальвік і йому подібні.

Лицар повернувся до Неннеке, шанобливо поклонився й почав промову. Говорив він спокійно й шанобливо. Говорив він логічно. Але Геральт знав, що Фальвік бреше як сивий мерин.

— Шановна Неннеке, прошу вибачити мені, але князь Геревард, мій сеньйор, не бажає бачити у своїх володіннях відьмака Геральта з Ривії. Байдуже, чи полює Геральт з Ривії на чудовиськ, чи вважає себе приватною особою. Князь знає, що Геральт з Ривії приватною особою не буває. Відьмак притягає неприємності, як магніт ошурки. Чарівники обурюються й шлють петиції, друїди у відкриту грозять…

— Не бачу підстав змушувати Геральта з Ривії страждати від розгнузданості тутешніх чарівників і друїдів,— перервала жриця.— З яких це пір Гереварда стала цікавити думка тих і інших?

— Досить базікати,— підняв голову Фальвик.— Або я виражаюся недостатньо зрозуміло, поважна Неннеке? Тоді скажу так ясно, що ясніше нікуди: ні князь Геревард, ні Капітул ордена не мають наміру ні дня терпіти в Елландері відьмака Геральта з Ривії, відомого як М'ясник із Блавікену.

— Тут не Елландер,— підхопилася із крісла жриця.— Тут храм Мелітеле! А я, Неннеке, головна жриця Мелітеле, не бажаю більше ні хвилини терпіти вас на території храму, добродії!

— Пане Фальвіку,— тихо вимовив відьмака,— послухайтеся голосу розуму. Я не бажаю ускладнень, та й вам, я гадаю, вони ні до чого. Я покину тутешні місця якнайбільше через три дні. Ні, Неннеке, прошу тебе, помовчи. Мені однаково вже пора в дорогу. Три дні, графе. Більшого я не прошу.

— І правильно робиш, що не просиш,— сказала жриця, перш ніж Фальвік встиг відповісти.— Ви чули, хлопці? Відьмак залишиться тут на три дні, тому що таке його бажання. А я, жриця Великої Мелітеле, буду приймати його в себе ці три дні, тому що таке моє бажання. Передайте це вашому Гереварду. Ні, не Гереварду. Його дружині, шляхетній Ермеллі, і додайте, що якщо вона хоче, щоб не переривалися поставки афродизій з моєї аптеки, то нехай заспокоїть свого дюка. Нехай стримує його капризи й фанаберії, які усе більше починають змахувати на кретинізм.

— Досить!— тонко крикнув Тайлес, і голос перейшов у нього у фальцет.— Не бажаю слухати, як якась шарлатанка ображає мого сеньйора і його дружину! Не прощу такої неповаги! Відтепер тут буде правити орден Білої Троянди. Кінець вашим розсадникам пітьми й забобонів. А я, лицар Білої Троянди…

— Слухай, ти, молокососе,— перервав Геральт, зле посміхнувшись.— Приборкай свій дурний язичок. Ти розмовляєш із жінкою, яку належно поважати. Тим більше лицареві Білої Троянди. Правда, щоб стати таким, останнім часом достатньо внести в скарбницю Капітулу тисячу новіградських крон, тому-то орден і став збіговиськом нащадків лихварів і кравців, але якась порядність у вас, сподіваюся, ще збереглася? Чи я помиляюся?

Тайлес сполотнів і потягнувся за мечем.

— Фальвіку,— сказав Геральт, не перестаючи посміхатися,— якщо він витягне меча, я відберу й відстьобаю шмаркача по задниці. А потім виб'ю ним двері.

Тайлес тремтячою рукою витяг з-за поясу залізну рукавичку й із дзенькотом кинув на підлогу до ніг відьмака.

— Я змию образу ордена твоєю кров'ю, вилупку!— звизгнув він.— Викликаю тебе на двобій! Виходи у двір!

— У тебе щось упало, синку,— спокійно вимовила Неннеке.— Підніми, будь ласка, тут смітити не гоже, тут — храм. Фальвіку, поведи звідси свого недоумка, інакше це скінчиться нещастям. Ти знаєш, що треба передати Гереварду. Втім, я напишу йому особистого листа: ви не викликаєте в мене довіри. Забирайтеся звідси. Знайдете вихід самі, сподіваюся?

Фальвік, стримуючи оскаженілого Тайлеса залізною хваткою, поклонився, дзвякнувши панциром. Потім подивився в очі відьмакові. Відьмак не посміхався. Фальвік перекинув через плече карміновий плащ.

— Це був не останній наш візит, поважна Неннеке,— сказав він.— Ми повернемося.

— Саме цього я побоювалася,— холодно відповіла жриця.— На біду.