Останнє бажання

2

— Дякуємо за частування,— Геральт облизав кістяну ложку й поклав її в порожню тарілку.— Дякуємо стократно, господарю, а зараз, якщо дозволите, перейдемо до справи.

— А й справді, можна,— погодився Кропивка.— Ну як, Дхуне?

Дхун, солтис Нижнього Посаду, кряжистий мужик з похмурим поглядом, кивнув дівкам, ті швидко зібрали зі столу посуд і покинули кімнату, на превеликий жаль Жовтця, який із самого початку шкірився до них і викликав смішки своїми не зовсім пристойними жартами.

— Отже, слухаю,— вимовив Геральт, дивлячись у вікно, через яке доносилися стукіт сокир і вереск пилки. Надворі йшла якась робота, різкий смоляний дух проникав у будинок.— Кажіть, чим можу бути корисний.

Кропивка глянув на Дхуна. Той кивнув, відкашлявся й сказав:

— Значить так. Є тут у нас одне таке поле…

Геральт штовхнув під столом Жовтця, котрий уже зібрався додати єхидного коментаря.

— Поле,— продовжував Дхун.— Я вірно глаголю, Кропивко? Довго те поле пустувало, але розорали ми його й тепер саджаємо на нім коноплі, хміль, льон. Велике поле, здоровенне, глаголю. Аж під самий бір підходить…

— І що?— не витримав поет.— Що ж на тому полі-то?

— Ну шо-шо?— Дхун підняв голову, почухав за вухом.— Шо? Дідько тама валандається, от шо.

— Що?— фиркнув Жовтець.— Що таке?

— Я ж глаголю — дідько.

— Який дідько?

— Який-який? Дідько, і вся недовга.

— Дідьків не буває!

— Не лізь, Жовтцю,— спокійно сказав Геральт.— А ви продовжуйте, шановний Дхуне.

— Я ж глаголю — дідько.

— Це я вже чув.— Геральт, якщо хотів, міг бути до біса терплячим.— Перестаньте «глаголить» і скажіть, як він виглядає, звідки узявся, чому вам заважає. По порядку, якщо можна.

— Ну так. Воно звісно,— Дхун підняв руку й взявся важко рахувати, загинаючи вузлуваті пальці.— По порядку, йому, бач! Ну, значить, так. Виглядає ж бо він, пане відьмак, точнісінько як дідько. Їй-богу. Звідкіля взявся-то? А нізвідкіля. Бах, трах, тарарах, значить, дивимося — дідько. А заважати-то він нам, правду кажучи, не шпарко й заважає. Буває, навіть помагає.

— Допомагає?— реготнув Жовтець, намагаючись витягти муху з пива.— Дідько?

— Не лізь, я ж просив. Продовжуйте, шановний Дхуне. І як же він вам допомагає, цей, як ви його називаєте…

— Дідько,— з акцентом повторив війт.— Угу, допомагає, а як же: землю удобрює, ґрунт рихлить, кротів нищить, птахів розполохує, за ріпою й буряками доглядає. Та й гусениць, що в капусті заводяться, поїдає. Хоча, правду сказати, і капусту теж того — з'їдає. Але так, не дуже, начебто б гризе. Одне слово — дідько.

Жовтець знову зареготав, потім клацнув пальцями й вистрілив вимоченою в пиві мухою в кота, що спав біля каміна. Кіт відкрив одне око й з докором глянув на барда.

— І все ж,— спокійно сказав відьмак,— ви готові мені заплатити, щоб відскіпатися від того дідька, так чи ні? Іншими словами, не хочете, щоб він знаходився у вашій окрузі?

— А кому ж,— Дхун тужно глянув на нього,— хочеться, аби дідько сидів у нього на полі-то? Це наша земля від дідів-прадідів, за королівською грамотою, і дідьку до неї ніяких діл немає. Плювали ми на його поміч, шо, у нас своїх рук немає чи ж як? І взагалі, пане відьмак, воно й не дідько ніякий зовсім, а злостиве бидло, і в голові його, перепрошую, насрато так, шо витримать тяжко. Ранком не відаєш, шо йому до вечора в голову взбреде. То в колодязь наробить, то за дівкою поженеться, лякає, грозить її… це… Ну, загалом, того… Краде, пане відьмак, худобу й провізію. Знищує й псує, набридає всім, на дамбі ями риє, немов пацюк який, чи бобер, вода з одного ставка вкрай витекла і коропи поснули. У копицях люльку курив, сучий син, пустив з димом все сіно…

— Розумію,— перервав Геральт.— Виходить, все-таки заважає.

— Нє,— покрутив головою Дхун.— Не заважає. Бешкетує, от шо.

Жовтець, стримуючи сміх, відвернувся до вікна. Відьмак мовчав.

— Так чого тут базікати,— проговорив Кропивка, що до того мовчав.— Ви відьмак, чи хто? Ну то наведіть порядок із цим дідьком. Шукали роботи у Верхньому Посаді, сам чув. Отож вам і робота. Ми заплатимо як треба. Але вважте, ми не хочем, аби ви дідька вбили. Це вже точно.

Відьмак підняв голову й недобре всміхнувся.

— Цікаво. Я б сказав — незвичайно.

— Шо?— наморщив чоло Дхун.

— Незвичайна умова. Звідки раптом стільки милосердя?

— Убивати не можна,— Дхун ще сильніше зморщився,— тому як в тій Долині…

— Не можна, і вся недовга,— перервав Кропивка.— Піймайте його, або проженіть за сьому гору. А будемо розплачуватися — не образимо.

Відьмак мовчав, не перестаючи посміхатися.

— По руках?— запитав Дхун.

— Спочатку хотілося б глянути на нього, на цього вашого дідька.

Селяни переглянулися.

— Ваше право,— сказав Кропивка і підвівся.— І ваша воля. Дідько ночами гуляє по всій окрузі, але днем сидить десь у коноплях. Або біля старих верб на болоті. Там його можна побачити. Ми вас не станемо квапити. Хочете перепочити, відпочивайте скільки влізе. Ні зручностей, ні їжі ми для вас не пошкодуємо, як того вимагає закон гостинності. Ну, бувайте.

— Геральте,— Жовтець підхопився з табурету, визирнув у двір, на селян, що віддалялися,— я перестаю що-небудь розуміти. Не минуло й дня, як ми розмовляли про вигаданих чудовиськ, а ти раптом наймаєшся ловити дідьків. А про те, що саме дідьки-то і є вигадкою, що це чисто міфічні істоти, знає кожен, за винятком, видно, темних селян. Що повинен означати твій несподіваний запал? Ручаюся, трохи знаючи тебе, ти не опався до того, щоб таким маніром отримати нічліг, харч і прання?

— Дійсно,— поморщився Геральт.— Схоже, ти мене вже трохи знаєш, співаче.

— У такому разі — не розумію.

— А що тут розуміти?

— Дідьків немає!— крикнув поет, остаточно вириваючи кота із дрімоти.— Немає! Дідьки не існують, дідько забирай!

— Правда,— посміхнувся Геральт.— Але я, Жовтцю, ніколи не міг противитися спокусі глянути на те, чого не існує.