Останнє бажання

Голос розуму – 1

Вона прийшла над ранок.

Увійшла обережно, тихо, безшумно ступаючи, пливучи по кімнаті, немов примара, фантом, а єдиним звуком, що видавав її рух, був шелест накидки, що торкалася голого тіла. Однак саме це невловиме, ледь чутне шелестіння розбудило відьмака, а може, тільки вирвало з напівсну, у якому він розмірено колихався, немов занурений у бездонну драговину, висячий між дном і поверхнею спокійного моря, серед ниток водоростей, що легенько звиваються.

Він не поворухнувся, навіть не сіпнувся. Дівчина підпорхнула ближче, скинула накидку, повільно, нерішуче сперлася коліном на край ложа. Він спостерігав за нею з-під опущених вій, не видаючи, що не спить. Дівчина обережно піднялася на постіль, лягла на нього, обхопила стегнами. Опираючись на напружені руки, ковзнула по його обличчю волоссям. Волосся пахло ромашкою. Рішуче і ніби нетерпляче нахилилася, торкнулася груддю його повіки, щоки, губ. Він посміхнувся, повільно, обережно, ніжно взяв її руки у свої. Вона випрямилася, вислизаючи з-під його пальців, промениста, підсвічена й від цього світла нечітка в мрячному відблиску зорі. Він поворухнувся, але вона рішучим натиском обох рук зупинила його й легкими, але наполегливими рухами стегон домоглася відповіді.

Він відповів. Вона вже не уникала його рук, відкинула голову, струснула волоссям. Її шкіра була холодною й разюче гладкою. Очі, які він побачив, коли вона наблизила своє обличчя до його обличчя, були величезними й темними, як очі русалки.

Погойдуючись, він потонув у ромашковому морі, а воно завирувало й зашуміло, втративши спокій.