Місто сходів

Небезпечна чесність

Туманне ранкове світло просочується між дахами. Шара мружиться, намагаючись розгледіти, де саме починаються і де закінчуються стіни Буликова, але бачить лише ранкове небо — чи, можливо, їй тільки ввижаються діамантові розсипи зірок, що виблискують над вранішнім сонцем. «Але це не зовсім сонце, — нагадує собі вона. — І неба я насправді не бачу. Це лише зображення сонця і неба, створене стінами. Принаймні я так думаю...» Буликівські голуби не бачать різниці: вони вилітають з гнізд, розпушують пір’я і, описуючи кола, спускаються на вулиці міста.

Шара не боїться. Вона повторює це собі не раз спокійним, впевненим голосом лікаря.

«Я ніколи не вважала знання тягарем, — думає Шара, — але яким же важким воно виявилось...»

А в голові ненав’язливий тихий голосок зауважує, що це зовсім не дивно. Шара провела досить часу, вивчаючи інформацію з обмеженим доступом у Міністерстві, щоб зрозуміти, що в школах Сайпуру викладають лише одну з версій історії — з багатьма, дуже багатьма пропусками. «Але коли кошмар здійснюється, — каже вона собі, — він не стає менш жахливим від того, що ти про нього читала».

Її дедалі більше непокоїть, що може зберігатись у Сховищі, а надто те, що хтось, окрім Ефрема, міг отримати до нього доступ. Це здається неймовірним, але після спілкування з тим, що мало б бути мертвим божеством, вона знає, що неймовірне виключати не можна.

Вона бере зі столу ранішню газету і всоте перечитує звіт про смерті минулої ночі, звертаючи особливу увагу на два абзаци:

«Воганнес Вотров висловив співчуття родичам загиблих під час нападу, але сказав, що не здивований: „Беручи до уваги теперішні політичні реалії в місті, не варто дивуватися, що деякі громадяни вважають насильство вирішенням усіх проблем. Їм день у день твердять, що концепція розвитку міста, запропонована „Новим Буликовом“, — це руйнування і смерть, що ми брехуни й шахраї. Я не сумніваюся, що ці люди вважали, ніби захищають моральні принципи, — і про це я шкодую чи не найбільше“».

«Один із Батьків Міста Ернст Віклов, постійний опонент Вотрова і „Нового Буликова“, рішучо спростував ці звинувачення. „Навіть сама думка про те, що хтось міг використати таку трагедію заради політичної вигоди, огидна, — заявив він в інтерв’ю всього лише через кілька годин після нападу. — Зараз час для жалоби і роздумів, а не для пози ображеної доброчесності“. Містер Воганнес був недоступний для коментарів».

У двері постукали, і Мулаєш просунула голову.

— Я не хотіла нікого пускати, але вирішила зробити виняток: прийшов ваш хлопець.

— Мій — хто?

Мулаєш відчиняє двері повністю, і в коридорі Шара бачить Воганнеса, похмурого й розгубленого попри елегантний сірий костюм і пухнасту білу шубу.

— А... — не розгубилася Шара. — Заходь.

Воганнес заходить накульгуючи.

— Мушу сказати, що радий бачити тебе цілою і неушкодженою... Два замахи на твоє життя за один день! Я знав, що ти важлива, Шаро, але не... — Він потирає стегно. — ...не думав, що настільки важлива.

Шара закочує очі.

— Бачу, ти, як завжди, чарівний попри всі ці негаразди. Будь ласка, сідай, Во. У мене для тебе досить погані новини.

Він сідає; Шара трохи ніяковіє, але вважає збіг обставин вдалим: Воганнес має бути трохи наляканим, щоб вона могла зробити те, що запланувала.

— Погані новини? — перепитує Во. — Ще щось, окрім погрому і... і кривавих плям по всьому будинку?

— Безумовно, ми компенсуємо збитки, — каже Шара. — Адже до руйнувань причетний співробітник Міністерства.

— Цей чоловік працює на Міністерство? На вас? Але ж він — дрейлінг, так? Хіба не всі вони здичавіли і стали піратами після того, як їхньому маленькому королівству настав гаплик?

— Може, і так, — знизує плечима Шара, — але він врятував тобі життя.

Воганнес дістає сигарету і після паузи каже:

— Ну, я не думаю... Чекай, що? Моє життя?

— Так, — погоджується Шара. — Бо ті люди прийшли не через мене. Їм потрібен був ти, Во.

Він розгублено дивиться на неї. Рука із сигаретою завмерла в дюймі від відкритого рота.

— Це і є та погана новина, яку я мала повідомити, — м’яко каже вона.

— Тож він... Він?

Шара коротко розповідає, що вона дізналася з допиту вцілілого нападника.

— Зрештою, тобі дуже пощастило, що ти сидиш переді мною, — підсумовує вона. — Я, мабуть, єдина людина на Континенті, яка зараз може тобі допомогти.

— Допомогти в чому?

— Допомогти тобі вижити. Ти бачив, як були одягнені ті чоловіки?

Його обличчя стає озлобленим.

— Колкаштанські шати...

— Так. Їх не бачили на Континенті вже десятки років. Вони були прихильниками божества Колкана. Отже, я вважаю, що це не питання політики, Во, а питання віри. Ці люди готові померти за те, у що вірять. І їм щось від тебе треба. А якщо вони готові померти, то напевно спробують ще раз.

— Спробують ще раз, щоб отримати... що?

— Нападник, якого я допитувала, був не в тому стані, щоб розповідати докладно, але сказав, що їм потрібен твій метал. Ти знаєш, що це означає?

Воганнес майже хвилину дивиться кудись у порожнечу, перш ніж до нього доходить суть її запитання.

— Мій метал?

— Так. Не думаю, що він мав на увазі дорогоцінні метали — золото, срібло тощо. Але ти говорив, що видобуваєш ресурси... тож мені стало цікаво.

— Ну... Я говорив, що мій найбільший проект — це селітра... яка не є металом, як тобі відомо.

— Я знаю, які речовини є металами. Ми разом вчилися, якщо ти не забув, — зауважує Шара.

— Так, так... Єдине, що мені спадає на думку, — Воганнес чухає брову, потім пригладжує її, — це, мабуть, виготовлення сталі. Але це зовсім новий проект.

— Сталеливарний завод?

— Так. Більше ніхто на Континенті не здатен виробляти сталь, бо не може собі цього дозволити.

— Але ти можеш?

— Так, але небагато. Для цього потрібна спеціальна піч, яку дорого будувати й обслуговувати. Я провів щось на кшталт тестування, і цей процес не дуже мене зацікавив, бо він до біса дорогий. І до того ж у Буликові не будують нічого настільки грандіозного, що потребувало б великої кількості сталі.

— Але ти виробляєш сталь?

— Так. Хоч і не уявляю, навіщо вона може знадобитися якимсь реакціонерам на кшталт реставраціоністів.

— Він прохопився, що це для кораблів, які плаватимуть у повітрі.

— Що-що? Для чого?

Шара знизує плечима.

— Так він сказав.

— Отже, цей чоловік божевільний. Безумовно, божевільний. Зізнаюся, мені від цього полегшало...

— Він перебував під дією наркотику. Але, боюся, ми не зможемо його більше допитувати. Він помер.

— Як?

Шара мовчить. Перед очима стоїть обличчя хлопчика, полум’я, що заповнювало його рот, коли він намагався кричати...

— Зараз я не можу розповісти, — каже вона. — Але це було неприємно. Взагалі все це дуже неприємно для мене, Bo. І мені не подобається, що ти опинився в самому центрі цього. Ти наче громовідвід. — Вона обережно торкається газети, що лежить перед нею. — І я не хочу, щоб ти ще погіршив ситуацію.

Воґаннес пильно дивиться на неї.

— Ох... О, Шаро. Сподіваюся, ти не запропонуєш те, що, на мою думку, збираєшся запропонувати.

— Я припускаю, що до тебе приходили твої прихильники та союзники, і всі вони, хоч і різними словами, говорили, що ти щойно отримав дуже цінний політичний капітал, — не відступає вона. — Говорили також, що напад, якого ти зазнав, дав тобі в руки потужну зброю. Я також припускаю, що ви всі вважаєте політично доцільним потрапити на якомога більшу кількість газетних шпальт.

— На мене напали, — хмуриться Воганнес. — Хіба ж я не маю права засудити нападників?

— Ні, поки я намагаюся їх спіймати, не маєш, — каже Шара. — Я хочу, щоб ти тримався подалі від газет, Во, і не хочу, щоб ти нагнітав ситуацію.

Короткий смішок.

— Справді?

— Справді. Ця справа виявилась дуже складною. Хоч ти не заважай мені.

— Тобто йдеться про твою роботу? О, ти щойно прибула в місто. І воно вже стало ареною твоєї діяльності? Ти будеш диктувати, як все має відбуватися в Буликові? Боги... Якби я був менш освіченою людиною, Шаро, я б сказав, що така поведінка характерна для...

Шара піднімає брову.

Воган кашляє.

— Послухай, Шаро. Я все життя будував свою кар’єру. Я вклав у це купу грошей. Я роками бився і бився об невидимі стіни, що оточують цей Континент, намагаючись допомогти, принести сюди багатство, підтримку, освіту. І тепер, коли здається, що я можу чогось досягти, що можу об’єднати буликівців... ти хочеш, щоб я зупинився? Коли наступного місяця вибори Батьків Міста?

— Це важливіше, ніж голоси виборців.

— Річ не в голосах. Я дбаю про місто, про Континент!

— Так само як і я.

— Доля цих людей в моїх руках!

— І в моїх, — зауважує Шара. — Просто вони цього не знають.

— Аякже, цим ти можеш виправдати все, що завгодно.

— Я тобі не ворог, — наполягає вона. — Я — твій союзник. Я була чесною з тобою, Бо, навіть небезпечно чесною. Тепер ти мусиш мені довіритись. Я хочу, щоб ти ненадовго зник з поля зору громадськості. Якщо твій рух настільки успішний, як ти стверджуєш, твоя короткочасна відсутність не зможе сильно зашкодити.

Шара полестила його марнославству і, здається, це діє.

— Як довго?

— Сподіваюся, зовсім недовго. Що швидше я зроблю свою справу, то швидше ти зможеш повернутися до своєї роботи й відпустити охоронців.

— Стоп... яких ще охоронців?

Шара помішує чай.

— Охоронців. Солдатів-сайпурців, яких я збираюся приставити до тебе.

Воганнес дивиться на неї і регоче.

— Ти... Ти не можеш тримати мене під охороною. Це ж смішно!

— Можу. Ти все одно робитимеш те, що схочеш, — до певної міри. Вони просто будуть наглядати за тобою.

— Ти уявляєш, наскільки це буде жахливо? Я розгулюватиму містом з ескортом озброєних сайпурців?

— Ми, здається, щойно дійшли згоди, що тобі взагалі не варто виходити в місто, — сердиться Шара. — Ти на певний час усамітнишся і перебуватимеш у безпеці, якщо мене послухаєшся. Але ти можеш скоротити цей період часу... якщо дещо зробиш для мене.

— О боги... — Воганнес витирає очі. — Що я маю зробити? Це саме таким чином Міністерство завжди отримує те, чого хоче?

— Шістнадцять людей загинуло, Во. Включно з деякими твоїми домашніми слугами. Я ставлюся до цього серйозно. І ти теж повинен.

— «Я ставлюся до цього серйозно», — повторює за нею Во. — Це ти кажеш мені нічого не робити!

— Помиляєшся. У банківському сейфі дещо зберігається. Я не знаю, що саме, але знаю, що мені це конче потрібне.

— І ти хочеш, щоб я це дістав?

Вона киває.

— І як, на твою думку, я маю це зробити? Одягтися в чорне і проникнути туди посеред ночі? Я думав, що для цього у вас є спеціалісти.

— Я сподіваюся, що ти знайдеш простіший спосіб, ніж цей. Передусім тому, що ти — власник цього банку.

Воганнес моргає.

— Я... Я?

— Так. — Шара передає йому копію розшифрованого повідомлення Панґюя.

Він вивчає її.

— Ти впевнена, що це мій банк? Мені ця назва не знайома...

— Мабуть, це приємно, — каже Шара, — бути настільки багатим, щоб не знати, якими установами ти володієш, а якими ні. Але так. Я перевірила: це твій банк. Якщо ти зможеш знайти спосіб під якимось приводом дістати вміст тієї скриньки й передати мені, то це може дуже допомогти розкрити справу. А це означає, що мені більше не доведеться тримати тебе під охороною, і ти зможеш спокійно працювати далі.

Воганнес бурчить щось про порушення його прав, потім згортає аркуш і сердито ховає в кишеню.

— Якщо ти — моя союзниця, то й поводься відповідно, — заявляє він, підводячись.

— І що це означає?

— Ти ж сама сказала, що в нас одна мета: мирний Буликів, що процвітає. Хіба не так?

Почувши це, Шара шкодує про ці необачно сказані слова, адже вона знає, що Міністерство закордонних справ цього не бажає.

— Будь моєю союзницею, — просить Воганнес. — Допоможи мені.

— Ти про виробництво боєприпасів?

— Про зміцнення стосунків Сайпуру і Буликова, — каже він. — Справжню взаємодію. Справжню допомогу. А не теперішні ухиляння і відмовки. Зараз сюди тече тоненька цівочка, тоді як нам потрібна повінь, щоб змити весь цей застій. Напружся, Шаро. Надай мені справжню політичну підтримку.

— Ми не можемо підтримати місцевого політика. Можливо, колись, але не зараз. Обставини...

— Обставини ніколи не будуть сприятливими, — перериває Воганнес, — бо це завжди буде важко.

— Во...

— Шаро, моє місто і моя країна неймовірно, відчайдушно бідні, і я щиро вважаю, що це призведе до насильства. Я пропоную тобі можливість спробувати допомогти нам і спрямувати нас на інший шлях.

— Я не можу цього зробити, — каже Шара. — Принаймні не зараз, Во. Мені шкода. Можливо, згодом.

— Ні. Ти в це не віриш. Ти не агент змін, Шаро. Ти не робиш світ кращим, твоя задача — законсервувати все так, як є. Реставраціоністи дивляться в минуле, Сайпур хоче зберегти теперішнє, а про майбутнє ніхто не думає.

І знов Вотров чує від Шари:

— Мені шкода, але я не можу тобі допомогти.

— Ні, тобі не шкода, — обурюється Во. — Ти — представниця своєї країни. А країни не відчувають жалю.

Він розвертається і, накульгуючи, йде геть.

Шара знову стоїть перед вікном. Світанок уже розлився по дахах Буликова, позолотивши стовпи диму з коминів. Вона ковтає чай. «Імпортний, — думає Шара. — Можливо, з Аладеша». І замислюється, наскільки її туга за запахом такого далекого дому більша за залежність від кофеїну в чаї.

Вона відчиняє вікно — і здригається від пориву холодного вітру. За мить Шара зачиняє зовнішні віконниці, а потім і вікно.

Слинить палець, кілька секунд вагається й починає писати на шибці.

«Чому я завжди роблю це, — думає вона, — коли найбільш вразлива?»

Тіні повільно рухаються. У кімнаті виникає дивний протяг. Відчиняються невидимі двері. І там, у склі, вона бачить... порожній офіс.

Шара сідає й чекає.

За двадцять хвилин заходить Віня Комайд, тримаючи в руках купу паперів і одягнена в те, що вона називає своїми «бойовими обладунками»: яскраво-червону дорожезну сукню, яка їй дуже личить і одночасно підкреслює її велич. У цій сукні Віня завжди зосереджує на собі увагу в будь-якій ситуації. Побачивши її у вітрині крамниці, тітка придбала одразу п’ять таких суконь, а потім влаштувала так, що всю лінію назавжди зняли з виробництва й вилучили з магазинів. «Я ніколи не змогла б довірити таку сукню комусь іншому, — зізналась вона, розповідаючи про це Шарі. — Вона надто небезпечна».

— Важлива зустріч? — запитує Шара.

Тітка Віня підводить очі й хмуриться.

— Ні. Але там були важливі люди. Навіщо ти використовуєш канал екстреного зв’язку? Якщо ти щось знайшла, відправ, як зазвичай.

— У нас шістнадцятеро загиблих, — каже Шара. — Усі континентальці. Убиті під час нападу на буликівського політичного діяча — одного з Батьків Міста. Він живий.

Віня мовчить. Дивиться на стос аркушів у руці — з ними, без сумніву, треба, розібратись якнайшвидше, — зітхає і відкладає його вбік. Підходить ближче і запитує:

— Як?

— Вони вирішили напасти під час вечірки. Я була на ній.

Віня закочує очі.

— A-а. Ти і... як його звати...

— Сіґруд.

— Так. Скільки загиблих?

— Шістнадцять.

— Що ж, він постарався, як завжди. В ім’я Властителів Морів, Шаро... Я не розумію, навіщо ти його тримаєш при собі! У нас щодня проблеми з дрейлінґами! Вони — пірати, моя люба!

— Вони не завжди були такими. Не тоді, коли їхній король був ще живий.

— Аякже, їхній мертвий король, про якого вони так люблять співати... Про нього та зниклого маленького принца, який одного дня припливе до них. Гадаю, вони співають ці зворушливі пісні й тоді, коли спустошують північне узбережжя Континенту! Маєш визнати, моя люба, що ці люди — дикуни!

— Я думаю, він довів свою цінність минулої ночі, як і в багатьох інших ситуаціях.

— Розвідка покликана запобігати кровопролиттям, а не влаштовувати криваві повені!

— І все ж розвідка так само, як усі, якщо не більше, залежить від обставин, — каже Шара. — Ми працюємо з даними, які постійно змінюються, і не можемо на них впливати.

— Ненавиджу, коли ти мене цитуєш, — хмуриться Віня. — Ну, добре. І що з того? Ну, стріляли якісь недоумки в депутата, чи як його там. Теж мені новина. Нічого екстраординарного. Навіщо ти зв’язалась зі мною?

— Бо я переконана, — заявляє Шара, — що це якось пов’язано з Панґюєм.

Віня завмирає, відводячи погляд, потім повільно озирається.

— Що?

— Я підозрюю, — припускає Шара, — що смерть Панґюя була частиною плану реакційного руху, який мав на меті позбутися впливу Сайпуру і повернути Континенту — чи бодай Буликову — його колишню славу.

Віня якийсь час сидить мовчки. Потім каже:

— І як ти це визначила?

— За ним стежили, — зізнається Шара. — І я підозрюю, що стежили агенти саме цього реакційного руху.

— Підозрюєш?

— Я б сказала, що вважаю це дуже ймовірним. Я думаю, хоча і не можу поки цього довести, що його вбили через те, що саме він тут робив. Це не було місією культурного взаєморозуміння, як їм казали.

Віня зітхає і масажує шию.

— А, ось воно що.

Шара киває.

— Так.

— Ти дізналася про його маленьку... історичну експедицію.

— Отже, ти знаєш про Сховище?

— Звісно, я знаю про Сховище! — огризається Віня. — Адже Панґюй поїхав саме для того, щоб його досліджувати!

— І ти це дозволила?

Віня закочує очі.

— А, тобто ти сама це спланувала, — обурюється Шара.

— Звісно, я це планувала, люба. Але це була ідея Ефрема. Просто вона мене дуже зацікавила.

— І що це була за ідея?

— О, я впевнена, що ти, як експерт з усього божественного, знаєш про все це... Або знала б, якби Ефрему дозволили це опублікувати. Але його ідею, м’яко кажучи, не схвалили. Вона вельми небезпечна.

— Але що це була за ідея? — наполягає Шара.

— Ми тут воліємо не згадувати про божественне — хай мертве залишається мертвим, але коли вже згадуємо, то, як і самі континентальці, припускаємо, що це був односторонній зв’язок: божества зверху наказували континентальцям — ну і цілому світу, — що робити, і всі підкорялись. Реальність підкорялася.

— І що? — продовжує не розуміти Шара.

— А те, — повільно каже Віня, — що Ефрем поступово переконувався, що це не так. Він вважав, що існував зворотний зв’язок і що люди з божествами йшли на деякі взаємні поступки. Божества проектували свої власні світи, свої власні реальності, про які наші історики дещо знали, порівнюючи суперечливі легенди про створення світу, потойбічне життя, неусталеність реальності тощо. — Вона жестом відмахується від усіх цих дрібниць.

— Авжеж, — погоджується Шара: ця тема їй добре знайома.

Однією з найбільших проблем Континенту було те, що ним правили одразу шість божеств, і їхні міфології суперечили одна одній. Наприклад, як світ може бути золотою вуглиною, добутою з вогню серця Олвос, і водночас — каменем, який вирубав Колкан з гори у променях призахідного сонця? Або як може душа після смерті відлетіти, щоб приєднатися до зграї бурих шпаків Джукова, і водночас поплисти річкою смерті, щоб дістатися берега в Аганасовому саду, де має перетворитись на орхідею? Усі божества дуже чітко описували такі речі, але вони аж ніяк не узгоджувалися між собою.

Сайпурським історикам знадобилося багато часу, щоб з’ясувати, як все це сприймали континентальці. Вони не просунулися вперед, поки хтось не помітив, що розбіжності в міфології здебільшого були географічними: люди, які мешкали поряд із певним божеством, були абсолютно впевнені, що саме його міфологія істинна. Почавши картографувати записані історії, вчені виявили, що кордони були на диво чіткими: можна було майже точно побачити, де закінчувався вплив одного божества і починався вплив іншого. Історики припустили, що якщо людина перебувала в межах впливу певного божества або на кордоні, то, по суті, вона існувала в такій реальності, де все, що це божество стверджувало як істинне, було беззаперечним.

Отже, якщо людина перебувала на території впливу Вурт’ї, то світ був створений з кісток армії, яку вона знищила на небесному крижаному полі.

Якщо ж людина потрапляла під вплив Аганас, то світ виник з насінини, яку вона врятувала з річкового мулу й омила своїми сльозами.

А коли людина наближалася до Таалгавраса, то світ ставав приладом, який він спроєктував і виготовив з небесної тверді, витративши на це тисячі років. І так далі, і так далі.

Те, що божества вважали істиною, і було істиною в межах їхнього впливу. А коли кадж їх убив, усе це перестало бути істиною.

Неспростовним доказом на користь цієї теорії стала «неусталеність реальності», яка заявила про себе одразу після того, як кадж успішно вбив чотирьох з шести первородних божеств: світ, очевидно, «пам’ятав», що його частини колись існували в різних реальностях і йому було важко знову зібратися в одне ціле. Сайпурські солдати згадували, що бачили річки, які течуть у небо; срібло, яке перетворюється на свинець у певних місцях; дерева, які цвітуть і засихають по кілька разів упродовж одного дня; і родючі землі, які перетворюються на потріскані пустелі, якщо дивитися з одного місця, але миттєво відновлюються, щойно відійдеш убік. Зрештою світ більш-менш налагодився, і прояви неусталеної реальності на Континенті майже припинились, залишивши світ хоч і не до кінця зруйнованим, але й не зовсім цілим.

Віня продовжує:

— Ефрем вірив, що смертні агенти і послідовники цих божеств теж брали участь у формуванні цих реалій. Але він не знав, яким чином, бо ніколи не мав доступу до потрібних історичних джерел. Небезпечних історичних джерел.

— ...які зберігаються у Сховищі, — уточнює Шара.

— Саме так. Він навіть написав і подав для публікації статтю про цю теорію — її негайно надіслали мені, оскільки до подібних речей у нас ставляться дуже негативно. Думаю, вони очікували, що я заарештую його або вишлю, або щось подібне.

— А натомість ти дала йому саме те, чого він хотів. Чому?

— Ну, подумай сама, Шаро, — каже Віня. — Сайпур зараз наймогутніша держава у світі. Наша велич незаперечна. Ніхто у світі навіть не збирається нам загрожувати. За винятком хіба що... ми знаємо, що колись існували божества. І хоча тепер вони мертві, ми не розуміємо їхньої природи, не розуміємо, як вони творили всі свої дива, звідки з’явились, і навіть як каджу вдалося їх вбити.

— Ти думаєш про них як про зброю.

Віня знизує плечима.

— Можливо. Уяви собі: якби божество побажало, щоб земля була охоплена вогнем, усе згоріло би. Це була б зброя, яка поклала б край сучасним війнам, якими ми їх знаємо. Більше ніяких армій. Ніяких флотів. Не потрібні солдати, щоб убивати.

Шара відчуває, як всередині наростає холодний жах.

— І ти хотіла... виготовити щось подібне для Сайпуру?

Віня сміється.

— О, звісно, ні. Ні, ні, ні. Я цілком задоволена тим, ким я є. Я ще не з’їхала з глузду, щоб запрошувати того, хто мав би, так би мовити, більший вплив, ніж я. Я б не хотіла, щоб хтось мав більший авторитет, ніж я сама. Я тільки хочу не допустити, щоб хтось інший здобув таку владу. Це... Це те, що не дає мені і багатьом сайпурцям спати ночами. Якби Ефрем міг точно відповісти, звідки взялися божества і яка їхня природа, то ми могли б активно запобігати їхньому поверненню. А якби він випадково знайшов якусь інформацію про зброю каджа — а ми про неї й досі не знаємо абсолютно нічого, — це допомогло б і мені спати трохи краще.

— Знання того, як вбити божество, допомогло б тобі спати краще?

Віня навмисне легковажно здвигає плечима.

— Що ж, таким і є тягар влади. Ефрема не надто це цікавило — гадаю, йому було нудно це робити, — але дізнатися хоч щось краще, ніж не знати нічого.

— І ми б... Ну... Ми б тоді дізналися, чому нас відкинули,— припускає Шара.

Віня робить паузу і повільно киває.

— Так. Ми б нарешті дізналися.

Вони більше не говорять про це, все і без того зрозуміло: кожного сайпурця муляє думка, що його предки жили в жахливому рабстві, і він постійно шукає відповіді на запитання, чому так сталося. Чому їм було відмовлено в покровительстві божеств? Чому саме Континент благословили захистом, владою, знаряддями та привілеями, про які в Сайпурі могли тільки мріяти? Чому така несправедлива нерівність? І хоча сайпурці на перший погляд здаються маленькими, допитливими, освіченими й заможними, кожен, хто проводить хоч трохи часу в Сайпурі, незабаром розуміє, що в їхніх серцях панує холодна лють, яка надає їм неочікуваної жорстокості. «Вони називають нас безбожниками, — іноді говорять сайпурці один одному, — ніби у нас є вибір».

— Тож ми оформили це як дипломатичну місію, — пояснює Віня, — яка мала на меті подолати прірву між нашим і їхнім народом. Ми хотіли лише переглянути книги у Сховищі. І все. І... Я, чесно кажучи, ніколи не думала, що Ефрему загрожує якась небезпека. Ми вважали, що в Буликові — цьому убогому і брудному місті — йому не завадять провадити свої справи.

Шара мовчить, роздумуючи, як поставити запитання.

— Я... Мені цікаво, — мовить вона повільно, — чому ти не сказала мені про це, коли я приїхала до Буликова?

Віня пирхає; її темні очі бігають: вона обмірковує, як відповісти.

Шара трохи нахиляється вперед і уважно спостерігає за тіткою.

— Це був абсолютно засекречений проєкт, — нарешті промовляє Віня. — Вона дивиться на нижню частину вікна, а потім, звівши очі, зустрічається з Шарою поглядами. — Якщо ти когось спіймаєш, буде чудово. А якщо ні — ми залучимо інші ресурси.

Віня гордовито усміхається.

«Брехня, — кричить подумки Шара. — Вона бреше! Бреше, бреше, бреше, бреше!»

І Шара вирішує не розповідати тітці про те, що вона бачила у в’язничній камері. Це суперечить усім можливим правилам, адже Віня прагне дізнатись, як знищити будь-яке нове божество, тож, звісно, вона хотіла б знати, що Шара зустрілася з такою істотою. Натомість Шара відчуває, що тут щось дуже, дуже, дуже неправильне. Вона, звісно, розуміє, що не має зважати на свою параною, адже знає, що такі напади є цілком природними для оперативників і кураторів, але останнім часом тітка не була такою проникливою, як зазвичай, і тепер кожен інстинкт Шари кричить, що Віня бреше. Адже після майже сімнадцяти років оперативної роботи, допитуючи людей, вона навчилася довіряти своїм інстинктам.

Сама собі не вірячи, вона починає розмірковувати, чи не могли її тітку скомпрометувати. Чи міг хтось зібрати досить матеріалу, щоб перетворити кандидатку на посаду прем’єр-міністра на свою маріонетку? «Корумпований політик, — саркастично відзначає про себе Шара. — Це не новина». Зрештою, неможливо зійти останніми щаблями кар’єрної драбини без неприємних компромісів. Мабуть, якщо відчинити дверцята шафи тітоньки Віні, то звідти вивалиться безліч скелетів.

Але Шара, хай як дивно, почувається страшенно винуватою — їй соромно ухвалювати таке рішення. Адже ця жінка виростила її, піклувалася про неї і стежила за її освітою після смерті Шариних батьків у Чумні Роки. Але так само як Віня насамперед міністерка, а вже потім тітка, Шара теж насамперед оперативниця.

Тож вона вирішує слідувати своєму давньому правилу: «Коли сумніваєшся, наберись терпіння і спостерігай».

Віня запитує:

— А що це за рух, про який ти говорила?

Шара кількома реченнями коротко описує рух «Новий Буликів».

— О, — ніби пригадує Віня, — йдеться про людину, яка хоче постачати нам зброю.

— Так. Вотров.

— Так, так. Деякі міністри дуже цим зацікавились, але я доклала всіх зусиль, щоб пригальмувати цей проект... Я не хочу, щоб ми хоч у чомусь залежали від такого міста, як Буликів. Особливо це стосується пороху! Значить, Вотров — це той чоловік, на якого напали вчора ввечері?

— Так, — тепер Шара зважує, чим варто поділитися, і вирішує не розповідати, що реставраціоністи полювали на його сталь.

— Вотров... чомусь це прізвище мені знайоме...

— Ми... разом вчилися.

Віня піднімає палець.

— A-а. Згадала. Це він? Хлопчик з Фадгурі? То це він хотів виробляти для нас боєприпаси? Пам’ятаю, як я боялася, що ти від нього завагітнієш.

— Тітонько...

— Але ж не завагітніла, правда?

— Тітко Віню!!!

— Гаразд, гаразд...

— Навряд чи він відмовиться від ідеї постачати боєприпаси, — каже Шара. — Просто май це на увазі. Він, здається, дуже наполегливо намагається зробити Континент промисловим центром.

— Хай собі наполягає, скільки хоче, — дратується Віня. — Цього не буде. Принаймні поки я перебуваю на посаді. Континент має залишатися таким, яким він є. Зараз ситуація хоч якось стабілізувалась.

Шара з нею не погоджується.

Віня махає рукою.

— Континент є Континентом. Так було завжди, ще з часів Війни. Сподіваюся, що ти не розм’якнеш, Шаро. Ти ж знаєш, що кожна країна у світі хоче висмоктати Сайпур досуха. І всі вони стверджують, що бездомні діти голодують, проливається кров невинних, і таке інше... Ми чуємо це десятки разів щодня. Мудрі дбають про своїх, а решту залишають на волю долі — особливо, коли йдеться про Континент. Але досить про це. Отже, ти хочеш, щоб я дала тобі більше часу, я так розумію. Є щось солідне?

— Незабаром ми затримаємо ймовірного агента реставраціоністів і допитаємо. Таємного агента.

— І хто цей агент, якого ви хочете схопити?

— Це... прибиральниця.

Віня сміється.

— Хто?

— Університетська прибиральниця! Там, нагадаю, працював Панґюй. Більшість оперативників, як ти знаєш, не обіймає високих посад.

— Гм, — гмикає Віня, — слушне зауваження. До речі, ти знайшла ще щось стосовно вбивства Панґюя?

«Ось воно», — думає Шара, намагаючись прикрити обличчя маскою холодної нерухомості.

— Ні, поки що ні. Але ми знайшли певні зачіпки.

— Тож — ні? Нічого?

— Наразі ні. Але ми над цим працюємо.

— Цікаво, — червоний, як гранат, язик Віні торкається передніх різців. Вона усміхається. — Бо я знаю, що два дні тому ти запрошувала інформацію щодо одного банку. І мені про це не сказала.

У Шари холоне кров. «Невже вона переглядає всі мої запити?»

Вона намагається знайти виправдання.

— Так я перевіряла, як справи у Вотрова.

— Перевіряла? — недовірливо питає Віня. — Вотров володіє кількома банками в Буликові. Багато з них набагато більші, ніж той, про який ти надіслала запит. До речі, між ним і цим банком ціла низка посередників. Тож мені цікаво: чому саме цей банк?

— З тих причин, які ти щойно озвучила. Якщо він має що приховувати, то тримає це саме там.

Віня повільно киває.

— Але, щоб знайти щось подібне, потрібна повна фінансова перевірка. А її ти не робила.

Шара зізнається:

— Я була заклопотана. Адже бачиш, скільки трупів.

Віня і Шара довго дивляться одна на одну крізь віконні шибки, і обличчя їхні абсолютно нічого не виражають.

— Отже, це не має нічого спільного, — тихо каже Віня, — з тим, що цей банк є найближчим до університету буликівським банком, який надає клієнтам сейфи, хіба не так?

«Вона знає».

— Сейфи? — здивовано запитує Шара, ніби їй невтямки, до чого це.

— Так. Зрештою, це твій найулюбленіший метод влаштовування тайників. Мабуть, тобі подобаються фінансисти. Вони орієнтовані на процес, як і ти.

— Я не мала стільки часу, щоб зробити те, що варто було б ховати в тайнику, тітонько.

— Авжеж, — погляд Віні, здається, проникає в її голову, і Шара з жахом відчуває, що її бачать наскрізь. Раптом вона розуміє, яким чином Віня так впевнено керує стількома комітетами та наглядовими радами. — Але ти, напевно, навчила цього і Ефрема.

«Сподіваюся, що з чола не стікає піт».

— До чого ти ведеш, тітонько Віню?

— Шаро, люба, — повільно каже Віня, — ти ж нічого від мене не приховуєш?

Шара витискає з себе усмішку.

— Я не з тих, хто щось приховує.

— Я — твоя начальниця. Це моя робота — обмежувати доступ людей до певної інформації. І я скажу тобі, на що це все схоже... Мені здається, що ти знайшла тайник Панґюя, але ще не отримала до нього доступу. І не хочеш повідомляти про це, поки не ознайомишся з його вмістом. Проте, моя люба, я мушу тобі нагадати, — її голос такий крижаний, що Шара відчуває кожне слово як ляпас, — що Панґюй був моїм агентом. Моїм оперативником. Я не часто проводжу операції, але коли проводжу, то не терплю втручання. І всю інформацію щодо цієї операції, хай яка вона є, насамперед треба повідомляти мені. Мені, Шаро. Вона не потрапить до іншого агента, який випадково опинився на місці й не був призначений вести цю справу. Звісно, якщо цей агент не хоче, щоб його виперли з театру оперативної розвідки. Я зрозуміло пояснюю?

Шара повільно кліпає.

— Ти зрозуміла, Шаро? — перепитує Віня.

Хоча зовні Шара абсолютно спокійна, у її голові точаться запеклі дебати. Отже, у неї є чотири варіанти. Вона може:

1. Сказати тітці, що контактувала з божеством, і тому їй потрібен доступ до всього, що створив Панґюй. (Але тоді доведеться розповісти про найнебезпечніший прорив розвідки в сучасній історії чиновнику — можливо, корумпованому.)

2. Приховати від тітки інформацію про тайник Панґюя, а також про божественний контакт і продовжити власне розслідування. (Але це може призвести до того, що її відкличуть з Буликова, хоча все, що зараз цікавить її тітку, — це тайник Панґюя.)

3. Віддати тітці вміст комірки Панґюя — там, імовірно, лежить саме те, заради чого хтось убив професора, але не зміг до нього дістатися — і продовжити розслідування контакту з божеством і смерті Панґюя самостійно.

4. Сказати Віні, що вона не зазиратиме в сейф, допитати прибиральницю, а вже потім ухвалити рішення.

«Правильно, — думає Шара. — Четвертий варіант».

— Якщо доберусь до тайника Ефрема, — каже Шара, — будь певна, тітонько Віню, ти побачиш це першою.

— І ти не дивитимешся вміст?

— Звісно, не дивитимусь. Мене цікавить операція Ефрема лише тією мірою, якою вона могла спричинити його смерть.

Віня киває й широко усміхається.

— Яка цікава розмова у нас вийшла! Стільки інтриг, історії, культури... Думаю незабаром відправити до тебе гінця. Бо підозрюю, що Ефрем отримав певний результат, і я сподіваюся, що незабаром він буде у твоїх руках.

У перекладі це означає: «Я знаю, що він уже отримав результат, і негайно пошлю когось його забрати, перш ніж ти зможеш в ньому розібратися».

Шара обережно дякує:

— О, тітонько, я ціную будь-яку твою підтримку.

— Звісно, люба, — каже Віня. — Сильною розвідку роблять її оперативники на місцях. Ми маємо підтримувати своїх закордонних агентів: робота робиться саме там, де підошви їхніх черевиків торкаються землі, — вона знов усміхається і додає: — Бережи себе, люба, і тримай мене в курсі, — а потім протирає шибку кінчиками пальців.

Поки Шара намагається згадати, з якої промови тітка поцупила ці рядки, обличчя Віні зникає, і Шара вслід бурмоче:

— Па-па.