Місто сходів

Мертві мови

Під слабким освітленням ледве намічені олівцем контури крихітних знаків зливаються в безладну купу. Шара цокає язиком, запалює ще одну лампу, ставить її на стіл і знову намагається читати. «Дідько б забрав це місто, — думає вона. — Наскільки ж воно відстале, якщо навіть нашому посольству бракує газу, щоб добре освітити кімнату?»

Амбасадорка переписує шифр професора на кілька папірців, намагається видобути правду з перекручених знаків, наче витискаючи воду з каменя. Поруч із документами холоне чашка нуньянського чаю. (Шара вирішила не пити «Сірланґ»: якщо вона продовжуватиме в тому ж дусі, то за тиждень вичерпає всі запаси посольства.) Вона нахиляється так низько, роздивляючись документи, що спека від ламп стає нестерпною.

Їй здається, що це адреса — судячи з розташування знаків. Частину кода вона вже зламала, але підозрює, що це не зовсім код у звичайному розумінні — імовірніше, повідомлення написане буквами різних алфавітів. Те, що вона вважає приголосними, — це верхня половина абетки ешаті, мертвої мови Західного Сайпуру. Кілька годин їй знадобилося, щоб з’ясувати, що приголосні нижньої половини — з абетки чотокан, неймовірно рідкісної і майже невідомої мови горян на схід від республік Дрейлінґів.

Тепер треба розібратися з голосними.

А потім цифри.

Ох, ці цифри...

Вона вже не так захоплюється професором: «Панґюй, стара хитрюча ящірка...»

Шара відсуває чай і відкидається на спинку крісла. Думає, що на це піде в неї дуже багато часу, бо код і так складний. Не хоче зізнатися собі, що насправді в її голові інше.

«Він тут. Він тут, у місті, зовсім поруч. Можливо, за кілька кварталів звідси. Чому я не подумала про це? Як я могла бути такою дурепою?»

Це почалося, як і багато всього визначального в житті Шари, з простої гри.

Перші дні кожного семестру в Академії Фадгурі в Аладеші завжди були дуже напруженими. Юні зірки з усіх округів і островів Сайпуру, опинившись у священних залах Фадгурі, швидко виявили, що, попри дифірамби вихователів, вони, можливо, не такі вже й особливі: усі були беззаперечними геніями у себе вдома, а тут ще треба було довести, що ти — виняток серед винятків.

Щоб зняти напруження, школа традиційно проводила турнір з бетлану у вихідні перед початком семестру. Ця подія стала настільки популярною, що батьки заохочували своїх дітей вивчати стратегію гри ще до приїзду, можливо, помилково вважаючи, ніби високе місце в турнірній таблиці забезпечить їм кращі оцінки та світле майбутнє.

Шістнадцятирічна Шара Комайд не турбувалась. Вона не лише була абсолютно впевнена, що є найбільш здібною студенткою, а й завжди ставилася до бетлану зверхньо, вважаючи його показухою; до того ж кидання кубика на кожному кроці визначало ходи гравців. Тобто вони не могли повністю контролювати ситуації й мусили покладатися на волю випадку. Шара завжди віддавала перевагу товос-ва — грі, схожій на бетлан, але набагато інтелектуальнішій і повільнішій, у якій перемагав той, хто міг продумувати кілька ходів наперед. Проте їй не часто траплялася нагода зіграти в товос-ва: це континентальна гра, про яку в Сайпурі навіть не чули.

Але стратегію, яку вона засвоїла в товос-ва, певною мірою можна було застосовувати і в бетлані, хоча, щоб зменшити фактор випадковості, потрібно було планувати дуже, дуже далеко наперед. Але якщо ви вміли це робити і планували наступні ходи, то обіграти будь-якого ординарного гравця в бетлан було дитячою забавкою.

У ті вихідні перед початком семестру Шара проривалась на вершину турнірної таблиці бетлану, як акула. Вона не просто вигравала — вона знищувала супротивників. Оскільки Шара виграла першу дюжину партій і мала виграти наступні три дюжини, то ще до того, як сідала за дошку, відчувала дедалі більшу зневагу до інших гравців, які потрапляли в її пастки, бо думали, що грають в одну гру, а насправді грали в іншу. І вона дозволяла собі виказувати презирство: зітхала, закочувала очі, сиділа, підперши підборіддя рукою і стогнала, коли її опоненти всліпу робили один безглуздий хід за іншим.

Студенти почали дивитися на неї з неприхованою ненавистю. А коли дізнались, що їй шістнадцять, тобто вона на два роки молодша за будь-кого з першокурсників Фадгурі, ненависть перетворилася на лють.

Шара була настільки впевнена, що переможе в турнірі, що майже не звертала уваги на турнірну таблицю. Коли ж нарешті глянула на неї, то побачила, що інший гравець у дальньому кінці зали майже так само, як вона, роздирає противників: Вотров.

Вона захилилась на спинку крісла й обдивилася залу, визначаючи, хто це. Багато часу не знадобилося.

На її подив, він виявився не сайпурцем, а континентальцем: високий, худий і блідий юнак з русявим волоссям, міцною щелепою і яскраво-синіми очима.

— Я зробив свій хід, — сказав опонент Шари.

— Ш-ш-ш, — відмахнулася Шара, поглинута спостеріганням за цим хлопцем.

— Що?! — сердито спитав опонент.

— Гаразд, — сказала Шара і зробила два ходи, які мали знищити його в наступному раунді. Потім продовжила спостерігати за континентальцем.

Континентальці часто відправляли своїх дітей на навчання до Сайпуру. Адже Сайпур тепер був найбагатшою країною світу, а Континент все ще залишався досить небезпечним. Хлопець і на вигляд, і за манерами скидався на аристократа: нудьгуючи, відкинувся в кріслі і з насолодою кепкував зі своїх опонентів, наче сидів у кав’ярні.

Хлопець підвів очі — їхні з Шарою погляди схрестились. Він усміхнувся і підморгнув.

Шара, збентежившись, повернулася до свого опонента.

Нарешті, після двох годин гри, обігравши половину студентів Фадгурі, Шара опинилась навпроти континентальця. Тільки вони двоє дійшли до фіналу; решта студентів і викладачів оточили їх, спостерігаючи за грою.

Шара недовірливо подивилася на хлопця-котинентальця, який самовпевнено усміхнувся, потягнувся, розім’яв кісточки пальців і сказав:

— З нетерпінням чекаю на свою першу справжню гру, а ти?

І почав розкладати свої фігурки бетлану.

— Не знаю, що ти маєш на увазі, — знизала плечима Шара, роблячи те саме.

— М-м. Можливо, — погодився він. — Скажи мені: ти коли-небудь чула про товас-ва?

Серце Шари тьохнуло. Вона трохи завагалася, перш ніж викласти наступну фігурку.

— Там, звідки я родом, вона дуже популярна, — весело сказав юнак. — У нас у Буликові щороку проводили турнір. Якісь із них я виграв. Навіть три турніри поспіль. Тільки не пригадую, які саме...

Шара закінчила розкладати свої фігури.

— Містере, пропоную, — сказала вона, — припинити говорити і почати гру.

Він подивився на розстановку її фігур і розсміявся.

— Як приємно бачити, що мої підозри підтверджуються! Це трохи схоже на «фант Місчені», — сказав він. — Або було б схоже, якби ми грали в товас-ва. Добре, що це бетлан, еге ж?

Він закінчив розставляти свої фігури.

Шара глянула на них.

— А це, — сказала вона, — «петля Стровського».

Той переможно усміхнувся.

— Або ти хочеш, щоб я так думала, — сказала Шара, — хоча підозрюю, що через три ходи це буде «авангардний блок», а після нього — «основний фланг».

Хлопець кліпнув, наче дістав ляпаса. Його усмішка згасла.

— Але добре, що це бетлан, чи не так? — сказала Шара жорстко. Потім нахилилась і додала: — Вигляд у тебе набагато кращий, коли на обличчі немає самовдоволення.

Студенти навколо них ойкнули.

Хлопець витріщився на неї. Хихотнув, не вірячи своїм очам. Потім сказав:

— Кидай кубик.

— Залюбки, — відповіла Шара.

Вона підкинула кубик, і гра почалася.

Це була чотиригодинна партія: гра нескінченних дебютів, оборон і наступів, рекомбінацій і перестановок. За словами одного з викладачів, це була найбільш консервативна гра в бетлан з усіх, які він коли-небудь бачив; але, звісно, вони грали зовсім не в бетлан, а в іншу гру — суміш бетлану і товас-ва, — правила якої вигадували на ходу.

Він безперервно говорив, просто сипав словами. Три години Шара пручалася, ігноруючи його натяки, але нарешті континенталець запитав напряму:

— Скажи мені: твоє життя настільки позбавлене розваг, що ти маєш час вивчати незрозумілі іноземні ігри? — Він зробив хід, який здавався агресивним, але Шара знала, що це фінт. — У тебе зовсім немає друзів? Рідних?

— Вважаєш, що вашої гри важко навчитися? — запитанням на запитання роздратовано відповіла Шара. — Для мене ваша гра і вся ваша культура — просто дитячі забавки.

Вона проігнорувала його фінт і пішла в ризиковану атаку — тому, хто не тямив, що відбувається, це здалося самогубством.

Хлопець розсміявся.

— Вона розмовляє! Маленька бойова сокира вміє говорити!

— Я впевнена, що людина твого становища не може навіть уявити, що хтось сліпо не підкориться й наважиться не виконувати кожну її забаганку.

— Можливо, так. Можливо, я подорожував лише для того, щоб хтось десь дав мені таку відсіч. Але мені цікаво: які удари долі обрушились на тебе, що так тебе загострили, моя маленька бойова сокиро?

Він згорнув наступ і подвоїв оборону. (Якийсь студент неподалік буркнув: «Коли вони вже почнуть грати?»)

— Містере, ви помиляєтеся, — сказала Шара. — Ви просто надто чутливі. Насправді я очікувала, що сидіння на стільці без подушки неодмінно зашкодить вашим принцовим сідницям.

Поки студенти сміялися, Шара почала тихенько готувати пастку.

Хлопець з Континенту не здавався ображеним — навпаки, в його очах з’явився дивний блиск.

— О, моя люба, — сказав він, — якщо ти справді хочеш мене перевірити, я тобі не заважатиму, — і зробив обманний хід.

— Що це означає? — спитала Шара. Вона знову вдала, що обороняється, а насправді розставляла пастки.

— Не прикидайся такою невинного, — вишкірився суперник. — Ти сама порушила цю тему, моя люба. Я просто піддаюся тобі.

Він зробив ще один хід наосліп.

— Не схоже, що ти поступаєшся, — заперечила Шара. Вона відійшла ще далі, додавши приманку, і подумала: «Чому він раптом так погано грає?»

— Зовнішність, — зауважив юнак, — може бути оманливою. — Він кинув кубик і знову зробив хід.

— Це правда, — погодилась Шара. — Ти не хочеш закінчити це просто зараз?

— Закінчити що?

— Гру. Ми можемо просто піти, якщо хочеш.

— Що, нічия?

— Ні, — відказала Шара. — Я щойно виграла. Для цього знадобиться ще кілька ходів, але... фактично я виграла.

Спостерігачі спантеличено перезирнулися.

Континенталець нахилився вперед, подивився на її фігури, потім на свої — схоже, він справді втратив пильність. Шара згадала, що, роблячи останні ходи, він взагалі не дивився на дошку, а тільки на неї.

Хлопець роззявив рота.

— О, — сказав він. — О, тепер я бачу.

— Так, — кивнула Шара.

— Гм... Ну-ну. Але ні. Вчинімо чесно і зіграймо партію до кінця, гаразд?

Це була проста формальність — кілька вдалих кидків кубика — і незабаром Шара вже збирала свої фігури з дошки. Її дратувало, що хлопець не здавався засоромленим чи приниженим: він просто продовжував усміхатися до неї.

Вона зробила те, що вважала передостаннім ходом.

— Мені цікаво: як це — програти дівчині-сайпурці?

— Ти, — сказав він, покірно підставляючи шию своєї гри під її клинок, — не дівчина.

Вона завмерла: що її суперник має на увазі?

Шара забрала в полон його останню фігуру. Студенти навколо них вибухнули аплодисментами, але вона їх ледве чула. «Ще одна його головоломка...»

— Перш ніж ти запитаєш, я відповім: дам тобі можливість відігратися у будь-який час.

— Ну, чесно кажучи, — сказав суперник весело, — я б віддав перевагу траханню.

Дівчина здивовано витріщилася на нього.

Він підморгнув, підвівся і пішов до своїх друзів. Шара дивилася йому вслід, а потім озирнулась на студентів, що вже товклися перед нею в радісному збудженні.

Чи ще хтось чув? Чи він справді саме це мав на увазі? Чи він це всерйоз?

— Хто це був? — спитала вона.

— Ти не знаєш? — здивувалися студенти.

— Ні.

— Справді? Ти справді не знала, що граєш з Воганнесом Вотровим, найбагатшим мудаком на всьому клятому Континенті?

Шара втупилася в порожню дошку й подумала, що, можливо, хлопець весь цей час грав в іншу, зовсім іншу гру: не в бетлан і не в товос-ва, а в зовсім не знайому їй гру.

Ці кляті цифри її доб’ють.

Вона розшифрувала більшу частину коду професора. Тепер записка мала такий вигляд:

Банківська скринька. У банку, названому на ім’я якогось святого. Зазвичай це значно звузило б пошуки, але буликівська Гай-стріт — дуже довга вулиця, до того ж тут майже практично все названо на честь якогось святого.

Історики Сайпуру підрахували, що до Великої війни на Континенті налічувалося близько 70 000 святих — очевидно, божества вважали надання статусу святого простою формальністю і, не вагаючись, роздавали його. Коли було прийнято СП, виникла ідея вилучити імена святих з полісних структур, а також повністю перейменувати цілі міста й регіони, які названі на честь якогось божества чи божественної істоти, проте всі спроби виявились марними. Врешті-решт сайпурці, удавши, що йдуть на величезну поступку, залишили все як було. Шкода, що не перейменували. Це значно полегшило б Шарі роботу.

«Назви, — думає вона. — З ними завжди проблеми». Адже Південні моря насправді на північному сході від Сайпуру, але першим їх назвав Континент, а будь-яка назва, як сайпурці вже переконались, чіпляється намертво.

А цифри... їх Шара ще не вивчала — лише поглянула. Розібратися з числами і цифрами в стародавніх мовах неймовірно складно: один особливо ревний клан фанатиків божества Джукова, наприклад, не визнавав число 17, хоча жоден історик так і не зміг з’ясувати чому.

Вона згадує розмову з доктором Панґюєм на конспіративній квартирі в Аганаштані:

— Мертвих мов, — сказав він тоді, — стільки ж, скільки зірок.

— Так багато? — здивувалась вона.

— Стародавні континентальні народи не були дурними — вони знали, що надійно контролювати умонастрої інших народів можна, лише контролюючи їхнє мовлення. І коли мови підкорених народів померли, з ними померли і їхні способи мислення, їхні картини світобудови. Вони мертві — і ми не можемо їх оживити.

— Ви один з тих науковців, які намагаються відродити рідну мову сайпурців? — спитала Шара.

— Ні. Бо Сайпур — велика країна, і в кожному регіоні була своя рідна мова. Хай цим опікуються джингоїсти, мене це не цікавить.

— Тоді навіщо взагалі це робити?

Він запалив люльку.

— Ми реконструюємо своє минуле, бо хочемо дізнатися, як прийшли до свого теперішнього, хіба ні?

І все ж таки Панґюй їй збрехав. Він використовував її для досягнення своїх таємних цілей.

Шара повертається до розшифровування, бо працювати ще довго, до того ж вона сподівається, що робота відверне її від зайвих спогадів.

Через два місяці після початку семестру вони зустрілися знову. Шара сиділа в бібліотеці, читала про політичні подвиги Саґреші, помічниці каджа і прославленої героїні війни, коли помітила, що хтось сів за стіл біля вікна.

Він схилився над книгою, рудо-золотисті кучері впали на чоло. Мабуть, він узагалі ніколи не сидів прямо: зараз усівся боком і сперся на спинку крісла, поклавши на коліна томик про Тінадеші — інженерки, яка запровадила залізницю на Континенті.

Шара поспостерігала за ним. Потім трохи подумала, встала, зібрала свої книжки, сіла навпроти й почала мовчки дивитися на нього.

Він не підвів очей. Перегорнувши сторінку, сказав:

— Чого ти від мене хочеш?

— Чому ти мені це сказав? — спитала вона.

Воганнес подивився на неї крізь завісу скуйовдженого волосся. Хоча Шара не зловживала алкоголем, але, побачивши його набряклі повіки, здогадалась, що у нього «ранкове нездужання», як висловлюються фадгурські наставники.

— Що? — одразу не зрозумів Во. — А, на турнірі?

Вона кивнула.

— А, ну... — він зніяковіло поморщився і втупився в книгу. — Мабуть, щоб тебе подражнити. Адже ти була така серйозна. За цілий день жодного разу не усміхнулась, хоча всіх перемагала.

— Але що ти мав на увазі?

Воганнес розгубився.

— Ти це серйозно?

— Так.

— А що, на твою думку, я мав на увазі, коли пропонував тобі... трахнутись? — повільно і невпевнено запитав хлопець.

— Ні, не це, — відмахнулась Шара. — З цим все ясно. Те, що я не дівчина.

— І ти через це розізлилась? Через це?

Шара просвердлила його злим поглядом.

— Отже, що я мав на увазі, — протягнув він. — Ну, ось... Я бачив різних дівчат раніше. Багато дівчат. Знаєш, адже дівчинкою можна бути в будь-якому віці. У сорок. І в п’ятдесят. У них є якась легковажність, так само як сорокарічний чоловік може бути нетерплячим і войовничим п’ятирічним хлопчиськом. Але й жінкою також можна бути в будь-якому віці. І ти, моя люба, напевно, вже в шість років мала душу п’ятдесятитри- чи п’ятдесятичотирирічної жінки. Я в цьому впевнений. Ти не дівчинка. — Він знову втупився в книгу. — Ти — стовідсоткова жінка. До того ж, можливо, літня.

Шара замислилася. Потім дістала свої книги і почала читати, сидячи навпроти нього; вона була збентежена, обурена і — на диво — потішена.

— Цей життєпис Тінадеші — повне лайно, щоб ти знав, — сказала вона.

— Справді?

— Так. Автор упереджений. А його посилання сумнівні.

— А, посилання. Це дуже важливо.

— Так.

Воганнес перегорнув сторінку.

— До речі, — спитав він, — ти коли-небудь думала про те, що я сказав — ну, про трахання?

— Замовкни.

Він усміхнувся.

Вони почали зустрічатися в бібліотеці майже щодня; їхні стосунки нагадували продовження партії в бетлан: довге, виснажливе протистояння, у якому мало що вдавалося відвоювати або здобути. Шара завжди усвідомлювала, що вони грають ролі, протилежні характерам їхніх національностей: вона була стійкою, недовірливою консерваторкою, ревно обстоювала правильний спосіб життя, дисципліну і служіння; а він був легковажним вільнодумцем і стверджував, що якщо комусь хочеться дещо зробити і це нікому не зашкодить, а тим більше якщо той хтось має гроші, щоб заплатити за свою забаганку, то навіщо стороннім втручатися?

Але обоє погоджувалися, що їхні країни перебувають у поганому, небезпечному стані.

— Сайпур розжирів і розніжився від торгівлі, — сказала йому якось Шара. — Ми віримо, що безпеку можна купити. І нікому не спадає на думку, що ми маємо боротися за неї — боротися щодня.

Воганнес закотив очі.

— Яка ж ти цинічна: малюєш свій світ у таких сірих тонах.

— Я маю рацію, — наполягала вона. — Сайпур став таким, яким він є, завдяки військовій силі. Його цивільне керівництво занадто легковажне.

— І що ти пропонуєш? Змусити дітей вивчити ще одну клятву вірності Матері Сайпуру? — Воганнес засміявся. — Моя люба Шаро, хіба ти не бачиш: твоя країна така велика саме тому, що, на відміну від Континенту, дозволяє своїм людям бути людьми?

— Ти захоплюєшся Сайпуром? Ти ж континенталець!

— Звісно, захоплююсь! І не лише тому, що тут я точно не підхоплю лепри, чого не скажеш про Континент. Але тут у вас все якось... людяно. Хіба ти не знаєш, наскільки це рідкісне явище?

— А я вважала, що ви всі бажаєте дисципліни і покарання, — сказала Шара. — Віри і самозречення.

— Так думають лише колкаштанські континентальці, — сказав Воганнес. — І це паскудний спосіб життя. Повір мені.

Шара похитала головою.

— Ти помиляєшся. Пасіонарність і сила — ось що зберігає мир. Так було завжди, і світ не дуже міняється.

— Ти уявляєш світ холодним і похмурим, моя люба Шаро, — сказав Воганнес. — Якщо твій прадід чогось і навчив тебе, то, сподіваюся, того, що одна людина може значно покращити життя багатьох.

— Якщо ти так захоплюєшся каджем, на Континенті тебе вб’ють.

— Є багато речей, за які мене можуть вбити на Континенті.

Обоє вони, як освічені діти з владних родин, були певні, що змінять світ, але ніяк не могли дійти згоди, як саме краще його міняти. Одного дня Шара хотіла написати грандіозну, епічну історію Сайпуру і світу, а наступного — подумувала про те, щоб балотуватися на якусь посаду, як її тітка; одного дня Воганнес мріяв профінансувати грандіозний мистецький проект, який би повністю змінив континентальні міста, а наступного — планував вкласти гроші в радикально нове бізнес-підприємство. Їх нудило від ідей одне одного, і вони коментували їх із нестримною жорстокістю.

Озираючись назад, Шара подумала, що вони могли почати спати разом навіть через втому від розмов.

Але це було щось більше. У глибині душі Шара знала, що ніколи не мала того, з ким могла б по-справжньому поговорити, поки не зустріла Воганнеса, і підозрювала, що він відчував те саме: вони обоє походили з відомих, поважних родин, обоє були сиротами, і обоє виросли в ізоляції. Подібно до гри, яку вони вигадали на турнірі, їхні стосунки змінювалися щодня, і тільки вони самі могли зрозуміти, що відбувається.

На першому і другому курсі Шара, коли не навчалась, постійно займалася сексом — сексу було стільки, що згодом вона сама собі дивувалась. А у вихідні, коли покоївки академії відпочивали і всі могли спати, скільки завгодно, вона залишалася в його кімнаті й могла цілий день провести в його обіймах. Час від часу Шара дивувалася, що опинилась у ліжку цього іноземця, родом з місця, яке мала б ненавидіти всім серцем.

Вона не думала, що це кохання. Вона не думала, що це кохання, хоч і відчувала дивний біль і тривогу, коли його не було поруч; вона не думала, що це кохання, коли відчувала полегшення, отримавши від нього записку; вона не думала, що це кохання, запитуючи себе, яким буде їхнє життя через п’ять, десять, п’ятнадцять років. Їй взагалі не спадало на думку, що це — кохання.

«Яка ж молодь дурна, — згодом думала Шара, — не бачить того, що перед носом».

Шара захиляється на спинку крісла й дивиться на результат своєї праці:

Вона витирає піт з чола, дивиться на годинник. Третя година попівночі. І щойно вона це усвідомлює, на неї навалюється втома.

«Але найскладніше ще попереду, — думає Шара. — Як дістатися до вмісту цієї скриньки?»

У двері стукають.

— Увійдіть, — дозволяє вона.

Двері відчиняються. Заходить Сіґруд, сідає за стіл навпроти неї й починає набивати люльку.

— Як все пройшло?

Дивний у нього вираз обличчя: розгублений, тривожний і ніби зачарований.

— Погано?

— Погано, — підтверджує він. — Але й трохи добре. А ще... дивно.

— Що сталося?

Він сердито встромляє люльку в рот.

— Ну, жінка з тієї парочки працює в університеті. Вона прибиральниця... Ірина Торскені. Незаміжня. Сім’ї не має. Нічого, крім роботи. Я перевірив її графік — вона прибирала в кабінеті професора і в квартирі. Всюди. Її приставили до доктора Панґюя, відколи він сюди приїхав.

— Добре, — каже Шара. — Тоді ми її перевіримо.

— Інший... той чоловік... — Сіґруд розповідає, що сталось у зруйнованих закапелках Буликова.

— Тож він просто... зник? — уточнює Шара.

Сіґруд киває.

— Чи був якийсь звук? Як удар батога?

Сіґруд хитає головою, а Шара, гмикнувши, далі розмірковує:

— Якби це був удар батога, я б подумала, що це...

— Комірка Парезі.

— Парнезі.

— Неважливо.

Шара потирає скроню, роздумуючи. Хоча святий Парнезі помер сотні років тому, його витвори її бентежать: він був священником божества Джукова і пристрасно закохався в черницю-колкаштанку. Оскільки бог Колкан дуже суворо ставився до сексу, Парнезі було складно відвідувати свою кохану в її монастирі. Джуков — мінливий, розумний бог — створив диво, яке дозволило Парнезі ховатися від ворогів як смертних, так і божественних: «комірку», або невидиму повітряну кишеню, куди він міг пірнути будь-якої миті й легко потрапити до монастиря.

Звісно, це диво можна було використовувати і для менш веселих цілей. Лише два роки тому Шара витратила майже три місяці, щоб з’ясувати джерело витоку документів в Аганаштані. Винуватцями були троє торгових аташе, що якимось чином виявили диво, і, якби один з них не зловживав одеколоном, адже Комірка Парнезі запахів не маскує, Сіґруд міг би ніколи його не впіймати. Але все ж таки спіймав і повівся з ним жахливо некоректно... Щоправда, чоловік швидко видав імена своїх спільників.

— Я боялася, що після Аганаштана диво стане популярним, — каже Шара. — І мала рацію... Це може призвести до катастрофи. Але якщо це не Парнезі... А ти впевнений, що він зник?

— Я вмію знаходити людей, — заявляє Сіґруд з непохитною байдужою впевненістю. — Цього чоловіка знайти я не зміг.

— А ти часом не бачив, як він витягнув шматок сріблястої тканини? Подібними властивостями володіє і Скальп Джукова... Але його ніхто не бачив уже сорок років. Він схожий на сріблясте простирадло.

— Ти за деревами не бачиш лісу, — каже Сіґруд. — Навіть якби цей чоловік став невидимим, він би, впавши з висоти кількох поверхів, розбився на смерть.

— Авжеж, слушне зауваження.

— Я нічого не побачив. Обшукав вулиці. Прочесав район. Розпитував. І нічого не знайшов. Але...

— Але що?

— На мить я відчув, що перебуваю в іншому місці — не там, де був.

— Тобто?

— Я не зовсім розумію, — зізнається Сіґруд. — Це було так, ніби я опинився десь у... минулому. Я бачив будівлі, яких насправді не було.

— Які саме будівлі?

Сіґруд знизує плечима.

— Бракує слів описати те, що я бачив.

Шара поправляє окуляри. Вона стурбована.

— Тобі вдалося? — запитує Сіґруд, оглядаючи батарею ламп і купи паперу. — Схоже, ти випила три чайники чаю... Тож новини або дуже добрі, або зовсім кепські.

— Так само, як у тебе: і добрі, й погані. У шифровці — адреса банківського сейфа. Питання лише в тому, як до нього дістатися?

— Ти ж не пошлеш мене грабувати банк?

— О, Властителі Морів, звісно ж, ні, — каже Шара. — Можна собі уявити, якими були б заголовки газет... «І якою, — подумала вона, — була б кількість жертв...»

— Ти ж можеш посмикати за якісь мотузочки?

— Мотузочки?

— Адже ти — дипломатка, — каже Сіґруд. — Батьки Міста — вони ж маріонетки, хіба ні? Отже, можна ними керувати?

— До певної міри. Можливо. Я змогла б їх змусити, якби за скринькою не стежили. А за Панґюєм, здається, спостерігали дуже, дуже пильно. Він робив такі речі... я не знала цього. Здається, він багато чого від мене приховав. — Вона дивиться на Сіґруда. — Я не впевнена, чи варто тобі розповідати. Але розповім, якщо ти наполягатимеш.

Сіґруд знизує плечима.

— Чесно кажучи, мені байдуже.

Шара не приховує полегшення. Це одна з рис, які вона найбільше цінує у своєму «секретареві»: його не цікавлять хитросплетіння таємниць; Сіґруд — як молоток у світі цвяхів, і це його цілком задовольняє.

— Добре, — погоджується Шара. — Я б не хотіла, щоб стало відомо про наш особливий інтерес до досліджень Панґюя, тобто щоб вони зрозуміли, що ми не знаємо того, що знав Панґюй, бо це було б... скажімо, нерозумно. Ми маємо діяти делікатніше. Але я поки що не знаю, як саме.

— То що ж нам зараз робити?

Спочатку Шара не знає, що відповісти. Але потім розуміє, що думала про це цілу ніч, сама того не усвідомлюючи.

Вона чітко формулює рішення — і її серце завмирає; амбасадорка впевнена, що це спрацює, — не спробувати було б дурістю.

— Що ж, — каже Шара, — у нас є одна зачіпка. Хто у нас в Міністерстві добре розбирається у фінансах?

— У фінансах?

— Так. У банківській справі, зокрема.

Сіґруд знизує плечима.

— Здається, я чув, що Йонджі все ще працює.

Шара занотовує.

— Так, він упорається. Я зв’яжуся з ним найближчим часом — хай перевірить... Гадаю, я не помилилася. Але треба, щоб він уточнив фінансові домовленості.

— Тож ми все ще самі по собі? Тільки ти і я проти цілого Буликова?

Шара закінчує нотувати.

— Гм... Ні. Сумніваюся, що ми самі впораємося. Починай розсилати агентів. Гадаю, варто завербувати хоча б кількох людей. Нам потрібні їхні очі. Вони не мають знати, що це якось пов’язано з Міністерством. Утім, ти зазвичай вельми добре працюєш з підрядниками.

— Скільки ми готові їм заплатити?

Шара називає ціну.

— Ось чому я так добре ладнаю з підрядниками, — відповідає він.

— Чудово. І останнє. Мушу тебе спитати: чи маєш якийсь святковий одяг?

Сіґруд ліниво показує на свої забризкані брудом черевики та замурзану сажею сорочку.

— А хіба це, — питає він, — не підходить для вечірки?

Удосвіта Шара все ще не спить і згадує.

Це трапилося приблизно посередині їхнього роману — звісно, тоді ні вона, ні він цього не знали. Шара застала Воганнеса, коли той сидів під деревом і спостерігав за тренуванням команди веслувальників на річці Хамарді, поруч з академією. Команда дівчат щойно спустила човен на воду і залізала в нього. Шара підійшла до Воганнеса, сіла йому на коліна, як зазвичай робила, — і відчула, що їй у хребет уперлася м’яка грудка.

— Мені варто непокоїтися? — спитала вона.

— Про що? — відповів він.

— А ти як думаєш?

— Я намагаюся взагалі не думати, коли перебуваю на природі, люба. Це може все зіпсувати.

— Чи маю я непокоїтися, — повторила вона, — що твоя симпатія одного дня перейде до іншої дівчини?

Воганнес здивовано засміявся.

— Я й не знав, що ти така ревнива, моя бойова сокиро!

— Ніхто не ревнує, доки немає на те підстав, — простягнувши руку, вона помацала грудку. — А це мені здається вагомою причиною.

Він буркнув, не приховуючи задоволення:

— Я не знав, що у нас такі формальні стосунки.

— Формальні? Хіба йдеться про формальність?

— Для мене — так. Те, якими вони мають бути. Ти хочеш сказати, що ти моя, а я твій, дорогенька? Ти впевнена, що хочеш бути моєю дівчиною, назавжди і безповоротно, і належати тільки мені?

Шара мовчала, відвівши погляд.

— То що? — спитав Воганнес.

— Нічого.

— Що не так? — ображено спитав він. — Що такого я знову сказав?

— Нічого!

— Я ж бачу, що не «нічого». Від тебе віє холодом.

— Це не має бути важливим. Це... справа в мені. У тому, що я... сайпурка.

— Ох, просто скажи вже, Шаро. Я ж маю знати.

— Мабуть, для тебе це нічого не означає, хіба не так? Називати когось своїм. Говорити, що людина належать тобі. Що я — твоя дівчина. Але ми тут так не говоримо. Ти можеш цього не розуміти... бо твоїм народом ніхто ніколи не володів. І з твоїх вуст це звучить зовсім інакше, Во.

Воганнес різко вдихнув.

— О боги, Шаро, ти ж знаєш, я не хотів...

— Знаю, що не хотів. Я знаю, що для тебе це були абсолютно невинні слова. Але бути власником і робити когось своїм — тут це звучить зовсім інакше. Ми так не говоримо. Люди досі пам’ятають, як це було.

— Що ж, — розізлився Воганнес, — так, ми не пам’ятаємо. Ми втратили пам’ять. У нас її забрали. Твій клятий прадід чи як його там.

— Ненавиджу, коли ти про це гово...

— Авжеж, я це знаю. Але твій народ принаймні має свої спогади, хай які вони неприємні. Вам тут дозволено вивчати нашу історію. Чорт забирай, у бібліотеці академії більше інформації про наше минуле, ніж на цілому Континенті! Але якщо я спробую привезти щось із цього додому, ваші люди мене оштрафують, ув’язнять або ще гірше.

Шара знічено мовчала. Вони обоє дивились на річку. Серед очерету свій темний дзьоб встромила у воду чапля; а коли підняла голову, розпрямивши довгу білу шию, в її дзьобі панічно било лапками крихітне біле жабенятко, що потрапило в пастку.

— Ненавиджу це, — сказав Воганнес.

— Що?

— Ненавиджу відчувати, що ми такі різні... — і після довгої паузи додав: — І що ми насправді не знаємо одне одного.

Шара спостерігала, як злагоджено керують веслувальники своїми човнами — трицепси і квадрицепси пульсували в ранковому світлі. Першою пропливла команда дівчат, а за нею — хлопців; юнаки зняли футболки, і м’язисті торси було добре видно.

Чи не здалося їй, що притиснутий до її спини клубок ворухнувся, коли команда хлопців з тіні верби вирвалась на сонячне світло?

Він зітхнув.

— Ну й деньок...