Місто сходів

Зійшовши на пагорби біля Джукоштана, я відчув страх. Жовто-коричневий місяць нагадував чайну пляму. Похмурі білі пагорби поросли низькими покрученими деревами. А земля була такою грудкуватою, що доводилося спускатись і йти долинами, де я губився в темряві. Принаймні мені так здавалося.

Іноді я бачив відблиски вогнищ, які мерехтіли на кривих стовбурах дерев. У темряві лунали крики — чи то людей, що вдавали із себе тварин, чи то тварин, які вдавали із себе людей. Іноді я чув голоси. «Ходімо з нами! — шепотіли вони. — Потанцюй з нами!»

«Ні, — відповідав я. — Я йду у справах. Я несу Ношу. І маю передати цю Ношу самому Джукову, і нікому іншому». А вони реготали.

Як мені хотілось повернутися в Таалваштан! Як мені хотілося додому! Навіщо я погодився взяти цю Ношу у святого Тревскі? А ще мене розбирала цікависть, адже Джукоштан був прихованим місцем нерозкритих таємниць, і мені підсвідомо хотілося його побачити.

Не знаю, що мене вабило більше — чи то голоси вітру, чи шепіт тремтливих дерев, чи світло жовтого місяця.

Я повернув і опинився в долині, заповненій маленькими наметами зі звірячих шкур. У центрі палахкотіло багаття. Люди танцювали навколо вогню, кричали і співали. Я заховався за дерево і з жахом спостерігав, як вони шалено злягалися просто на піщаному ґрунті.

Раптом я почув кроки за спиною. Обернувся і побачив на стежці літнього чоловіка в королівських шатах. Його волосся було заплетене в косу й укладене у високу зачіску, як тоді було прийнято в добропорядних таалваштанських джентльменів.

Чоловік перепросив за те, що налякав мене. Я запитав, що він робить, і той відповів, що прибув у торгових справах з

Буликова. Я зрозумів, що, судячи з моєї Ноші, він вирішив, що я теж торговець.

— Дикуни, хіба не так? — запитав старий, вказуючи на людей. Я відповів, що не розумію, як вони можуть так жити.

— Вони вважають себе вільними, — сказав він. — Але насправді поневолені власними бажаннями.

Незнайомець сказав, що його намет стоїть неподалік і добре захований, і запропонував мені притулок у цьому дивному місці. Він здавався добрим; я погодився і пішов за ним між покрученими деревами.

Дорогою він сказав:

— Іноді мені хочеться повернути молодість. Бо не тільки тіло моє стало немічним, а й тяжіють наді мною знання про багато речей, які я здобув за ці роки. Іноді мені хочеться позбутися їх і бути так само молодим, галасливим, розкутим і легковажним.

Я сказав йому, що він має пишатися собою — тим, що дожив до такого віку і не піддався гріховним спокусам.

— Я здивований, — сказав чоловік. — Ти такий молодий, і тебе зовсім не приваблює це заборонене дикунство?

Я сказав, що мені гидко на це навіть дивитися, хоча знав, що брешу.

— Хіба тобі не здається, що потурання своїм бажанням могло би зробити тебе трохи вільнішим?

Я відчув, що спітнів. Моя Ноша важким тягарем висіла на шиї. Я зізнався, що мої думки іноді забрідають у заборонені місця. І що сьогодні вночі вони, мабуть, потрапляли в такі місця частіше.

Мій супутник різко звернув у темряву лісу. Я вже не міг його бачити, але йшов на його голос.

— Саме місто Джукоштан у певному сенсі також є забороненим місцем, — пролунав його голос попереду. — Ти про це знав?

Я пройшов повз одяг на землі — мабуть, старий скинув його на ходу.

Зграя коричневих шпаків, злетівши з дерев попереду, здійнялась у нічне небо.

— Воно рухається, змінюється, — сказав голос. — Воно танцює на пагорбах.

Я пройшов повз перуку, що висіла на дереві, — заплетене волосся старого.

— Воно завжди з’являється не там, де на нього чекають, — промовив голос.

Я пройшов повз клапоть тканини, що звисав з куща. Але це була не тканина, а маска — маска обличчя старого.

Його голос лунав з-за дерев:

— Воно дуже схоже на самого Джукова.

Я вийшов на галявину. В центрі стояв низький довгий намет зі звірячих шкур. На кожній гілці дерев на галявині сидів маленький бурий шпак, і всі вони дивилися на мене темними холодними очима.

Я побачив сліди, що вели до входу в намет, пішов по них і став перед входом.

— Увійди, — урочисто прошепотів голос, — і скинь свою Ношу!

Я завагався. Але мене покликала спокуса. І я послухався.

Перед очима у шпаків я скинув одяг і сандалії. Голий, я дрижав на холодному вітрі. А потім зайшов усередину.

Так пізнав Джукова, Небесного Танцюриста, Торговця Обличчями, Володаря Пісень, Пастуха Шпаків. І ще до того, як він доторкнувся до мене, я вже любив його.

СПОГАДИ СВЯТОГО ЖРЕЯ,

СВЯЩЕННИКА І 78-ГО ДРУЖИНИ-ЧОЛОВІКА ДЖУКОВА, БЛ. 982 р.