Місто сходів

Ті, хто вижив

Мулаєш біжить.

Вона біжить по замерзлих пагорбах брудними стежками повз сирі ліси. Біжить, хоча дихання обпікає їй груди, а ноги не хочуть слухатися.

У свої сорок вісім вона знає, що скоро їй буде не до снаги витримувати такі навантаження. «Тож краще робити це зараз, — думає вона, — поки ще можу». Їй подобається біг, бо це — найбільш бойовий вид спорту, тільки борешся ти із самим собою, крок за кроком. Мулаєш вже так давно ні з ким не билася по-справжньому (біль у синці під оком пульсує на кожному кроці), і це, можливо, єдиний вид поєдинку, на який вона здатна.

Минув майже тиждень відтоді, як вона востаннє бачила Шару Комайд, але Мулаєш не може перестати думати про те, що розповіла їй «культурна амбасадорка». «О, Володарі Морів, я сподіваюся, що ця дівчина помиляється», — думає вона. Ці думки виснажують її — кожен наступний підйом здається набагато важчим за попередній, — але вона не може викинути їх з голови.

«Одне з божеств живе. А може, вони всі досі тут».

Мулаєш, як кожен військовий, — та й майже всі сайпурці — з дитинства мріяла повторити подвиги каджа. Але тепер, коли її мрія може здійснитися, це її лякає. Кожній сайпурській дитині в кошмарах марились божества — величезні, темні, незбагненні істоти, що плавають у глибинах історії... Шара говорить про них, як про політиків чи генералів, але для Мулаєш і решти сайпурців вони завжди будуть страшилками, істотами настільки жахливими, що навіть задувати їхні імена небезпечно.

«Краще б я опинилась на звичайній війні, — думає вона. — З окопами й арбалетними болтами. Де воюють люди. І проливають звичайну кров». Мулаєш, яка брала участь у подіях Літа Чорних Річок, бачить іронію долі в тому, що жахливі колись дні бруду, гармидеру й нічних нападів здаються їй не такими лячними, як сьогодення. То була, як вважають сайпурці, славна переможна війна, але Мулаєш сподівається, що більше ніколи такого не побачить.

І все ж таки це краще, ніж те, що тепер.

Яка впевнена в собі ця молода дівчина! Це через те, що вона начиталась різних розумних книг? Чи це властиво всім нащадком каджа?

Але Мулаєш пам’ятає, як наступного дня юна Шара Комайд тремтіла під ковдрою, намагаючись не розлити з горнятка чай...

«Сподіваюся, що ця дівчина помиляється», — думає вона.

Вона повертається до свого кабінету і бачить на столі невеликий стос паперів. На сидінні крісла лежить записка від одного з її помічників:

Вона роздивляється папери: це двадцять сторінок зі списку предметів у Забороненому Сховищі.

Мулаєш ніколи не читала цей список, бо не хотіла, але зараз переглядає сторінки з нотатками, що їх десятиліття тому написали нині покійні солдати-сайпурці, які все це заховали:

«368. Полиця С5-158. „Скло Ківрея“: невелика прозора кулька, яка нібито містить тіло сплячого святого Ківрея, джукоштанського священника, який щоночі змінював стать, — одне з чудес Джукова. Природи чуда не визначено.

369. Полиця С5-159. Маленький залізний ключ: назва не відома, але за його допомогою іноді будь-які двері відчиняються до невідомого тропічного лісу. Закономірності ще не визначено. Досі чудодійний.

370. Полиця CS-160. „Погруддя Аганас“: колись плакало сльозами, які мали певні цілющі властивості. Ті, хто його використовував, також мали схильність до левітації. Чудесні властивості втрачені.

371. Полиця CS-161. Дев’ять кам’яних чаш: якщо залишити їх у сонячному місці, вони щосвітанку наповнюватимуться козячим молоком. Чудесні властивості втрачені.

372. Полиця CS-162. „Вухо Джукова“: гравірований кам’яний одвірок без дверей. Стоїть на залізних коліщатах. Припускають, що цей артефакт має двійника, і незалежно від того, де перебуває друге Вухо, у разі правильного користування можна пройти через одні двері й вийти через інші. Можливо, двійник був знищений. Чудесні властивості втрачені.

373. Полиця CS-163. „Укази Колкана“, книги з 783 по 797: п’ятнадцять фоліантів, що переважно описують погляди Колкана на танці. Загальна вага: 378 фунтів. Не є дивом, але зміст, безумовно, небезпечний.

374. Полиця CS-164. „Скляна Сфера“. Містила невеликий ставок і дерево, що над ним нависає, — це місце любила відвідувати Аганас, коли їй було зле. Чудесні властивості втрачені».

Двадцять сторінок. Майже двісті предметів з чудодійними властивостями, багато з яких досі страшенно небезпечні.

— Трясця, — каже Мулаєш. Вона сідає, почуваючись дуже старою.

Шара йде вуличками, а вміст її торби дзвенить і брязкає, торохтить і стукає. Більша частина дня пішла на те, щоб зібрати шматочки срібла, перли, мішечки з пелюстками маргариток, колби і слоїки. Хоч вона спакувала речі досить добре, все одно, йдучи, нагадує людину-оркестр, яка шукає, де б можна було виступити. Вона радіє, коли доходить до потрібного провулка: тепер нарешті можна зупинитися.

Уважно роздивляється довкола. Цей провулок мало чим відрізняється від решти подібних: покинута людьми вузька смужка бетону, але він огинає округлу західну стіну будівлі, яка розташована за якихось три квартали від будинку Вотрова.

Вона придивляється до бетону: звивистий слід від шин схожий на недбалий мазок пензля. «Вони звернули тут, на розі, — думає Шара, — і поїхали провулком». Проходить кілька кроків униз, переступає через оголену каналізаційну трубу, огинає купу сміття. Чорний слід від гуми тут не такий чіткий, але його ще можна розгледіти. «Ось тут вони проїхали: по трубі, повз купу сміття, — вона підводить очі, помічає зруйнований сміттєвий контейнер і бите скло, яке з нього висипалось, — і...»

Сліди шин закінчуються.

— Тут вони зупинились, — шепоче вона, — він вийшов і...

І що? Як людина може просто розчинитися в повітрі?

Хоч би як обслідував Сіґруд тієї ночі, коли відбувалася вечірка Воганнеса, бетон та стіни, проте нічого не знайшов. Шара натомість дістає шматок жовтої крейди і малює лінію на бетоні. «Десь на цій лінії, — думає вона, — є двері. Але як їх знайти?»

Вона ставить торбу на землю. І починає з найпростішого: дістає банку, наповнює її пелюстками маргариток («Священними для Аганас, — думає Шара, — через їхню абсолютну схожість»), струшує банку й висипає пелюстки. Потім бере трохи цвинтарної землі, розмащує її по дну слоїка, потім витирає і прикладає горлечко слоїка до ока, як підзорну трубу.

Через дно банки провулок на вигляд такий самий, як і раніше. Проте вона бачить вдалині стіни Буликова — вони фосфоресцирують синьо-зеленим світлом, досить яскравим, щоб освітити вечірнє небо.

Вона прибирає слоїк. Звісно, тепер стіни не світяться: вони прозорі, як завжди. Але слоїк працює лінзою, через яку можна побачити божественні аретфакти, тож вони змінюються.

А це означає, що хай через які двері зникли нападники, вони не були створені божеством, на відміну від буликівських стін.

«А це неможливо, — думає Шара. — Усе, що здатне допомогти комусь зникнути, мусить мати божественну природу».

Вона міряє кроками провулок. Упродовж останніх чотирьох ночей Шара приходить сюди (і ще в те місце, де Сіґруд став свідком зникнення), щоб провести деякі досліди та експерименти, переважно марні. Але їй більше нічого робити: Сіґруд спостерігає за міс Торскені; та не виходить з квартири. Пітрі, Нідеїн і ще кілька співробітників посольства перевіряють інвестиції, зроблені Вікловим за цей рік. Шара хотіла б за ними наглядати, але знає, що через ґрунтовні знання про божественне більше користі принесе, виконуючи саме це завдання.

І, хай як дивно, Віклова не бачили в Буликові відтоді, як він забрав із собою міс Торскені. «Він поїхав до свого заміського маєтку під Джукоштаном, — сказали в його офісі, — у сімейних справах».

«Люди зникають, — думає Шара, повертаючись до своєї торби, — невідомо як і куди...» Хоча в білій валізі Воганнеса, що стоїть в її кабінеті, можливо, є відповіді на всі запитання, але вона не хоче наражатися на гнів Віні. Принаймні тепер, коли перед нею лежить ще одна спокуслива головоломка.

Шара пробує інший фокус: висипає на бруківку макові зернятка, але вони не збираються у лінії, які вказали б на божественний пролом у реальності. Тоді вона пише на пергаменті третину гімну Вурт’ї і йде з ним провулком: якщо перетне священні володіння Вурт’ї, гімн миттєво допишеться до кінця дикунським почерком богині. (Невдача її не дивує: жодне з чудес Вурт’ї, навіть незначне, не спрацювало після Ночі Червоних Пісків.)

Шара пробує інший трюк.

«Як же ти зник?»

Ще один.

«Як ти це зробив?»

І ще один.

«Як?!!!»

І останній експеримент: Шара пускає котитися по провулку срібну монету: якщо та натрапить на будь-яку божественну перешкоду, то має різко зупинитись і впасти, ніби магнітом притягнута, але вона несеться вперед, а потім описує півколо й падає найприроднішим чином.

Шара зітхає й дістає з торби фляжку з чаєм. Робить ковток. Гербата несвіжа і надто міцна, бо занадто довго перебувала у флязі.

Вона знову зітхає, звільняє трохи місця на землі. Сідає і притуляється спиною до стіни, згадуючи останній день підготовки, останню годину, проведену на землі Сайпуру, останній раз, коли вона пила по-справжньому смачну гербату.

— Як тобі це вдалося? — запитала тітка Віня. — Розкажи мені. Як?

Юна Шара Комайд — виснажена, зневоднена і голодна — спантеличено подивилась на свою тітку, запихаючи їжу до рота. Вони сиділи в порожній їдальні навчального корпусу, і її плямкання відлунювало навсібіч.

— Ти дотримувалася своєї версії, хай як вони тебе допитували, — сказала Віня. — І жодного разу не помилилася. Жодного разу, всі шість днів. Знаєш, як часто таке траплялося? Гадаю, лише вдруге чи втретє за всю історію Міністерства. — Вона задоволено подивилася на свою дев’ятнадцятирічну племінницю поверх окулярів у формі півмісяця. — Більшість ламається на третій день — не можуть виспатися. Заважають оті монотонні безперервні басові звуки. У них щось вимикається. І коли ставлять запитання, вони зрештою відповідають неправильно. Але ти відповідала так, ніби взагалі нічого не чула.

— А ти? — запитала Шара з повним ротом картоплі.

— Що?

— Ти зламалася?

Віня розсміялась.

— Усю цю процедуру, дорогенька, створила я. Мені ніколи не доводилося через неї проходити. Тож розкажи мені, як ти це зробила?

Шара відсьорбнула чаю.

— Що саме, тітонько?

— Ну, як все це витримала. Ти не зламалася після шести днів психологічних тортур.

Шара завмерла, встромивши зубці виделки в курячу грудку.

— Ти не хочеш мені розповісти? — запитала Віня.

— Це... соромно.

— Я твоя тітка, дорогенька.

— А ще ти мій командир.

— Ох... — відмахнулась тітка. — Про це поговоримо потім. Це наша остання ніч разом перед розлукою.

— Надовго?

— Ну, не так уже й надовго, люба. То як?

— Я думала... — Шара ковтнула. — Я думала про своїх батьків.

Віня стиснула губи.

— А-а...

— Я думала про те, що вони, мабуть, пережили перед смертю. Я читала і знаю, що страждання від чуми... нестерпні.

Віня сумно кивнула.

— Так. Це так. Я бачила.

— Тож я думала про них і про те, що весь Сайпур, мабуть, пережив під владою Континенту... Рабство, знущання, страждання. І раптом стало так легко. Монотонні звуки, без сну, без води, без їжі, одні й ті самі запитання знову і знову... Ніщо з того, що вони могли б зробити зі мною, не можна порівняти з тим жахіттям. Ніщо.

Віня усміхнулась і зняла окуляри.

— Гадаю, що ти найбільша патріотка з усіх, кого я знаю. Я так пишаюся тобою, моя люба. Особливо тому, що... знаєш, ми трохи хвилювалися.

— Чому?

— Ну, моя люба... Я завжди знала, що ти захоплюєшся історією. Цим ти вирізнялась у Фадгурі. Особливо тебе цікавила історія Континенту. А потім, коли ти прийшла до нас, і ми дали тобі доступ до засекречених матеріалів — тих, про які не дозволено навіть згадувати у Фадгурі... Ти годинами просиджувала у сховищі, заучуючи всі ці запліснявілі давні тексти! Таке захоплення в уряді вважають трохи... нездоровим.

— Але ж вони так багато всього прояснили! — вигукнула Шара. — У Фадгурі мене вчили лише уривками. Мені багато чого бракувало, а тут все було розкладено по поличках!

— Ми маємо турбуватися, — сказала Віня, — про сьогодення. Але ще більше, Шаро, зізнаюсь, я нервувалася через того хлопця, з яким ти крутила роман в академії.

Обличчя Шари спохмурніло.

— Не нагадуй мені про нього, — огризнулась вона. — Він для мене помер. Він був нікчемним і брехливим, як і весь цей клятий Континент, я впевнена.

— Я знаю, знаю, — погодилася Віня. — Ти багато чого пережила. Я знаю, що, закінчивши навчання, ти хотіла змінити світ, щоб він весь був таким, яким ти уявляла ідеальний Сайпур. — Вона сумно усміхнулась. — І, мабуть, саме тому ти почала придивлятися до Раджандри.

Шара подивилася на неї перелякано.

— Тітонько... Я не хочу...

— Не бійся минулого, люба. Ти мусиш прийняти те, що зробила. Ти підозрювала Раджандру Адеша в неправомірних діях. Думала, що він нецільовим чином використовує кошти Національної партії. І ти мала рацію. Він розбазарював партійні кошти. Він був корупціонером. Це правда. І я думаю, що, викриваючи його, ти хотіла справити враження на мене і на всіх нас. Але ти маєш знати, що якщо корупція досить потужна, то це вже не корупція — це закон життя. Негласний, неписаний, але закон. Це був саме такий випадок. Ти розумієш?

Шара опустила голову.

— Ти зруйнувала кар’єру людини, яка мала стати прем’єр-міністром. Ти знищила одного з очільників керівної партії. Через твоє розслідування партійний скарбник намагався покінчити з життям. Бідолаха не зміг навіть власне самогубство здійснити як належить — намагався повіситися у своєму кабінеті, але закінчив тим, що вирвав зі стелі водогінну трубу. — Віня підвищила голос: — Ти Комайд, дорогенька, і це нас трохи захистить. Але наслідки переслідуватимуть ще довгі роки.

— Мені дуже шкода, тітонько, — похмуро сказала Шара.

— Я знаю, — продовжила Віня. — А тепер слухай: світ сповнений корупції та нерівності. Тебе виховували патріоткою, щоб ти любила Сайпур і вірила, що його чесноти треба поширювати на весь світ, але це не твоя справа. Твоя робота в Міністерстві не полягає в тому, щоб викорінити корупцію та нерівність: скоріше це інструменти у твоїй сумці, які ти можеш використовувати, щоб допомогти Сайпуру всіма можливими способами. Твоє завдання — зробити так, щоб минуле ніколи не повторилося, щоб ми більше ніколи не побачили такої бідності та безправ’я. Корупція і нерівність — це корисні речі, якщо вміти ними керувати. Розумієш?

Шара згадала слова Воганнеса: «Ти малюєш світ у таких сірих цинічних тонах...»

— Розумієш? — перепитала Віня.

— Розумію, — відповіла Шара.

— Я знаю, що ти любиш Сайпур, — вела далі Віня. — Знаю, що любиш цю країну, як любила своїх батьків, і хочеш вшанувати їхню пам’ять і пам’ять всіх інших сайпурців, які загинули в боротьбі. Але ти служитимеш Сайпуру в тіні, і одного дня Сайпур попросить тебе зрадити його чесноти — заради його ж безпеки.

— А потім...

— Що — потім?

— Потім, коли я закінчу... я зможу повернутися додому?

Віня усміхнулася.

— Звісно, зможеш. Я впевнена, що твоя служба триватиме лише кілька місяців! Ми дуже скоро побачимося знову. А зараз поїж і трохи відпочинь. Твій корабель відпливає вранці. Ох, як приємно, що моя племінниця працює разом зі мною!

Говорячи це, вона усміхалась.

«Вранці, — думає Шара. — Майже шістнадцять років тому...»

За ці шістнадцять років Шара виконала безліч завдань, зробила більше, ніж майже будь-який оперативник у світі, не кажучи вже про Континент. І хоча Шара Комайд колись була палкою патріоткою, з кожною смертю і кожною зрадою її ентузіазм згасав, аж поки її прагнення утвердити владу Сайпуру не змаліло до бажання просто захищати Сайпур, а потім до бажання хоча б ще раз побачити рідну країну перед смертю, але ця перспектива іноді здається дуже малоймовірною.

«Тренування, загартовування, запал і віра, — розмірковує вона, попиваючи чай у провулку. — І все це звелося до такої дрібниці. Можливо, так почуваються ті, хто втратив релігію».

Більше того, вона почала думати, що перебуває у вигнанні. Вона запитувала себе: хай яким катастрофічним був скандал з Національною партією, невже він досі не вщух? Чи справді через це її тримають подалі? Вона шкодувала, що їй забракло розуму налагодити зв’язки з парламентом, коли вона ще була в Сайпурі. (Утім, її досвід спілкування з божественним робить її такою ж небезпечною і небажаною, як і саме Заборонене Сховище. Отже, є багато причин, чому батьківщина її не приймає.)

— Амбасадорко Тівані?

Шара озирається через плече. Пітрі стоїть у кінці провулка, автівка припаркована поруч; вона, мабуть, так занурилась у свої спогади, що навіть не почула, як він приїхав.

— Пітрі? Що ви тут робите? Чому не працюєте над фінансовими документами Віклова?

— Повідомлення від Сіґруда, — коротко відказує той. — Міс Торскені перевезли. Каже, що Віклов і ще один чоловік вивели її з дому. Він дав мені адресу.

Шара складає все своє гуркотливе приладдя в торбу. Йде провулком, підбирає срібну монету і сідає в машину позаду.

Вони вже проїхали чверть милі, коли Шара помічає, що срібна монета потьмяніла. Підносить її до вікна, щоб краще роздивитися.

Її очі округлюються від подиву. Потім вона усміхається.

Монета вже не срібна: срібло перетворилося на свинець.

Шара і Пітрі в’їжджають у район Буликова, зруйнований Бліцом; вона зацікавлено дивиться, як за вікном пропливають будівлі без верхніх поверхів і вулиці, що дивно звужуються. Вони проїжджають повз пральню, яка починається на розі одного з кварталів, тягнеться, вигинається і викривляється, а потім стає половиною банку біля наступного перехрестя. А ось чудернацький будинок з непомірно великими та викривленими вхідними дверми — коли їх проектували, навряд чи думали про людей. «Вони, мабуть, просто раптово з’явилися», — думає Шара.

— Щось знайшли в документах Віклова?

— Гадаємо, що так, — киває Пітрі. — Ви мали рацію щодо ткацьких фабрик. Він точно є власником трьох із них на сході Буликова. Але ми помітили, що, купуючи ткацькі фабрики, Віклов одночасно почав закуповувати матеріали у компанії із Сайпуру — «Відаші Інкорпорейтед».

— «Відаші»... — пригадує вона. — Зачекай... Це ж залізорудний комбінат?

— Так, — погоджується Пітрі. — Автівка круто повертає. — Схоже, що Віклов купував у них дуже невеликі партії сталі. Щомісяця, регулярно. На різні суми — від тисячі п’ятисот до тисячі дев’ятисот фунтів. Ми не впевнені, що...

Шара нахиляється вперед.

— Це через контроль ваги.

— Що?

— Контроль ваги! Міністерство закордонних справ автоматично перевіряє покупців великих партій матеріалів! Нафта, дерево, камінь, метал... Ми хочемо знати, кому ми продаємо, якщо вони купують досить великі обсяги. А партії сталі перевіряють, якщо їхня вага перевищує...

— Дві тисячі фунтів, — Пітрі все зрозумів. — Отже, Міністерство ніколи його не перевіряло.

Той хлопець у тюремній камері під дією наркотиків зізнався, що вони прийшли до Воганнеса, бо їм потрібен якийсь його «метал». Шара замислюється: навіщо намагатися викрасти Воганнеса, якщо вони вже купують сталь законним шляхом?

«Авжеж, я їх налякала, — здогадується вона. — Я ж хотіла розворушити гніздо шершнів, чи не так? Вони, мабуть, не встигли придбати потрібну кількість сталі... Тож, коли вбили Панґюя і приїхав оперативних з Міністерства, вони занервували й почали діяти необдумано».

Вона дивиться у вікно, думки снуються в голові. «Що таке вони будують? Навіщо їм стільки сталі?»

Вона все думає і думає — аж раптом бачить над дахами величезну чорну вежу: десятиповерховий шпень з ебенового дерева врізається в сіре нічне небо.

Її серце стискається.

«О ні, — думає Шара. — Вони не можуть забрати її туди. Тільки не туди...»

Вона ще там не була. Дуже дивно, що це місце досі існує.

«Кадж стільки всього стер з лиця землі — чому ж це досі стоїть?»

Пітрі паркується у провулку. Темрява в старому дверному отворі здригається: звідти виходить Сіґруд і перетинає вулицю.

— Будь ласка, не кажи мені, що вони пішли туди, — благає Шара, виходячи з автівки.

— Куди? — запитує Сіґруд.

— До дзвіниці.

Сіґруд спантеличено зупиняється.

— А що?

Шара зітхає і поправляє окуляри.

— Веди, — наказує вона.

Буликівські квартали, які найбільше постраждали від Бліца, тонуть у темряві: тут неможливо провести газ, оскільки збурення сягають глибоко в землю. Одна будівельна компанія намагалась, але виявила в суглинку під будинками лист заліза у три фути завтовшки, сорок футів заввишки і (за їхніми оцінками) чверть милі завдовжки.

Ніхто не міг логічно пояснити, як він там опинився. Зрештою припустили, що це, як і багато інших аберацій, є одним з непередбачуваних і незрозумілих наслідків Бліца. Хоча із залізним листом можна було впоратися, компанія відкликала свою пропозицію — можливо, побоюючись, що під Буликовом цілий склад таких несподіванок.

У центрі цього скаліченого району — великий порожній парк. У вологому ґрунті ростуть саджанці ялин: їх нещодавно посадили, бо вся рослинність Буликова загинула через зміну клімату. За парком — довга будівля з величезною вежею на північному кінці. Це дзвіниця з дуже цікавою скелетною конструкцією нагорі: металевим каркасом, схожим на глобус, у якому, мабуть, колись висів набір дзвонів, але зараз там порожньо. Цю споруду час не пощадив: стіни хиткі й обдерті, а плаский дах помережаний вибоїнами, наче поле, яким рухався льодовик.

— Вони туди увійшли? — запитує Шара.

— Ні, Віклов і ще один чоловік повели її туди. — Сіґруд вказує на довгу похмуру споруду на краю парку. — Це поруч. Чому ти так нервуєшся?

— Бо це, — Шара киває на дзвіницю, — найстаріша споруда в Буликові, крім стін. Спочатку вона була в центрі міста, але однобокий вплив Бліца порушив симетрію. Це Серцевина Престолу Світу. Зазвичай його називали просто Престолом Світу, хоча чужинці так називали весь Буликів.

— Храм?

— Щось на кшталт цього. Як будівля сайпурського парламенту, але для божеств. Хоча я завжди уявляла його чимось набагато величнішим — мушу сказати, що він досить пошарпаний, — і також читала, що в будівлі були дивовижні вітражі, але Бліц їх знищив. Очевидно, спочатку вежа була набагато, набагато вищою. Кожне божество мало свій дзвін, і удар кожного дзвона спричиняв різні... наслідки.

— Наприклад?

Вона знизує плечима.

— Ніхто не знає достеменно. Саме тому мені тут моторошно. Тож, значить, сам Віклов прийшов?

— Віклов і ще один супровідник. Вони повели Торскені до тієї маленької будівлі. Потім, сорок хвилин тому, Віклов і його супутник пішли. Без Торскені.

— Це досить сміливо з їхнього боку — діяти відкрито. Куди вони звідси пішли?

Обличчя Сіґруда темніє.

— Дай вгадаю, — каже Шара. — Вони попетляли провулками, а потім раптом...

— Зникли, — відказує Сіґруд. — Так. Це вже втретє. Але я пам’ятаю, — він стукає себе по потилиці так сильно, що чути звук, — кожне місце, де зникли люди. Усі вони в цьому кварталі і в сусідньому західному — це єдина закономірність, яку я помітив.

— Тобто в тих місцях, які найбільше постраждали від Бліца, — підсумовує Шара. — Це підтверджує мою теорію, утім, я в ній ще не зовсім впевнена. — Вона проводить рукою по облупленій цегляній стіні. — Вони використовують якісь аномалії, що виникли внаслідок Бліца.

— Звідки така впевненість?

— Срібна монетка, — зауважує Шара, — перетворилася на свинцеву не більше години тому, коли котилася провулком, де зник нападник, який вижив. Таке траплялось лише одразу після Бліца.

— Чому ти впевнена, що це не диво?

Шара згадує, як шукала дива за допомогою всіх відомих їй трюків, і не знайшла жодного.

— Жодних слідів божественних дій; тож спричинити зникнення міг лише Бліц. До речі, Бліц ніхто ще ґрунтовно не дослідив. Континент ревно оберігає свої пошкодження, як літня жінка — образи. Я планую за це взятися, коли матиму час, а зараз подивімося, що тут є.

Вони наближаються до хиткої будівлі, і Шара пропускає Сіґруда вперед, щоб він її оглянув. Здоровань обходить будинок, потім хитає головою і жестом запрошує її підійти.

— Нічого, — заспокоює він Шару, — двері не замкнені. У вікна я теж нікого не побачив. Але вікон дуже мало.

— Що це таке?

— Щось муніципальне. Думаю, тут почали щось будувати — певно, планували реконструювати район — якось покращити. Але потім махнули рукою.

«Я б теж так зробила», — думає Шара.

Сіґруд підходить до дверей і дістає свій чорний кинджал. Зазирає всередину, потім обережно заходить. Шара вичікує і йде слідом.

Будівля майже порожня — без меблів і декору. Кімнати тягнуться одна за одною вздовж усієї будівлі, з’єднані між собою маленькими дверима. Ця будівля відрізняється від сусідніх тим, що тут є газ: маленькі блакитні язички полум’я з ріжків снують по стелі, трохи освітлюючи приміщення.

— Вони не вимкнули освітлення, — бурмоче Шара, але Сіґруд підносить палець до губ. Повертає голову, прислухаючись, і вираз його обличчя міняється, ніби він щось почув.

— Тут хтось є? — тихо запитує Шара.

— Не можу точно сказати.

Сіґруд прямує далі, кімната за кімнатою, а Шара йде слідом. Кожна кімната схожа на попередню: маленька, сіра, порожня. Міс Торскені ніде немає. Усі двері відчинені й вишикувалися в одну лінію: зазирнеш в одні — побачиш решту...

Лише двері в самому кінці зачинені, а крізь замкову шпарину просочується слабке мерехтливе жовте світло.

«Щось мені все це дедалі більше не подобається», — думає Шара.

Сіґруд зупиняється.

— Я знову чую цей звук. Це... сміх, — каже він нарешті.

— Сміх?

— Так. Дитина сміється. Дуже... тихо.

— Де?

Сіґруд показує на зачинені двері.

— І більше нічого не чути?

Той хитає головою.

— Що ж, — мовить Шара. — Ходімо.

Як вона й очікувала, усі кімнати, що ведуть до зачинених дверей, порожні. Коли вони наближаються, вона теж чує сміх — слабкий і тихий, наче за цими дверима веселиться дитина.

— Я відчуваю, — каже Сіґруд, — запах солі й пилу...

— Що в цьому дивного?

— Запах дуже насичений. — Він знову показує на двері, потім присідає навпочіпки, щоб зазирнути в замкову шпарину. Світло падає на його примружене око; повіка тремтить, коли він намагається роздивитися.

— Ти щось бачиш?

— Я бачу... коло на підлозі. З білого порошку. Багато свічок. Дуже багато. І одяг.

— Одяг?

— Купа одягу на підлозі. Жіночого одягу, — уточнює він.

Шара плескає Сіґруда по плечу, щоб посунувся, і займає його місце біля замкової шпарини. Світло, що крізь неї проникає, дуже яскраве: вздовж стін по колу стоять канделябри, у кожному з них по п’ять, десять, двадцять свічок. Сама кімната так і пашіть жаром: її щоку ледь не обпікає. Коли її око адаптується, вона бачить на підлозі широке коло чогось білого — сіль? пил? — і на краю поля зору, поза білим колом, помічає купу одягу.

Серце Шари завмирає, коли вона бачить в купі темно-синю тканину: це колір сукні, у яку була одягнена міс Торскені, коли Шара бачила її востаннє.

Потім у полі зору з’являється ще щось... Щось біле і напівпрозоре, воно рухається, плавно погойдуючись, — поділ довгої білої сукні? Шара здригається від несподіванки, але не відводить погляду: вона встигає побачити над тканиною потилицю з густими чорними пасмами, які блищать у світлі свічок, перш ніж біла фігура зникає.

— Там хтось є, — шепоче Шара.

І знову дитячий сміх. І все ж таки там щось не так...

— Дитина, — каже вона. — А може...

— Відійди, — наказує Сіґруд.

— Але... Я не впевнена.

— Відійди.

Шара відходить. Він перевіряє ручку: двері не замкнені. Потім низько присідає з кинджалом в руці і злегка прочиняє двері.

Сміх одразу ж переходить у крики болю. Звідти, де стоїть Шара, неможливо зазирнути всередину, але Сіґруд зазирає і явно не бачить загрози: розгублено дивиться на неї і заходить всередину.

— Стій! — наказує Шара. — Стривай!

І крізь прочинені двері йде за ним.

Усе відбувається так швидко, що Шара не встигає нічого розгледіти, засліплена світлом свічок: канделябри стоять так щільно, що їй доводиться пробиратися між ними; широке коло білих кристалів на підлозі — напевно, сіль; а в центрі кола сидить маленька дівчинка років чотирьох, одягнена у величезну сяючу білу сукню, з чорними блискучими кучерями і яскраво-червоними губами. Вона сидить у соляному колі й потирає коліно... або Шарі здається, що вона потирає коліно, бо під білою сукнею нічого не видно. Шара навіть не бачить її рук, лише біла тканина ворушиться.

— Боляче! — кричить дівчинка. — Боляче!

Запах пилу вривається в ніс, у горло, липне до гортані.

Сіґруд невпевнено йде вперед.

— Ми маємо щось зробити? — запитує він.

«Сіль».

— Стій! — вигукує Шара. Вона простягає руку, щоб схопити його за рукав і утримати; Сіґруд настільки більший за неї, що ледь не збиває її з ніг.

Маленька дівчинка скрикує від болю.

— Допоможи мені!

— Ти не хочеш, щоб я допоміг? — запитує Сіґруд.

— Ні! Зупинись! Бачиш? — Шара показує вниз. За два фути від неї — зовнішній край соляного кола.

— Що це? — запитує Сіґруд.

— Сіль, вона тут...

— Будь ласка, допоможіть мені! — благає дівчинка. — Будь ласка! Будь ласка, ви мусите!

Шара придивляється ближче. Сукня завелика для такої маленької дівчинки, а під нею якийсь суцільний набряк...

«Я знаю, що це», — думає Шара.

— Зупинись, Сіґруде. Дозволь мені спробувати... — Вона прочищає горло. — Якщо можеш, будь ласка, — звертається Шара до дівчинки, — покажи нам свої ноги.

Сіґруд спантеличений.

— Що?

— Будь ласка! — волає дівчинка. — Будь ласка, зробіть щось!

— Ми допоможемо тобі, — запевняє Шара, — якщо ти покажеш свої ступні.

Дівчинка стогне.

— Яка вам різниця? Чому ви... Мені так боляче!

— Ми тобі швидко допоможемо. — У нас є медичний досвід, — не здається Шара. — Тільки, будь ласка, покажи нам свої ніжки!

Дівчинка починає розгойдуватися на землі вперед-назад.

— Я помираю! — виє вона. — Я стікаю кров’ю! Будь ласка, допоможіть мені!

— Покажи їх нам. Негайно!

— Отже, — здогадується Сіґруд, — ти думаєш, що це зовсім не маленька дівчинка.

Дівчинка випускає довгий крик болю. Шара похмуро хитає головою.

— Поглянь. Подумай. На підлозі соляне коло, вона всередині... Одяг Торскені, який вона, схоже, скинула саме там, де перетнула коло...

Маленька дівчинка, усе ще виючи від болю, намагається підповзти до них. Але її рухи дуже дивні: вона зовсім не спирається на руки (Шара думає: «А чи є вони в неї взагалі?»), а, підстрибуючи, наближається на колінах. Вона схожа на ляльку, яку одягають на руку, з твердою маленькою головою зверху — але ж її щоки, сльози та волосся здаються такими справжніми...

Проте ніг її вони досі не бачать. Жодного разу, поки дівчинка так дивно рухається.

Запах пилу міцнішає: горло Шари немов глиною обмащене, а в очах пісок.

Під сукнею щось є. Не тіло маленької дівчинки — щось набагато більше...

«О, Властителі Морів, — здогадується Шара. — Не може бути...»

— Допоможіть мені, будь ласка! — благає дівчинка. — Мені так боляче!

— Відійди, Сіґруде. Не підпускай це до себе.

Сіґруд відходить.

— Ні! — кричить дівчинка. Вона, як черв’як, підповзає до самого краю соляного кільця, всього за кілька дюймів від них. — Ні! Будь ласка... Будь ласка, не залишайте мене!

— Ти не справжня, — відказує Шара дівчинці. — Ти — приманка.

— Приманка? — перепитує Сіґруд. — Для кого?

— Для нас із тобою.

Дівчинка плаче й притискається до самого краю кола.

— Будь ласка, — благає вона. — Будь ласка, просто візьміть мене. Мене так довго не тримали на руках...

— Припини прикидатися роздратовано кидає Шара. — Я знаю, хто ти.

Дівчинка починає верещати; звук ріже вуха.

— Припини! Припини свої фокуси! Нас не обдуриш! — вигукує Шара.

Крики негайно припиняються. Раптова тиша лякає.

Дівчинка не зводить очей — сидить, зігнута навпіл, застигла й нерухома, ніби нежива.

— Я не знаю, чому ти досі живий, — міркує вголос Шара. — Я думала, ви всі загинули під час Великої Чистки...

Густі пасма тремтять, коли голова дівчинки схиляється набік.

— Адже ти — мговост, так? Один з улюбленців Джукова.

Дівчинка сідає, але в цьому русі є щось лякливо механічне, ніби її смикають за мотузочки. Її обличчя, яке кривилось гримасою нестерпного болю, тепер абсолютно нічого не виражає, як у ляльки.

Щось ворушиться під сукнею. Тканина ніби вбирає в себе дівчинку. Здіймається стовп пилу.

Тканина закручується навколо того, що повільно підводиться.

Шара дивиться, і її починає нудити.

У певному сенсі він схожий на людину: має тулуб, руки і ноги. Але все це якесь довге, витягнуте та багатосуглобове, наче під гладенькою шкірою рухаються тверді кістяні бугри. Усі ці кістки загорнуті в колись білу, але посірілу від пилу тканину, а ступні — щось середнє між людськими та гусячими: величезні, лапаті й перетинчасті, з трьома товстими пальцями, і на кожному — крихітний досконалої форми нігтик. Проте найбільш огидна, безумовно, голова: ззаду немов чоловіча лиса потилиця, обрамлена довгим сивим скуйовдженим волоссям; але замість обличчя зі щелепою череп витягується вперед, утворюючи щось схоже на широкий, довгий, плаский, знову ж таки гусячий, дзьоб, а очей нема. Але, замість жорсткого кератину, як у качок чи гусей, дзьоб сформований з людської суглобної плоті, ніби пальці людини зрослися, і вона стулила обидві руки так, щоб зворотні сторони долонь утворили щось на кшталт пащі.

Мговост клацає перед Шарою своїм дзьобом, видаючи вологе плямкання: «Фап-фап-фап». Десь у її свідомості відлунює дитячий сміх, крик, плач. Коли істота роззявляє дзьоб, Шара бачить, що у неї немає ні стравоходу, ні зубів — всередині така сама кістлява волохата плоть.

Вона ригає на підлогу, стараючись, щоби блювотина не потрапила на сіль.

Сіґруд витріщається на цю огидну істоту, а та спацерує перед ним, наче півень, що провокує напасти на нього.

— Я, — повільно запитує він, — маю це вбити?

— Ні, — задихаючись, заперечує Шара. І знову ригає.

Мговост плямкає дзьобом — і знову чується відлуння примарного дітячого сміху і плачу. В голові проноситься: «Тварюка сміється з мене».

— Не руйнуй соляне кільце! Інакше обоє помремо! — наказує Шара Сіґруду.

— А маленька дівчинка?

— Її там ніколи не було... Ця істота створена за допомогою чарів — але темних чарів.

Вона спльовує жовч на підлогу. Мговост войовничо махає кінцівками. Найогидніше те, що його жестикуляція схожа на людську — він ніби каже: «Ну ж бо! Продовжуй!».

— Ти вбив міс Торскені,так? — запитує Шара. — Вони привели її сюди, і вона перетнула соляне коло.

Мговост знову розігрує пантоміму: виразно дивиться на купу одягу, байдуже знизує плечима: «Оцей старий мотлох?», потім зневажливо махає кінцівкою: «Це нічого не варте», — і знову клацає перед ними дзьобом.

— Хай би він, — Сіґруд знову і знову крутить у руці кинджал, — краще припинив плямкати.

— Воно хоче, щоб ти розірвав коло. Якщо зможе дістатися до тебе, то проковтне цілком.

«Фапфапфапфапфап».

Сіґруд скептично дивиться на неї.

— Ця істота зі шкіри та кісток, — каже Шара. — Але це не її шкіра та кістки. На жаль, вона переробила й використала останки міс Торскені.

Мговост промацує свій живіт багатосуглобовими пальцями — мовляв, і де вона тут?

Жартівник. Але це не дивно, якщо згадати, хто його створив.

— Чому ти живий? — запитує Шара. — Хіба ти не мав померти, коли загинув Джуков?

Істота завмирає, повернувши до неї безоку морду. Потім починає ходити вперед-назад, наче шукає вихід із соляного кільця.

— Що воно робить? — запитує Сіґруд.

— Воно безмозке, — відповідає Шара. — Це одна з тих істот, яких Джуков створив у похмурому настрої, — людина-кулак, голос під тканиною. Вони мають насміхатися з нас, дратувати, підбурювати. Єдиний спосіб їх розпізнати — це подивитися на їхні ступні, бо це єдине, чого вони не можуть приховати. Утім, я й гадки не маю, чому воно досі живе...

— Джуков мертвий? — запитує вона істоту.

Продовжуючи ходити туди-сюди, мговост хитає головою.

Потім зупиняється, ніби замислившись, і знизує плечима.

— Як ти тут опинився?

Той знову знизує плечима.

— Я знала, що вони можуть протриматися якийсь час, — каже Шара, — але не думала, що створіння божеств здатні існувати так довго після їхньої смерті.

Мговост простягає огидно довгу пласку кінцівку і нахиляє її вперед-назад: «Можливо, здатні. А може, і ні».

— Тут були двоє чоловіків, — продовжує Шара. — Вони заманили тебе в пастку?

Він продовжує ходити туди-сюди — тепер сердито: Шара, мабуть, має рацію.

— Як довго вони тримали тебе в пастці в цій будівлі?

Істота імітує сміх — Шара знову дивується, наскільки досконала ця пантоміма, — а потім махає рукою: «Яке дурне запитання!»

— Значить, довго.

Істота знизує плечима.

— Ти зовсім не змарнів від голоду. Скільки ще людей ти вбив?

Він хитає головою, махає пальцем: «Ні, ні, ні, ні». Потім ніжно, лагідно погладжує свій живіт: «Чому ти думаєш, що вони мертві?».

Діти сміються в порожніх закапелках Шариної свідомості. Блювотина знову підступає до горла.

— Скільки... скількох вони заштовхали в це коло?

Істота клацає дзьобом. Знизує плечима.

«Багато».

Знову знизує плечима.

Шара шепоче:

— Яким чином ти досі живий?

Мговост починає вальсувати по колу, граційно кружляючи.

— Як же мені кортить вбити цю тварюку! — вигукує Сіґруд. Мговост розвертається і виляє своїм кістлявим задом перед Сіґрудом. — Значно сильніше ніж більшість із них, — додає він. — Адже ми вже вбивали божественних створінь...

— Слухай мене, мерзото, — холодно каже Шара. — Я — нащадок людини, яка винищила тобі подібних, зневажила і вбила твоїх божеств, яка зруйнувала і спустошила цю землю за лічені тижні. Мій предок поховав десятки, сотні твоїх братів і сестер у багнюці, де вони гниють донині. Я без вагань зроблю з тобою те саме. А тепер скажи мені: чи справді твій творець, божество Джуков, пішов з цього світу, щоб ніколи не повернутися?

Мговост повільно підводиться. Здається, він про щось міркує, навіть на мить стає сумним. Потім обертається, дивиться на Шару і хитає головою.

— Тоді де він?

Істота знизує плечима, але не так зловтішно і радісно, як досі, — вигляд у неї жалісний, розгублений, як у покинутої дитини.

— Тут були двоє чоловіків. Один з них товстий і лисий, так?

Істота знову починає ходити по краю кола, перетинати круг туди-сюди.

«Значить, так», — здогадується Шара.

— А інший... Який він на вигляд?

Мговост починає крокувати розмашистою ходою; кладе одну руку на стегно, іншу жіночно згинає в зап’ясті; гладить нижню частину свого дзьоба, ніби похваляючись, який він вродливий.

«Це зовсім не схоже на людину, — думає Шара, — з якою Віклов зазвичай проводить час».

— Як Віклов заманив тебе сюди? — запитує вона.

Мговост зупиняється, дивиться на неї і згинається навпіл від беззвучного сміху. Він махає їй рукою, ніби дякує за дотепний жарт: «Що за дурня!».

— Отже, це був не Віклов, — резюмує Шара. — А хто ж тоді?

Істота по-жіночому згинає зап’ястя, хитає головою — і морда у неї при цьому стервозна.

— Інший чоловік заманив тебе сюди. Хто він?

Істота спритно робить сальто і починає ходити на руках.

— Хто він?

Світло в кімнаті мерехтить, коли полум’я свічок в канделябрах танцює. І раптом Шара помічає, що всі язики полум’я згинаються в один бік...

«Протяг?»

Вона оглядає стіни. Їй здається, що в дальньому кутку, у бурштинових тінях, є тріщина в камені — можливо, панель або двері.

Вона дивиться на підлогу. Соляне коло займає майже всю підлогу: до дверей неможливо дістатися, не ступивши на територію мговоста. «Як сторожовий пес...»

— Що за цими дверима? — запитує Шара.

Мговост дивиться на неї, робить ще одне сальто і приземляється на лапи. По-собачому нахиляє голову і театрально чухає лисину пальцем з чотирма суглобами.

«Божеств, — згадує вона, — можна було вбити лише зі зброї каджа. Але їхні створіння більш вразливі, і кожне з них мало певне уразливе місце».

Шара ухвалює рішення.

— Скількох ти зжер за час свого ув’язнення тут?

І знову істота глузливо регоче. Танцює навпроти Сіґруда, прискіпливо оглядає його, вдає, ніби на відстані стискає його стегна, мацає живіт...

— Гадаю, їх було багато, — каже Шара. — І, мабуть, вони тобі смакували.

Одним махом мговост ковзає до неї. Проводить пальцем по краях рота — у нього це виходить надзвичайно сексуально.

Шара дивиться на найближчий до неї канделябр.

— Це, звісно, заборонено. — Вона бере одну свічку і перевертає. На денці, як вона й очікувала, викарбуваний язичок полум’я між двома паралельними лініями — емблема Олвос «ватра в лісі». — Ці свічки ніколи не гаснуть і випромінюють дуже яскраве біле світло. — Шара підносить руку до полум’я свічки. — А ще вони випромінюють тепло... Воно цілком реальне.

Мговост зупиняється і повільно забирає палець від рота.

— Тут не просто так стоять усі ці канделябри, адже так? — запитує Шара. — Якби тобі випадково пощастило вирватися з кола, то така суха істота, як ти, створена з пилу і ганчір’я, мусила б ступати дуже обережно, щоб не загорітися.

Мговост опускає руку і робить крок назад.

— Присягаюся, міс Торскені кинулась тобі допомогти, правда ж? — тихо каже Шара. — Побачила маленьку дівчинку в біді.

Шара пам’ятає, як старенька сказала, нахилившись над кавою: «Я намагалася вчитися. Я хотіла навчитися бути праведною. Я хотіла знати. Але могла тільки вдавати».

Мговост розлючено плямкає дзьобом: «Фапфапфапфафа».

Шара кидає в нього свічку.

Істота миттєво спалахує; лунає ляскіт, — і з її грудей виривається помаранчеве полум’я. За кілька секунд фігуру охоплює оранжево-біла хмара.

Десь на узбіччі свідомості Шара чує дитячий крик.

Вона згадує хлопця в тюремній камері. «Знову я зробила те саме».

Полум’яне створіння б’ється в соляному колі, ніби відскакуючи від невидимих стін. Клапті тканини, пойняті іскрами, опадають з нього, наче сяючі помаранчеві пелюстки вишні. Істота хапається за голову, жахлива паща роззявлена в беззвучному крику.

Зрештою фігура тьмяніє, полум’я згасає, лише стовпчик попелу танцює між канделябрами. Потім і він зникає, залишивши тільки слід на підлозі.