Місто сходів

Відтворення

Шара іде вперед. Перетинає соляне коло, очікуючи, що станеться щось жахливе, — раптом ця істота воскресне і накинеться на неї? — але нічого не відбувається.

Вона намацує шпарину в стіні, намагається підчепити пальцями, але марно: двері не подаються.

— Підійди, подивися, — просить вона. — Бачиш ручку? Або кнопку? Чи, може, важіль...

Сіґруд обережно відсуває її тильною стороною долоні. Потім відходить і щосили вдаряє у стіну ногою.

Тишу розтинає оглушливий тріск. Одна стулка дверей обвалюється. Друга раптом покривається порохом, розтріскується й падає, розсипаючись на уламки, як дзеркало. Вгору здіймаються білі хмари з різким запахом.

Шара торкається уламків — на пальцях залишається білий слід.

Це тиньк.

Вона просовує голову і вдивляється в темряву.

Вниз ведуть круті земляні сходи.

Сіґруд бере один з канделябрів.

— Думаю, — каже він, — нам це знадобиться.

Сходинки ніяк не закінчуються: ведуть далі й далі вниз — вони з темної глини та суглинку, м’які й вологі. Шара і Сіґруд мовчки спускаються. Про жахіття, з яким щойно зіткнулися, — ні слова; він не питає, звідки вона знала, як із цією тварюкою розправитися — вісім чи дев’ять років тому вони б про це розмовляли, але не зараз. Надто довго мають справу з чудесами, щоб дивуватися; все просто: натрапляєш на чудо, чиниш з ним те, що треба, і працюєш далі. «Хоча ця істота, — думає Шара, — мабуть, була найпотворнішою з усіх бачених».

— Як ти думаєш, куди ми йдемо? — запитує Шара.

— На захід.

— До дзвіниці?

Сіґруд замислюється і киває.

— Отже, скоро ми будемо... під нею.

— Так, більш-менш.

Шара згадує, як газова компанія відмовилася від цього кварталу, вирішивши не рухати те, що сховане під Буликовом.

— Як вони зробили це так, щоб ніхто не помітив? — цікавиться Сіґруд.

Шара оглядає стіни тунелю.

— Схоже, що ним досить довго користувалися. Стіни дуже стерті. І, судячи з усього, вони прокладали його вогнем — випалювали.

— Що?

Вона показує на обгорілі місця на стінах і піщані виступи, що розплавилися в скло.

— Хтось просто взяв і випалив таку глибоку діру? — дивується Сіґруд.

— Схоже на те, — погоджується Шара. — Наче полум’я паяльної лампи пройшло крізь метал.

— Як? Ти бачила таке раніше?

— Взагалі-то... ні. І це мене, щиро кажучи, дуже непокоїть.

Білі відблиски свічок танцюють на земляних стінах. Її щоку пестить дивний протяг. Шара поправляє окуляри.

Сходи, здається, закінчуються. Стіни розступаються, а потім стають кам’яними — ні, не просто кам’яними, а барельєфом з дивовижно вигадливим візерунком. Хоча через мерехтіння світла важко розгледіти, Шара впевнена, що бачить серед візерунків витончену фігуру Аганас і перст Таалгавраса.

Прохід ширшає. А потім стіни зовсім зникають.

Шара ойкає.

Світло свічки розганяє темряву. Тіні відступають, наче розсувається завіса, відкриваючи величезну залу...

Шара бачить проблиски, спалахи, мерехтіння на дальніх кам’яних стінах...

— О світе мій!

Вона роздивляється. Величезна зала нагадує гігантську матку: стіни і стеля вигинаються і сходяться в точці, розташованій точно над центром, утворюючи щось схоже на чашу. Зала поділена на шість атріумів[7], що з’єднуються, наче пелюстки і рильце казкової витонченої орхідеї. І кожен дюйм стін, стелі та підлоги заповнений викарбуваними гліфами[8], знаками та піктограмами[9], що зображують дивні й жахливі сцени: чоловік витягує з черепа квітку і намотує її колюче стебло на язик; три випатрані жінки купаються в гірській річці, їхні очі схожі на скляні намистини, а з берега за ними спостерігає олень; жінка зашиває розріз під пахвою, з якого випирає пусте обличчя чоловіка, ніби вона його зашиває всередину себе; чотири ворони кружляють у небі, а внизу чоловік встромляє спис у землю, і звідти б’є вода... І таке інше — образи величного і страшного змісту, незбагненного для неї.

— Що... — Сіґруд пирхає, відкашлюється і ковтає. — Що це за місце?

У центрі, біля підніжжя «сталагнату[10]», Шара бачить розсипану пухку землю. «Але, — думає Шара, — звідки вона тут взялася?» Вона йде вперед, обережно ступаючи по похилій поверхні.

Сталагнат виявляється гвинтовими сходами, які підтримують п’ять колон — спочатку їх було шість, але видно, що одну прибрали.

«Шість камер, — згадує вона, — шість колон і шість божеств...»

Сходи закінчуються дірою в стелі, заваленою уламками каменю та грудками суглинку, наче земля над ними просіла.

— Авжеж, — здогадується Шара. — Звісно!

— Що? — не розуміє Сіґруд.

Вона розглядає першу колону: та покрита витонченою різьбою, схожою на кору сосни; вгору стовбуром повзуть язики полум’я. Наступна колона — пряма і строга, зі складним повторюваним орнаментом, що нагадує математичні формули. Третя колона подібна до стовбура пальми, який сформували із зубців або ножів — тисячі сплавлених лез, що спрямовані вгору. Четверта ніби сплетена зі старих виноградних лоз — безлічі стебел, що обвивають одне одного; вона навіть трохи вигинається, як рослина. І остання з тих, що залишилися, п’ята колона подібна до смерчу, який закрутив квіти, хутро, листя, пісок тощо.

Шара стискає кулаки і тремтить, як школярка.

— Це він! — Це він і є! Справді! Він був тут, внизу, весь цей час!

— Що саме? — незворушно запитує Сіґруд.

— Хіба ти не бачиш? Усі кажуть, що дзвіниця Престолу Світу зменшилася під час Бліца! Але це не так! Бо ось це — основа дзвіниці! — Вона вказує на колони навколо сходів. — Ці сходи ведуть нагору!

— Отже...

— Отже, вежа ніколи не зменшувалася! Храм просто занурився в землю! Та маленька обшарпана халупа в парку ніколи не була справжнім Престолом Світу! Хоч так досі всі вважають, навіть у Буликові. Оце він! Це і є Престол Світу! Тут зустрічалися божества!

Шара присвятила більшу частину свого дорослого життя вивченню історії, тож у неї від хвилювання паморочиться в голові, хай як це непатріотично; але тверезий голос розуму зауважує:

«Це не може бути збігом. Головна священна споруда в Буликові пішла під землю, і ніхто про це не знав упродовж майже вісімдесяти років? І саме Ернст Віклов проклав тунель під землею, щоб до неї дістатися? Ніхто не прокладає тунелів невідомо куди — отже, він знав, а значить, йому хтось про це повідомив».

Шара виймає одну свічку з канделябра, який тримає Сіґруд.

— Іди й повідом Мулаєш. Негайно. Якщо буликівці дізнаються, що він досі тут, і нам доведеться силою захопити це місце, то знову повториться Літо Чорних Річок. Хай вона організує перехоплення Віклова. Усі блокпости навколо і всередині Буликова мають бути напоготові. У нас досить доказів, щоб принаймні затримати його для допиту.

— А ти що робитимеш? — запитує Сіґруд.

— Залишуся тут, внизу, і все обслідую.

— Тобі вистачить цієї свічки?

— Вона, власне, для тебе. — Шара простягає йому свічку і показує на канделябр. — А це віддай мені, будь ласка.

Сіґруд піднімає брову, знизує плечима і подає їй канделябр. А сам іде вгору земляним тунелем. Слабке біле світло стрибає сходинками, потім тьмяніє, і Шара залишається сама у величезній залі.

Свічки шиплять і плюються. Десь тихо крапає вода. І тисяча кам’яних очей мовчки спостерігають за нею.

Шара не одразу звикає до думки, що це не підземна печера, а храм, який мав би бути над землею. Це пояснює величезні наскрізні діри в стінах кожного випуклого атріуму. Зі сходів, на яких вона стоїть, їх важко розгледіти, але Шара майже певна, що це колись були велетенські вікна, але тепер усі вони, крім одного, розбиті. «Тож ось що сталося з легендарними вітражами Престолу Світу, — здогадується вона. — Вони розбиті, а осколки поховані в землі під Буликовом...»

Шара дивиться на шість атріумів. Кожен оформлений у своєму стилі — ймовірно, відповідно до смаку певного божества, як і колони, що тримають сходи. Шара бачить знаки Олвос, Таалгавраса, Аганас, Вурт’ї, Джукова, а потім...

Попри те, що Престол Світу, здається, цілком пішов під землю, але все ж таки дечого бракує: в одному атріумі немає жодної гравюри, ніби відшліфували підлогу, стелю і стіни.

Але Шара бачить, що зовсім недавно хтось намагався відновити підлогу цієї порожньої камери, виклавши її кам’яними плитами з різьбою — набагато темнішими, ніж у решті храму. Реставрація ще не закінчена: на підлозі лежать фрагменти зображень, слів і знаків з незавершеними історіями та частинами міфів, а величезні ділянки досі порожні.

На цих темних нових каменях повторюється одне й те саме зображення: схожа на людську фігура, що сидить у центрі кімнати і когось слухає. І поруч знайомий їй знак: терези, символічно зображені двома рисками на квадратній ніжці-виделці.

«Руки Колкана, — пригадує вона. — Чекають, щоб зважити й винести вирок...»

Вона озирається назад. Колона, що відповідає порожньому атріуму, відсутня.

Шара ніби дивиться на відредаговану історію. Абсурд, безглуздя.

«Колись ця камера була так само прикрашена, як і решта п’ять, — думає Шара. — І готова посперечатися, що все це зникло 1442 року — саме тоді, коли Колкан пропав безвісти. — Вона дивиться на фрагменти нових піктограм. — Але тепер хтось повернувся, щоб відновити викреслене».

Вона усміхається. «Схоже, вони занадто серйозно сприймають термін „реставраціонізм“».

Це марна справа. За її оцінками, відновлення потребують тисячі квадратних футів підлоги, стелі та стін. І хай хто намагається це зробити, він, очевидно, не має жодного уявлення про те, як був прикрашений атріум Колкана. Але звідки взагалі взялося це каміння?

Шара зістрибує зі сходинки й починає оглядати фрагменти на підлозі. Камені самі собою прекрасні: темні, гладкі — вона ніколи таких не бачила, — а піктограми зображують вчинки та події, про які Шара ніколи не чула: Колкан в шатах і капюшоні розтинає оголене тіло людини, а звідти виривається чисте яскраве світло, заливаючи довколишні пагорби.

«Можливо, це з іншого храму. — Вона обводить пальцем контур різьби. — Хтось перевіз сюди камені з одного зі збережених храмів Колкана і намагався відновити атріум Колкана в Престолі Світу».

«Невже щось подібне міг зробити Ернст Віклов?»

Вона помічає, що попереду щось рухається, і повільно підводить голову. Щось смикається на стіні.

Придивившись, вона розуміє, що за кілька ярдів від неї стоїть велика порожня рама; мабуть, це її тінь у тремтливому полум’ї свічок танцює на кам’яній стіні.

Вона озирається на інші атріуми. У жодному з них немає ніякої рами. Очевидно, сюди її приніс той, хто намагався відновити камеру Колкана — імовірно, саме він і зробив земляні сходи вниз, а також заманив огидного мговоста в пастку, змусивши, як сторожового пса, стерегти вхід.

Вона підходить до рами. Це кам’яні одвірки, близько дев’яти футів заввишки. До Бліца, згадує вона, континентальці були набагато вищими: вони тоді нормально харчувались. Як і багато речей, створених у Божественну Добу, рама оздоблена вишуканою різьбою: густе хутро, сухе дерево, крейдяний камінь і шпаки. Проте жодна з цих прикрас ніяк не стосується Колкана — принаймні наскільки Шара знає: Колкан взагалі зневажав будь-які прикраси.

Вона торкається різьблених шпаків на одвірках: «А хіба ви не були улюбленцями Джукова?».

Рама, коли Шара її торкається, відсувається назад. Вона дивиться вниз. Дверна коробка встановлена на чотирьох маленьких залізних коліщатках. Шара штовхає її, і вона зі скрипом від’їжджає ще далі. «Навіщо комусь знадобилась мобільна дверна коробка?»

Вона дивиться на віконну раму в стіні атріуму Колкана. У кожному атріумі було вікно з вітражем, присвяченим певному божеству. Шара прочитала десятки листів з описами краси божественних вітражів Престолу Світу в синіх та червоних кольорах, які непомітно для ока перетікали один в один, зачаровувуючи, — їй шкода бачити все це розбитим, і вона трохи розгублена: адже шибка Колканового вікна залишилася цілою, але абсолютно чистою і прозорою. Вона повільно водить канделябром туди-сюди, роздивляючись: так, це звичайне прозоре скло, хоч і дуже велике. «Можливо, вітраж перетворився на просте скло, коли зник Колкан. Але якщо так, тоді чому воно досі ціле, а інші розбиті?»

Вона піднімає канделябр і оглядає інші атріуми.

Одного разу, коли вона була зовсім маленькою, тітка Віня взяла її до Національної бібліотеки в Аладеші. Шара вже була завзятою читачкою, але до того моменту не усвідомлювала, наскільки цінні книги, які можливості вони дають: їх можна зберігати вічно, накопичуючи, як інженери накопичують воду, — невичерпні джерела часу і знань, що закарбовані чорнилом на папері й розставлені по полицях... Моменти, які набули фізичної форми, незмінні й досконалі, наче мертвий шершень в кришталі з краплею отрути, що вічно висить на кінчику його жала.

Тоді вона була приголомшена. Це було — Шара згадала, як вони з Во читали в бібліотеці, — дуже схоже на перше кохання.

І тут, під землею, вона знову це відчуває: ніби всі почуття, думки та досвід мешканців Континенту змило дощем — вони просочувалися крізь ґрунт і крапали, крапали, крапали, щоб кристалізуватися в цій величезній залі...

У темряві під Буликовом Шара Комайд, ступивши на стародавнє каміння, закохується знову.

Лунають кроки. Шара відводить погляд від піктограми Олвос і бачить освітлені свічками сходи.

Заходить Мулаєш, за нею Сіґруд і двоє солдатів з канделябрами. Губернаторка кидає погляд на величезний храм, її плечі опускаються: «Ох, тільки цього бракувало!». Вона зітхає:

— От лайно...

— Це ж справжнє відкриття, чи не так? — радісно вигукує Шара, йдучи назустріч через атріум.

— Можна і так сказати, — відповідає Мулаєш, — авжеж.

— Ви поставили охорону біля входу?

— Так, п’ятьох солдатів.

Шара обходить калюжу бруду.

— Це неймовірно. Грандіозно! Я гадаю, що це найвидатніше відкриття щодо божественного з часів війни, з часів Бліца! Найбільше історичне відкриття в... ну, в історії. Відкриття будь-якої частини цього місця, будь-якого фрагмента цих піктограм вважали б майже революційним в Аладеші, але знайти цілу будівлю, майже неушкоджену, це... це... це... це... — У Шари від хвилювання перехоплює дихання. — Це просто вражає.

Мулаєш дивиться на склепіння, погладжуючи кінчиками пальців шрами на щелепі.

— Це точно.

— Ось! Погляньте сюди! — Шара нахиляється. — Ці кілька ярдів різьблення дають більше знань про Аганас, ніж усі дослідження за багато років. Ми майже нічого про неї не знаємо! Аганаштан, як вам, напевно, відомо, чи не найбільше постраждав від Бліца — майже все місто зникло. Його відбудував Сайпур.

— Угу.

— Але цей барельєф пояснює, чому він зник! Він підтверджує теорію, що Аганас створила місто, посіявши чудодійне насіння, з якого виросли житлові будинки, будівлі, вулиці, ліхтарі... Персики, які світилися вночі, як вуличні ліхтарі, виноградні лози, що збирали воду та відходи... Це фантастично!

Мулаєш почухує куточок рота.

— Так.

— А коли Аганас померла, усе це зникло. Більше того, це пояснює прогалину в знаннях: якщо те, що тут сказано, правда, то аганаштанці вважали все живе і всі частини тіла священними. Вони ніколи не користувалися ліками, ніколи не стриглися, не голилися, не зрізали нігті, не чистили зуби, ніколи... ну... не мили інтимних місць.

— Так.

— Але це тому, що вони не мусили цього робити! Аганас задовольняла кожну їхню потребу! Вони жили в повній гармонії з цим величезним органічним містом! А після Бліца, коли на Континенті почали поширюватися хвороби, вони, напевно, відмовилися від усіх ліків, від медичної допомоги... Тож майже всі аганаштанці на Континенті, мабуть, вимерли! У голові не вкладається! Ви можете собі це уявити?

— Так, — киває Мулаґеш і люб’язно додає: — Утім, ви ж знаєте, що нам доведеться завалити тунель, так?

— А оця секція, — за інерцією продовжує Шара, — вона... вона...

Потім схиляє голову і повільно вдихає. Підводить очі на Мулаєш.

Мулаєш похмуро усміхається і киває.

— Так. Ви ж це знаєте. Ви знаєте, що ми не можемо тримати щось подібне в таємниці. Не таке величезне. Ну, виставимо ми охорону. Хтось обов’язково почне розпитувати вартових, що вони охороняють, і зрештою з’ясує. Або розкопаємо його, щоб вивчити, задокументувати, а хтось побачить обладнання, персонал і буде запитувати, доки не дізнається. Неприємностей не уникнути, — зауважує Мулаєш, підпилюючи шорсткий ніготь об край барельєфа. — А найгірше, що Віклов знає про це місце, тож якщо ми спробуємо залишитися тут і щось зробити, то він завдасть нам удару в спину: «Подивіться: сайпурці приховують від нас наш найсвятіший храм, а самі сунуть до наших святинь свої брудні чужоземні руки». Уявляєте наслідки? Можете уявити, що станеться, амбасадорко? Не лише з вашим розслідуванням, а і з Континентом, із Сайпуром?

Шара зітхає. Вона цього очікувала, але сподівалася, що рішення не буде настільки радикальним.

— Ви справді хочете... просто завалити вхід? Ви думаєте, що це найкращий вихід?

— Я б воліла залити цей клятий тунель цементом, але обладнання приверне надто багато уваги. Тут біля входу є кілька дерев’яних балок, які, безумовно, підпирають склепіння. Ми б за годину впорались.

— Але тут є викривальні докази. Хтось почав реставрувати атріум Колкана. Вони навіть поставили тут кам’яну дверну коробку, хоча я гадки не маю навіщо. Це... Це, мабуть, ті, які працюють з Вікловим!

— Ви так упевнені в цьому, що готові ризикнути — а раптом континентальці знайдуть це місце?

Шара тре очі, потім притуляється спиною до стіни й оглядає Престол Світу.

— Дивлячись на нього, я думаю, — зізнається вона, — що могла б провести ціле життя, вивчаючи все це.

— Якби ви були істориком, — уточнює Мулаєш, — але ви не історик.

Шара здригається, як ужалена.

— Ви слуга держави, амбасадорко, — м’яко нагадує Мулаєш. — У нас обох є обов’язки. І вони жодним чином не стосуються того, що є тут, внизу.

В голові Шари звучить голос Ефрема Панґюя: «Яку саме правду ви хочете зберегти?».

Полум’я свічок в канделябрах хитається. Танцюють тисячі тіней. Стародавні обличчя тьмяніють, зникають.

— Зробіть це, — каже Шара.

Сходи здаються нескінченними. Шара намагається запам’ятати все, що вона бачила, все, що прочитала. «Клянуся морями, — присягається вона собі, — ми не можемо собі дозволити загубити ще й це».

— То там не було нічого чудесного? — запитує Мулаєш.

— Ні, я нічого такого не бачила, — розсіяно відповідає Шара.

— Яке полегшення, — заспокоюється Мулаєш. Вона дістає з кишені пальта конверт і простягає його Шарі. — Ми переглянули викрадені сторінки списку артефактів зі Сховища. Від однієї думки про те, що подібні речі можуть перебувати деінде і їх можуть знайти, у мене сироти по спині. Ми вважаємо, що саме ці двадцять сторінок так зацікавили реставраціоністів — або принаймні щось конкретне з переліку. Але, ймовірно, вони роздобули набагато, набагато більше інформації.

Шара різко вихоплює конверт з рук Мулаєш, розриває його і читає:

«356. Полиця С4-145. „Черевики Травертина“: взувши їх, можна збільшити кроки до кількох миль і перетнути Континент менш ніж за добу. ДУЖЕ ВАЖЛИВО, щоб одна нога торкалася землі: спочатку було дві пари, але випробувач стрибнув і злетів у повітря. Пара, що залишилася, досі зберігає чудесні властивості.

357. Стелаж С4-146. „Килим Колкана“: невеликий килимок, який АБСОЛЮТНО ТОЧНО може літати. Його ДУЖЕ важко контролювати. Записи свідчать, що Колкан наділив кожну нитку килима властивістю літати, тож теоретично кожна нитка може підняти в повітря кілька тонн — хоча ми ще не пробували й не будемо. Досі зберігає чудесні властивості.

358. Полиця С4-147. „Іграшковий Візок“: зникає в ніч молодика, з’являється у повню, заповнений мідними монетами із зображенням Джукова. Одного разу повернувся з кістками (не людськими). Досі зберігає чудесні властивості.

359. Стелаж С4-148. „Віконна Шибка“: спочатку була місцем утримання численних в’язнів Аганаштана, яких замикали у склі. Коли Аганас загинула, скло кривавило впродовж двох місяців — в’язнів так і не вдалося визволити. Чудесні властивості втрачено.

360. Полиця С4-149. Укази Колкана: книги з 237 по 243. Сім фоліантів про те, як слід виготовляти, носити, викидати, чистити жіноче взуття тощо».

— О, — видихає Шара. — О, Властителі Морів...

Мулаєш ненадовго зупиняється, щоб запалити сірник об камінь, який стирчить зі стіни тунелю.

— Отож...

— Ці речі у Сховищі?

— Їм просто треба було дістати частину списку з незвично великою кількістю досі активних артефактів. До речі, дуже багато скла.

— Божества полюбляли використовувати скло як тайники, — бурмоче Шара.

— Що ви маєте на увазі?

— Там зберігали речі й самі туди ховалися. Жерці божеств знали, як звершити чудо Звільнення — їм посилали просту скляну намистину, вони робили відповідне диво, розбивали скло, а там... — Вона клацає пальцями. — ...гори золота, маєток, замок, наречена або... що завгодно.

Шара продовжує читати, гортає сторінки, то захоплюючись, то жахаючись. І усвідомлює, що вони вийшли з тунелю, опинившись у кімнаті мговоста, тільки коли світло стало яскравішим.

Мулаєш киває двом молодим солдатам із сокирами та кувалдами.

— Ідіть.

Солдати заходять у тунель.

Шара читає останні сторінки.

Її руки стискаються в кулаки — вона мало не розриває папір.

— Стривайте! — вигукує вона. — Стійте, зупиніться!

— Чекати? — обурюється Мулаєш. — Чого?

— Дивіться, — Шара вказує на один пункт:

«372. Полиця С5-162. „Вухо Джукова“: гравірована кам’яна дверна коробка без дверей. На основі залізні колеса. Припускають, що вона має двійника, і незалежно від того, де перебуває друге Вухо, за умови правильного використання можна пройти через одне і вийти через інше. Ми припускаємо, що двійник був знищений. Чудесні властивості втрачено».

— Пам’ятаєте, — запитує Шара, — кам’яну дверну коробку в атріумі Колкана, яку ми щойно бачили?

— Так... — обличчя Мулаєш не міняє свого виразу, коли вона переводить погляд від сторінки на Шару. — Ви... Ви думаєте...

— Так.

Мулаєш на мить замислюється.

— Отже, якщо друге Вухо там внизу...

— І якщо його двійник усе ще в Сховищі...

Вони ще секунду дивляться одна на одну. І біжать сходами вниз.

Сіґруд і двоє солдатів спантеличено дивляться, а потім слідують за ними.

— Навіть взявши це до уваги, все одно здається, що найрозумніше рішення, — доноситься з пітьми голос Мулаєш, — просто знищити цю кляту річ.

Шара піднімає канделябр вище, щоб оглянути дверну коробку.

— Ви не хочете дізнатися, чи хтось скористався цією штуковиною, щоб потрапити до Сховища?

Чути сухе потріскування: Мулаєш затягується сигарилою.

— Вони могли проникнути туди, торкнутися того, чого не слід чіпати, і померти.

— Тоді я особисто хотіла б подивитися на трупи.

Вона роздивляється різьбу на коробці, шукаючи слово, літеру, вмикач або кнопку. «Хоча їм не потрібні ніякі фізичні механізми, — нагадує вона собі. — Адже механіка чудес набагато абстрактніша...»

Сіґруд розлігся на підлозі храму і дивиться вгору, ніби це сонячний схил пагорба з блакитним небом над ним.

— Може, — каже він, — треба щось зробити з іншими дверима.

— Хотіла б я, щоб так і було, — зітхає Шара. І бурмоче кілька рядків з «Джукоштави» — нічого не відбувається. — Тоді б цими дверима ніхто не міг скористатися. Якщо, звісно, Сховище надійно охороняють.

— Авжеж, надійно, — огризається Мулаєш.

Шара промовляє імена кількох головних святих Джукоштана. Знову марно. «Мабуть, так поводиться розпусник, — думає вона, — який випробовує засоби, щоб звабити дівчину на вечірці».

— Мені здається, — каже вона нарешті, — що я роблю все не так, як слід.

Мулаєш ледве стримує лють.

— Чому вам так здається?

Погляд Шари ковзає по дальній піктограмі в атріумі Джукова. На ній зображено якусь дуже складну оргію, якою керує фігура в гостроверхому капелюсі: вона тримає глечик з вином і ніж.

— Джуков зневажав демонстративні клятви вірності. Він вірив тільки тоді, коли вірність доводили діями — спонтанними, шаленими, незапланованими. А ще вимагав жертвоприношень кров’ю, потом, сльозами, емоціями...

Вона згадує відомий уривок з «Джукоштави»: «Тих, хто не хоче розлучитися зі своєю кров’ю і страхом, хто відмовляється від вина і забав, хто тремтить і боїться, отримавши шанс вибрати, — чому я маю допускати їх до себе?».

«Вино, — думає Шара, — і плоть».

— Сіґруде, — просить вона, — дай мені свою флягу.

Сіґруд підводить голову і хмуриться.

— Я знаю, що вона у тебе є. Мені байдуже. Просто дай її мені. І ніж.

Мулаєш загашує сигарилу об стіну; сиплються іскри.

— Не думаю, що мені це подобається.

Сіґруд схоплюється на ноги, риється в кишенях пальта — чути брязкіт металу: безумовно, це якісь огидні інструменти — і дістає фляжку з темно-коричневого скла.

— Що це? — запитує Шара.

— Сказали, що це сливове вино, — відповідає він. — Але запах... мабуть, продавець збрехав.

— І... ти скуштував?

— Так. І не осліп. Ось. — Він простягає маленький ніж.

«Або це спрацює, — думає Шара, — або я осоромлюсь». Сіґруд відкорковує флягу — випарів досить, щоб задихнутися. Вона зубами стягує рукавичку з вільної руки. Потім збирається з духом і робить надріз на долоні.

Мулаєш жахається.

— Що за..?

Шара нахиляється до рани й облизує її. Кровотеча сильна: у роті смак солі та міді; її нудить. Тоді вона відриває руку від рота і поспіхом сьорбає з фляги.

Такого огидного алкоголю вона точно ще ніколи не куштувала. Шлунок виштовхує його, блювота піднімається стравоходом; Шара зусиллям волі стримує її. Потім повертається до дверної рами, розкриває рота і вивергає на неї суміш алкоголю і крові.

Їй так погано, що вона навіть не дивиться, чи це спрацювало. Віддає флягу і ніж Сіґрудові, падає на коліна і починає несамовито блювати, але оскільки більша частина вмісту покинула її шлунок, коли вона вперше побачила мговоста, блювати вже немає чим.

Вона чує, як Мулаєш бурмоче:

— Гм. Гм...

Чутно м’яке шкрябання: Сіґруд виймає з піхов свій кинджал.

— Що? — скрикує Шара, витираючи сльози. — Що сталося? Це спрацювало?

Отвір дверної коробки так само повністю, непроникно чорний, наче хтось вставив туди пластину чорного графіту, поки вона не дивилась. Одна із солдатів Мулаєш з цікавості заходить за дверний отвір. Її не видно, але чутно голос:

— Нічого?

— Нічого, — відповідає Мулаєш, але в голосі бринить сумнів. — А воно мало відреагувати саме так?

— Ну, принаймні хоч якась реакція, — каже Шара. Вона хапає канделябр і підходить до дверної рами.

— Обережно! — застерігає Мулаєш. — Щось може... Я не знаю... вийти звідти.

Шара бачить, що темрява всередині дверного отвору не така непроникна, як їй здалося: коли вона наближається, тінь відступає, і по той бік коробки стає видно прямокутні металеві конструкції та хитку дерев’яну підлогу.

«Полиці, — розуміє вона. — Я бачу ряди стелажів».

— О, Властителі Морів і Зір, — шепоче Мулаєш. — Що це?

Серце Шари тремтить.

«Невже це вигляд з полиці С5-162, де стоїть друге Вухо Джукова?»

Шара простягає руку й бере грудку землі. Приблизно визначає відстань і кидає її у дверний отвір.

Грудка пролітає крізь раму в тінь і з гуркотом падає на дерев’яну підлогу.

— Пролетіла наскрізь, — зауважує Сіґруд.

«Отже, — розмірковує Шара, — владика Джуков дозволяє нам зайти в його тінь».

Вона дуже стурбована, хоч і не подає виду: адже нещодавно виявилося, що одне зі створінь божества Джукова досі живе, а тепер ще й знайшовся чудодійний артефакт, який, схоже, функціонує. «Хто ще, — думає вона, — був свідком смерті Джукова, крім самого каджа?»

Але треба продовжувати почате.

— То що — заглянемо і подивимося?

Темрява: вогонь свічки в канделябрі майже згасає від протягу, потім скрип дощок під ногами.

Шара пройшла.

Вона вдихає — і одразу ж починає кашляти.

Повітря в Забороненому Сховищі неймовірно затхле, ще гірше, ніжу Престолі Світу, — наче в будинку літнього подружжя, напханому старим мотлохом. Шара зриває закривавлену хустинку з руки і прикриває рота.

— Тут що, немає вентиляції?

Мулаєш обв’язала голову банданою, перш ніж зайти.

— На біса вона тут потрібна? — роздратовано запитує вона.

За нею заходить Сіґруд. Якщо повітря йому і не подобається, він цього не показує.

Мулаєш обертається і дивиться на другу кам’яну дверну коробку, яка зручно вмостилась на нижній полиці стелажа С5. Шара бачить, як двоє солдатів Мулаєш стурбовано спостерігають за ними з іншого боку дверей.

— Невже ми справді сюди потрапили? — голосно запитує Мулаєш. — Невже справді отак просто перенеслись за багато кілометрів від Буликова?

Шара піднімає канделябр: полиці височіють над ними майже на три-чотири поверхи. Десь далеко вгорі — чи це тільки здається? — видніється бляшаний дах. За десяток футів від неї зачаївся скелет старовинної розсувної драбини.

— Ну, якщо ми тут, — зауважує вона, — то так, перенеслись.

Вони втрьох стоять у Забороненому Сховищі й прислухаються.

Темрява повниться зітханнями, скрипами і тихим гудінням.

Брязкіт монет, шкрябання об дерево. Здається, що тиск повітря в кімнаті постійно змінюється — або щось у Сховищі спотворює відчуття Шари, впливаючи на шкіру, внутрішнє вухо і пазухи, або тут діють незліченні сили, що то накочують на неї, то відступають, як океанські течії.

«Скільки ж активних тут, поруч із нами, артефактів? — запитує себе Шара. — Луна скількох слів, сказаних божествами, все ще гуляє в цьому приміщенні?»

Сіґруд вказує вниз.

— Поглянь.

Дерев’яна підлога вкрита шаром пилу, але в цьому проході є недавні сліди.

— Я припускаю, — зауважує Мулаєш, — що тут натоптав наш таємничий супротивник.

Шара намагається зосередитися: слідів багато, і жоден з них не є абсолютно чітким. Зловмисник, мабуть, побував тут багато разів.

— Треба шукати будь-які ознаки втручання, — каже вона. — А потім ми маємо подивитися, чи нічого не зникло. Я припускаю, що якщо чогось немає на місці, то саме того, що записане на цих сторінках, оскільки саме вони цікавили реставраціоністів. Тож нам слід оглянути полиці С4, С5 і С6, — наказує Шара, рвучко гортаючи сторінки.

— Або він міг просто випадково щось вкрасти, — розмірковує Мулаєш.

«Дякую, — роздратовано думає Шара, — за те, що вказали на марність наших пошуків». Проте голос її спокійний. — Так. Це теж можливо. У кожного з нас є свічки, так? Тож розійдімося, але так, щоб бачити одне одного... і заберімося звідси якомога швидше. Мабуть, не варто нагадувати, що нічого чіпати не можна. А якщо щось вимагатиме вашої уваги або допомоги... просто не зважайте.

— А ці... предмети справді мають власний розум? — запитує Сіґруд.

У пам’яті Шари одразу ж спливає безліч чудодійних предметів, які або були живими, або вдавали, що живі.

— Головне нічого не чіпати, — каже вона. — Тримайся подалі від стелажів.

Шара прямує до стелажа С4, Мулаєш — С5, Сіґруд — С6. Ідучи проходом, амбасадорка підраховує вік Сховища. «Цим стелажам майже вісімдесят років, — думає вона, прислухаючись до скрипу. — Саме такі вони й на вигляд».

— Кадж ніколи не планував, що це зберігатиметься тут вічно, правда ж? — питає невідомо кого Шара, дивлячись у прохід. — А ми просто ігноруємо це місце, сподіваючись, що проблема сама собою зникне.

Кожне місце на стелажах позначене крихітною металевою биркою з номером. І жодної інформації про те, що там зберігається, а предмети дуже різні й розкладені безладно.

Більшу частину однієї полиці займає величезна розібрана статуя. Вона безлика: по всій голові йде звивистий, схожий на фрактал[11], орнамент. «Таалгаврас, — думає Шара, — або одне з його втілень».

Зсередини дерев’яного ящика, обмотаного ланцюгами з колодками, доноситься скрегіт, наче багато маленьких пазуристих істот шкрябають стінки. Шара швидко проходить повз.

На полиці над її головою химерним світлом сяє золотий меч. Поруч стоять дванадцять коротких, товстих, нічим не примітних скляних колон. І велика срібна чаша з безліччю коштовних прикрас. Потім гори й гори книг і сувоїв.

Вона йде далі. Бачить шістдесят скляних пластинок. Латунну ногу. Труп, загорнутий в ковдру і перев’язаний срібним шпагатом.

Шара не бачить кінця проходу. «Цим артефактам, — думає вона, — понад півтори тисячі років».

Історик в ній задоволений: «Чудово, що кадж вирішив їх усі зберегти».

Оперативних заперечує: «Він мусив знищити кожну з них, коли мав таку можливість».

— Амбасадорко? — озивається Мулаєш.

— Так?

— Ви щось сказали?

— Ні, — Шара робить паузу. — Принаймні не думаю, що вимовила це вголос.

Шара розглядає колекцію великих срібних пальців.

— Може таке бути, щоб ці речі розмовляли в голові? — після довгої паузи запитує Мулаєш.

— Тут все можливо, — відповідає Шара. — Не звертайте уваги.

Відро, повне дитячого взуття.

Палиця з кінського волосу.

Шафа, завалена старовинними пергаментами.

Тканинна маска, схожа на обличчя літнього чоловіка.

Дерев’яна статуетка чоловіка із сімома ерегованими членами різної довжини.

Вона намагається зосередитись, але її розум продовжує перебирати всі історії, які вона пам’ятає, намагаючись вписати ці предмети в тисячі континентальних легенд. Чи це саме той вузол, який тримав у собі грозу, а коли його розв’язали, пішов нескінченний дощ? Чи це та арфа говтарика з двору Таалгавраса, яка змушувала гобелени оживати? Чи це та червона стріла Вурт’ї, що пронизала черево припливної хвилі й перетворила її на лагідну течію?

— Ні, — чує вона голос Сіґруда. — Ні. Це не так.

— Сіґруде? — питає Шара. — З тобою все гаразд?

Низький гул за кілька метрів звідти.

— Ні! — каже Сіґруд. — Це брехня!

Шара швидко йде проходом і нарешті бачить Сіґруда, який стоїть з іншого боку стелажа і дивиться на маленьку чорну поліровану кулю, що лежить в оксамитовій коробочці.

— Сіґруде?

— Ні, — відповідає він кулі. — Я покинув це місце. Я... Мене там більше немає.

— З ним все гаразд? — питає Мулаєш.

— Сіґруде, послухай мене, — звертається до нього Шара.

— Вони померли, бо... — Він шукає пояснення. — ...намагалися завдати мені болю.

— Сіґруде...

— Ні. Ні! Ні, я не буду!

В оксамитовій скриньці скляна чорна куля злегка повертається ліворуч, нагадуючи Шарі собаку, який нахиляє голову, ніби запитуючи: «Чому?».

— Бо я, — рішуче каже Сіґруд, — не король. Не король!

— Сіґруде! — Шара вже майже кричить.

Він перелякано кліпає. Чорна куля опускається трохи нижче в оксамит, ніби розчарована втратою свого товариша з ігор.

Сіґруд повільно повертається до неї.

— Що..? Що сталося?

— Ти тут, — каже вона. — Ти у Сховищі, зі мною.

Він потирає скроню, його трясе.

— Ці речі тут... Вони дуже старі, — пояснює вона. — Думаю, їм нудно. І вони... харчуються одна одною. Як риби, що потрапили у пастку в ставку, що пересихає.

— Я не побачив, щоб щось зникло, — бурчить він. — Полиці заповнені. Навіть занадто.

— Я теж, — голос Мулаєш бринить із сусіднього проходу. — Ви ж не хочете, щоб ми лізли по драбині?

— Хіба схоже, що драбину переставляли? — запитує Шара. — Погляньте на пилюку.

Пауза.

— Ні.

— Тож речі могли зникнути тільки з кількох нижніх полиць.

Шара йде проходом, розглядає решту нижніх полиць, шукає.

Чотири латунні масляні лампи. Чиста, відполірована дерев’яна дошка. Дитячі ляльки. Прядка, колесо якої повільно обертається, хоча немає ні льону, ні прядильниці.

І тут, на останньому місці попереду...

Пусто.

Імовірно пусто. Принаймні немає нічого, що вона може побачити.

Шара думає: «Чогось бракує?».

Вона прямує до порожнього місця. Її очі настільки призвичаїлись бачити речі на межі поля зору, що вона не зважає на те, що під ногами. Але, наближаючись до порожнього місця на полиці, згадує: «Здається, я бачила щось блискуче на землі?».

«Може, дріт?»

І тут щось чіпляє її за щиколотку; тягне, рветься — тоненьке дзень!

Із сусіднього проходу лунає металевий дзенькіт; крихітний сталевий ключик скаче по підлозі.

Сіґруд одразу ж реве:

— Усі на підлогу! Негайно!

Клубок чорного диму перетинає прохід праворуч від неї.

Потім дикий спалах помаранчевого полум’я і потужний вибух.

Хвиля жару обпікає її правий бік. Шару відриває від землі.

Вона врізається в полиці поруч, з них падають стародавні скарби: шкіряна сумка перекидається в повітрі, вивергаючи нескінченний потік золотих монет; моток блідої стрічки вдаряється об землю і перетворюється на листя.

Пил, метал і стара деревина кружляють навколо неї. Вона падає на землю, хапається руками за полицю, але підвестися не може.

Праворуч вирує пожежа. Дим в’ється і згортається на стелі, наче чорний кіт, що гріється на сонечку.

Ліворуч з полиці падає статуя Таалгавраса. Сіґруд незграбно перелізає через неї й опускається на коліна біля Шари.

— З тобою все гаразд? — запитує він. Торкається її потилиці. — У тебе волосся трохи обгоріло...

— Трясця, що це за кляте диво? — губиться Шара. — Що це було?

— Це ніяке не диво, — каже він, озираючись на вогонь, що поширюється. — Звичайна міна. Запалювальна, мабуть, або не вибухнула належним чином.

— Що, в біса, відбувається? — кричить Мулаєш.

Десь у темряві пищать тонесенькі голоси.

Полум’я біжить пилюкою на підлозі, стрибає на стелаж і вгризається в загорнутий у ковдру труп. Сіґруд реагує миттєво.

— Треба тікати звідси. Тут все таке сухе і старе — вмить спалахне.

Шара дивиться на пожежу. Верхня частина полиці праворуч від неї майже повністю охоплена полум’ям.

— На цій полиці попереду було порожнє місце, — бурмоче вона, — на цій полиці. Щось вкрали. — Вона намагається вказати, але її палець п’яно блукає по підлозі.

— Нам треба йти, — повторює Сіґруд.

У темряві лунають звуки. Щось кричить у вогні.

— Що, в біса, відбувається?!! — репетує Мулаєш.

Шара дивиться на Сіґруда. І киває.

Він без зусиль закидає її на плече.

— Ми йдемо! — кричить він Мулаєш.

Сіґруд біжить проходом, повертає праворуч і прямує до кам’яної дверної рами.

Крізь ліс височенних полиць пробивається рубіново-червоне сяйво.

«Десятиліття, — думає Шара. — Століття. Навіть більше».

«Зникло. Усе зникло».

Вони повертаються до Престолу Світу, і Сіґруд опускає Шару на підлогу.

Вона кашляє, потім тихо запитує:

— Я сильно постраждала?

Він просить її поворушити пальцями рук і ніг. Вона це робить.

— Усе добре, — каже він. — Майже. Брови обпалило. Трохи волосся. І обличчя червоне. Але воно не обгоріло — принаймні опіків не видно. Тобі пощастило. — Сіґруд дивиться на дверну раму, за якою вирує пекельний вогонь. — Не думаю, що той, хто влаштував цю пастку, знав, що робить. Але коли я почув цей звук... — Він хитає головою. — Цей звук ні з чим не переплутаєш.

Мулаєш спирається на одного зі своїх солдатів і в перервах між нападами кашлю намагається запалити ще одну сигарилу.

— Ці сучі діти замінували Сховище? На випадок, якщо ми підемо за ними?

Крізь кам’яну дверну раму прохоплюється пекучий жар.

«Кожного разу, — думає Шара, — вони на крок випереджають мене».

— Треба негайно завалити тунель, — наказує Шара, — і покінчити з цим проклятим місцем.

У темряві Сховища легенди та скарби в’януть і гинуть у полум’ї. Тисячі книг перетворюються на кучерявий попіл. Вогонь пожирає картини, виїдаючи їх зсередини. Віск із численних свічок, розкладених на полицях, утворює вигадливу бахрому на дерев’яних рейках і розтікається по підлозі. Десь у глибоких тінях скорбно ридають невидимі голоси.

Але не всі артефакти знищує полум’я.

На полиці стоїть неушкоджений великий глиняний глечик. На його глазурованій поверхні багато тонких написів чорною фарбою: знаки влади, стримування, підкорення.

Але жар наростає, фарба пузириться, тріскається і тьмяніє. Воскова печатка на корку плавиться і стікає по боках.

Щось всередині глечика радісно гарчить, усвідомлюючи, що його в’язниця зникає.

Глечик починає розхитуватися. Потім падає з полиці й розбивається.

З нього виривається щось темне. Воно стрімко росте, збиваючи стелажі, — ті падають, мов кісточки доміно. В’язень глечика продовжує збільшуватися, поки не досягає даху Сховища.

Єдине жовте око оглядає вогонь, дим, палаючі полиці.

Високий голос переможно і злобно волає:

— Вільний! Нарешті свобода! Нарешті воля!