Місто сходів

Я не звинувачую тих, хто захоплюється історію — передусім історією Сайпуру, — бо в окремі періоди вона прекрасна. Але треба знати її в повному обсязі — все, як було насправді, — і уникати вибіркової амнезії. Адже Велика війна почалася не з вторгнення на Континент і не зі смерті божества Вурт’ї.

Вона почалася з дитини.

Я не знаю її імені. А хотів би знати — зважаючи на те, що з нею сталося, вона заслуговує на те, щоб люди хоча б її ім’я пам’ятали. Але із судових записів я знаю, що вона жила зі своїми батьками на фермі в провінції Маглідеші в Сайпурі й мала затримку в розвитку. Як і багато дітей певного віку, вона любила бавитися із сірниками, і, можливо, її природа цьому сприяла.

Одного разу, у 1631 році, вона побачила на порожній дорозі перекинутий віз. Він був навантажений коробками та ящиками з папером — гадаю, побачивши весь цей папір і знаючи, що поблизу немає дорослих, вона не змогла подолати спокусу.

Розпалила невелике багаття на дорозі, один за одним спалюючи аркуші.

Потім повернулися ті, хто їхав у цьому возі. Це були континентальці, заможні таалваштанці, які володіли багатьма сусідніми рисовими полями. Побачивши, як дівчинка спалює папери, вони розлютилися, бо та, не знаючи цього, годувала вогонь копіями «Таалваштави», священної книги Таалгавраса, і для них це був тяжкий злочин.

Вони відвели її до місцевого континентального судді й вимагали покарати за єресь. Батьки дівчини благали про милосердя, бо вона була несповна розуму і не знала, що робить.

Жителі міста їх підтримали й просили про найлегше покарання з усіх можливих.

Але континентальці стояли на своєму: якщо хтось із сайпурців спалює священні писання, то його самого слід піддати вогню.

І суддя — теж континенталець — погодився.

Вони спалили її живцем на міській площі Маглідеші перед очима у всіх мешканців; судові протоколи свідчать, що її підвісили на гілці дерева за ланцюг, а біля ніг розпалили багаття; коли вона, рятуючись від вогню, почала дертися по ланцюгу, вони відрубали їй руки і ноги — невідомо, стекла вона кров’ю чи померла у вогні.

Навряд чи континентальці очікували, що люди так відреагують, адже це були лише бідні сайпурці, а не ті, хто має якусь силу чи владу, до того ж вони звикли до жорстокого приниження. Але це жахливе видовище спонукало мешканців Маглідеші повстати — вони зруйнували будівлю магістрату й побили камінням тих, хто був усередині, разом з катами дівчинки.

Цілий тиждень вони святкували здобуту свободу. І я хотів би підкреслити, що саме тоді почалося Повстання Колоній: цей хоробрий вчинок настільки надихнув сайпурців, що вони під проводом каджа згодом атакували Континент. Але вже наступного тижня континентальці повернулися... і Маглідеші більше немає на жодній мапі — залишився тільки обвуглений клаптик землі вздовж берега і земляний насип завдовжки в одну шосту милі — останнє місце спочинку переможців-маглідешців.

Про різанину поширились чутки. Мешканців колоній охопила тиха холодна лють.

Ми мало знаємо про каджа. Не знаємо навіть, ким була його мати. Але відомо, що він жив у провінції Тогмай, неподалік від Маглідеші, і саме після цієї різанини розпочав свої експерименти зі створення зброї, яку зрештою використав для завоювання Континенту.

Лавина скидає в океан крихітний камінчик — і незбагненною волею долі цей камінчик викликає цунамі.

Я хотів би не знати деяких подій минулого, хотів би, щоб їх ніколи не було. Але минуле є минулим, і хтось мусить про нього пам’ятати і говорити.

«ПРО ВТРАЧЕНУ ІСТОРІЮ», Д-Р ЕФРЕМ ПАНҐЮЙ