Місто сходів

-

Шара вшосте дивиться на годинник: так, зараз все ще 3:30 пополудні. Вона зітхає.

Цей день був жахливо невдалим. Сіґруда випустили під заставу на початку робочого дня, а це означало, що, коли він дістався до помешкання прибиральниці, та вже пішла на роботу. І хоча Шара, як оперативниця Міністерства, має багато повноважень, але вдертися в університет і перед очима у всіх забрати жінку не може собі дозволити.

Певно, до повернення прибиральниці додому ще близько півтори години. Шара крізь зуби каже Пітрі, що піде прогулятися, він пробує протестувати, але один суворий погляд його зупиняє. Утім, вона в пальті з капюшоном, тож в ній не одразу можна впізнати сайпурку.

Шара йде химерними покрученими вулицями та провулками уздовж вологих сірих стін, що виблискують мокрим камінням; під ногами льодова каша кольору хакі. Її ніс замерзає, пальці на ногах німіють. Вона сподівалась, що прогулянка прояснить їй розум, але параноїдальні підозри обсіли голову, як туман.

Шара зводить очі, бачить перед себе чоловіка й зупиняється.

На ньому лише блідо-помаранчевий балахон — ані взуття, ані капелюха (він зовсім лисий), ані рукавичок. Руки теж голі і, як і обличчя, дуже засмаглі.

Вона аж втоплює в нього очі. «Ні... Цього не може бути. Це ж заборонено, хіба ні?»

Здіймається крижаний вітер. Але чоловікові байдуже; він помічає її погляд і спокійно усміхається.

— Щось шукаєте? — його голос глибокий і веселий. — Чи прийшли погрітися? — Він показує пальцем вгору. Там вивіска: ПРИТУЛОК ДЛЯ БЕЗХАТЬКІВ НА ВУЛИЦІ ДРОВСКАНІ.

— Я... не знаю, — каже Шара.

— О. Можливо, ви хочете зробити пожертву?

Вона обмірковує почуте й розуміє, що заінтригована.

— Можливо.

— Чудово! — вигукує чоловік. — Тоді ходімо, я покажу вам, що ми тут робимо. Це так люб’язно з вашого боку — прийти сюди в такий холодний день.

Шара йде за ним.

— Так...

— Люди рідко навіть переступають поріг, не кажучи вже про те, щоб допомагати.

— Так. Перепрошую. Чи можна вас про дещо запитати?

— Можете питати мене, — він штовхає двері, — про що завгодно.

— Ви... олвоштанин?

Чоловік зупиняється і збентежено, навіть трохи ображено дивиться на неї.

— Ні, — заперечує він. — Це протизаконно — служити божеству. Хіба ні?

Шара не знає, що відповісти. Напівголий чоловік знов усміхається білозубою усмішкою, і вони заходять до притулку.

Обірвані чоловіки та жінки, трусячись від холоду, юрмляться навколо великого багаття, на якому булькає безліч казанів. Кімната наповнена кашлем і стогонами; діти жалісно скиглять.

— Але ваш одяг, — продовжує наполягати Шара. — І те, що ви робите...

— Як це стосується божественного? — запитує він.

— Раніше... традиційно так одягались олвоштанці.

— Традиційно, коли хтось хотів прославити божество, він підводив очі і простягав руки до неба. — Чоловік приносить з кухні порожній казан і наливає в нього суп, стукаючи — тук-тук-тук — ложкою по краю. — Але якби людина зробила це зараз, на вулиці, її б заарештували. Адже так?

Шара озирається на кухню й бачить там багато інших помічників у блідо-помаранчевих балахонах — усі лисі, наскрізь просякнуті холодним повітрям, але працюють бадьоро.

— Якщо ви не олвоштанин, — запитує Шара, — то хто?

— Ми — служники притулку для безхатьків, де можна зігрітися.

— Добре, але конкретно ви — хто ви?

— Людина, напевно. Людина, яка хоче допомогти іншим людям.

Вона пробує іншу тактику:

— Чому ви не одягаєтеся тепліше? Хіба ви не мерзнете?

— Мерзну?

— Надворі зимно. Я бачила, як чоловіки рубають ополонки в кризі, щоб ловити рибу.

— Замерзати — то справа води, — каже він. — Бути холодним — то справа вітру. А температура моїх ніг, моїх рук... це моя справа.

— Але ж, — Шара згадує давні тексти, — ви носите таємне полум’я у своєму серці.

Чоловік зупиняється і, здається, намагається приховати вираз задоволення на своєму обличчі — йому явно подобається те, що вона сказала.

— Тож ви — олвоштанин? — знову запитує Шара.

— Як я можу бути олвоштанином, — відповідає чоловік у балахоні, — якщо немає ніякої Олвос?

І тут її осяює думка.

— О, я згадала. Ви... Розвіяний.

Напівголий чоловік морщиться: «Називай, як хочеш».

Коли богиня Олвос покинула Континент, її народ не залишив його — принаймні не весь. Джукоштан і Вурт’яштан були першими містами, де помітили людей, схожих на олвоштанських жерців, у жовтих або помаранчевих шатах, без жодних прикрас, без взуття, рукавичок і навіть без волосся — вони радо відкривалися стихії. Ці люди, наче кочівники, переходили від села до села і від міста до міста, прагнучи допомагати іншим. Новоприбулі не вважали себе олвоштанцями чи жерцями, а також не визнавали себе послідовниками якоїсь секти чи чогось подібного. Хоча їх часто називали «покинутими» або «розвіяними», вони, проте, відмовлялися від будь-якої назви. «Ми є, — казали вони. — Хіба не це головне?»

— Боюся, що ви помиляєтеся, — каже чоловік у шатах. — Ми не претендуємо на це ім’я.

— Звісно, — погоджується Шара. — Адже ви відкидаєте імена, правда ж?

— Нема чого відкидати. Імена — це справа інших людей. Вони допомагають людям ідентифікувати себе з тим, чим фактично не є.

— То що ви робите тут, у Буликові? З якої причини ви тут?

Він показує жестом на групу нещасних людей біля вогнища.

Тут є сім’ї з маленькими дітьми: батько стягує крихітні чобітки з дитини, щоб погріти її посинілі ніжки біля вогню.

— Це, — каже напівголий чоловік, тепер уже безрадісно, — здається, поважна причина.

— Отже, ви живете, щоб дарувати надію, як сказано в давніх текстах. Щоб бути світлом у темряві.

— У давніх книгах багато чого написано. Ви говорите про ці речі так, ніби вони особливі, ніби це незвично, коли одна людина бачить, що іншій складно, і хоче допомогти. Ніби, — тихо продовжує він, — щоб зробити щось надзвичайне — або те, що ви вважаєте надзвичайним, — людина має отримати наказ від божества.

— А ви так не вважаєте?

— А ви? Ви ще не пожертвували, але якби пожертвували — хіба тому, що вам наказали?

Він бере шматок чорного хліба.

— Ні.

— Ви ж, сайпурці, очевидно, не потребуєте божеств, щоб жити своїм життям?

— Це інше. Ми з різних країн.

— Я ніколи не бачив жодної країни, — зізнається напівголий чоловік. — Я бачив лише землю під ногами.

Але Шара наполягає на своєму.

— Ви робите це, бо Олвос вам наказала.

— Я ніколи не зустрічав Олвос, — каже він, наколюючи чорний хліб на товстий дріт і тримаючи його над вогнем. — А ви?

— Якби не Олвос, вас би тут не було, — заявляє Шара. — Олвос заснувала ваш орден. Без неї цього притулку не було б.

— Якщо ця Олвос, якої, наскільки мені відомо, я не маю юридичного права визнавати, коли-небудь існувала...

Шара роздратовано й нетерпляче махає рукою.

— ...якщо Олвос колись існувала, то найбільше, що вона нам дала, — це усвідомлення, що ми не потребуємо її для того, щоб робити добрі справи. Що добро може робити будь-хто будь-коли будь-де і будь-кому. Ми живемо, вигадуючи стільки правил... — Він відламує шматок хліба. Коли скоринка ламається, від неї здіймається крихітна хмаринка пари. — ...а речі насправді такі прості. — Він усміхається і пропонує їй шматок хліба, що парує: — Хочете шматочок? Ви змерзли.

Вона не встигає відповісти: вулицею біжить Пітрі й голосно її кличе. Шара кидає чоловікові в оранжевому десять дрекелів — він спритно ловить їх у повітрі, усміхаючись, — і вибігає геть.

«Він досі по-своєму слідує заповіту свого божества», — думає вона. Тож постає питання: хто ще в Буликові робить те саме, але з набагато менш миролюбними намірами?

Літня жінка сидить у коридорі посольства, очі буряково-червоні від сліз. Верхня губа блищить від шмарклів у світлі лампи. Суглоби пальців стали фіолетові від постійного перебування у воді з милом.

— Це вона? — тихо запитує Шара.

— Вона, — каже Сіґруд. — Я впевнений.

Шара уважно спостерігає за нею. Отже, це одна з двох агентів-аматорів, які нещодавно стежили за ними біля університету: Ірина Торскені, прибиральниця кабінету Панґюя і, можливо, реставраціоністка. Чи могла ця сумна старенька якимось чином спричинитися до смерті Ефрема?

Шара хмурнішає, зітхає і думає: «Я ніяк не можу дозволити собі провалити ще один допит».

— Поставте стіл і два стільці в кутку приймальні, біля вікна, — каже вона Пітрі. — Зваріть кави. Краще «Вітлов», якщо є.

— Є, але... вона дорога, — сумнівається Пітрі.

— Мені байдуже. Зваріть. І подайте в найкращій порцеляні. Якнайшвидше.

Пітрі швидко виходить.

— Вона думає, що ти хочеш її вбити, — тихо каже Сіґруд.

— Чому вона так вважає? — запитує Шара.

Той знизує плечима.

— Вона не опиралась?

— Поводилась, — зауважує Сіґруд, — так, наче чекала цього цілий день.

Шара ще мить спостерігає за старенькою: Ірина намагається витерти сльози, але її руки так тремтять, що вона змушена витирати їх передпліччям. «Наскільки простіше було б, — думає Шара, — допитувати якогось звичайного бандита...»

Коли приготування завершені, Пітрі приводить стареньку і садовить навпроти Шари за маленький скромний столик, на якому стоять два горнятка, блюдця, печиво, цукор, вершки та гаряча кава. Попри величезний розмір кімнати, у цьому куточку зараз панує атмосфера затишної вітальні.

— Сідайте, — каже Шара.

Ірина Торскені сідає, все ще шморгаючи носом.

— Хочете кави? — запитує Шара.

— Кави?

— Так, — Шара наливає каву у свою філіжанку.

— Чому ви пригощаєте мене кавою?

— А чому б і ні? Ви ж наша гостя.

Ірина замислюється, потім киває. Шара наливає їй кави. Ірина вдихає пару, що клубочиться з крихітної філіжанки.

— «Вітлов»?

— Я дуже хочу почути вашу думку, — довірливо звертається до жінки Шара. — Дуже часто наші гості почуваються зобов’язаними хвалити все, чим їх пригощають. Це... ввічливо, але не зовсім чесно — ви зі мною згодні?

Ірина відсьорбує і прицмокує губами.

— Добре. Дуже смачно. Просто надзвичайно.

Шара усміхається.

— Чудово, — за мить її усмішка стає сумною. — Скажіть мені, чому ви плакали.

— Що?

— Чому ви щойно плакали?

— Чому? — Ірина замислюється і нарешті каже: — А чому б мені не плакати? Причин веселитися немає. Залишилися тільки сльози.

— Ви щось зробили не так?

Вона гірко сміється.

— Хіба ви не знаєте?

Шара не відповідає: вона спостерігає.

— Озираючись назад, я розумію, що робила все неправильно, — зізнається Ірина. — Усе, все це... було величезною помилкою. Саме це їм від нас і потрібно, чи не так? Ідеалісти і фантазери хочуть, щоб ми робили помилки замість них.

— А замість кого ви припускалися помилок?

Ірина знову сміється.

— О, вони надто розумні, щоб такій старушенції, як я, повідомляти свої плани. Вони знали, що я була... як би це сказати... ризиком. Необхідним, але ризиком. О, моя мати, моя бабуся... Що вони відчули б, дивлячись на мене зараз? І я... — їй на очі знову навертаються сльози.

Але перш ніж вона встигає заплакати, Шара запитує:

— Навіщо ви були потрібні?

— Навіщо? Адже я була єдиною, хто на нього працював, чи не так?

— На професора?

Вона киває.

— Я була єдиною людиною, яка мала доступ до його справ за межами університету. Тож вони прийшли до мене і сказали: «Хіба ти не дочка славного Буликова? Хіба минуле не жевріє у твоєму серці жариною?». І я відповіла: «Так, звісно». Вони навіть не здивувались і не подякували — мабуть, люди часто кажуть їм «так».

Шара співчутливо киває головою, обмірковуючи зміну тактики. Вона лише кілька разів мала справу з подібними людьми — вони настільки злі, настільки виснажені, настільки занепокоєні, що інформація виливається з них бурхливим потоком. Допитувати їх — все одно, що їздити верхи на скаженому коні.

Вона пробує її заспокоїти:

— Як вас звати?

Ірина витирає очі.

— Хіба ви не знаєте?

Шара дивиться на жінку із сумом, і її погляд може означати що завгодно.

— Мене звати Ірина Торскені, — тихо каже старенька. — Я працюю в університеті прибиральницею. Я відмивала милом і водою його стіни й підлоги упродовж двадцяти чотирьох років. Відтоді, коли його побудували, тобто відбудували. А тепер думаю, що помру, і навіть ці камені забудуть мене.

— І ви працювали з доктором Панґюєм?

— Працювала? Йой. Ви так говорите, ніби я його колега, рівня йому... ніби він зі мною радився, казав: «Ось, Ірино, поглянь на це...» Я була його прибиральницею. Мила горнятка. Підмітала підлогу, полірувала його срібло, витирала порохи з книжкових полиць... З усіх тих книжкових полиць. — Висловивши праведне обурення, вона міняє тон. — Ви мене вб’єте?

— Навіщо нам це робити?

— Щоб помститися за його смерть. Адже ваш земляк помер через мене.

— Через вас? Гадаю, що ви його не вбивали.

— Ні. Ні, я цього не робила. Але я думаю, що я... Я думаю, що я допомогла.

— Як саме, Ірино? Будь ласка, розкажіть мені.

Вона глибоко вдихає, відкашлюється.

— Він працював в університеті лише кілька днів, коли вони зі мною зв’язалися. Прийшли додому. Я ходила на... мітинги, розумієте. Мітинги для тих, хто не хотів мати справу з ша... сайпурцями.

Шара киває. Вона розуміє Ірину, і та це бачить.

— Ви ненавидите мене за це? — запитує Ірина.

— Колись, можливо, ненавиділа б, — відповідає Шара, сама дивуючись своїй щирості.

— Але зараз — ні?

— Я не маю ні часу, ні сил ненавидіти, — зізнається Шара. — Я лише хочу зрозуміти. Люди є такими, якими є, — вона всміхається кінчиками губ і здвигає плечима: «Що з цим вдієш?».

Ірина киває.

— Я думаю, що це мудро — так ставитися до речей. А я не була такою мудрою. Ходила на ці зустрічі. Я була зла. Ми всі були злі. Ці люди там мене і знайшли.

— Хто?

— Вони ніколи не називали мені своїх імен. Я питала, але вони сказали, що це небезпечно. Сказали, що вони в небезпеці, завжди в небезпеці. А хто їм загрожує, не сказали.

— Скільки їх було?

— Троє.

— Які вони на вигляд?

Ірина описує їх, а Шара занотовує. Перші двоє мали типову зовнішність буликівських чоловіків: невисокі, темноокі, темноволосі, з великими бородами. Але останній відрізнявся.

— Він був високий, — каже вона. — І блідий. І дуже-дуже худий. Бідолаха, мабуть, харчувався одним бульйоном. Він міг би бути гарним, якби дбав про себе. Він майже не говорив. Просто дивився на мене. І нічому, що я говорила, не дивувався. Їм було відомо, що я працюю в університеті, — звідки, я не знаю. Але вони попросили мене служити їм, служити Буликову. Як у давні добрі часи. І я погодилась. — Ірина знову відкашлюється. — Я мала шпигувати за ним — за професором. Красти його записи, ритися в шухлядах, заглядати в папки.

— Навіщо?

Ірина червоніє і мовчить.

— Що ви шукали, Ірино?

— Я нічого конкретного не шукала.

— Тоді звідки ви знали, що щось знайшли?

Ірина ще більше червоніє.

— Я просто... Я просто мала здогадатися.

— Чому?

— Бо слова... — вона знову ледь не плаче. — Я дивлюся на них на сторінці і нічого не розумію.

— Як це?

— Мене ніколи не вчили цього, розумієте? У нас тут, у Буликові, не було шкіл, коли я росла. А коли з’явилася школа, я була вже надто стара, щоб навчитися... Я могла тільки вдавати, що читаю. Я тримала книжку і просто дивилась, і... — Ірина затуляє рота, як ображена дитина. — Я намагалася. — Вона дістає з кишені зім’ятий обривок чогось схожого на антисайпурську листівку. — Я намагалася вчитися. Я хотіла навчитися бути праведною. Я хотіла знати. Але могла тільки прикидатися...

Шара не дивується: багато людей на Континенті досі неписьменні.

— І що ви зробили, коли вас попросили шпигувати за професором?

— Я сказала, що буду. Я не хотіла їх підводити. І я... Я ненавиділа його. Я ненавиділа професора, який завжди так захоплено читав наші історичні книги, коли ми, коли я... — Вона замовкає. За якийсь час продовжує: — Я вирішила принести їм список.

— Який список?

— Я не знаю. Професор весь час працював з цим списком, тому я знала, що він має бути важливим. Але для мене це був просто довгий список. Багато квадратиків, що йдуть по всій сторінці, вгору і вниз, з боку в бік, з буквами і цифрами всередині. Я робила це упродовж кількох тижнів. Я не могла винести все одразу — він би помітив; але він приносив цей список частинами, тож я крадькома брала коли один аркуш, коли два, три або чотири, відносила до комірчини для мітел і копіювала. Спочатку було важко, але потім я призвичаїлася робити це за лічені хвилини. Я не вмію читати, але копіювати добре навчилась, — хвалькувато заявляє вона. — Потім я приносила їм копії.

— Скільки сторінок копій ви їм віддали?

— Десятки. Може, більше сотні, за багато тижнів. У мене непогано виходило, — пишається собою Ірина. — І вони були дуже задоволені, коли я вперше їм це принесла. Вони були на сьомому небі від щастя. Вони плакали від радості. Я відчувала... Я відчула... — Жінка замовкає, не в змозі сформулювати думку.

— Чому ви припинили копіювати?

— Вони так сказали. Не одразу — після першого разу, коли я принесла їм копії, вони були дедалі все менш задоволені. Казали: «Так, це добре, але це не те, що ми шукали, зовсім не те». Ніби я в усьому винна! Але потім одного разу той високий і блідий побачив щось у списку — він не усміхнувся, але примружив очі й кивнув. А чоловіки засміялися і сказали: «Добре! Добре, добре, дуже добре». Ніби вони знайшли те, що шукали. І більше ніколи не просили мене щось принести.

Шара холодіє від страху.

— Що це був за день?

— День? Я не впевнена...

— Хоча б який місяць?

— Тоді було ще тепло. Мабуть, пізня осінь. Гадаю, місяць тува.

— Можете ще щось розповісти про цей список?

— Я вже все сказала, що знаю.

— Ви його копіювали. Ви скопіювали сотні сторінок. Що на них було?

Ірина замислилася.

— Ну, там були номери сторінок.

— Окрім них.

— Окрім цього, там був... У кутку стояла печатка. Ні, не печатка — якийсь знак, у кутку кожної сторінки. Як птах на стіні.

Шара мовчить. Потім питає:

— У нього був гребінь на голові? А крила розпростерті? — Вона простягає руки, щоб показати як.

— Так. Я ніколи не бачила такого птаха.

«Це тому, що він живе тільки в Сайпурі», — думає Шара: вона добре знає цю емблему. Тільки один список з печаткою канцелярії губернатора поліса міг так утішити реставраторів. «Отже, нашим ворогам уже кілька місяців відомо не лише про існування Забороненого Сховища, — міркує вона, — ай про його вміст, до якого навіть я не маю доступу...» Тепер вона дуже шкодує про свою обіцянку тітці: можливо, у тайнику Панґюя вона знайшла б якийсь натяк на те, що шукали реставраціоністи.

— Що це все означає? — запитує Ірина.

— Я ще не знаю, — відповідає Шара.

— Я думала, що ненавиджу професора, — розповідає Ірина. — Але коли мені сказали, що він помер, я зрозуміла, що насправді ніколи його не ненавиділа. Я тільки хотіла цього. Але я ненавиділа те, що набагато більше, ніж він. Я ненавиділа почуватися такою... приниженою. — Вона дивиться на Шару, її очі знову мокрі від сліз. — Що ви зі мною зробите? Вб’єте мене?

— Ні, Ірино. Я не вбиваю невинних.

— Але я не невинна. Через мене його вбили.

— Ви цього не знаєте. Як ви сказали, ви ненавиділи речі набагато більші, ніж він, і я думаю, що тут задіяні сили набагато більші, ніж ви, чи я, чи навіть професор.

Ірині явно полегшало.

— Ви так думаєте?

Шара намагається не виказувати свого страху.

— Я знаю, що це так і є.

І тут обидві жінки підводять голови, бо з вулиці долинають крики: «Пропустіть мене! Пропустіть мене!»

— Що трапилося? — запитує Ірина.

Шара нахиляється і пальцем відсуває штору вбік. Перед воротами посольства зібрався невеликий натовп — Шара бачить золоте мерехтіння на поясі Батька Міста; поруч з ним група офіційних осіб у брудно-білих мантіях. А з іншого боку воріт, поставивши ноги в бойову позицію і схрестивши руки на грудях, Мулаєш, як той вогонь, що випускає дим, випромінює зневагу.

Шара усміхається до Ірини.

— Перепрошую.

Шара чує крики ще до того, як виходить надвір.

— Це порушення політичних і етичних принципів, ви чуєте мене! — волає чоловік. — Злочин, який межує з оголошенням війни! Викрасти жінку з її домівки?! Літню прибиральницю, яка все своє життя присвятила служінню одному з найулюбленіших і найшанованіших закладів Буликова? Губернаторко, я наполягаю, щоб ви відступили й негайно звільнили її! Якщо ви відмовитесь, я докладу всіх зусиль, щоб цей інцидент переріс у міжнародний скандал! Ви мене зрозуміли?

Мулаєш щось бурмоче у відповідь, але занадто тихо, щоб почути.

— Напад? Який напад? — відповідає чоловічий голос. — Єдина загроза, яка справді існує, — це напад на права та привілеї громадян Буликова!

Шара перетинає двір. Вона бачить Сіґруда, що ховається в тіні, притулившись до стіни посольства. Батько Міста тримається за браму ззовні, наче в’язень за ґрати камери. Він високий, як для континентальця, обличчя смагляве і місцями яскраво-червоне — схоже на картоплину, яку глазурували і запекли. Утім, половина його обличчя — майже до самих очей — ховається за густою, схожою на вовну, бородою.

Шара його впізнає. Але фотографія в газеті, на її думку, не дуже точно відображає реального Ернста Віклова...

Позаду нього стоїть щонайменше дюжина бородатих чоловіків у простих брудно-білих мантіях буликівських адвокатів. Усі вони спостерігають за Мулаєш маленькими пильними очима, і в кожного у правій руці шкіряний портфель, який він тримає так, як більшість чоловіків — мечі.

«Отже, треба розбиратися і з адвокатами, — думає Шара. — Якби я зараз померла, то вважала б, що мені пощастило».

— Оскільки це посольство за законом є територією Сайпуру... — каже Мулаєш.

Віклов сміється.

— О, я впевнений, що ви б залюбки цілий світ назвали «територією Сайпуру»!

— Оскільки це посольство є частиною Сайпуру, — крізь зуби цідить Мулаєш, — ми не зобов’язані інформувати вас про те, хто перебуває на нашій території, а хто ні.

— Можете цього і не робити. Бо мої друзі та колеги особисто бачили, як сюди привезли цю жінку!

Шара дивиться на Сіґруда, який занепокоєно хмурить брови, — зазвичай він помічає майже будь-який хвіст, тож якщо комусь вдалося залишитись непоміченим, то цей хтось, мабуть, справжній майстер.

Віклов продовжує:

— Кажу вам, губернаторко Мулайґеш, — він навмисне спотворює вимову її імені, — якщо дитині Буликова заподіють якусь шкоду або погрожуватимуть ваші сатрапи, то на вулицях лунатимуть заклики знести ваше посольство і вашу резиденцію, а вас вигнати, як ми мали зробити ще багато років тому!

— Можете відмовитися від риторики, Віклове, — каже Мулаєш. — Тут немає натовпу. Є тільки ви, я і порожній двір.

— Але натовп збереться, якщо ви не звільните цю жінку! Я гарантую, що будуть заворушення, якщо цю бідолашну жінку не відпустять!

— Відпустять? Тут всі перебувають з власної волі.

— З власної волі?! Після того як до неї вдерлося ось це? — Віклов тицяє пальцем в Сіґруда, який, нудьгуючи, чухає носа. — Її залякали! Їй погрожували! Чим це відрізняється від захоплення?

Шара прочищає горло:

— Містере, ви помиляєтеся. Міс Торскіні пила зі мною каву нагорі. Я можу це особисто засвідчити.

Він зверхньо дивиться на неї.

— А ви хто така? О, певно, вас прислали на зміну тому мерзенному бовдуру Трун’ї? Якщо так, то ви для мене такий самий авторитет, як п’яничка під парканом!

Шара повільно кліпає. Давно з нею так не розмовляли. Вона запитує:

— Ви, мабуть, Ернст Віклов?

Він різко киває.

— Звісно, моє ім’я неодмінно мало потрапити до ваших чорних списків. Як «ворога Сайпуру». Що ж, я з гордістю носитиму мішень, яку ви причепили мені на груди!

— О ні, містере, — каже Шара. — Я тільки вчора ввечері дізналася про вас із газети.

Мулаєш прикриває рота, щоб не розсміятися. Віклов червоніє.

— Щодо нахабства ваше плем’я справді перевершило всі решту, — каже він. — Дівчинко, ні ви, ні ваша губернаторка не зможете викрутитися з цієї ситуації. Тут не допоможуть дипломатичні хитрощі. Факти очевидні: ви тримаєте в заручницях громадянку Буликова — майже напевно, щоб помститися за вчорашню сутичку!

— Сутичку? — перепитує Мулаєш. — Шістнадцять людей загинуло. Насильницькою смертю. Я була там. І бачила тіла. А ви?

— Мені не потрібні додаткові підтвердження, що ваші люди влаштували криваву розправу, — парирує той.

— Тож сутичка чи кривава розправа? — питає Мулаєш.

— Це спірне питання, — відмахується Віклов. — Чи утримуєте ви на території посольства жінку на ім’я Ірина Торскені? Якщо ви будете продовжувати брехати, стверджуючи, що це не так, то я і мої колеги на найвищому рівні доведемо, що ваші дії порушують численні міжнародні угоди! Я особисто простежу за тим, щоб вам заборонили в’їзд на нашу землю, щоб духу вашого тут не було! Вам це зрозуміло?

Шара морщиться. Звісно, її не лякають такі безглузді погрози; але Віклов, схоже, має неабиякий хист привертати до себе увагу, а це зовсім не те, що їй зараз потрібно. Відтоді, як Шара побачила видіння у в’язничній камері, вона ніби сидить на діжці з порохом, яку люди навмисне копають ногами: вибухне чи ні?

— А! — раптом вигукує Віклов. — Ось вона! Ось вона!

Усі обертаються. Серце Шари завмирає, коли вона бачить Ірину Торскені, яка визирає з дверей посольства.

— Ви бачите? — кричить Віклов. — Бачите її? Її тримають у полоні! Я ж вам казав! Адже це вона, еге ж?

Шара підходить до Ірини — та дивиться на Віклова великими від переляку очима.

— Ірино, ви не маєте виходити, — попереджає Шара. — Це небезпечно.

— Я чула своє ім’я, — тихо відказує та. — Це Батько Міста? Це Батько Міста Віклов?

— Ви знаєте його чи когось із цих людей? — тихо запитує Шара.

Ірина хитає головою.

— Вони про мене питають?

— Ірино! — кричить Віклов. — Не слухайте її! Ідіть до мене, Ірино! Не слухайте!

— Мабуть, хтось стежив за вашою квартирою, — міркує вголос Шара. — Вони стежили за вами, не спускали з вас очей навіть після того, як ви виконали їхнє доручення.

— Ірино! Йдіть до нас! Ігноруйте її!

— Я б не радила вам іти з ними, Ірино. Я не знаю, чому вони прийшли, але не думаю, що вони щиро за вас переживають.

Ірина дивиться через двір. Мулаєш наказує Віклову негайно припинити трусити ворота, але той кричить:

— Вони хочуть вам зашкодити, Ірино! Вони зичать зла вам і Буликову! Не слухайте цю дурепу!

— Ірино... Я вам не раджу, — повторює Шара. — Люди, які стоять за цими діями, дуже небезпечні. Ви ж знаєте, що вони дуже небезпечні.

— Але Батько Міста ніколи б не...

— Я вас чую! — горлає Віклов. — Це, до речі, абсолютна брехня! Я чую, як ви вмовляєте її відмовитися від своїх прав дитини Буликова! Не слухайте її, Ірино Торскені!

— Ірино, — просить Шара, — добре подумайте.

Але Віклов продовжує волати:

— Вона належить до іншої раси, чужого вам племені! Вона не зі священного роду, як ви, і я, і всі ваші брати й сестри. Їхні закони забороняють нам таке говорити, але ви напевно знаєте, що це правда!

Ірина дивиться на Шару, і Шара бачить, що жінка вже ухвалила рішення.

— Я... Мені шкода, — шепоче вона й перетинає двір.

Віклов знову брязкає ґратами, вимагає, щоб Мулаєш відчинила ворота. Мулаєш дивиться на Шару. Та намагається щось вигадати — бодай щось, — але нічого не спадає на думку. Обличчя Мулаєш поволі суворішає, вона стримано киває — і механізм починає діяти: крутяться, брязкаючи, колеса, і ворота повільно розсуваються.