Місто сходів

Заборонене

Буликівській університет — це розгалужена багатокорпусна споруда з критими переходами на західній околиці Буликова, біля високої міської стіни. Університетські мури потемніли від дощів і вкрилися плямами плісняви; підлога і тротуари витерті до блиску підошвами людей, які тут ходили упродовж століть; величезні димарі більше схожі на осині гнізда, ніж на архітектурні деталі, — так не будують уже принаймні кілька сторіч.

Але Шара зауважує, що сантехніка досі в бездоганному стані. У більшості приміщень труби заховані: видно тільки з’єднання з водогоном, протипожежні розприскувачі на стелях і звичайні крани та раковини. І все це має сучасний вигляд.

Шара намагається не усміхатися. Бо знає, що, попри старовинний вигляд університету, самій споруді лише близько двадцяти років.

— У якому ми зараз крилі? — запитує вона.

— У лінгвістичному, — каже Нідеїн. — Вони називають їх «камерами».

Шара повільно моргає від такої нетактовної поправки. Нідеїн, на її думку, типовий співробітник посольства — зухвалий, пихатий і самозакоханий. Проте він є представником посольства зі зв’язків з громадськістю, тож зобов’язаний супроводжувати послів і дипломатів у такі важливі місця, як університет.

— Дуже довгі тут відсіки, — зауважує Пітрі, роззираючись довкола. — Більше схожі на коридори.

— Термін «камера», — голос Нідеїна звучить суворо, — має дуже символічне значення.

— Яке саме?

Нідеїн, який явно не очікував, що його екзаменуватимуть, відповідає:

— Я впевнений, що це жодним чином не стосується розслідування. Тож не має значення.

Їхні кроки відлунюють від кам’яних стін. Після смерті доктора Панґюя університет спорожнів. Можливо, таке враження створюють блакитні відблиски ламп (газових, зауважує Шара), але вона не може позбутися відчуття, що вони перебувають всередині чогось живого — у комашиному вулику чи в череві якоїсь титанічної істоти. Утім, цілком можливо, що саме цього й хотіли архітектори.

Їй цікаво, що Ефрем думав про це місце. Вона вже відвідала його кімнати в посольстві і, як і очікувала, знайшла їх абсолютно порожніми, позбавленими будь-яких деталей. Ефрем жив заради роботи, особливо такої роботи в цьому історичному місці. Вона не сумнівається, що в якійсь шухляді його університетського кабінету лежать сотні ескізів університетських карнизів, брам і, майже напевно, десятків і десятків дверних ручок, бо Ефрема завжди захоплювало те, що люди виготовили своїми руками. «Так людина взаємодіє зі світом, — якось сказав він їй. — Душа може бути в очах, але підсвідома основа їхньої поведінки — у руках. Поспостерігай за руками людини — і ти побачиш її серце». Мабуть, Ефрем мав рацію, бо сам він завжди торкався речей, коли наближався до якогось нового відкриття: гладив стільниці, постукував по стінах, розминав землю, погладжував стиглі плоди... Для Ефрема Панґюя і цілого світу було замало — він хотів пізнати все.

— Ну, тепер ви мене заінтригували, — каже Пітрі.

— Це не має значення, — повторює Нідеїн.

— Ви не знаєте, — піддражнює Пітрі.

— Знаю, — парирує Нідеїн. — Просто не маю напохваті відповідних матеріалів. І не хочу давати неперевірену інформацію.

— Дурниці, — не здається Пітрі.

Сіґруд тихо зітхає — для нього це рівнозначно найвищому прояву роздратованості.

Шара прочищає горло.

— Університет має шість відсіків, — каже вона, — бо континентальці уявляли світ як серце із шістьма камерами, і кожну вважали домівкою певного божества-покровителя. Обмін енергій між божествами формував потік часу, долі, усіх подій — власне кров світу. Університет був задуманий як мікрокосм цього взаємозв’язку. Прийти сюди означало пізнати все про все — принаймні це вони мали на увазі.

— Справді? — дивується Пітрі.

— Так, — каже Шара. — Але це не автентичний університет. Той зник під час війни.

— Ви мали на увазі під час Бліца, — поправляє Нідеїн. — Він зник разом із більшістю будівель Буликова. Так?

Шара його ігнорує.

— Університет був відбудований на основі ескізів і малюнків, зроблених до війни. Буликівці дуже наполягали, щоб його відтворили саме таким, яким він був: знесли багато вцілілих старовинних будівель, щоб звести університет зі справжнього старовинного каменю. Вони хотіли, щоб він був копією автентичного, — каже вона, обережно торкаючись газової лампи, — принаймні наскільки це можливо, але з додаванням певних сучасних зручностей.

— Звідки ви все це знаєте? — запитує Пітрі.

Шара поправляє окуляри.

— Чого тут зараз навчають?

— Зараз переважно економіки, — повідомляє Нідеїн. — Комерції. Базових професійних навичок. Бо поліс доклав чимало зусиль, щоб стати світовим фінансовим гравцем. Це заслуга руху «Новий Буликів», до якого не всі ставляться прихильно — дехто звинувачує його в модернізації. І це насправді так і є. Тож біля університетського кампусу іноді мітингують протестувальники. Або проти «Нового Буликова», або, ну...

— Проти доктора Панґюя, — закінчує за нього Шара.

— Так.

— Гадаю, — припускає Пітрі, неуважно оглядаючи двері, — вони не можуть викладати історію.

— У повному обсязі ні, — каже Нідеїн. — Те, що вони можуть викладати, суворо регламентовано СП. Через Світові Правила їм взагалі мало що вдається викладати як слід. Виникають проблеми з програмами природничих наук і базової фізики, оскільки тут надто довго все не підпорядковувалося законам фундаментальної фізики. А подекуди й досі не підпорядковується.

«Звісно, — думає Шара. — Як можна навчати людей природничих наук, коли місцевий схід сонця щоранку спростовує закони природи?»

Сіґруд зупиняється. Двічі принюхується, потім дивиться на двері праворуч. Як і більшість дверей в університеті, вони грубі, дерев’яні, з товстим скляним вікном посередині. Жодних написів.

— Це кабінет доктора Панґюя? — запитує Шара.

— Так, — відповідає Нідеїн. — А як він..?

— Хтось, крім поліції, туди заходив?

— Навряд чи.

Проте Шара хмуриться. Адже і поліція могла багато чого зіпсувати.

— Нідеїне, Пітрі, я б хотіла, щоб ви перевірили всі кабінети й кімнати в цій камері університету. Нам потрібно знати, хто ще з університетського персоналу міг перебувати поблизу, а також характер їхніх стосунків з доктором Панґюєм.

— Ви впевнені, що нам варто починати таке масштабне розслідування? — запитує Нідеїн.

Шара дивиться на нього не зовсім холодним — все ж таки трохи теплуватим — поглядом.

— Я не хочу бути нетактовним, але... ви лише тимчасово виконуєте обов’язки головного дипломата, — зауважує він.

— Так, — погоджується Шара. — Виконую. — Вона дістає маленький рожевий бланк телеграми і подає його Нідеїну. — І виконую наказ губернаторки поліса, як ви можете переконатися.

Нідеїн розгортає телеграму і читає:

— О-о, — каже Нідеїн.

— Це лише попереднє розслідування, — пояснює Шара. — Але ми мусимо зібрати докази, поки вони ще свіжі, принаймні мене так вчили. Чи я помиляюсь?

— Ні, — каже Нідеїн, — не помиляєтесь.

Нідеїн з Пітрі йдуть перевіряти сусідні кабінети і, відійшовши на двадцять футів, знову починають сперечатися. «Це принаймні відверне їх, — думає амбасадорка, — хоча б на якийсь час».

Шара ховає телеграму під пальто — вона, ймовірно, знадобиться їй знову.

Звісно, губернаторка поліса Мулаєш не надсилала такої телеграми, але корисно мати друзів у кожному відділі зв’язку — незалежно від того, що ти робиш.

— А тепер, — каже Шара, — подивімося, що там є.

Кабінет доктора Ефрема Панґюя скидається на море: він до колін заповнений розірваними паперами, а стіл нагадує баржу, що загубилася серед жовтавих хвиль. Шара вмикає газові лампи й оглядає наслідки катастрофи: на коркових панелях залишилися кнопки, на яких ще тримаються клапті паперу.

— Отже, усе це зірвала поліція, — тихо міркує вона вголос. — Я впевнена.

Це маленький похмурий кабінет, який зовсім не пасує такому відомому вченому, як Панґюй. Вікно є, але в раму вставлено темне вітражне скло, що майже не пропускає світла.

— Гадаю, нам доведеться спакувати все це в мішки і відвезти до посольства. — Вона робить паузу. — Скажи, скільки людей стежило за нами дорогою сюди?

Сіґруд піднімає два пальці.

— Професіонали?

— Сумніваюся.

— А Нідеїн чи Пітрі їх бачили?

Сіґруд дивиться на неї, мовляв: «А ти як гадаєш?»

Шара усміхається.

— Я ж тобі казала. Треба розворушити гніздо шершнів... Але повернімося до справи. Що ти про це думаєш?

Він принюхується й потирає ніс.

— Ну... Очевидно, хтось щось шукав. Але я думаю, що не знайшов.

Шара задоволено киває: вона дійшла того ж висновку. Єдине сіре око Сіґруда ніби танцює, обдивляючись паперові хвилі.

— Якби вони щось шукали і знайшли, то зупинилися б. Але судячи з того, що я бачу, вони не зупинились.

— Авжеж. Я бачу те саме.

Постає питання, що вони шукали. Записку, яку Панґюй зашив у краватку? Вона ще не зовсім впевнена, але дедалі більше сумнівається, що Панґюя вбили тільки за єресь у місті богів Буликові.

«Нічого не припускай, — нагадує собі Шара. — Ти не знаєш, що шукаєш, поки не знайдеш».

— Гаразд, — каже Шара. — Де?

Сіґруд знову принюхується, пробирається паперовими хвилями до столу і ногою розчищає підлогу з протилежного боку від того, де зазвичай сидів професор. На кам’яній підлозі — велика темна пляма. Шара підходить ближче і відчуває запах міді — так пахне засохла кров.

— Отже, він не сидів за столом.

— Схоже на те.

Вона хотіла б знати, де він лежав, коли його знайшли, що було поруч з ним, що було на ньому... Вона прочитала поліцейський звіт, але там взагалі не згадано про подертий одяг Панґюя, тож довіряти йому не можна. Що ж, доведеться працювати з тим, що є.

— Принеси, будь ласка, пакет для цих паперів, — тихо просить жінка.

Сіґруд киває і виходить в коридор.

Шара оглядає кімнату. Обережно йде вперед, нахиляється і піднімає клаптик паперу:

«...але стверджують, що історія незвично швидкого сходження до влади каджа не знецінює його дії. Його батько співпрацював з Континентом — це так, а про його матір взагалі нічого не відомо. Ми знаємо, що кадж був науковцем і цікавився природничими дисциплінами, проводив експерименти у себе вдома і, хоча не втратив нікого зі своїх родичів під час різанини, він...»

Вона бере інший клаптик:

«...цікаво, з якою метою в первісному університеті використовували камеру Олвос, адже є припущення, що вона не схвалювала дії континентальців та й інших божеств. Вважається, що Олвос була богинею надії, світла та стійкості, а її відхід зі світу 775 року на початку Золотого віку Континенту був великою трагедією. Про те, чому саме вона пішла, гаряче сперечалися: існували записи, у яких стверджувалося, ніби Олвос передбачила, що шлях, обраний іншими божествами, веде лише до горя, проте багато з цих текстів були швидко знищені — ймовірно, іншими божествами...»

І ще один:

«...за всіма ознаками, перебування каджа на Континенті аж до його смерті від інфекції 1646 року не було багатим на події. Він спав, їв і жив усамітнено, а розтуляв рота лише для того, щоб віддавати накази. Його перша помічниця Саґреша згадує у своїх листах: „Здавалося, що, побачивши батьківщину тих, хто так довго панував над його народом, він сильно розчарувався. Хоча він ніколи цього не говорив, я відчувала, що він думає: „Хіба земля богів не має відповідати статусу богів?“ Хоча, звісно, кадж не міг не знати, що він безпосередньо відповідальний за спустошення Континенту, бо вбив божество Таалгаврас, і саме це спричинило Бліц...“»

Це давні роботи Ефрема, вже опубліковані. Певно, він приніс сюди свої книги, а поліцаї розірвали їх під час «обшуку». «Мабуть, від знищення прославлених сайпурійських монографій вони дістали море задоволення, — думає Шара. — Якщо це справді зробили поліціянти».

Її увагу привертає об’ємна річ у кутку. Придивившись, вона виявляє, що це товстий міцний сейф, а його дверцята прочинені. Замок страшенно складний — Шара, звісно, не є досвідченим зломником, але свого часу мала справу з кількома з них і знає, що їм такий замок не до снаги. Проте жодних пошкоджень ані на замку, ані на дверцятах чи стінках сейфа нема, і всередині він абсолютно порожній.

Відкинувшись на спинку крісла, щоб подумати, Шара помічає, що один папірець, який стирчить з обривків, разюче відрізняється від інших: це не сторінка з академічного видання, а офіційний бланк з печаткою Міністерства закордонних справ у верхньому лівому кутку, а у верхньому правому — з печаткою канцелярії губернатора поліса.

Вона витягує папірець. Це бланк запиту, заповнений Ефремом. Важко сказати, чого саме він хотів: запит містить лише код: ACCWHS14-347. Ефрем підписався внизу, але місце для другого підпису порожнє, а під ним зазначено: «Тур’їн Мулаєш, губернаторка полісу, Буликів».

— Щось знайшла? — чує вона голос Сіґруда з дверей.

— Я ще не впевнена, — відповідає Шара.

Пакуючи папірці, Шара виявляє, що це не єдиний документ, який пов’язує Ефрема з губернаторкою полісу: серед паперових обривків чимала кількість корінців перепусток, які, ймовірно, він показував охоронцеві, коли проходив... кудись.

Зібравши все, Шара рахує: загалом дев’ятнадцять корінців перепусток. Шара знає Ефрема: він не зберігав би їх після використання. Мабуть, повернувшись, просто вивертав кишені.

Шара оглядається на сейф у кутку: «Напевно, він приносив сюди не лише корінці від перепусток».

Повертаються Нідеїн і Пітрі — вони втомлені й пригнічені. Нідеїн тримає в руках довгий брудний папірець.

— Ось, — каже він. — Ми закінчили. Загалом шістдесят три чоловіки, ми записали назви кафедр, термін перебування на посаді, стосунки з професором і...

— Гарна робота, — хвалить Шара. — Сіґруде, будь ласка, додай це до нашої колекції. Гадаю, що ми зробили все, що потрібно. Тепер повернімося до посольства. А потім вам, Пітрі, мабуть, знову доведеться заправити машину. Вважаю, що невелика екскурсія за межі Буликова буде доречною.

— Куди ми поїдемо? — запитує Пітрі.

Шара кладе в кишеню корінці від перепусток.

— Щиро кажучи, — відповідає вона, — я ще не знаю.

Коли вони виходять з університету і йдуть до машини, Шара сповільнює ходу.

Сіґруд іде позаду, видихаючи через ніс із тихим посвистом.

Вона дивиться вниз і вбік, на його руки.

Той ледь помітно постукує пальцями правої руки по стегну. Шара дивиться праворуч.

Вони схожі на звичайних людей, що сидять у кав’ярні, але інакше й бути не може: чоловік у сірому пальті з жирним волоссям і дводенною щетиною повільно розгортає сигару; жінка років п’ятдесяти чи п’ятдесяти п’яти, з худим виснаженим обличчям, багровими спрацьованими руками і сивим волоссям, зібраним у тугий пучок. Жінка не відводить очей від шиття, але Шара бачить, що її руки тремтять.

«Ні. Не професіонали».

— Ми висадимо тебе за рогом, — каже Шара. — Простеж за ними.

Сіґруд киває і сідає в машину.

Щоб виїхати з Буликова автівкою, треба подолати численні перевірки перепусток, блокпости, затори, і нарешті біля червоно-білої смугастої в’їзної брами охоронці звіряють прізвища з довжелезним списком. Усі вони одягнені в чорні або фіолетові однострої з десятками латунних ґудзиків і є континентальцями. «Невже нам вдалося так упорядкували це місто, — думає Шара, — що його мешканці самі готові його задушити?» Утім, її документи діють, як чарівна паличка: їм махають, знаками показуючи, щоб швидше проїжджали, іноді навіть віддають честь, і вони з Пітрі долають мережу блокпостів за пів години — пересічним мешканцям Буликова таке вдається, тільки якщо вони прокидаються дуже-дуже рано.

З «резиденцією» губернатора поліса на Континенті завжди виникають проблеми. Шара знає, що офіційна позиція Сайпуру щодо «резиденцій губернаторів», як регіональних, так і полісних, полягає в тому, що вони вважаються тимчасовими: губернатори там мешкають, допоки виконують свої обов’язки. Офіційно резиденції губернаторів є спостережними пунктами, створеними Сайпуром з метою підтримання миру, доки він остаточно зміцниться. Але кожен континенталець щодня запитує, коли ж нарешті це станеться?

Судячи з двадцятифутових бетонних стін довкола резиденції губернаторші полісу Мулаєш, стаціонарних гармат, залізної брами і перегукувань патрульних, що долинають зі стін (вони розташовані менш ніж за дві милі від стін Буликова), мир не стане самодостатнім ще досить довго. Об’єкт імпозантний, величний — аж занадто — і, безсумнівно, збудований на віки. Увійшовши, Шара бачить позаду губернаторського столу вікна від підлоги до стелі, а крізь них — зелені пагорби за бетонною стіною. Бачить також, як муштрують солдатів на плацу, як десятки ніжно-блакитних тюрбанів піднімаються і опускаються, коли комендант вигукує накази.

— Губернаторка Мулаєш незабаром прийде, — каже адміністратор, молодий чоловік з вилицюватим обличчям і голодним злим поглядом. — Вона зараз виконує конституційне право.

— Перепрошую, вона що...? — запитує Шара.

Він, як йому, вочевидь, здається, ввічливо усміхається.

— Оздоровлюється тренуванням.

— А, ясно. Тоді я радо почекаю.

Він знов усміхається — мовляв, «можна подумати, що в тебе є вибір».

Шара оглядає кабінет. Він простий, як сокира: скрізь сірі поверхні без жодного оздоблення, все суворо функціональне.

Відчиняються невеличкі бічні двері. Заходить невисока жінка років сорока п’яти у звичайній сірій футболці, світло-блакитних бриджах і черевиках. Вона вся мокра від поту, який намистинами стікає по її дуже широких і сильно засмаглих плечах. Жінка зупиняється і перебігає Шару холодним поглядом, потім усміхається самими губами і йде до столу. Тримаючись за кут, піднімає праву ногу, хапається за щиколотку правою рукою і розтягує стегновий квадрицепс.

— Що ж, вітаю, — каже вона.

Шара підводиться усміхаючись. Тур’їн Мулаєш, як і її кабінет, холодна, стримана, жорстка та ефективна — народжена і вихована для битви проти хаосу й інакше жити не може. Вона одна з найбільш м’язистих жінок, яких Шара коли-небудь бачила, з міцними біцепсами, жилавою шиєю і плечима. Шара чула розповіді про подвиги Мулаєш під час невеликих повстань після Літа Чорних Річок і охоче вірить у всі ці історії, побачивши величезний шрам зліва на підборідді Мулаєш і розбиті суглоби пальців. Їй здається дивним, що на бюрократичну, по суті, посаду призначили таку людину.

— Доброго дня, губернатора Мулаєш, — починає Шара. — Я...

— Я знаю, хто ви, — перериває Мулаєш. Вона відпускає щиколотку, відсуває шухляду й дістає сигарилу. — Ви новенька. Як вас там... головний дипломат?

— Так. Ашара Тівані, офіційно амбасадорка з питань культури...

— Так, так. Культурна амбасадорка. Приїхали вчора ввечері, так?

— Саме так.

Мулаєш опускається на стілець і закидає ноги на стіл.

— Здається, що цього Трун’ї нам підсунули лише два тижні тому. Дивно, що мене через нього досі не копнули з посади. Гадала, що він все місто спалить, а відповідатиму я. Якийсь довбаний бовдур. — Мулаєш дивиться на Шару сталево-сірими очима. — Утім, можливо, він і влаштував пожежу. Я маю на увазі, що він відповідав за безпеку Панґюя. — Вона націлює на Шару кінчик сигарили. — Саме тому ви тут, так?

— Це одна з причин, вочевидь.

— А ще одна причина, я впевнена, — каже Мулаєш, запалюючи сигарилу, — полягає в тому, що Міністерство має визначити, чи могли мої дії — або бездіяльність — спричинити загибель їхнього культурного емісара. Адже це сталося і під моїм керівництвом. Хіба ні?

— Це не є моїм пріоритетом, — відповідає Шара.

— Ого! Вітаю, — іронізує губернаторка. — Ви, очевидно, неперевершена майстриня дипломатичних формулювань.

— Але це правда, — запевняє Шара.

— Я вірю, що ви вважаєте це правдою. Але Міністерство — навряд чи. — Мулаєш зітхає, окутуючи голову димом. — Послухайте, я рада, що ви тут, бо, якщо ви перекажете їм те, що я торочила впродовж останнього року, можливо, вони послухають. Щойно почувши про цю культурну експедицію, я знала, була впевнена, що все це погано закінчиться. Буликів — як слон, розумієте? У нього довга пам’ять. Аганаштан, Таалваштан ще якось поступово упорядковуються. Модернізуються. Прокладають залізничні колії, не цураються лікарів... навіть, трясця, дозволяють жінкам голосувати. — Вона пирхає, хекає і спльовує у смітник за своїм столом. — Але це місто, — Мулаєш жестом показує на вікна, на мури Буликова, — це місто досі думає, що живе у своїй Золотій добі. Або що так має бути. Час від часу воно забуває про це, і ми маємо трохи спокою, але потім хтось знову розворушує гніздо — і знову чергова криза. Криза, у яку я не можу втрутитися, бо політика — «руки геть». В Аладеші, за цілим клятим океаном, це, звісно, звучить до біса переконливо, але коли ці стіни від тебе на відстані денного переходу, усе абсолютно втрачає сенс.

Шара вирішує перервати.

— Губернаторка Мулаєш, перш ніж ми продовжимо...

— Так?

— На вашу думку, хто вбив доктора Панґюя?

Мулаєш явно спантеличена.

— На мою думку? Чорт забирай! Я не знаю. Це міг бути хто завгодно. Усе місто хотіло його смерті. До того ж мені не дали дозволу на розслідування.

— Але ж у вас, напевно, є якісь припущення.

— Ну звісно, — вона уважно роздивляється Шару. — Але що вам до того? Ви ж культурна амбасадорка. Приїхали тинятися по вечірках, хіба ні?

Шара дістає з-за пазухи бейдж Міністерства закордонних справ.

Мулаєш нахиляється і, до її честі, розглядає його без жодної реакції.

Незабаром вголос вимовляє прізвище:

— Комайд.

— Так, — погоджується Шара.

— І ніяка не Тівані.

— Ні.

— Комайд. Як Віня Комайд?

Шара, не кліпаючи, дивиться на неї.

Мулаєш захиляється на спинку крісла. Якийсь час дивиться на Шару, потім запитує:

— Скільки вам років?

— Тридцять п’ять.

— Отже... Це трапилося шістнадцять років тому. Націоналістична партія. Це було..?

Шара докладає великих зусиль, щоб не виказати жодних емоцій.

Мулаєш киває. Шарі здається, що вона бачить хитрий блиск в її очах.

— Ха! Чому ж ви одразу не сказали?

— Боюся, ви заговорили, перш ніж я встигла щось сказати.

— Це правда, — погоджується Мулаєш. — Я після пробіжки занадто балакуча. — Вона знову встромляє сигарилу між зубами. — Отже, ви тут, щоб розслідувати вбивство професора.

— Я тут, — каже Шара, прибираючи бейдж, — щоб дізнатися, чи не становить щось у Буликові загрози для Сайпуру.

— У Буликові? Дідько. Це місто виповзло з повного убозтва лише в останні п’ятнадцять років або близько того. Коли я приїхала, воно, мабуть, нічим не відрізнялося від того, яким було, коли його захопили війська каджа. Люди все ще, перепрошую, срали у відра. Важко уявити, чим воно може загрожувати.

— Так само думали перед Літом Чорних Річок, але коли ми ввели Правила, Буликів збунтувався, а тоді він був ще в гіршому стані. Здається, що пристрасті Буликова значно перевершують його заможність.

— Поетично, — каже Мулаєш, проводячи великим пальцем по шраму на щелепі. — Але, мабуть, ви маєте рацію. — Вона ще більше захиляється на спинку крісла («Хоч би не перекинулась», — думає Шара) і замислюється.

Шара здогадується, що Мулаєш міркує, чи розумно простягати руку цій новій загадковій чиновниці з Міністерства, адже часто чиїсь добрі справи та благодійні акції приносять лише горе, коли чиновник втрачає опору, і всіх, хто його підтримував, карають.

— Мені потрібна ваша допомога, губернаторко, — зізнається Шара. — Я не можу покладатися на посольство.

Мулаєш пирхає.

— Ще б пак!

— Отож. І я готова зробити все необхідне, щоб заручитися вашою підтримкою.

— Справді?

— Так. Я хочу якнайшвидше розібратися з цією справою. І для цього мені потрібна ваша допомога.

Мулаєш жує кінчик сигарили.

— Я не знаю, чи зможете ви дати мені те, що я хочу.

— Я можу вас здивувати.

— Можливо. Я не проти бути слугою, амбасадорко Комайд. Ми всі державні службовці. Але я вже досить довго тут послужила. І хочу, щоб мене перевели туди, де краще, ніж у цій відсталій руїні.

Шара думає, що вже знає, куди вона хоче.

— В Аганаштан?

Мулаєш сміється.

— Аганаштан? Ви думаєте, що я хочу більше відповідальності? Клянусь морями — ні. Я хочу, міс амбасадорко, щоб мене призначили на Джаврат.

— Джаврат? — здивовано перепитує Шара.

— Так. Далекий острів у Південних морях. Я хочу поїхати туди, де є пальми. Сонце. Пляжі. Кудись, де добре вино і чоловіки, чия шкіра не кольору яловичого жиру. Я хочу поїхати подалі від Континенту, амбасадорко. Я більше не хочу мати з цим нічого спільного.

Шара трохи спантеличена. В Аганаштані розташований єдиний міжнародний порт на Континенті; оскільки після війни торгівля переважно йде морськими шляхами, це місто є одним з небагатьох континентальних полісів, де можна щось заробити. Крім того, військову силу Сайпуру переважно становлять його кораблі, і Аганаштан найтісніше пов’язний із Сайпуром, що робить його губернатора однією з найвпливовіших фігур у світі. Мабуть, кожен чиновник Сайпуру на Континенті хотів би мати цю посаду... але прохання про крихітний острів Джаврат означає, що Мулаєш хоче, по суті, взагалі вийти з політичної гри, а Шара ніколи ще не зустрічала сайпурця, чиї амбіції йому б це дозволили.

— Тож ви думаєте, — питає Мулаєш, — що це можливо?

— Це... звісно, можливо, — обережно припускає Шара. — Але я думаю, що Міністерство буде трохи збентежене.

— Я не хочу підвищення, — заявляє Мулаєш. — Скільки мені залишилось — два десятки років життя? Чи менше? Я хочу поховати свої кістки в теплому місці, амбасадорко. А всі ці політичні ігри... Вони мені огидні.

— Я зроблю все від мене залежне, щоб це влаштувати. Усмішка Мулаєш нагадує акулячу.

— Чудово. Тоді починаймо.

— Щодо руху «Новий Буликів» я вам так скажу: вони ніби дріжджі в гнійну яму кинули, — повідомляє Мулаєш. — Це назрівало вже давно. Люди ж бачать, що на модернізації — інакше кажучи, співпрацюючи з Сайпуром — можна добряче заробити, тож прагнуть цього. Але місцеві багатії аж ніяк не хочуть співпрацювати і здіймають такий галас, що бідні хоч-не-хоч мусять почути.

— Як це стосується доктора Панґюя?

— Ну, головним аргументом противників новобуликівців є те, що вони «зійшли зі шляху істинного». — Абсурдність цього твердження Мулаєш підкріплює виряченими очима, єхидною посмішкою і зневажливим помахом руки. — До того ж цей «істинний шлях» — це не те, що було в давнину, а те, як має бути. Найбільш екстремальні з них досить сміливо називають себе реставраціоністами. Самозваними хранителями Буликівської національної ідентичності, культурної ідентичності... Ну, ви зрозуміли, про яких мудаків ідеться. Тож коли з’явився Панґюй, який глибоко закопався в історію і культуру Континенту, — ну, тоді вони почали галасувати, обравши його мішенню.

— Ага, — киває Шара.

— Так ось. Реставраціоністи втрачали підтримку, бо ніхто, чорт забирай, не піде проти процвітання. А якщо ви програєте дебати, найкраще, що можете зробити, — це змінити тему дискусії.

— Інакше кажучи, вони обрали його цапом-відбувайлом.

— Достеменно. Тицькали пальцями в цього огидного сайпурця, що з’явився з благословення іноземної держави, яка хоче нав’язати їм тісні стосунки, і горлали, вили, верещали і нили про це жахливе святотатство. Навряд чи їх насправді сильно непокоїв Панґюй та його «місія культурного взаєморозуміння» — ну, хіба що декого з них, — вони просто використовували його як політичного пішака. А тепер реставраціоністи, звісно, заперечують свою причетність до вбивства й офіційно заявляють, що це були просто чесні політичні дебати. Ну, ви зрозуміли: традиційні огидні, брудні, наклепницькі політичні дебати. Нічого незвичайного.

Справді. Нічого незвичайного. Політика може виряджатися по-різному в різних країнах, але під пишністю і церемоніями ховається та сама потворність.

— Але чи стосується це якось вбивства доктора Панґюя?

— Може, так, а може, і ні. Чи могло це спокусити якогось психа, щоб забити професора до смерті? Могло. Чи означає це, що винні буликівські політичні угруповання? Можливо. Чи можемо ми щось з цим зробити? Напевно, ні.

— А якщо, — припускає Шара, — до цього причетні можновладці Буликова?

Мулаєш перестає жувати сигарилу.

— Що ви маєте на увазі?

— Ми оглянули кабінет професора. Його обшукали й пограбували. Гадаю, що цього не могло статися без відома когось із начальства поліції Буликова. Багато його документів, книг і рукописів подерли на клапті. Хтось щось шукав.

— Що?

— Я не знаю.

— Тоді чому ви прийшли до мене?

— Ну... Це можна з’ясувати, якщо ми знатимемо, що саме він досліджував. — Шара дістає з кишені пальта корінці перепусток, кладе їх на стіл і підсуває до Мулаєш.

Обличчя Мулаєш хмурнішає. Вона виймає з рота сигарилу й нерухомо сидить з нею в руці, потім кладе її на стіл.

— А, трясця...

— Що б це могло бути, губернаторко? — запитує Шара.

Мулаєш щось бурчить собі під ніс.

— Що це, губернаторко?

— Бейджики для відвідувачів, — неохоче відповідає Мулаєш. — Їх прикріплюють до сорочки, щоб усі бачили, що людина має доступ. Вони чинні лише впродовж тижня, бо доступ дуже обмежений. Мабуть, він забрав прострочені додому, хоча мав суворий наказ їх знищити. Ось що буває, коли доручаєш таку роботу цивільним.

— Доступ до... чого?

Мулаєш гасить сигарилу об стільницю.

— Я думала, що ви знаєте. Тобто всі щось знають про Сховища.

Шара, почувши це, буквально роззявляє рота.

— Сховища? Про які заборонено згадувати?

Губернаторка неохоче киває.

— Вони справді існують?

Та аж надто глибоко зітхає.

— Так, вони існують. — Мулаєш чухає голову і знову каже: — От трясця!

— Мені їх показали в перший же тиждень мого перебування на посаді губернатора, — розповідає Мулаєш. — Багато років тому. Вивезли мене за місто. Не сказали, куди ми їдемо. А потім я побачила поле з бункерами. Десятки бункерів. Я спитала, що в них. Вони у відповідь лише плечима здвигнули — мовляв, нічого особливого. Нічого надзвичайного. Зерно, шини, дроти тощо. Окрім одного. Там зберігали інші речі, але вигляд у нього був такий самий, як і в решти. Для маскування, розумієте. Ховали на видноті. Ми ж, сайпурці, не дурні. Вони не відчиняли дверей. Просто сказали: «Ось воно. Воно справді існує. І задля безпеки краще ніколи нікому про це не говорити і навіть не думати». Я так і робила. Але потім з’явився професор.

Шара здивовано витріщилась.

— І що... доктор Панґюй туди потрапив?

— Він приїхав, щоб вивчати історію, — знизує плечима Мулаєш. — А де про неї дізнаєшся більше, ніж у Забороненому Сховищі? Отож... ну... ось чому це так небезпечно.

Шара приголомшено мовчить. Заборонені Сховища в Міністерстві завжди вважали чимось на кшталт дитячої казочки. Єдиний натяк на їхнє існування міститься в крихітному параграфі Світових Правил:

Шара, та й будь-хто, хто вивчав історію, знає, що до Великої війни на Континенті таких речей була сила-силенна. До вторгнення армії каджа жителі Континенту в побуті користувалися незліченною кількістю чудодійних предметів, як-от: чайники, які ніколи не порожніли, замки, які реагували лише на краплю крові певної людини, ковдри, які зігрівали в будь-яку погоду... Десятки й сотні таких предметів згадано в текстах, знайдених сайпурцями після Великої війни. І, звісно, не всі чудодійні артефакти були такими ж безневинними.

Поставало питання: де ці предмети зараз? Якщо божества створили їх так багато, а СП не дозволили сайпурцям (багато хто вважав це хибним і нерозумним дипломатичним рішенням) вивезти їх з Континенту або знищити, то де вони можуть бути?

І декому спадало на думку, що логічно відповісти: так, вони все ще там. Десь на Континенті, але заховані. Зберігаються десь у безпеці, у складах, настільки секретних, що про них не можна навіть згадувати.

Але це попросту нереально! Хіба можна в Міністерстві, де співробітники часто перетинаються по роботі один з одним, приховати інформацію про склади такого розміру і такої важливості? Шара за весь час роботи в Міністерстві жодного разу не вловила навіть натяку на їх існування, а вона дуже спостережлива.

— Як це..? Як таке може бути? — питає Шара. — Як вдається тримати в таємниці щось настільки грандіозне?

— Гадаю, — припускає Мулаєш, — це тому, що Сховище дуже старе. Люди думають, що їх багато, але насправді є лише одне. І його побудували дуже давно, коли ще не діяли нинішні шпигунські мережі. Чорт забирай, воно точно з’явилося задовго до уряду Континенту, до того, як ми налагодили зв’язки. Міністерство надало би вам інформацію, якби ви запитали, але ви цього не зробили.

— Але чому тут? У Буликові?

— Не в Буликові, ні. Неподалік. Після смерті каджа його помічники зібрали всі чудодійні речі, які він знайшов, заховали і замкнули. Їх виявилося так багато, що перевезти непомітно — так, щоб ніхто на Континенті не дізнався, — було неможливо. Тож довелось залишити їх тут і будувати сховище навколо них.

— Скільки їх?

— Тисячі, мені здається.

— Вам здається?

— Ну, я точно ніколи не мала бажання заходити всередину. Хтозна, що там є? Звісно, усі речі впорядковано, каталогізовано і замкнено, але... Я ніколи не хотіла знати. Вважають, що ці речі втрачені, померли. Мене це влаштовує — хай так і залишається.

Шара опановує себе й повертається до того, задля чого приїхала:

— А Панґюя це не влаштовувало?

— Він приїхав, щоб вивчати минуле так, як ніхто до нього цього не робив, — каже Мулаєш. — Я готова заприсягтись, що саме Сховище і було справжньою причиною його приїзду. Ми ж сидимо на вершині купи артефактів, і, мабуть, у когось у Міністерстві урвався терпець. Захотілося відкрити скриньку Пандори.

Шарі образливо це чути, вона почувається зрадженою. Ефрем ніколи не згадував ні про що подібне. «Не дивно, що він так швидко навчився шпигунського ремесла, — думає вона. — Він уже тоді багато чого приховував».

Але ж неможливо, щоб Віня нічого про це не знала. «Чи справді я хочу, — запитує себе Шара, — перевернути цей камінь: раптом там змія?» Вона вже не раз випадково встрявала в тітчині проекти — і щоразу вважала за краще заплющити на все очі, що було мудрим рішенням.

І тут вона згадує: Ефрем на кушетці в підвалі посольства з кривавим місивом замість інтелігентного обличчя з тонкими рисами...

Її раптом пронизує крижаний холод. «Ефреме... чи не тітка Віня тебе вбила?»

— Ви знаєте, які саме артефакти він вивчав? — питає Шара.

— Він сказав, що його цікавлять лише книги та ще кілька неактивних предметів.

Шара киває. Вона знає термін «активні» предмети — так називають буденні речі: коробки, ручки, картини, які мали чудодійні властивості, явні чи приховані. Наприклад, картини Святого Варчека були очевидно чудодійними, оскільки фігури на полотні пересувались або пліткували; а ось простирадла бога Джукова виявляли чудодійні властивості, тільки коли хтось лягав на застелене ними ліжко, — тоді він, абсолютно голий, миттєво опинявся на залитому місячним світлом пляжі за кілька миль звідти.

Але щойно божественна сила, яка наділяла ці речі чудодійними властивостями, зникала — інакше кажучи, як тільки помирав бог, — речі втрачали свої чари. Ці предмети вважались «неактивними» — уже не чудодійними, але, звісно, не вартими довіри.

— Я не знаю, що саме його цікавило, — зізнається Мулаєш. — Я мало що знаю про ці речі, та й не хочу знати. Усе це замкнули ще за часів каджа. І ніхто туди не пхався, аж до Панґюя. Він розумів, що це небезпечно, адже був напрочуд добре поінформований про ризики. Гадаю, він простудіював усі давні легенди, перш ніж переступив поріг Сховища. Він був обережним. І коли щось звідти виносив, то зберігав у безпечному місці.

— Він щось виносив?

Мулаєш знизує плечима.

— Так, дещо. Судячи з того, що він розповідав, більшість речей у Сховищі — просто старий мотлох. Але там є купи книжок. Він казав, що саме вони його цікавлять найбільше. Він вибрав деякі з них і вивчав поза... межами Сховища. Бо там, гадаю перебувати не дуже приємно.

«Сейф», — вирішує Шара.

— І ви вважаєте, що його вбивство якось пов’язане зі Сховищем?

Мулаєш погоджується.

— Цілком імовірно. Але я сумніваюсь. Як я вже казала, про Сховище майже нічого не відомо. За бункерами, одним з яких він є, дуже пильно стежать. Ніяких порушень не було. Як на мене, є багато інших причин, пов’язаних з його діяльністю, через які його могли вбити.

— Але Сховище дуже небезпечне...

— Послухайте, мені не під силу багато чого зробити в Буликові, але я можу спостерігати. До Сховища ніхто не намагався вдертися. Я в цьому впевнена. Ви просили моєї поради, і я вам раджу звернути увагу на реставраціоністів.

Шара незадоволено кривиться.

— Вочевидь, — каже вона, — ви не дозволите мені оформити доступ до цього Сховища...

— Ні, — різко відповідає Мулаєш. — Це неможливо.

— Я розумію, що ви не можете дати згоду, але якби я непомі...

— Навіть не договорюйте. Навіть пропонувати таке — зрада.

Шара дивиться їй просто в очі.

— Я майже так само добре поінформована щодо історичних питань, як і Панґюй.

— Це чудово, — каже Мулаєш. — Але ж вас не для цього сюди прислали. У вас немає допуску. Щоб тримати такі речі в таємниці, потрібно, щоб люди їх не бачили. Це стосується і вас, амбасадорко Комайд.

Шара поправляє окуляри. Вона поміркує про це згодом.

— Зрозуміло, — каже вона нарешті. — Отже, реставраціоністи.

Мулаєш схвально киває.

— Саме так.

— У вас є якісь інформатори?

— Жодного, — каже Мулаєш. — Принаймні такого, що заслуговує на довіру. Я не хочу, щоб вони почали кричати, що я за ними стежу.

— Гадаю, прихильники «Нового Буликова» могли б допомогти.

— До певної міри. Серед Батьків Міста є один їхній прихильник, що дуже дивно. Але він, мабуть, не захоче надто тісно співпрацювати з такими, як ми — сайпурцями. Бо запідозрять у змові. Але ми можемо зустрітися на офіційних заходах. Він щомісяця влаштовує прийом для своїх прихильників — щось на кшталт благодійного вечора для діячів мистецтв. Ну, гроші там збирає, адже незабаром вибори. Зазвичай він запрошує мене і головного дипломата. Тож, якщо хочете з ним поговорити, скористайтеся з нагоди.

— Що ще ви можете про нього розповісти?

— Він зі старовинної багатої і дуже відомої родини. Кілька років тому вони почали торгувати цеглою, а це дуже вигідно, коли відбудовується ціле місто. А ще вони політично активні. Когось із родини Вотрових обов’язково обирають Батьком Міста упродовж... курва... шістдесяти років? Ну, близько того.

Шара, яка до цього машинально кивала, завмирає.

Вона прокручує в думках щойно почуте, потім повторює ще раз і ще раз.

«О, — думає вона, — я дуже сподіваюся, що вона цього не казала, що мені тільки почулося...»

— Перепрошую, — нарешті каже Шара. — Яке, ви сказали, їхнє прізвище?

— Вотрови. А що?

Шара повільно відкидається на спинку крісла.

— А його ім’я... Його перше ім’я...

— Так?

— Часом не Воганнес?

Мулаєш піднімає брову.

— Ви знайомі?

Шара не відповідає.

Спогади обрушуються на неї, ніби це було тільки вчора.

«Якщо ти поїдеш зі мною на мою батьківщину, я зроблю тебе принцесою», — сказав він, коли вони бачилися востаннє. А вона відповіла: «Я думаю, мій любий хлопчику, що насправді тобі потрібен принц. Але у тебе вдома таке неможливо, так? Тебе за це вб’ють». Самовпевнена усмішка розтанула на його обличчі, а блакитні очі потріскалися, як крига в теплій воді, і тоді вона зрозуміла, що зробила йому боляче, дуже-дуже боляче, бо знайшла глибоко заховану в його душі таємницю, про яку ніхто не знав, і спалила все дотла.

Шара заплющує очі й натискає на перенісся.

— От лайно...

Колони вперто пнуться в сіре небо, колють його, пронизують. Воно кривавить м’яким дощем, від якого блищать і пітніють стіни зруйнованих будівель. Хоча війна, що залишила такі рани в цьому місті, давно закінчилася, спотворені плоть і кістки будівель досі оголені. Змарнілі діти лазять по руїнах храму, відблиски вогнищ танцюють на зруйнованих стінах, а з провалів і підвалів лунають крики. Маленькі обірванці простягають руки, жестами просять у перехожих монети, їжу, тепле місце для ночівлі, хоча б усмішку; але в їхніх рукавах виблискує метал, крихітні леза сховані серед брудних лахів — вони швидко відплатять за будь-який прояв доброти насильством. Молоде покоління Буликова.

Ті, повз кого проходить Сіґруд, нічого не просять і не погрожують. Мовчки дивляться, поки він не зникає з поля зору.

Перед ним вулицю переходить зграйка жінок, згорблених, смиренних, з потупленими очима, з голови до ніг закутаних у темну вовняну тканину. Не видно ані ший, ані плечей, ані щиколоток. Деренчання старих машин. Сморід кінського лайна. З труб, що стирчать із верхніх поверхів будинків, просто на тротуари дощем стікають нечистоти. Місто надто старе і надто традиційне, щоб мати сучасну каналізацію. Безликі статуї з колонад байдуже зверху вниз дивляться на нього відсутніми очима. З приземкуватих товстостінних споруд, обвитих галереями, лунають музика і сміх — там живуть сильні світу цього, багаті тіньовики. З лоджій витріщаються на Сіґруда чоловіки в добротних чорних піджаках з численними медалями та відзнаками, ніби запитуючи: «Що він тут робить? Як дикун-горянин потрапив у цей респектабельний район?» А поруч із цими цибулястими особняками — уламок фасаду будівлі, пів стіни з вибитими вікнами, дерев’яні сходи, що чіпляються за рами. А за ними — звивисті ріки сходів — старих, стоптаних і нових, майже неходжених, широчезних і дуже вузьких.

Сіґруд іде слідом за чоловіком і жінкою ще від університету. Але шпигувати за ними нецікаво: вони не професіонали і зовсім не помічають переслідування. Вони сперечаються — то голосно, то тихо. Сіґруд дещо чує, хоча й тримає дистанцію.

Чоловік каже:

— Цього можна було сподіватися. Тебе попереджали.

Жінка відповідає — спочатку тихо, а потім, розсердившись, підвищує голос:

— ...ці люди заявились до мене на роботу! Туди, трясця, де я проводжу дні, де я снідаю! Де я десятиліттями мила підлогу!

Чоловік помітно злиться:

— Хіба ти не знала, що це небезпечно? Знала! А тепер вагаєшся? Ти відрікаєшся від віри?

Жінка мовчить.

Сіґруд закочує своє єдине око. Які ж вони нетямущі! Мабуть, взагалі не варто ховатися. Своє бордове пальто — надто яскраве — він згорнув і запхав під пахву, але чоловіка зростом шість з половиною футів не помітити важко. Утім, Сіґруд знає, що натовпи подібні до окремих людей: вони мають власну психологію, власні звички й характери. Бездумно набувають форми певних структур — вливаються, наче в канали, у коридори, огинають загородження — і міняють форми; для стороннього спостерігача це схоже на танок. Треба просто обрати належне місце, ніби зависнути збоку від риб’ячого косяка, що звивається і кидається в океані. Натовпи, як і люди, не здатні пізнати себе по-справжньому.

Пара зупиняється біля хиткого, дивно заокругленого багатоквартирного будинку. В жінки сірішає обличчя; вона сіпається й киває, коли чоловік шепоче їй останні накази. Потім вона заходить. Сховавшись у стайні, Сіґруд ретельно записує адресу.

— Агов! — з бічних дверей виходить стайничий. — Ти хто такий? Що ти..?

Сіґруд обертається і дивиться на хлопця.

Той починає затинатися.

— Ну... цей... тойво...

Сіґруд знову дивиться на вулицю. Супутник жінки рушає з місця. Сіґруд вислизає зі стайні й іде за ним.

Тепер погоня... трохи відрізняється. Чоловік занурюється в ту частину Буликова, яка, очевидно, значно більше постраждала від Бліца, війни та інших катастроф, що обрушилися на місто в той бурхливий період світової історії. Сходів стає більше втричі, а то й учетверо Сіґруд втрачає їм лік. Гвинтові сходи здіймаються вгору і зупиняються в повітрі — деякі лише за десять футів від землі, деякі за двадцять чи тридцять. Вони скидаються на кістки або на хвилясті роги якоїсь величезної екзотичної жуйної тварини. На верхніх сходинках в’ють гнізда птахи і сплять коти. А ось і зовсім безглузда картина: величезні базальтові сходи прорізають цілий пагорб, занурюючись на сорок футів у землю; виникла справжня прірва, у яку провалились фундаменти кількох невеликих будинків, залишки яких нервово балансують на краю урвища.

На щастя, Сіґрудів переслідуваний не піднімається і не спускається цими обрубками сходів, а простує провулками й вулицями, які часто так само шизофренічні, як і сходи. Сіґруд здивовано бачить будівлі, які наче вросли в інші будівлі, як іграшки, що їх зліпила дитина: з боку вельми солідної юридичної фірми стирчить чверть лазні, наче якийсь непристойний наріст. А подекуди ці будівлі-загарбники були недбало вирізані: шматок взуттєвого магазину, очевидно, вирвали з того місця, де він раніше стояв, і запхали у приміщення банку.

Погоня прискорюється. Переслідуваний різко звертає наліво. Сіґруд слідує за ним. Чоловік прослизає між уламками великої стіни. Сіґруд пролізає в ширшу діру, не втрачаючи його з поля зору. Його жертва — Сіґруд майже впевнений, що чоловік не здогадується про стеження, — біжить хиткими сходами на дах стародавньої церкви. Сіґруд, ступаючи через сходинку в ритм його кроків, піднімається, скорочуючи відстань.

Сіґруд досягає вершини сходів і визирає на дах. Бачить, як його об’єкт біжить до краю і, здається, не збирається зупинятись. Ані коли до карниза залишається тридцять футів, ані двадцять, ані п’ять, а потім він...

Стрибає.

Останнє, що бачить Сіґруд, — це як злітають фалди сірого плаща, коли чоловік падає, розкинувши руки і розчепіривши пальці.

Сіґруд хмуриться, вилізає на дах і підходить до краю.

До бруківки майже сорок футів. Але внизу немає ані тіла, ані плями — жодних ознак того, що хтось туди впав. І зістрибнути не було куди: стіни довкола гладкі й прямовисні. Ніби він впав, а потім просто...

Зник.

Сіґруд бурчить. Це прикро.

Він подумує про те, щоб спуститися по стіні, але вирішує, що не варто. Тож спускається сходами і виходить на вулицю.

Нікого й нічого. Ця частина Буликова абсолютно безлюдна.

Сіґруд обмацує кожен камінь бруківки. Жоден з них не теплий, і всі тверді.

Він зітхає.

Працюючи з Шарою Комайд, Сіґруд не раз потрапляв у заплутані ситуації, бачив десятки незрозумілих, жахливих і дивних речей. Проте ні перед чим не благоговів і нічим не захоплювався: здебільшого вони його дратували.

Він розвертається, щоб іти до посольства. Але раптом його охоплює дивне відчуття.

Невже вулиця щойно змінилася? Це здається неможливим, але він впевнений, що так і є: на мить він краєм ока побачив не розвалені фасади будівель і безлюдні будинки, а величезні стрункі хмарочоси, що виблискують білим і золотим кольорами.