Місто сходів

Родинні зв’язки

Шара прокидається — перед нею глуха сіра стіна. В її легені проникає цівка повітря, і вона закашлюється.

— О-хо-хо! — каже хтось весело. — Боги мої! Вона отямилася.

Її мозок досі затуманений; вона перевертається на інший бік і бачить, що перебуває в порожній кімнаті без вікон, яка чомусь здається знайомою.

У кімнаті двоє дверей: одні зачинені, інші відчинені.

Незнайомець стоїть біля відчинених дверей — тепер на ньому балахон. Усміхається до неї. Його очі схожі на мокрі камінці, що застрягли в черепі.

— Я справді не розумію, — каже він, — що він у тобі знайшов.

Шара мляво кліпає. «Хлороформ, — здогадується вона. — Тільки за годину в голові проясниться...»

— Ти, наскільки я бачу, звичайна миршава сайпурка, — продовжує незнайомець. — Миршава, брудно-брунатна — можливо, доречніше сказати глиняно-брунатна, кольору землі й мускусу, потворного й неприродно темного для плоті — з характерним слабким підборіддям і гачкуватим носом. Зап’ястя типові для вашого племені: страшенно тонкі й тендітні, а руки волохаті й негарні, як і решта тіла, — гадаю, вам доводиться часто голитися, але й це не допоможе вашим тілам стати хоч трохи подібними до плоті будь-якої жінки зі Святих Земель. Твої груди не висять обважнілими брилами, як часто у вас буває, але надто маленькі — фактично відсутні. А твої очі, моя люба... Глянь на ці окуляри. Ти хоч щось без них бачиш? Цікаво, як це — бути такою миршавою, нікчемною істотою? Яким сумним має бути твоє життя, створіння попелища, глиняна людино... — Він хитає головою, усміхаючись. Це жахлива пародія на усмішку Воганнеса: та безмежно, захопливо чарівна, а ця прикриває ледь стримувану лють. — Але справжня суть злочину — неподобства, які ти чиниш, як і весь твій рід, — полягає в тому, що ти відмовляєшся це визнати. Відмовляєшся визнати власні недоліки — свою жалюгідність і непривабливість! Ви не знаєте сорому! Не ховаєте своєї плоті! Не падаєте до наших ніг! Не усвідомлюєте, що ви, яких не торкнулися боги, позбавлені благословення і просвітлення, недолугі, випадкові, зайві, годитеся бути тільки рабами! Ваші надмірні амбіції — це ваш головний непрощенний гріх, якщо таким створінням, як ви, взагалі відомо, що таке гріх.

Він дуже схожий на Воганнеса — жестами, поставою. Але це наче захиріла і крихка копія Во; щось у тому, як він виляє стегнами, як схрещує руки... Вона згадує мговоста, як той по-жіночому ходив туди-сюди, явно когось імітуючи, — того, кого вона ще не бачила.

Шара ковтає і запитує:

— Хто...?

— Якщо тебе розірвати, — каже незнайомець, — то виявиться, що всередині ти порожня... Глиняна оболонка, тільки схожа на людину. Воганнесе, що ти в ній знайшов?

Незнайомець дивиться в кут кімнати.

Там на підлозі, обхопивши коліна руками, сидить Воганнес — обличчя в синцях, під оком набряк кольору жаб’ячої шкіри, на верхній губі засохла кров.

— Во... — шепоче Шара.

— Я сподівався, що вона принаймні спокуслива, — звертається до Во незнайомець. — Тоді це хоча б виправдало твою пристрасть. Але на ній так мало плоті — нема чим спокушати. Щиро кажучи, я не можу знайти в цьому створінні жодної риси, яка могла б викликати бажання. Справді не можу, братику.

Шара кліпає.

«Братику?»

Вона затинається:

— В...В...

Незнайомець повільно повертається до неї і піднімає брову.

Пам’ять підказує їй слова Воганнеса: «Він приєднався до групи паломників, коли йому було п’ятнадцять, і вирушив у похід на крижану північ, щоб спробувати знайти якийсь клятий храм».

— В... Волка? — здогадується вона. — Волка Вотров?

Він усміхається.

— А! То ти знаєш моє ім’я, маленька глиняна дитино.

Вона намагається зібратися з думками, але ті ніби п’яні.

— Я... Я думала, що ти помер...

Він сяйливо усміхається, хитаючи головою.

— Смерть — це для слабких.

— «Для тих, хто хоче пізнати мене, — цитує Волка, — для тих, хто хоче бути поміченим мною і любимим, немає надто великого болю, надто страшного випробування, надто малого покарання, через які ви не могли б пройти. Бо ви — мої діти і маєте страждати, щоб стати великими».

Волка поблажливо усміхається до Воганнеса, але відповідає йому Шара:

— «Колкаштава».

Усмішка Волки згасає, він холодно дивиться на неї.

— Книга Друга, здається, — каже Шара. — Листи до святого Морнв’єви з роз’ясненням, чому його племінника розчавило лавиною.

— І Морнв’єві стало так соромно, — мовить Волка, — що він запитав Отця Колкана, чому це сталося, і докучав йому запитаннями...

— ...допоки не відрубав собі праву руку, — продовжує Шара, — і праву ногу, виколов праве око і відрізав праве яєчко.

Волка усміхається.

— Дивно чути це від такої істоти, як ти! Ніби пташка заговорила.

— Ти хочеш сказати, — уточнює Шара, — що, катуючи, удосконалюєш нас?

— Я не катуватиму тебе. Принаймні не більше, ніж свого молодшого брата. Але так, це тебе покращило б. Ти пізнала б сором. Згас би цей гордовитий блиск в очах. Ти хоч розумієш, про що говориш?

— Готова посперечатися, ти думаєш, що Колкан живий, — каже Шара.

Волка вже не усміхається.

— Де ж ти був, містере Вотрове? — запитує вона. — Як ти вижив? Мені сказали, що ти загинув.

— О, я й справді помер, попеляста дівчинко, — каже Волка. — Помер на горі, далеко на півночі. І знову відродився.

Він перевертає руку: на його долоні мерехтять відблиски вогника свічки, хоча полум’я не видно.

— Давні дива все ще живуть у мені. — Він стискає невидиме полум’я, і світло згасає. — Це було випробування духу. Але саме для цього ми й їхали до Коваштського монастиря: випробувати себе. Всі інші померли під час паломництва. Хоча були набагато старшими за мене. Досвідченішими. Сильнішими. Вони померли від голоду або замерзли, або захворіли й загинули. Лише я йшов далі. Тільки я був гідний. Тільки я пробивався крізь вітер, сніг і скелі, щоб знайти це місце — Ковашту, останній монастир, забуту обитель нашого Отця Колкана, де він вигадував свої святі укази, щоб наставляти світ на шлях істинний. Я провів майже три десятиліття на самоті в тих стінах, харчувався недоїдками, пив талу воду... і читав. Я багато чого дізнався. — Він простягає вказівний палець, торкається чогось — ніби дверний отвір затуляє скляна панель — і проводить пальцем по її середині. Кінчик пальця біліє і впирається в щось невидиме. — Дзвіночок Метелика. Одне з найстаріших чудес Колкана. Спочатку його використовували, щоб змусити людей визнати свої гріхи, адже повітря не може проникнути ані всередину, ані назовні, і тільки на порозі смерті люди кажуть істинну правду... Але не хвилюйся. Тобі це не загрожує. — Він дивиться на Шару. — Ти знаєш, що програла? Ти і твій народ.

Шара мовчить.

— Ти це знаєш?

— Ні, — відказує Шара. — Я не уявляю, що ти маєш на увазі.

— Ще б пак. Примітив... Бо там, бачиш, я знайшов його. — Він витягує з-під балахона амулет, що висить на шиї, — терези Колкана. — Я медитував роками, нічого не чуючи. І одного дня вирішив, що медитуватиму, поки не помру або доки не почую його шепіт, бо смерть краща за цю гнітючу тишу... Я мало не помер від голоду. Може, я і справді помер. Але потім я почув його шепіт у Буликові. Я почув Отця Колкана! Він ніколи не вмирав! Він ніколи не покидав цього світу! Його ніколи не торкався ваш кадж! — Останнє слово виривається зі свирепим гарчанням; Шара бачить його жовто-коричневі зуби. — Мені було видіння: частина Буликова — істинного Буликова, Божественного Міста — збереглась і була для вас недосяжна! Прихована від вас, від усіх!

І тоді я зрозумів, що для мого народу ще є надія. Я побачив світло серед бурі: на святих і покірних чекало спасіння. Я міг повернутись і визволити всіх нас із неволі. Треба лише дістатися до нього, знайти його і звільнити... Нашого Батька. Нашого загубленого Батька.

— Як у давні добрі часи, — каже Воганнес. — Як раптом щось — біжу до татка...

Блаженна радість Волки вмить гасне.

— Заткнися! — ричить той. — Стули пельку! Закрий свій брудний зрадницький рот!

Воганнес мовчить.

Волка дивиться на нього, тремтячи від люті.

— Твій... Твій рот споганений! Чого торкалися твої губи, нечистий виплодку? Якої плоті? Жіночої? Чоловічої? Дитячої?

Воганнес закочує очі.

— Це огидно.

— Ти знав, що дефективний, — лютує Волка. — Ти завжди таким був, братику Во. З тобою завжди було щось не так — вада, яку треба вирвати з коренем.

Воганнес байдуже шморгає і витирає ніс.

— Ти навіть не виправдовуєшся?

— Я не вважаю, — відказує Воганнес, — що маю виправдовуватися.

— Батько погоджувався зі мною. Ти це знав? Якось він сказав, що хотів би, щоб ви з матір’ю померли під час твого народження! Тоді б він позбувся слабкодухої дружини і кволого сина.

Воганнес незворушно ковтає.

— Це одкровення мене анітрохи не дивує. Тато завжди був таким милим.

— Хочеш, щоб я тебе ще більше зненавидів за зневагу до батька? Але і без того більше ненавидіти неможливо..

— Мені начхати, — огризається Воганнес, — і на батька, і на весь рід Вотрових, і на Колкана! І я радий, що кадж не вбив Колкана, бо тепер, коли сайпурці розправляться з ним, як і з усіма іншими богами, я матиму нагоду видертися йому на підборіддя і насрати в рот!

Волка остовпіло дивиться на нього.

— Ти не матимеш такого шансу, — шепоче він. — Я збережу вам життя, тобі і їй, щоб Колкан сам судив вас обох і виніс вирок. Адже ти навіть не підозрював, так? Він перебував тут, у Буликові, лічив гріхи цього міста. Спостерігав за тобою. Чекав. Він знає, що ти накоїв. Я підніму Престол Світу з могили. І коли він явиться, ти пізнаєш біль, молодший брате.

Шара впізнала цю кімнату без меблів і прикрас: вона пам’ятає, як з неї сміявся мговост, як вона тицьнула свічку йому в груди, а також земляні сходи, що вели вниз...

«Я точно знаю, де ми, — думає вона, — і де Колкан».

— Він там, внизу, в залі Престолу Світу, так? — запитує вона.

Волка дивиться на неї так, ніби вона щойно дала йому ляпаса.

Воганнес хмуриться.

— У цьому брудному руйновищі?

— Ні-ні. Внизу схований справжній Престол Світу, на кілька ярдів нижче. Під нами. — Шара заплющує очі. Голову все ще туманять випари, але одна настирлива думка пробивається. — Боги любили ховатись у склі... Аганас тримала полонених у віконній шибці, а в маленькій скляній кулі влаштувала місце відпочинку. Джуков зберігав тіло святого Ківрея у скляній намистині. Опинившись там, внизу, в Престолі Світу, я шукала знаменитий вітраж, про який багато читала... але всі вікна були розбиті. Усі, крім одного, в Колкановому атріумі. І я подумала: дивно, що воно ціле, не розбите, але без візерунків і знаків.

Вона розплющує очі.

— Саме там інші боги його ув’язнили, так? Саме там Колкан перебуває вже триста років. Живий бог, закутий у скло.

— Я не зовсім розумію, про що йдеться, — бадьоро каже Воганнес, — але це вельми цікаво, Волко, хіба ні?

— Як ти збираєшся його звільнити? — запитує Шара.

Волка люто дивиться на неї, повітря виходить з його ніздрів зі свистом.

— Хіба що, — припускає Шара, — це буде просте чудо Визволення... про яке знає будь-який жрець.

— Не будь-який жрець, — хрипко зауважує Волка.

— Отже, набагато потужніше. Можливо... — Шара робить паузу. — Можливо, це якась таємниця коваштських ченців? Те, що ти знайшов у їхніх сховищах?

Волка ричить, наче його вдарили.

— Ти досі впевнений, брате, — в’їдливо цікавиться Воганнес, — що вона неповноцінна?

— А Віклов? — продовжує питати Шара. — Він теж братиме участь? Це ж саме ти ним керував, так? Це ти заманив сюди мговоста і зробив його сторожовим псом.

— Те, що сталося з Вікловим, порівняно з тим, що станеться з тобою, здасться благословенням, — огризається Волка. — Віклов, він був... Він був вірянином. Справжнім колкаштанцем. Але я не зміг йому пробачити те, що він привів тебе до Престолу Світу, і ти зрозуміла, як я знайшов Заборонене Сховище.

— І що ти зробив? — запитує Шара.

Волка знизує плечима.

— Я мав з’ясувати, як працює «Дзвіночок Метелика». Адже я ніколи не бачив його в дії. А тут Віклов... нагодився. Я нагадав собі, що ми лише інструменти в руках божих. Те, що ти ганяєшся за Вікловим, мені теж допомогло. Ти, звісно, навіть не підозрювала, що я тут, тож я мав час, щоб усе спланувати задовго до твого приїзду.

— Але я налякала тебе, хіба ні? — здогадується Шара. — Коли я приїхала, ти подумав, що треба поспішати, і напав на будинок Воганнеса, щоб змусити його віддати те, що тобі потрібно.

— Приїзд правнучки каджа засмутив би будь-якого справжнього континентальця, — мовить Волка. — А я знав, хто ти. — Він знову шкірить брунатні, як старе дерево, зуби. — Я годинами, днями дивився на портрети каджа, думав про нього, ненавидів його, мріяв опинитися там, щоб убити його, змінити хід історії, яка нас привела туди, де ми є... І, вперше побачивши тебе — твої очі, ніс, рот, — я зрозумів: минуле оживає. Я знав, що ти його родичка. А тоді вже було нескладно дізнатися, хто ти, і розповісти про це своїм землякам.

— Стривай... То це ти розкрив моє прикриття? — Вона оглядається на Воганнеса, який переводить погляд з Шари на Волку, нічого не розуміючи.

— Але вони не повстали проти тебе, не повісили тебе на ліхтарі, як я очікував, — каже Волка. — Навпаки прославляли тебе за вбивство Урава, одного зі священних дітей Колкана. Щиро кажучи, я не розумію, чи ти справді така талановита, чи всі твої недоречні появи — просто збіг обставин. Як сьогодні. Ти справді йшла нашими слідами до справжнього маєтку Вотрових чи натрапила на нього випадково?

— Тож ти був у будинку? Коли ми із Сіґрудом ходили Старим Буликовом? Ти нас бачив, — здогадується Шара.

— Якби все йшло за планом, я б обійшовся без проведення цього обряду, — каже Волка. — Але знову ж таки твоє втручання змушує мене поспішати. Ти проникла до справжнього Буликова. Ти бачила кораблі, що чекають на вас. Отже, хоч і, на жаль, вольовим рішенням, нова епоха розпочнеться сьогодні.

— Ти зараз знищиш місто своїми військовими кораблями? — запитує Шара. — Навіщо тобі взагалі потрібні летючі бойові кораблі, якщо ти звільняєш божество? Хіба Колкан не може просто ткнути в нас пальцем і перетворити на каміння?

— А навіщо нам це місто? — знизує плечима Волка. — Розумніше буде розділяти й володарювати. Сайпур — морська держава, її сила в кораблях. Наші повітряні кораблі помчать до самого Сайпуру й обстріляють його гавані та верфі — ваш богохульний народ навіть не встигне зрозуміти, що відбувається. Ми хотіли б мати більший флот, але навіть ці шість кораблів перевершують будь-яку зброю Сайпуру. Попри всю свою міць, Сайпур ніколи не очікував нападу з повітря. Ми обрушимо вогонь з хмар. Ми станемо небесними ангелами руйнування. Ми каструємо твою мерзенну країну, як вона того й заслуговує.

Це одкровення жахає її більше, ніж воскресіння будь-якого бога. «Шість шестидюймовок на кожному кораблі, — швидко рахує вона. — Всього тридцять шість гармат. За один день вони можуть розтрощити інфраструктуру і скалічити флот Сайпуру на місяці, а то й на роки. Нам би довелось битися зі зв’язаними за спиною руками».

— А знаєш, це добре, — каже Волка. — Це правильно. Світ — це наше горнило. Кожен опік нас формує. Ти пізнаєш біль. Ви обоє пізнаєте біль. Ви мусите. І понівечена плоть, позбавлена гріха, якась частина вас — хоча б якийсь шматок кістки — може бути врятована і визнана ним гідною. — Він затамовує подих. — І він побачить вас обох. Я буду гідним його ласки, віддавши йому не лише одного з найжахливіших відступників, а й нащадка людини, яка вбила богів.

Волка відходить вбік. На порозі з’являються двоє кремезних чоловіків у колкаштанських балахонах. «Дзвіночок Метелика», що його викликав Волка, зникає після слабкого ляскоту. Чоловіки підходять до Шари й Воганнеса, кидають на землю і міцно зв’язують їм руки. Шара все ще занадто млява, щоб чинити опір, а Воганнес, очевидно, сильно поранений.

— Знаєш що, Волко? — запитує Шара, коли її піднімають на ноги. — Ти тут про мене стільки всього наговорив... Хіба не знаєш, що первісні континентальці були майже такими ж брунатними, як і сайпурці? Континентальці посвітлішали просто тому, що клімат змінився і мало сонячних днів. І хоча ти так пишаєшся білою шкірою, вона не є божественною ознакою. І ти знав би це, якби читав писання інших богів, окрім Колкана. Адже він взагалі не любив згадувати про плоть, не кажучи вже про колір шкіри.

Волка намагається прийняти королівську позу.

— Шаллі завжди брешуть, — цідить він і йде геть.

Капітан Мівск Ашковскі з чудового корабля «Морнв’єва» крізь зелені лінзи захисних окулярів милується буянням світанку. Над обрієм, наче газетні заголовки, висять хмаринки. Внизу — можливо, на багато миль нижче (Мівск не впевнений) — пролітають темно-сірі поля Континенту.

Мівск порпається в кишені джемпера, дістає кишеньковий годинник і підраховує.

— Дві години! — вигукує він, перекрикуючи шалений вітер. — Дві години до берега!

Екіпаж радіє. Усі вони в грубому термоодязі, захисних окулярах і масках, прив’язані до палуби «Морнв’єви» міцними тросами; Джейкобі одного разу вже здуло з правого борту поривом вітру, але товариші затягли його назад на палубу; він побагровів, лаявся і відпльовувався.

«Дві години», — думає Мівск. Дві години до того, як він дізнається, на що насправді здатен чудовий корабель «Морнв’єва» зі своїми двадцятьма трьома членами екіпажу, шістьма гарматами і трьомастами шестидюймовими снарядами, крім як шалено швидко літати по прямій дуже високо над землею. Він навіть сумнівався, що корабель взагалі відірветься від землі, бо експерименти з Килимом Колкана не завжди вдавалися: під час першої спроби вони використали лише одну нитку, і, коли жрець, якого привів Волка, провів обряд активування, нитка піднялася так швидко, що священник не встиг відійти і йому зрізало більшу частину обличчя. «З дивами, — зауважив Волка, коли чоловік закричав, — треба поводитися вкрай обережно». Упродовж кількох місяців вони створювали конструкцію для стабілізації ниток — для «Морнв’єви» знадобилося п’ять ниток, кожна з яких піднімала вісімсот тонн, — і ще кілька місяців купували сталь, необхідну для конструкції. І весь цей час Мівск — хоч і був, як він вважав, цілком відданий справі — не вірив, що це спрацює.

І ось вони летять вище за найвищу будівлю в Аганаштані, мчать у повітрі, а їх підганяють вузькі, як мечі, вітрила й потужні крила.

«Не забувай, — нагадує він собі, — що у тебе є місія і обов’язок. Ми летимо не заради твоєї слави, Мівску Ашковські, і слави екіпажу, а заради слави Отця Колкана». Потай Мівск чекає не дочекається почути, що скаже Колкан, коли гармати обрушать вогонь на жалюгідних сайпурців, які цього разу не зможуть йому протидіяти. Уявляє, як великі жахливі верфі Аладеша перетворяться на палаючі руїни... І його серце співає.

Мівск уже, мабуть, всьоме спускається в трюм оглянути гарматне озброєння. Континентальці досі ніколи не володіли такою вогневою міццю, і поруч із гігантськими, масивними гарматами й величезними снарядами, довшими і товщими за його руку, він почувається могутнім. До того ж усе це механізовано: щоб вистрелити з будь-якої гармати, треба лише натиснути на важіль.

Мівск перевіряє три гармати лівого борту: Святий Ківрей, Святий Ошко, Святий Василь — з ними все гаразд. Потім перевіряє три гармати правого борту: Святий Шовска, Святий Оврос і Святий... — Мівск зупиняється перед святим Тошкеєм. Високий чоловік у розірваному колкаштанському балахоні притулився до гармати й дивиться в гарматний порт туди, де прорізають хмари чудові кораблі «Усина» та «Укма» — права частина їхньої маленької ескадрильї.

Капітан Мівск спантеличено дивиться на нього.

— Хто..? Хто ти?

— Я ніколи не ходив на повітряному кораблі, — відповідає чоловік. — Багато на чому ходив, але на повітряному кораблі ніколи.

Мівск хоче запитати його, чому він без форми й окулярів, де його страхувальний трос; але всі ці запитання абсурдні, адже Мівск знає, що в його екіпажі немає нікого настільки величезного... адже так?

Чоловік дивиться на Мівска; на одному оці під капюшоном чорна пов’язка.

— А він плаває, — запитує він, — як звичайний корабель?

— Ну... — Мівск озирається, не знаючи, що робити в такій ситуації. — Чому ти не на палубі, моряче? Чому не прив’язаний до щогли? Ти ж можеш впасти...

— А гармати? Вони можуть працювати в режимі «повітря-повітря»?

— Я... А що?

— Гадаю, що так. Точно. Я так і думав. — Чоловік нахиляє голову і думає вголос: — Шість гармат на борту і п’ять інших кораблів... Один постріл — один корабель. Впораюсь без проблем. — І задоволено киває. — Дякую. Приємно це знати.

Потім капітан Мівск зауважує ледь помітний рух, і йому здається, ніби він проковтнув великий шматок льоду.

Він дивиться вниз і бачить руків’я дуже великого кинджала, що стирчить у нього між ребрами. Корабель починає крутитися.

— Капітанові краще померти, — мовить чоловічий голос, — не побачивши, як гине його команда. Йди тихо і з вдячністю.

Останнє, що бачить Мівск, — це як велетень, стоячи за Святим Тошкеєм, націлює його дуло на чудовий корабель «Усина».

Їх ведуть знайомими Шарі маленькими порожніми коридорами до кімнати, де був мговост, — соляне коло і досі на підлозі — і в тунель, що веде до Престолу Світу, — він уже повністю відреставрований.

— Ви завалили цей тунель, але його нескладно було відновити, — каже Волка. — Навряд чи ти здогадаєшся, яке диво мені допомогло.

Шара не знала, що тунель сотворили чудесним способом, але тепер, подумавши, вона впевнена.

— Це «Свічка Овскі».

Волка кривиться, махає рукою і веде їх тунелем, тримаючи в долоні свій невидимий вогник. Воганнес хихикає.

«Він ще не звільнив Колкана, — думає Шара. — Може, Мулаєш... Раптом вона зможе...» І тут Шара розуміє, що Мулаєш зараз обшукує маєток Вотрова. Або укріплює посольство. Ні це, ні те їх не врятує. А Сіґруд далеко, за багато миль, біля Джукоштана. Вони самі.

Тунель веде вниз. Шара уявляє, як внизу чекає на них Колкан — глиняна людина із сірими й порожніми очима сидить у глибині печери.

— Во, мені шкода, — у темряві шепоче Шара.

— Нема за що перепрошувати, — відповідає Во. — Мені соромно, що тобі довелося познайомитися з цим маленьким мер...

— Цить, — командує один зі стражників і б’є Воганнеса в поперек, де нирка. Воганнес охає і, скулившись, бреде далі.

Вони заходять до зали Престолу Світу. Воганнес вражено охає:

— О, боги мої...

Шара хотіла б відчути таке ж захоплення, як і вперше, але зараз храм здається їй темним лабіринтом з перешіптуваннями в темних закутках.

В атріумі Колкана перед вікном стоять понад два десятки реставраціоністів, усі в колкаштанських балахонах. А поруч Шара бачить драбину.

«Це відбувається насправді».

Волка йде до сходів, що ведуть до зниклої дзвіниці Престолу. Піднімає руку — у долоні виблискує помаранчеве світло.

— Насамперед відновімо колишню велич храму, — каже він. Вказує на Шару з Воганнесом і щось бурмоче. Лунає скрип, ніби ведуть нігтем по склу. Руки Шари все ще зв’язані, але вона виставляє вперед ногу і відчуває невидиму стіну. Знову «Дзвіночок Метелика».

— Заощаджуйте повітря, — шкіриться Волка. — Цей набагато менший за попередній.

Усміхаючись, як пихатий хлопчисько, він рушає сходами на дзвіницю. Незабаром зникає з поля зору.

— Мабуть, він знайшов спосіб відновити і дзвіницю, — каже Шара.

— Цить! — шипить один з реставраціоністів.

— Кілька днів тому її засипали землею.

— Мовчати!

— І що ти нам зробиш — удариш кулаком крізь бар’єр? — в’їдливо запитує Воганнес.

Реставраціоніст стає в погрозливу позу, а потім відходить, нібито згадавши про невідкладну справу.

— Я мала здогадатися, — картає себе Шара. — Мусила це передбачити.

— Шаро, замовкни, — шепоче Воганнес. — Слухай, ти... Ти маєш якийсь козир у рукаві, так? Як завжди?

— Ну... Ні. Щиро кажучи, не маю.

— Але ж прийдуть військові, так? Помітять твою відсутність і шукатимуть?

— Можливо, але шукатимуть точно не тут.

— Гаразд, але... Шаро, будь ласка. Будь ласка, подумай! — шипить він. — Треба щось придумати! Ти мусиш, бо я точно не здатен. Я взагалі не маю жодного уявлення, що відбувається! Тож постарайся — має ж бути хоч щось!

Шара підганяє думки, але й гадки не має, як вибратися із «Дзвіночка Метелика», — вона досі не знала про його існування. І навіть якби вони вибралися, то що далі? Поранений кульгавий чоловік і одурманена дев’яностофунтова жінка проти двадцяти п’яти реставраціоністів? «Я могла би прокласти нам шлях за допомогою „Свічки Овскі“... якби знала, як нею користуватись. А я не знаю. Я лише знаю про це диво, а це не одне й те саме». Якби можна було десь сховатися — в іншому тунелі чи... ...чи зникнути.

— «Комірка Парнезі», — тихо каже вона.

— Що? — шепоче Воганнес.

— «Комірка Парнезі» — з її допомогою твій брат мене викрав. Вона поміщає людей у невидиму повітряну кишеню, яку не може побачити ні смертний, ні божество. — Вона пам’ятає: його зробив Джуков, щоб один з його священників міг потрапити в колканський жіночий монастир. Це спрацювало б ідеально.

— Тож навіть якщо з’явиться сам Колкан...

— Він нас не побачить. Ми будемо в безпеці.

— Чудово! Що ж... Чому б тобі тоді її не використати?

— Бо в мене зв’язані руки, — шепоче Шара. — А треба промовити рядок з «Джукоштави» і зробити певний жест.

— Трясця, — лається Воганнес. І дивиться на реставраціоністів. — Так. Спробуймо розвернутися...

Повільно вони повертаються спинами одне до одного. Зв’язаними руками Воганнес починає наосліп намацувати її пута.

— Хай щастить, — бурмоче Шара. — Але я думаю, що вони постаралися зв’язати якомога міцніше.

Один із реставраціоністів регоче.

— Ба, вони хочуть нас обдурити! Ну-ну, розв’яжи собі руки, якщо хочеш, ниций збоченцю. Із «Дзвіночка» тебе випустить тільки сам Отець Колкан.

— І коли він це зробить, — додає інший, — ти пошкодуєш, що не задихнувся там на смерть.

А третій ущипливо мовить:

— Мабуть, ти вперше торкаєшся жінки, Вотрове? Гадаю, що так...

Воганнес, ігноруючи їх, шепоче:

— Ти гадаєш, що мій брат може визволити Колкана?

Шара дивиться на прозору скляну панель в атріумі Колкана.

— Що ж. Я думаю, що там ховається якесь божество.

— Але... не Колкан?

— Здається, я справді розмовляла з божеством, — каже Шара. — Тієї ночі, коли вони напали на твій дім. Я бачила багато сцен з різних божественних текстів... Але вони не були зв’язними. Більше того, я бачила, що багато чудес Джукова досі діють — «Комірка Парнезі» одне з них, — тож я не впевнена, що Джуков мертвий.

Воганнес бурчить, намагаючись розв’язати вузол, який ніяк не піддається.

— То ти хочеш сказати, що... не знаєш.

— Правильно.

— Чудово.

Він продовжує смикати за мотузки. Шарі несвоєчасно спадає на думку, що це їхній найінтимніший контакт з тієї ночі, коли вбили Урава.

— Я радий, що ми разом, — каже Воганнес. — Нарешті попри все.

— Коли звільнимося, тримайся поруч, — попереджає Шара. — «Комірка Парнезі» маленька.

— Гаразд, але я хочу, щоб ти послухала... Я радий, Шаро. Ти розумієш?

Шара мовчить. Потім каже:

— Даремно.

— Чому?

— Бо коли мене розкрили... я думала, що це зробив ти.

Він перестає розплутувати вузол.

— Я?

— Так. Ти... Ти несподівано отримав усе, що хотів, Во. Усе. І ти був єдиним, хто знав, хто я така. І ми думали, що бачили тебе на ткацькій фабриці, але це був не ти. Це мав бути...

— Волка. — Вона не може його бачити, але відчуває, що Воганнес не рухається. — Але... Шаро, я б... Я б ніколи так з тобою не вчинив. Нізащо. Я б не зміг.

— Я знаю! Тепер я це знаю, Во. Але я думала, що ти хворий! Що з тобою щось не так. Ти здавався таким кволим, таким нещасним...

Вона відчуває, як Воганнес озирається.

— Можливо, ти не помилялася, — тихо каже Во. — Певно, зі мною справді щось не так. Але, мабуть, я ніколи не був правильним.

— Що ти маєш на увазі?

— Що я маю на увазі... Подивися на цих людей — людей, серед яких я виріс! — Реставраціоністи скупчилися в атріумі Колкана і стають на коліна, щоб почати молитися. — Подивись на них! Вони молять про біль, про покарання! Вони думають, що ненависть священна, а все людське буття порочне. Звісно, я виріс неправильним! Жодна людина не може стати правильною з таким вихованням!

Шара чує дзвін вдалині.

— Що це? — запитує Во.

— Треба поспішати, — відповідає Шара.

Тихо бемкає ще один дзвін.

— Чому?

Ще один дзвін. І ще один. І ще один. Усі вони мають різні тони, ніби одні дуже великі, а інші менші, але кожен з них, здається, резонує з різними частинами свідомості; у її голові виникають образи: коли б’є один дзвін, їй здається, що вона бачить гарячі каламутні болота, сплетіння ліан і китиці квітучих орхідей; коли б’є інший, відчуває запах розтопленої смоли, тирси й вапна; коли б’є наступний дзвін, вона чує брязкіт мечів, каркання ворон, войовничі кличі; б’є ще один — відчуває смак вина, сирого м’яса, цукру, крові й того, що, як вона підозрює, є спермою; наступний — чує жахливий гуркіт величезних каменів, які б’ються один об одного, і на неї обрушується величезна лавина; а коли приєднується до передзвону останній дзвін, відчуває зимовий холод у руках і мерехтливий вогонь у ногах і серці.

«У кожного божества свій дзвін, — думає Шара. — Не знаю, як він це зробив і що взагалі робить, але якимось чином Волка спромігся бити в усі дзвони Престолу Світу».

— Шаро, що відбувається? — запитує Воганнес.

— Поглянь у вікно, — каже Шара, — і побачиш.

З кожним ударом за вікном світлішає. Це золотисте сонячне світло, ніби сонце настільки яскраве, що проникає крізь усі шари землі, щоб освітити це темне, похмуре місце.

«Але сонце не може світити крізь землю, — думає вона. — Ми піднімаємося вгору».

— Він його рухає, — шепоче Шара. — Піднімає. Він піднімає Престол Світу.

Сутеніє; солдати Мулаєш у напівтемряві будують оборонні споруди на подвір’ї посольства.

Сама Мулаєш, стоячи біля воріт, спостерігає за роботою: високі білі стіни посольства із залізними парканчиками вгорі хоч і гарні, але не захистять від нападу. Посольство взагалі дуже вразливе, бо стоїть на перехресті двох головних вулиць: одна проходить уздовж стіни, а інша — через весь Буликів і впирається у ворота посольства. Крізь ґрати воріт видно центр Буликова. «Якщо Шара має рацію щодо шестидюймових гармат, — думає Мулаєш, — то вони можуть розстріляти нас з будь-якого напрямку».

Попри це Мулаєш не надто підганяє своїх солдатів, бо в глибині душі сподівається, що Шара дуже помиляється. Але коли вона чує вдалині дзвони, а тіні залізних парканчиків починають танцювати на подвір’ї, то мимоволі її рот розкривається, і з нього випадає сигарила.

Вона обертається. Сонце рухається: хоча крізь стіни Буликова воно здається дещо туманним, видно, як воно, наче крапля рідкого золота, зривається зі свого місця над обрієм і, потроху збільшуючись, пританцьовуючи і звиваючись, переміщається небом, аж поки не опиняється на заході обрію.

Мулаєш дивується: «Невже просто перед очима зник цілий день?».

Какофонія дзвонів настирливо лізе у вуха — ніби з кожним ударом вони руйнують невидимі структури й одразу ж відбудовують їх.

Один сонячний промінь проникає вниз, наче крізь завісу хмар, — утім, на небі жодної хмаринки — і висвітлює дзвіницю в центрі міста, яка яскраво виблискує.

Мулаєш і її солдати змушені відвести погляд; коли очі звикають, вона бачить, як сонячне світло — призахідне — виблискує на широкому полірованому даху. Мулаєш затуляє очі долонею, щоб не осліпнути.

У центрі Буликова височіє велетенський багато прикрашений кремово-білий собор, його дзвіниця сягає майже пів милі заввишки.

— Що це? — запитує один з її лейтенантів. — Звідки це взялося?

Мулаєш зітхає. «Ненавиджу, — думає вона, — коли панікери мають рацію».

— Агов! — кричить вона. — Будь ласка, відірвіть свої очиська від обрію і рухайте дупами — марш до роботи! Мерщій встановлюйте укріплення і гарматні батареї біля стін посольства. Покваптеся!

— Гарматні батареї? — запитує одна з її капралів. Це дівчина, якій ледь за двадцять, вона нервово витирає чоло. — Губернаторко, ви впевнені?

— Абсолютно. Тож уперед, і, якщо вас треба прискорити, я залюбки копну вас у вашу зграбну дупцю! Чого витріщаєтесь? Рухайтеся, трясця!