Місто сходів

Що посіяно

Шара лежить у ванні з теплою водою в темній лазничці, намагаючись не думати. Прозора біла білизна липне до тіла.

На її очах пов’язка, щоб не потрапляло світло, але вона все одно бачить кольорові спалахи світла і барвисті слова, а голова досі гуде і паморочиться від жахливої мігрені. Либонь, краще б вона померла від цих філософських камінчиків: похмілля після наркотиків просто пекельне.

Вона знає: їй пощастило, що вона отримує хоч якусь медичну допомогу. Лікарні Буликова переповнені пораненими та скаліченими. Лише тут, у шпиталі при губернаторській резиденції, Шарі та її товаришам змогли допомогти.

Вона чує, як відчиняються двері, і входить хтось у м’якому взутті.

Шара сідає і хрипко запитує:

— Скільки їх?

Людина повільно сідає на стілець біля ванни.

— Скільки? — перепитує вона.

Голос Пітрі відказує:

— Уже понад дві тисячі.

Шара під пов’язкою заплющує очі. Гарячі сльози течуть по щоках.

— Генерал Hyp запевняє, що це, попри все, насправді добра новина. Велика частина міста була зруйнована — ну, я маю на увазі ті місця, де з’явилися будівлі зі Старого Буликова. А потім майже всі ті нові будівлі обрушились, коли ви вбили Колкана.

— Це був не Колкан, — хрипко каже Шара. — Але, будь ласка, переходьте до суті.

— Ну, генерал Нур вважає, що дві тисячі жертв — це мало, зважаючи на кількість руйнувань. Він вважає, що ви відвернули Кол... що ви відвернули божество, сповільнили його і містяни встигли евакуюватися. І ще багато людей, як я розумію, перетворилися на якихось птахів. А через кілька годин після смерті божества всі вони почали знову перетворюватися на людей — розгублених, змерзлих і, гм, абсолютно голих.

— Не може бути.

— Але це так і було. Пагорби навколо Буликова раптово заповнилися сотнями голих людей. Переохолодження стало проблемою, хоча ми зібрали їх, одягли і лікуємо, наскільки це можливо. Нур питає, чи не могли б ви все це пояснити.

— Це звичний трюк Джукова, просто він зробив це з великою кількістю людей, — пояснює Шара. — Коли він хотів когось сховати, то перетворював його на зграю шпаків. Я припускаю, що так він рятував людей від долі, на яку їх прирік Колкан, — узяв їх під свій захист: замість загинути, вони злетіли в небо, як зграя птахів. Але чому так багато загиблих?

Пітрі кашляє.

— Більшість загинула, коли обвалилися будівлі, але багато втрат і під час евакуації... Очевидно, була паніка і штовханина.

«Яке милозвучне слово „втрати“, — думає Шара. — І як зручно, мабуть, сидіти за столом і замість загублених життів бачити цифри».

— Це трагедія, Пітрі, — каже Шара. — Надзвичайно жахлива трагедія.

— Ну, так, але... це ж був їхній бог, хіба ні? І робив те, що вони просили?

— Ні, — заперечує Шара. І, подумавши, додає: — І так.

— Генерал Нур знає, що ваша хвороба не так фізична, як психічна... але він попросив мене дізнатися, чи зможете ви все це пояснити.

— Вас підвищили, Пітрі. Вітаю.

Пітрі знову покашлює, йому ніяково.

— Ніби так. Я тепер помічник губернатора області. Через те, що майже весь персонал посольства і резиденції губернатора... нездужає.

— Ви поводилися дуже гідно під час бою. Ви на це заслужили. Як Мулаєш?

— Вона стабільна. Руку... не вдалося врятувати. Вона була повністю розтрощена. Принаймні це хоча б не права рука.

Шара стогне.

— Але Мулаєш не дуже переживає. Курить на лікарняному ліжку, і це всіх непокоїть. Але вона не слухає. А от Сіґруд...

Шара напружується. «Будь ласка, — думає вона. — Тільки не він».

— Він приголомшив усіх лікарів.

— Як це?

— Ну, насамперед тим, що він взагалі живий, — каже Пітрі. — Коли з його ран витягували осколки — цілих три фунти скла — і шрапнель, то знайшли... — Він шелестить папером, розгортаючи список. — ...чотири вістря болтів, одну кулю, п’ять дротиків — якихось екзотичних, дикунських...

«З Ківоса, — думає Шара. — Я ж іще тоді казала йому звернутися до лікаря».

— ...і шість зубів, здається, акулячих. Лікарі дійшли висновку, що більшість із них опинилися в його тілі внаслідок поранень або сутичок задовго до цієї битви.

— Так і є. Але він одужає?

— Одужає. Мабуть, йому доведеться якийсь час побути в лікарні, але — так. Він, попри все, налаштований на повне одужання, це просто неймовірно. А ще він... веселий.

— Веселий? Сіґруд?

— Ага, так. Він спитав, як мої справи; потім дав трохи грошей і попросив привести... — Пітрі знову кашляє. — ...е-е-е... жінку на ніч.

Шара здивовано хитає головою: «Властителі Морів! Залишаєш світ на кілька днів, повертаєшся — а тут все змінилося».

— Вибачте, що питаю, — продовжує Пітрі, — але генерал Нур дуже наполягав, щоб я з’ясував питання щодо божественності, або божества, або...

Вона не відповідає. Повільно сідає назад у ванну.

— Навіть якщо ви не маєте конкретних висновків... Навіть якщо у вас є лише здогадки про те, що сталося, я впевнений, що він буде радий їх розглянути.

Шара зітхає і занурюється у воду. «Хай вона змиє мої спогади, — думає вона. — Змиє все це». І підсумовує свої висновки про Джукова, який ховався у склі разом з Колканом:

— Я підозрюю, що саме Джуков божественними засобами занурив Престол Світу, щоб убезпечити свою схованку. Але перед тим як це зробити, послав одного зі своїх створінь до каджа — можливо, мговоста, — щоб той набув його подоби і здався. Коли кадж його вбив, Джуков, так би мовити, смикнув за мотузочки своїх божественних творінь, щоб вони зруйнували все ним побудоване... і все це задля того, щоб ніхто навіть не запідозрив, що він ще живий.

— Навіщо йому все це робити?

— Гадаю, це помста, — каже Шара. — Він був дуже веселим божеством, але якщо хтось переходив йому дорогу... Тоді він жорстоко помщався. Джуков знав, що у каджа є зброя, проти якої він безсилий, тому я вважаю, що він вирішив перечекати й повернутися, коли загроза мине. Не знаю, як він планував це зробити. Можливо, влаштував так, що з ним міг зв’язатися той, хто наполегливо шукав божество, — принаймні це могло б пояснити, яким чином на нього вийшов Волка Вотров. Але, як я вже казала, це лише припущення. Утім, я сумніваюся, що Джуков передбачав побічні ефекти від ув’язнення разом з Колканом.

— Що вони зростуться?

— Так. Спотворена істота, яку я бачила, сказала мені, що в’язниця була створена тільки для Колкана. Щоб залишитися там, Джукову довелося повільно, але неминуче зростатися з Колканом і, можливо, той поглинав Джукова. Вони були двома діаметрально протилежними божествами — хаос і порядок, хтивість і дисципліна... Зрештою, саме Джуков переконав інші божества ув’язнити Колкана. У підсумку з’явилось безумне розгублене створіння, яке благало мене його вбити.

— Нур хотів би отримати підтвердження, що ніякі божества більше не з’являться.

— Я можу підтвердити лише те, що ніхто не знає місцеперебування Олвос — останнього вцілілого божества. Але її ніхто не бачив уже майже тисячу років, тож я не думаю, що вона комусь загрожуватиме. Олвос, відколи зникла, не виявляла жодного інтересу до мирських справ, а це сталося задовго до народження каджа.

— А ще... ми хотіли би отримати підтвердження, що той приплив чудесної сили, який ви відчули завдяки філософським камінчикам, неможливо повторити.

— Щодо цього я не впевнена... Але, либонь, так і є. Божественність полишає Континент, а це означає, що філософські камені відкривають доступ до все меншої і меншої сили.

— І це все, що було потрібно в часи розквіту Континенту? Прийняти жменю пігулок, щоб досягти божественної сили?

Шара усміхається.

— Нагадаю, якщо ви забули: божество ледь не розчавило мене, як комаху, щойно я привернула його увагу. Мою силу аж ніяк не можна було порівняти з божественною. Але саме так тут і було: є записи про те, що жерці та послідовники, прийнявши велику кількість філософських каменів, творили неймовірні чудеса і часто незабаром після цього помирали. — Вона потирає чоло. — Щиро кажучи, я їм майже заздрю.

Пітрі якийсь час мовчить. Потім каже:

— Газети в Аладеші... Вони думають, що ви ге...

Шара його зупиняє:

— Не треба.

— Але ж вас прослав...

— Я не хочу цього чути. Вони й гадки зеленої ні про що не мають. Їм варто було б не святкувати, а оплакувати жертви. Так, загинули переважно континентальці. Так, ці континентальці — розгублені, введені в оману — звільнили свого бога і попросили його напасти на нас. Але мене до цього багато разів запитували, чи можемо ми якось допомогти Континенту. Думаю, коли я почула ці благання, було вже занадто пізно. Мене попереджали, що це станеться, але я погодилась на бездіяльність згідно з нашою зовнішньою політикою.

— Нур прагне допомогти тим, хто вижив, головна дипломатко. Сайпур допоможе Буликову це пережити.

— Пережити, — каже Шара, знову занурюючись. — Пережити — а що далі?

Вода заповнює її вуха, омиває обличчя, але їй здається, що крізь хлюпання і плюскіт вона чує голос Ефрема Панґюя — так, це одна смерть серед тисяч, але його смерть переслідуватиме її до кінця життя.

Три дні по тому Шара разом із виконавчим комітетом генерала Нура об’їжджає місця проведення відновлювальних робіт. Броньовик підстрибує і деренчить, їдучи розбитими дорогами міста. Через це головний біль, який лише трохи відступив, знову посилюється. Вона змушена носити темні окуляри, бо сонячне світло все ще ріже очі, — лікарі сказали, що це, можливо, не мине. Вона відреагувала досить спокійно: «Я бачила те, що не мала бачити, і за це покарана».

— Запевняю: вам необов’язково їхати, — каже генерал Нур, не приховуючи роздратування. — У нас все під контролем. А вам треба одужувати, головна дипломатко Комайд.

— Мій обов’язок як головного дипломата Буликова, — заявляє Шара, — дбати про добробут ввіреного мені міста. Я їздитиму туди, куди захочу. До того ж маю деякі особисті нагальні справи.

Побачене розриває їй серце: батьки і діти в бинтах, польові шпиталі, переповнені пораненими, халабуди, довгі ряди дерев’яних трун, деякі зовсім маленькі...

І Во десь серед жертв цієї бійні.

«Якби я знайшла Волку раніше, — думає Шара, — цього б не сталося».

— Це схоже на Бліц, — каже вона. — Так було після Бліца.

— Ми попереджали, — тихо мовить Нур в одному з наметових таборів, — що вам не сподобається те, що ви побачите.

Шара погоджується.

— Я знала, що мені не сподобається. Але побачити це — мій обов’язок.

— Не все так погано. Нам допомагають місцеві жителі, — Нур вказує на відділення польового шпиталю, де працюють босі, з поголеними головами континентальці у блідо-помаранчевих балахонах. — Ці люди просто кишать у наших наметових містечках і в деяких ситуаціях повністю беруть на себе відповідальність. Мушу сказати, що вони — неоціненний дар. Дуже нам допомагають, поки ми чекаємо на допомогу з Аладеша.

Одна з олвоштанських черниць, невисока огрядна жінка, повертається до Шари і низько вклоняється.

Шара кланяється у відповідь. І помічає, що плаче.

— Головна дипломатко, — стурбовано звертається Нур. — Ви..? Хочете, щоб ми відвезли вас назад?

— Ні-ні, — заспокоює Шара. — Усе гаразд. — Вона підходить до олвоштанської черниці, знову вклоняється і каже: — Дуже дякую вам за все, що ви робите.

— Нема за що, — відповідає та, доброзичливо усміхаючись. У неї великі очі якогось дивного кольору — червоно-коричневі, наче жаринки. — Будь ласка, не плачте. Чому ви плачете?

— Я просто... Це так добре, що ви прийшли на допомогу, адже ніхто вас не просив.

— Але нас попросили, — заперечує черниця. — Нас покликало страждання. Ми мусили прийти. Будь ласка, не плачте. — Вона бере Шару за руку.

Її долоні торкається щось сухе і квадратне. «Записка?»

— Однаково дякую, — каже Шара. — Щиро вам дякую.

Монахиня вклоняється на прощання, і Шара знову приєднується до команди Нура. Залишившись на самоті, вона швидко виймає з кишені записку черниці:

«Я ЗНАЮ ДРУГА ЕФРЕМА ПАНҐЮЯ.

ЗУСТРІНЕМОСЯ СЬОГОДНІ О ДЕВ’ЯТІЙ ВЕЧОРА БІЛЯ ВОРІТ ГУБЕРНАТОРСЬКОЇ РЕЗИДЕНЦІЇ, І Я ВІДВЕДУ ВАС ДО НЬОГО».

Шара підходить до вогнища, що палає в наметовому містечку, і кидає в нього записку.

У сільській місцевості за межами Буликова зимно, але вже не так холодно, як раніше. Від подиху все ще здіймається пара, проте хмаринка вже менша, і Шара розуміє, що наближається весна. «Пори року змінюються навіть попри смерть божеств».

Округлі пагорби за стінами губернаторської резиденції м’яко осяяні зорями. Місяць за хмарами — біла пляма; дорога — стрічка кістяного кольору.

У темряві лунають кроки. Шара підводить очі й переконується, що охорони немає.

— Ви тут? — запитує вона.

У відповідь чує шепіт:

— Ідіть туди.

На узліссі з’являється і швидко зникає вогник свічки.

Шара йде туди, де бачила світло. Незнайомець відкидає капюшон — виблискує поголена голова. Наблизившись, вона впізнає монахиню зі шпиталю.

— Хто ви? — запитує Шара.

— Друг, — відповідає черниця. Жестом запрошує Шару підійти ближче. — Дякую, що прийшли. Ви сама?

— Так.

— Добре. Я проведу вас. Будь ласка, не відставайте. Цією дорогою мало хто ходить, вона може бути небезпечною.

— До кого ви мене ведете?

— До іншого друга. Я бачу, що у вас багато запитань. І знаю того, хто може відповісти на деякі з них. — Вона повертається і веде Шару в ліс.

Вони йдуть, місячне світло легенько торкається плечей черниці.

— Можете ще щось мені розповісти?

— Я могла б розповісти дуже багато, — каже монахиня. — Але вам це ніяк не допоможе.

Шара злиться, але змушує себе йти слідом.

Стежка вигинається, звивається, повертає. Шара вже сумнівається, що правильно вчинила, погодившись на зустріч за межами резиденції губернатора; потім зауважує, що ліс набагато більший, ніж їй здавалось...

Стежка веде вгору. Вони обережно переступають через кам’янисті рови, вапнякові русла струмків, пробираються крізь густий сосняк.

Шара думає: «Коли вони посадили тут сосни?».

Вона важко дихає, утворюючи великі хмари пари. Жінки виходять на вершину кам’янистого пагорба, і Шара бачить засніжений пейзаж кольору слонової кістки. «А я думала, що стає тепліше...»

— Що це за місце?

Монахиня, не озираючись, жестом закликає слідувати за нею. Її босі ноги залишають крихітні сліди на снігу.

Вони йдуть замерзлими пагорбами, по льоду переходять річку. Довкола алебастровий, безбарвний світ: завитки і штрихи місячного світла на льоду на чорному тлі. Але попереду в сосновому лісі мерехтить яскраво-червоний вогонь.

«Я знаю це місце, — думає Шара. — Я про нього читала».

Вони наближаються. Біля багаття лежать колоди замість лавок, а до стовбура дерева притулена кам’яна поличка, на якій стоять маленькі кам’яні горнятка і грубий бляшаний чайник. Шара очікує, що, можливо, хтось вийде до них з-за дерева, але нікого немає.

— Де ж вони? — запитує Шара. — І де той друг, з яким ви обіцяли мене познайомити?

Черниця підходить до кам’яної полиці й наливає рідину у два горнятка.

— Вони ще не прийшли? — запитує Шара.

— Вони вже тут, — відповідає черниця. І знімає мантію. Її спина оголена: під мантією на ній немає нічого, крім хутряної спідниці.

Вона повертається й подає Шарі горнятко: воно гаряче, ніби грілося на вогні. «Але ж вона щойно тримала його в руці», — думає Шара.

— Випий, — пропонує черниця. — Зігрійся.

Але Шара не п’є. Вона підозріло дивиться на жінку.

— Ти мені не довіряєш? — запитує та.

— Я вас не знаю.

Черниця усміхається.

— Ти впевнена?

Світло багаття висвітлює її очі, які спалахують, наче жовтогарячі коштовні камені. Навіть коли вона відходить від вогню, її обличчя осяяне теплим тремтливим світлом.

Світло в темряві.

«Ні, — думає Шара. — Ні. Ні, цього не може бути».

— Олвос? — шепоче вона.

— Розумниця, — усміхається та і сідає.

— Як... Як? — питає Шара. — Як???

— Ти ще не скуштувала, — каже Олвос. — Спробуй. Це смачно. Шара, спантеличена, відпиває з кам’яної чашки і визнає, що богиня має рацію: напій теплий, пряний, приємний і гріє, ніби жаринка в животі. Раптом вона розуміє, що їй знайомий цей смак:

— Стривай... Це гербата?

— Так. «Сірланґ», із Сайпуру. Я сама її дуже люблю. Хоча дуже важко дістати гарний чай.

Шара витріщається на неї, на горнятко, на вогонь, на ліс у Олвос на спиною. Потім вимовляє:

— Але я... Я думала, що ти пішла.

— Я пішла, — погоджується Олвос. — Озирнися навколо себе. Ти бачиш Буликів? Ні. Тож я справді пішла, і рада, що так зробила. Мені тут добре, подалі від галасу, наодинці зі своїми думками.

Шара мовчить і думає: «Невже після всього я потрапила просто в пастку?».

— Ти зараз думаєш, — каже Олвос, — чи не привела я тебе сюди, щоб помститися.

Шара не може приховати своєї тривоги.

— Так, я пішла, але я все ще богиня. І це моє володіння. — Олвос поплескує колоду, на якій сидить. — Я ніколи його не втрачу. І серця тих, хто приходить сюди до мене, мають бути відкритими. Ти думаєш, Шаро Комайд, правнучка Авшакти сі Комайд, останнього каджа Сайпуру, чи не виманила я тебе з Континенту — одну, без охорони, — щоб знищити за злочини твоєї родини, твої особисті злочини, незліченні біди і руйнування, яких завдали ваші війни і закони. — Очі Олвос яскраво блищать, наче вогняні кільця, напівприховані повіками; потім вогонь в них тьмяніє. — Але це, на мій погляд, було б нерозумно. Дуже нерозумно, безглуздо, марно. І я трохи розчарована, що ти підозрюєш мене в таких намірах. Адже я покинула світ, коли Континент вирішив створити свою імперію. Не тільки тому, що це було неправильно, а ще й тому, що це було дуже недалекоглядне рішення: час має властивість змушувати платити за будь-яку легковажність... навіть якщо помилились божества.

Шара все ще намагається усвідомити реальність того, що відбувається: Олвос так сильно відрізняється від її уявлень про божество, що вона в розпачі, адже та поводиться радше як рибалка чи швачка, ніж як богиня.

— Тому ти покинула Континент? Бо не погоджувався з Великою Експансією?

Олвос набиває довгу тонку люльку. Підносить її до вогню, розкурює і спостерігає за Шарою, ніби гадаючи, як вони порозуміються.

— Ти читала записи містера Панґюя, так?

— Т-так. Як ти..?

— Тоді ти знаєш: він підозрював, що розум божеств, так би мовити, не завжди їм належить.

— Він думав, що... що відбувається якесь підсвідоме голосування.

— Це грубо, — зауважує Олвос. — Але досить точно. Ми є — або були — божествами, Шаро Комайд: ми черпаємо силу з сердець, умів і вірувань людей. Але перед тим, з чого черпаєш силу, ти безсилий. — Олвос кінцем своєї люльки малює на землі півколо. — Люди вірять у бога. — Вона домальовує коло. — І бог каже їм, у що вірити. Це як кругообіг води, що стікає в океан, потім випаровується, піднімаючись в небо, і там перетворюється на дощ, який падає і знову стікає в океан. Але відмінність у тому, що ідеї мають вагу. Вони мають імпульс. Щойно зародившись, ідея поширюється і росте, стає все важчою і важчою, аж поки їй не можуть протистояти навіть божества. — Олвос дивиться у вогонь, стираючи бруд з люльки великим і вказівним пальцями.

— Які саме ідеї? — запитує Шара.

— Вперше я помітила це у Ніч Зібрання. Я відчула, що в мене вселилися чужі ідеї, думки і спонукання. Я чинила не так, як хотіла, а як мусила, — ніби була персонажем в історії, яку писав хтось інший. Тієї ночі я, як і решта божеств, вирішила об’єднатися, заснувати Буликів і жити мирно — принаймні так, як ми уявляли собі мирне співіснування... Але це мене дуже занепокоїло.

— Тоді як ти змогла піти? — запитує Шара. — Якщо ти була зв’язана бажаннями твоїх послідовників, як вони дозволити тобі покинути світ?

Олвос кидає на Шару глузливий погляд: «Хіба ти сама не здогадуєшся?».

— Якщо тільки, — здогадується Шара, — твої люди самі не попросили тебе піти...

— А вони попросили.

— Але чому?

— Ну, я думаю, що досить добре з ними попрацювала, — з гордістю мовить Олвос. І дивиться на горнятко Шари. — Ти вже все випила?

— Гм... Так.

— Боги мої. — Вона хитає головою і доливає Шарі ще гербати. — Цього вистачило б, щоб повернути коня з того світу. Ну, та менше з тим... Якщо діяти правильно — а ти, як політик, напевно, це розумієш, — ситуація стабілізується. Я дуже рано навчилась не говорити зі своїм народом зверхньо, а спускатися до людей, бути поруч, показувати їм, як діяти, а не наказувати. І запропонувала їм робити те саме. Навіщо товстелезна книга приписів, що робити, а що ні? Потрібні лише досвід і дія. Але коли я почала відчувати цей... цей імпульс всередині себе — ці ідеї, які штовхали мене і погрожували потягнути за мною і мій народ, — я порадилася зі своїми найближчими послідовниками, і вони просто... — Олвос радісно і здивовано усміхається. — ...просто сказали, що я їм більше не потрібна.

— Ти жартуєш?

— Ні, — каже Олвос. — Стосунки людства з божествами — це взаємна віддача і прийняття, і ми дійшли згоди розійтися. Але така стратегія — усталити спосіб мислення і просто самоусунутися — не завжди дає добрі результати. — Вона хитає головою. — Бідолашний Колкан... Він ніколи по-справжньому не розумів ні себе, ні своїх людей.

— Він говорив зі мною, — нагадує Шара. — Сказав, що ти була йому потрібна.

— Так, — сумно каже Олвос. — Ми з Колканом були першими божествами. І, гадаю, першими, хто по-справжньому зрозумів, як це працює. Але Колкан завжди мав проблеми з управлінням процесом. Він зазвичай дозволяв своїм людям говорити йому, що робити, — я здалеку спостерігала, як він сидів і слухав їх... Як я і казала їм усім перед тим, як піти, це добром не закінчилось.

— То ти вважаєш, що Колкан не був повністю відповідальним за свої вчинки?

Олвос пирхає.

— Люди дивні, Шаро Комайд. Вони цінують покарання, бо вважають його визнанням важливості своїх вчинків. Адже навіщо карати за те, що не є важливим? Подивись на колкаштанців — вони думають, що весь світ створений лише для того, щоб соромити, принижувати, карати і спокушати їх... Це все для них, заради них! Світ сповнений гидоти, болю, але все це задля того, щоб вони страждали! Тож Колкан просто дав їм те, що вони хотіли.

— Це просто... безглуздя.

— Ні, це марнославство. Я спостерігала збоку, як таке ж марнославство штовхало інших божеств на шляхи, які привели б до загибелі їх самих і їхніх народів, — марнославство, про яке я попереджала, але вони мене проігнорували. Це марнославство не нове, міс Комайд. І воно не зникло, коли ми, божества, покинули світ. Воно просто перемістилось.

— Ти маєш на увазі — переїхало до Сайпуру?

Олвос хитає головою з боку в бік — мовляв, і так, і ні.

— Але зараз — переломний етап історії; ми можемо або прислухатися до свого марнославства і продовжувати йти звичним шляхом... або ж обрати новий шлях.

— То ти прийшла до мене, щоб спробувати це змінити? — запитує Шара.

— Ну, — відповідає Олвос, — ти не перша, до кого я звернулась...

У вогнищі щось лопається; здіймаються іскри, витанцьовують і шкварчать, падаючи на землю.

— Ти зверталася до Ефрема, так? — запитує Шара.

Олвос ствердно киває.

— Ти підійшла, коли він робив замальовки на березі річки, і поговорила з ним.

— Я зробила набагато більше, — зізнається Олвос. — Іноді я втручаюся, Шаро Комайд. Ну, може, не зовсім втручаюся — краще сказати «підштовхую». Ефрему я допомагала, спрямовуючи його дослідження в потрібному напрямку, — він і сам вважав цей напрямок найважливішим, — і час від часу перевіряла, як у нього справи.

— Він би залюбки поспілкувався з тобою, як я зараз.

— Не сумніваюсь. Він був такою світлою, співчутливою людиною; я сподівалася, що він знайде спосіб відвернути невдоволення, яке накопичувалось. Але, здається, я помилялась. Певно, таку застарілу лють можна викорчувати лише насильством. Хоча я все ще сподіваюся, що ми все ж таки зможемо це спростувати.

Шара допиває гербату і згадує те, що насамперед стурбувало її, коли вона читала щоденник Панґюя.

— Це ти поклала йому на стіл записки солдата каджа? Бо я знаю: Ефрем нізащо не пропустив би такий важливий документ.

Олвос розпачливо киває.

— Так, я. І це, можливо, моя найбільша помилка. Я сподівалася, що він зрозуміє, що зміст цих спогадів має залишитися в таємниці. Але він не зрозумів. Вважав, що цією інформацією треба поділитися з усіма... Він не приховував правди — хіба що сам її не бачив. Це було його найбільшою чеснотою, і саме через це він загинув.

— Але... але що в тих записах настільки важливе? — запитує Шара. — Згадка про чорний свинець?

Олвос відкладає люльку.

— Ні-ні. Ну, частково... Хочу запитати, міс Шаро Комайд, ти ніколи не цікавилась, як твоєму прадідусеві вдалось отримати чорний свинець?

— Ну, він робив досліди на своїй домашній джинніфрітці, так?

— Так, — похмуро каже Олвос. — Це правда. Але навіть якщо так, шанси на створення такої речовини були вкрай малоймовірні, хіба ні?

Шара перебирає в голові все, що запам’ятала, але відповіді не знаходить.

— А тобі не здається, — повільно запитує Олвос, — що створення чорного свинцю було нічим іншим, як справжнім дивом?

Це слово зрушує з місця камінь в її свідомості, і він падає в море думок.

Ефрем писав: «Ми мало знаємо про каджа. Ми навіть не знаємо, ким була його мати».

— Не всі здатні творити чудеса, — визнає Олвос.

Між деревами пробігає легкий вітерець, і вугілля яскраво спалахує.

Зі щоденника Ефрема: «Слуги-джинніфріти стелили ліжка своїм господарям, подавали їм їжу, вино... Навіть не уявляю реакції публіки, якби стало відомо, що каджа так обслуговували».

Колода ліниво перевертається у вогні, як кит у морі.

А слова Джукова: «Мій власний нащадок, мій родич із благословенних повстав проти нас і різав нас, як овець!».

Сніжинки, кружляючи, спускаються і тихо вмирають у вогні.

— Благословенні були легендарними героями, Шаро Комайд, — тихо каже Олвос. — Нащадки богів і смертних, до яких світ мусив пристосовуватися.

У Шари голова йде обертом.

— Ти... Ти ж не хочеш сказати...

— Гадаю, ніхто не здогадався, ким була його мати, — задумливо зауважує Олвос, — бо ніхто такого навіть уявити не міг.

— Її звали Ліша, — тихо розповідає Олвос. — Як нащадок божеств, вона мала певну силу. Була милою: м’якосердою, спокійною, не надто розумною, але чуйною... і дуже прагнула допомогти своєму батькові. — Вона смокче люльку. — Джуківські жерці хотіли заручитися підтримкою Сайпуру, бо саме сайпурська кукурудза та виноград тримали Джукоштан на плаву. Тож Джуков запропонував на якийсь час віддати в прислужниці, — Олвос кривиться від огиди, — свою доньку тому сайпурцю, який найкраще з цим упорався б. Про секс не йшлося: це мало бути суто рабство. Але сталося те, чого Джуков не очікував: вона і чоловік, якому її віддали, врешті-решт закохалися.

— Вони тримали це в таємниці. Вона залишалася його... його служницею. — Шара відчуває, як в Олвос наростає холодна лють. — А природу походження істоти, яку вона народила, вважали настільки небезпечною і жахливою, що вирішили її приховати навіть від дитини.

Шарі стає зле.

— Кадж, — шепоче вона.

— Так. Його батько помер, коли він був ще малим. Йому не сказали, що божественна служниця в домі — це його мати. Мабуть, тому він зневажав усе божественне; а його мати — мила, м’якосерда і не надто розумна — не хотіла його засмучувати. А потім стався Маглідеші. — Щось падає на сніг і шипить: Шара бачить, що це гаряча сльоза зі щоки Олвос. — І Авшакта сі Комайд вирішив, що треба щось робити.

Олвос намагається продовжити, але не може.

— Отже, він катував власну матір, — здогадується Шара, — щоб дізнатися, яким чином вбити богів.

Олвос мовчки киває.

— І хоча він не знав, що був благословенним, саме тому зміг створити бажане і підкорити Континент.

— Звісно — після того, як йому вдалося вбити свою жалюгідну служницю.

Шара заплющує очі. Це нестерпно жахливо.

— Я так довго тримала це в собі, — каже Олвос. — Містеру Панґюю я тільки натякнула, але прямо не казала нікому. Утім, вважаю, що добре поговорити про це. Нарешті розповісти про те, що сталося з моєю донькою.

— Твоєю донькою? Маєш на увазі, що ти і Джуков...

— Він був дуже чарівним чоловіком, — зізнається Олвос, — і, хоча я бачила, що він зовсім божевільний, мене все одно вабило до нього.

— Я розумію, — тихо каже Шара.

— Джуков не був дурнем і, коли вторглися війська каджа, зрозумів, що через власну гордість і зарозумілість породив загибель Континенту та інших богів. Перед тим як сховатися у в’язниці Колкана, він жорстоко помстився: наостанок послав фамільяра, щоб той розповів цьому страшному загарбникові правду про його походження.

— Після убивства Джукова у каджа розпочалася страшенна депресія і він допився до смерті, — здогадується Шара.

— Гіркота породжує гіркоту, — резюмує Олвос. — Сором породжує сором.

— Пожнеш те, що посіяв, — відлунює її думки Шара. — «Що посієш, те й пожнеш».

Олвос усміхається:

— Приємно, що ти цитуєш мої слова, — і продовжує вже без усмішки: — Я так довго жила з цим знанням... І всі ці роки знала, що баланс сил у цьому світі, у цій прекрасній новій країні, що культивує технічний прогрес, тримається суто на брехні. Сайпур і Континент ненавидять один одного, навіть не здогадуючись, що кожен з них тепер є продуктом іншого. Вони не існують окремо — їхні долі тісно переплелися. Коли приїхав Ефрем, я вирішила, що настав час розкрити цю таємницю. Але ти ж розумієш, що це означає... для тебе.

Шарі стає важко дихати. Кров пульсує у скронях і за вухами.

— Так, — тихо каже вона. — Це означає, що я... і моя родина...

Вогнище таке гаряче, що їй здається, ніби її очі закипають.

— ...що в нас тече кров божеств.

— Так.

— Ми є... Ми — ті створіння, яких найбільше боїться наша країна.

— Так.

— І саме тому Колкан і Джуков думали, що я — це ти.

— Мабуть, так.

Шара плаче — не від горя, а від люті.

— І все... Значить, все, що я зробила, було не моєю заслугою?

— Не твоєю?

— Адже світ змінюється, пристосовуючись до благословенних, хіба ні? Він допомагає їм досягати великих цілей не через їхні зусилля і здібності, а завдяки їхній природі. Невже все, що я зробила, не має значення?

Олвос затягується люлькою.

— Ти, звісно, забуваєш, що природа благословенних розмивається з покоління в покоління. Іноді дуже швидко. — Вона оглядає Шару з ніг до голови мерехтливими очима. — Ти вважаєш своє життя легким, міс Комайд?

Шара витирає очі.

— Н-ні.

— Ти отримала все, що хотіла?

Вона згадує, як Во впав на землю, блідий і нерухомий.

— Ні.

— Ти думаєш, — запитує Олвос, — що найближчим часом це зміниться?

Шара хитає головою. «Якщо моє життя і зміниться, — думає вона, — то я готова заприсягтися, що все тільки набагато погіршиться».

— Ти не є благословенною, Шаро Комайд, — констатує Олвос. — Хоч ти й далека родичка богів, мене і Джукова, світові до тебе байдуже — так само, як і до решти. Вважай, що тобі просто щастить. Але щодо інших твоїх родичів... З ними все не так просто.

Холодний вітер торкається Шариної шиї.

У вогнищі знову щось тріщить; вистрибують і танцюють іскри.

— Зрозуміло, — каже Шара.

Олвос пильно спостерігає за нею з-під повік.

— Я розповіла тобі досить багато, Шаро Комайд. Про це мало хто знає чи навіть здогадується. Цікаво, що ти збираєшся робити з цією інформацією?

У голові Шари, петляючи і вибухаючи феєрверками, вирують лють, жалість, горе і смуток, але з усього цього хаосу — з безладних кружлянь і шалених погонь — виринає ідея.

Олвос киває.

— Добре. Либонь, я була мудрішою, ніж думала. Божества не завжди свідомі себе — мабуть, ми лише знаряддя в руках долі, як і прості смертні... можливо, що я вибрала Ефрема тільки заради того, щоб ти потрапила до мене.

Шара уповільнює дихання.

— Мабуть, мені час повертатися.

— Гаразд, — каже Олвос. Вона вказує чубуком люльки на проміжок між стовбурами двох дерев. — Пройшовши тут, одразу опинишся у своїй спальні. Якщо хочеш, іди.

Шара підводиться і, вагаючись, дивиться вниз на Олвос.

— Чи побачу я тебе коли-небудь?

— А ти хочеш побачити мене знову?

— Я... Гадаю, мені було б приємно.

— Що ж... Думаю, обидві ми знаємо, що якщо ти зробиш вибір, на який я сподіваюсь, і досягнеш успіху, твій шлях відведе тебе далеко від цих берегів. Я не хочу покидати це місце — я не кажу своїм послідовникам, що робити, але приємно за ними спостерігати. — Вона постукує люлькою по пальцю. — Але якщо ти колись повернешся, ми могли б побачитися.

— Добре, — каже Шара. — У мене є ще одне запитання.

— Слухаю?

— Звідки ти взялася?

— Я?

— Ти й інші божества — всі ви. Звідки ви? Ви існуєте лише тому, що люди вірять у ваше існування? Чи ви є чимось... окремим?

Олвос похмурніє і замислюється.

— Це... складно. Вона облизує зуби. — Божества мають дуже дивну здатність змінювати реальність. Ти це знаєш?

— Звісно.

— Але не тільки вашу реальність. Не тільки реальність своїх народів, а й свою власну. Щоразу, коли люди вірили, що я виникну в певному місці, я саме там і з’являлась. Це було так, ніби я ніколи доти не з’являлась деінде, і я не пам’ятала, якою була раніше. — Вона переводить подих. — Я — Олвос. Я витягла золоту жаринку світу з вогню власного серця. Я створила зорі з власних сліз, оплакуючи сонце, коли настала перша ніч. А народилась я, коли згустилася вся темрява світу, яка важко ворушилась, зіштовхувалася сама із собою і нарешті викресала іскру — мене. Це все, що я знаю. Не знаю, ані ким я була до того, ані як про це дізналася. Хотіла зрозуміти, звідки взялася первісно, але історія, як ти знаєш, дуже схожа на гвинтові сходи, які створюють ілюзію підйому, але ніколи нікуди не ведуть.

— Але чому в сайпурців ніколи не було своїх богів? Нам просто не пощастило?

— Ти бачила, що сталося, Шаро, — каже Олвос. — І знаєш свою історію. Невже й досі вважаєш, що сайпурцям не пощастило не мати богів? — Вона підводиться і цілує Шару в чоло. Її губи такі гарячі, що майже обпікають. — Я б порадила тобі, дитино моя, йти назустріч удачі. Але думаю, що ти зробиш свій власний вибір.

Шара відходить від вогнища і проходить між двома деревами.

А коли обертається, щоб попрощатися, бачить через плече лише глуху стіну своєї спальні. Вона знову розгублено обертається — і бачить власне ліжко.

Шара сідає на ліжко і замислюється.

— Тур’їн, — шепоче Шара. — Тур’їн!

Мулаєш гмикає і кліпає очима.

— Властителі Морів! — хрипко каже вона. — Я рада, що ти до мене завітала, але чи обов’язково було робити це о другій годині ночі?

Мулаєш уже не та здорова і енергійна жінка, яку Шара знала ще кілька днів тому: за час перебування в лікарні вона сильно змарніла, а під очима досі синці. Ліва рука трохи нижче ліктя закінчується куксою, туго обмотаною бинтами. Вона бачить, як Шара на неї дивиться.

— Сподіваюся, це, — Мулаєш піднімає скалічену руку, — не завадить мені плавати на Джавраті. І принаймні у мене все ще є рука, якою я можу тримати кухоль.

— З тобою все гаразд?

— Так, все гаразд. А ти як, дівчинко? Нібито... жива. Це вже добре. А чорні окуляри, як на мене, тобі личать...

— Я жива, — каже Шара. — І, Тур’їн, я б хотіла, щоб... щоб із тобою цього ніколи не...

— Облиш, — відмахується Мулаєш. — Я сама таку ж промову виголошувала, як ти зараз. Але тоді я зверталася до хлопців і дівчат, які — я точно знала — не виживуть. Я жива. І за це вдячна. І ти ні в чому не винна. Зате я тепер маю вагому причину просити про переведення.

Шара слабо усміхається.

— Мене ж переведуть, так? Домовленість про Джаврат все ще в силі?

— Цілком імовірно, — обережно обіцяє Шара.

— Це схоже на пункт про розірвання угоди. А я не підписувала ніякої угоди. Я пам’ятаю, що сказала: «Якщо я зроблю це, то мене переведуть на Джаврат», — і пам’ятаю, що ти відповіла: «Добре». Можливо, ти пам’ятаєш цю розмову інакше?

— Я попросила посприяти деяких керівників середньої ланки в Міністерстві, — зізнається Шара.

— Ну, відчуваю, що зараз буде «і» або «але»...

— А ще, — Шара насуває окуляри на ніс, — за дві години я сідаю на потяг до Аганаштана, а завтра відпливаю додому, в Аладеш.

— І? — підозріло запитує Мулаєш.

— Якщо я зникну... тобто якщо мене таємно ліквідують — під час цієї подорожі або щойно я прибуду в Сайпур, — то за кілька місяців ти точно опинишся на Джавраті.

— Якщо тебе... що?

— Проте якщо я переживу цю подорож, — продовжує Шара, — то багато чого зміниться.

— Наприклад?

— Наприклад, Міністерство закордонних справ.

— Яким чином?

— Ну, насамперед, воно, мабуть, перестане існувати.

Неподалік хтось кашляє.

— Ти впевнена, що не вдарилась головою під час...

— Здається, ми виконували одне й те саме завдання, Тур’їн, — каже Шара. — Ти не мала втручатись у справи Буликова — ніщо не мало змінюватися. А я постійно втручалась у справи Континенту, але з метою, щоб усе й надалі було таким, як є: Континент залишався б украй бідним, а всю торгівлю вів Сайпур. «Залишити Континент континентальцям», — з пам’яті цитує Шара. — Тобто щоб він був бідним, диким і нікому не потрібним.

— Не треба мені розповідати про нашу політику. Я змарнувала двадцять років свого життя на її впровадження. То що ти хочеш зробити?

— Я хочу це змінити. І для цього мені знадобляться союзники на Континенті, — щиро каже Шара.

— От лайно!

— А особливо тут, у Буликові.

— Трясця!

— І найбільше мені потрібна підтримка, — веде далі Шара, — генерала Тур’їн Мулаєш.

— Я насамперед губернатор, а моє військове звання — полковник.

— Якщо я виживу і зроблю те, що запланувала, — каже Шара, — це зміниться.

Мулаєш кліпає і глухо сміється.

— Хочеш зробити з мене Саґрешу при каджі? Я ж казала, що мене не цікавить просування по службі. Я виходжу з гри.

— А я збираюся повністю змінити гру, — зізнається Шара.

— Властителі Морів... Ти це серйозно?

Шара глибоко вдихає.

— Авжеж. Я не знаю, наскільки радикально мені вдасться все змінити, але планую спробувати і зробити якнайбільше. Минулого тижня Міністерство підвело Буликів. Воно підвело тебе, Тур’їн. І тисячі людей загинули.

— Ти... Ти справді думаєш, що зможеш? Ти справді думаєш, що не поводишся, як... — Мулаєш хихикає. — ...як дико, курва, наївна ідіотка?

Шара знизує плечима.

— Минулого тижня я вбила бога. Порівняно з цим таке завдання не здається надто складним, хіба ні?

— Що ж, гадаю, ти маєш рацію.

— Ти допоможеш мені, Тур’їн? Ми з тобою роками, як рабині, прислужували політикам. А я вперше пропоную шанс справді служити.

— Трясця... — Мулаєш замислено погладжує правою рукою шрам на щелепі. — Що ж. Мушу визнати, що це цікаво.

— Я сподівалась саме на таку відповідь.

— До того ж, наскільки я знаю, зарплата генерала майже вдвічі вища, ніж у полковника...

Шара усміхається.

— Достатня, щоб дозволити собі часто відпочивати на Джавраті.

Шара майже безшумно пробирається лікарняним коридором до палати Сіґруда.

«Невже саме так і формуються уряди? Будиш поранених людей посеред ночі і змушуєш їх негайно прийняти рішення?»

Увійшовши у відділення, вона зупиняється і дивиться на море ліжок — на кожному з них під блідо-білими простирадлами лежать люди — деякі з підвішеними руками чи ногами, дехто повністю забинтований — і запитує себе, яке з її рішень поклало їх на ці ліжка і чи могло б бути все інакше.

З-за стіни лунає Сіґруда:

— Шаро, я тебе чую. Якщо хочеш зайти, заходь.

Шара відчиняє двері й опиняється всередині. Сіґруд похований під горою швів, бинтів, трубок; рідини вливаються в нього і виливаються, стікаючи в різні ємності; товстий шов іде від лівої брови до волосся; ліва ніздря розірвана, а замість лівої щоки — червоне місиво. Але це, безумовно, Сіґруд.

— Як ти здогадався, що це я? — запитує вона.

— Твоя хода, — каже він, — така тиха, як у маленької кішки.

— Вважатиму це компліментом. — Шара сідає біля його ліжка. — Як ти?

— Чому ти не приходила?

— Хіба тобі не все одно?

— Думаєш, я б не захотів тебе бачити?

— Сіґруд, якого я знала і з яким працювала упродовж десяти років, ніколи таким не переймався. Тільки не кажи мені, що, зіткнувшись зі смертю, змінив ставлення до життя. Ти стикався з нею багато разів, часто на моїх очах, і, здається, досі це ніяк на тебе не впливало.

— Хтось, — каже Сіґруд, — нарозповідав тобі казок про мене. — Він замислюється. — Знаєш, я не впевнений, що саме вплинуло. Стрибаючи з того корабля, я був упевнений, що майбутнього в мене не буде. Думав, що вб’юся. Але мені вперше було... добре. Я відчув, що світ, який я залишаю, хороший. Не чудовий, але хороший. І тепер я живу у світі, який може бути хорошим. — Він знизує плечима. — Можливо, я захочу знову ходити на кораблі.

Вона усміхається.

— Як це вплинуло на твої плани на майбутнє?

— Чому ти питаєш?

— Бо якщо мої плани здійсняться, я більше не буду простим оперативником. Я повернуся в Аладеш і отримаю підвищення. Працюватиму в офісі й більше не потребуватиму твоїх послуг.

— Ти мене кидаєш? Залишиш мене гнити тут, у цьому ліжку?

— Ні. Моя посада буде дуже, дуже важливою. У неї ще немає назви — якщо все вийде, мені, мабуть, доведеться її вигадати. Але мені знадобиться потужна підтримка з-за кордону. Думаю, що матиму сильного союзника в Буликові, але треба більше.

— Більше...

— Якщо, скажімо, треба буде навести лад у Північних морях...

Розгубленість на обличчі Сіґруда змінюється тривогою.

— Ні.

— Якщо, скажімо, людина, яку більшість дрейлінґів вважали мертвою, раптом повернеться...

— Ні!

— Якщо переворот, через який вбили короля Гарквалда, визнають нелегітимним, а піратів приборкають...

Сіґруд барабанить пальцями по руці й мовчки курить.

З однієї з його трубок щось витікає з тихим дзюрчанням.

— Ти навіть не розглянеш моєї пропозиції? — запитує Шара.

— Навіть коли мій батько був живий, — відказує Сіґруд, — мені не подобалося, що колись доведеться... керувати.

— Ну, я тебе про це і не прошу. Я ніколи не схвалювала монархії. Я ось про що, — суворо й повільно каже Шара, — якби ти, даувкінде, зниклий принц берегів Дрейлінґів...

Сіґруд закочує очі.

— ...повернувся до піратських держав Республік Дрейлінґів, маючи повну і цілковиту підтримку Сайпуру... — Вона бачить, що Сіґруд прислухається. — ...чи зміг би ти почати певне реформування? Хіба це не дало б народу дрейлінґів надію?

Сіґруд довго мовчить.

— Я знаю, — він засовує руку під бинти і чухається, — що ти ніколи не запитала би про це жартома.

— Авжеж. Утім, цього може ніколи не статися. Я повертаюся до Сайпуру, але... є ймовірність, що можу загинути.

— Тоді я, звісно, тобі потрібен!

— Ні, — каже Шара. — Обійдусь. Частково тому, що я впевнена, що впораюся. А ще хочу, щоб у тебе було власне життя, Сіґруде. Хочу, щоб ти залишився тут і одужував, хай що станеться. І якщо в Міністерстві закордонних справ нічого не зміниться, то знай, що я мертва.

— Шаро...

— І якщо це трапиться, — вона дістає маленький клаптик паперу і вкладає в його долоню, — то ось те село, де переховуються твоя дружина з доньками.

Сіґруд здивовано кліпає очима.

— Якщо я помру, то хочу, щоб ти повернувся додому, Сіґруде, — каже Шара. — Ти сказав, що батька і чоловіка, яких вони знали, більше немає, що в тобі згас вогонь життя. Але я думаю, що це нісенітниця. Я думаю, що ти, Сіґруде Гарквалдссон, просто боїшся. Боїшся, що твої діти виросли, що рідні тебе не впізнають і не захочуть.

— Шаро...

— Найбільше в житті, Сіґруде, я хотіла знати своїх батьків. Знати людей, на яких так хотіла бути схожою. У мене ніколи не буде такого шансу, але у твоїх дітей може бути. І я думаю, що вони дуже зрадіють тому, хто до них повернеться.

Сіґруд дивиться на папірець у руці.

— Я зовсім не був готовий, — бурчить він, — до такої атаки.

— Бо досі мені ніколи не доводилося тебе переконувати, — каже Шара. — Тепер ти знаєш, чому я хороша оперативниця.

— Ця нісенітниця про даувкінда... — зауважує Сіґруд. — Це ж лише дитячі казки! Вони вважають сина короля Гарквалда казковим принцом! Кажуть, що він приїде морем на гребні хвилі, граючи на флейті. На флейті! Ти можеш собі це уявити? Вони не чекатимуть... мене... такого.

— Після всіх битв, у яких ти брав участь, перед цією ти вагаєшся?

— Вбивати — це одне, — каже Сіґруд. — А лізти в політику — зовсім інше.

Шара плескає його по руці.

— Я подбаю про те, щоб тобі хтось допоміг. І це буде не тільки політика. Багато хто з піратських королів, гадаю, дуже неохоче відмовиться від влади. Тож не бійся, Сіґруде: гадаю, твоя війна ще далека від завершення. — Вона дивиться на годинник. — Я спізнююся. Мій потяг вирушає за годину, і я ще маю підготуватися до останньої розмови.

— Мусиш ще когось шантажувати, щоб вони виконали твою волю?

— О, це не буде шантажем, — похмуро зауважує Шара. — Звичайні погрози.

Сіґруд обережно ховає папірець.

— Я скоро тебе знову побачу?

— Можливо. — Вона усміхається, бере його руку і цілує шрами на кісточках. — Якщо добре попрацюємо, то зможемо зустрітися на світовій арені на рівних.

— Хай що з нами станеться, — каже Сіґруд, — ти завжди була мені дуже добрим другом, Шаро Комайд. Я знав дуже мало хороших людей. І ти — одна з них.

— Навіть якщо тебе кілька разів через мене ледь не вбили?

— Ледь не вбили... Фе. — Його єдине око блищить у світлі фар. — Хіба це важливо для хороших друзів?

Світанок пофарбував стіни Буликова в персиковий колір. Вони виростають з фіолетових полів, коли потяг до них наближається. «При денному світлі стіни алебастрові? — думає вона. — Чи кістяні? Як назвати цей колір? Що написати у звіті? І що я їм скажу?»

Колеса поїзда гуркочуть і ляскають. Вона торкається свого віддзеркалення у шибці вікна.

«Я не маю забути. Я не забуду».

Вона не заїде до Буликова: потяг прямує від губернаторської резиденції до Аганаштана. Не побачить руїн храму Престолу Світу. Не побачить кранів над мостом через Солду. Не побачить будівельних бригад, які витягають з-під завалів древні білі камені — камені Божественного Міста — і не побачить, що з ними робитимуть. Не побачить армади голубів, що зустрічають новий день, кружляючи у клубах диму. Не побачить, як розгортають циновки на ринку і розкладають товари, як торговці бродять вулицями, вигукуючи ціни, ніби нічого не сталося.

«Я не побачу тебе, — звертається Шара до міста, — але пам’ятатиму».

Стіни продовжують рости, а потім пропливають повз і зменшуються позаду.

«Коли... якщо я повернуся до тебе — думає вона, — чи впізнаю тебе? Чи збережешся таким лише у моїй пам’яті? Може, станеш зовсім незнайомим?»

Шара могла б запитати про те саме й Аладеш — місто, у якому вона народилась і жила, місто, якого вона не бачила шістнадцять років. «Чи впізнаю я його? Чи впізнає воно мене?»

Стіни зменшилися до крихітного персиково-білого циліндра, схожого на бляшанку, що плаває на чорних хвилях.

«Минуле залишиться в минулому, — каже вона стінам, — але я пам’ятатиму».

Шара чекає вже понад дві години. Наразі корабель рухається плавно, але незабаром вони вийдуть у відкрите море, де їх підхопить хитавиця.

Каюта досить простора, найкраща з усіх на торговельному судні: Шара пообіцяла, що Міністерство добре заплатить, коли вона нарешті прибуде в Аладеш. «Пенні за фунт, — розмірковує вона, — я, мабуть, найприбутковіший вантаж цього корабля за весь час його існування».

Вона дивиться в ілюмінатор. По той бік видно Південні моря, але шибка віддзеркалює великий темний офіс і письмовий стіл з тикового дерева.

Нарешті з’являється тітка Віня, заклопотана і стурбована. Вона гарячково перебирає папери на столі, люто вивертає шухляди, грюкає дверцятами шаф.

— Де воно? — бурмоче Віня. — Де воно?! Ці питання, ці кляті питання! — Вона піднімає стос паперів, гортає їх і роздратовано кидає в кошик для сміття.

— Схоже, — зауважує Шара, — у тебе було кілька важких зустрічей.

Віня підводить голову й дивиться на Шару у вікно.

— Ти...

— Я.

— Що ти робиш?! — кричить Віня. — Тебе за це треба заарештувати! Творити чудо на Континенті — це державна зрада!

— Ну, тоді, мабуть, добре, що я вже не на Континенті.

— Ти... що?

— Це явно не мій кабінет. — Шара вказує на кімнату позаду себе. — Ти бачиш мене в каюті судна. Зараз воно перетинає Південні моря і прямує, звісно, до Аладеша.

Рот Віні беззвучно розтуляється і затуляється.

— Я повертаюся додому, тітко Віню, — каже Шара. — Ти більше не можеш мене утримувати за кордоном.

— Я... Ще й як можу! Якщо ти повернешся, я посаджу тебе у в’язницю! Я можу тебе вислати! Ти не підкоряєшся наказам Міністерства закордонних справ, а це — державна зрада! Я не... Мені пофіг, наскільки ти зараз відома; ти навіть не уявляєш, які в мене повноваження, — усі підкоряться без жодних запитань!

— І які ж це повноваження, тітко?

— Повноваження усувати загрози Міністерству закордонних справ — без консультацій, без розголошення, без звітування будь-яким клятим наглядовими комісіям!

— Тоді скажи, — повільно запитує Шара, — що сталося з доктором Панґюєм?

Праведний гнів Віні випаровується. Вона вся поникає, наче з неї вийняли хребет.

— Що?

— Мабуть, тобі краще присісти, — пропонує Шара.

Але Віня занадто шокована, щоб поворухнутися.

— Як хочеш. Я довго не говоритиму, — заспокоює вона тітку. — Отже, у мене таке відчуття, що десь серед телеграм, документів і наказів, котрі виходять з Міністерства, серед усіх тих таємних, абсолютно засекречених послань, яких технічно не існує, є повідомлення якомусь бандиту-головорізу на Континенті про загрозу національній безпеці, і ця загроза — доктор Ефрем Панґюй з Буликівського університету; тож він або вона уповноважені усунути цю загрозу з максимальною обережністю, а також знайти і знищити будь-які секретні матеріали в його офісі та бібліотеці. — Шара поправляє окуляри. — Адже так і є?

Віня полотніє.

— Ти, либонь, хочеш припинити цю розмову? — продовжує Шара. — Але прагнеш з’ясувати, що саме я знаю і звідки я це знаю. Ти хочеш з’ясувати, чи знаю я, наприклад, що ти призначила доктора Ефрема Панґюя загрозою безпеці з особистих причин.

Шара чекає, але Віня мовчить і не рухається. Тільки її щока злегка тремтить, а може, Шарі це здається.

— Я знаю, тітко, — каже Шара, — що ти благословенна. Я знаю, Віню, що ти нащадок тієї самої істоти, яка переслідує Сайпур у нічних кошмарах.

Віня кліпає. По щоках стікають сльози.

— Ефрем Панґюй дізнався в Буликові про походження каджа, — веде далі Шара. — І, як відповідальний і чесний сайпурський історик, відправив звіт, не підозрюючи, що підписує собі смертний вирок. Для нього істина завжди була священною, і приховувати її навіть не спадало на думку.

Віня, яка майже п’ятнадцять років успішно протистояла старінню, повільно опускається в крісло, як літня жінка.

— Звісно, тобі це не сподобалося, — продовжує Шара. — Так само як і каджу, коли він дізнався. Ефрем, очевидно, не збирався це замовчувати: він був істориком, а не шпигуном. Тож ти і відреагувала, як на будь-яку загрозу безпеці, і наказала його, як ви це називаєте, знешкодити.

Віня ковтає.

— Адже це правда, тітко Віню?

Віня вагається майже пів хвилини. Потім тихо відповідає:

— Я... Я просто хотіла, щоб цього не було. Я хотіла вірити... вірити, що ніколи цього не знала.

Морські хвилі вкривають ілюмінатор бризками. На палубі хтось пожартував, і слухачі вибухають реготом.

— Чому? — запитує Шара. — Чому ти взагалі дозволила мені залишитися в Буликові? Адже ти передбачала, що я можу дізнатися. Чому ти не скористалася службовим становищем і не перевела мене одразу?

— Бо... я боялась.

— Боялась чого?

— Тебе, — зізнається Віня.

— Мене?

— Так, — каже тітка. — Я завжди боялася тебе, Шаро. Ще відтоді, коли ти була дитиною. Сайпурці завжди любили тебе більше, ніж мене, — через твоїх батьків. А в мене багато ворогів. Вони б легко скинули мене, просто підтримуючи тебе.

— І тому ти дозволила мені залишитися в Буликові?

— Я знала, що, якщо змушу тебе поїхати звідти, ти щось запідозриш! — белькотить Віня. — Ти так прив’язуєшся до людей. Я боялась, що, якщо забороню тобі вести розслідування, ти ще завзятіше й рішучіше продовжуватимеш. І я була впевнена, що ми знищили всі записи Ефрема. Тож гадала, що ти погорюєш тиждень, а потім залишиш Буликів, візьмешся за наступну справу, і все це забудеться.

— Але потім люди Волки напали на маєток Вотрова, — зауважила Шара, — і все змінилося.

Віня хитає головою.

— Ти не уявляєш, як я почувалася, прочитавши його звіт. Крім того, що я походила від... від чудовиськ, ще й усе, чого я досягла, раптом виявилося... виявилося незаконним! Нібито все це — не моя заслуга! Це було огидно, жахливо, образливо... Хіба ти не розумієш, що це означає? Що я — що ми — споріднені з богами?

Шара знизує плечима.

— Мене виховували так, що я вважала каджа більш-менш рівним богам. Спасителем, пам’ять якого я роками шанувала. Щиро кажучи, особисто для мене це мало що змінило.

— Але всі ті досягнення нічого не варті! Суцільна брехня. Кадж — брехня. Сайпур — брехня. Міністерство...

— Так, — погоджується Шара. — І Міністерство теж.

Віня витирає очі.

— Ненавиджу плакати. Це ганебно. — Вона дивиться на Шару з ілюмінатора. — Що ти тепер робитимеш?

Шара обдумує, як це сформулювати.

— Здається, доля благословенних трагічна. Кадж майже всіх їх перебив під час Великої війни. А потім і сам помер на Континенті самотнім і нещасним. А тепер ти...

— Ти не наважишся, — шепоче Віня.

— Не хотіла б, — зізнається Шара. — І не зможу. Ти володієш набагато більшою смертоносною силою, ніж я, тітко. Звісно, вбивати мене на вершині популярності нерозумно: це привернуло б зайву увагу; сумніваюся, що навіть ти можеш собі це дозволити. Тому я дам тобі вибір: відійди від справ і передай кермо влади мені.

— Тобі?

— Так.

— Передати... тобі владу над усіма генералами в усіх країнах? Дозволити тобі контролювати всю нашу розвідку, всі наші операції?!

— Так, — м’яко каже Шара. — Або я отримаю контроль, або ніхто з нас нічого не контролюватиме. Бо якщо ти не відступиш, тітко, я розголошу нашу жахливу сімейну таємницю.

Здається, Віню зараз знудить.

— Я так розумію, що мої акції в Аладеші останнім часом зросли, — зауважує Шара, зітхаючи, ніби цим незадоволена. — Зрештою, я єдина людина з часів каджа, яка вбила бога, — навіть двох богів, на додачу до тих трьох, яких знищив кадж. Це після Урава. З часів Авшакти нікого не оголошували каджем, але я не сумніваюся, що кілька людей у Сайпурі це вже обговорюють. Впевнена, що, коли я скажу про це, до мене дослухаються. І тому вважаю, тітко, що твій час у Міністерстві сплив.

Віня потирає обличчя і розгойдується в кріслі вперед-назад.

— Чому..?

— Чому що?

— Чому ти це робиш? За що ти так зі мною?

— Я роблю це не через тебе, тітко Віню. Не варто лестити собі. Просто все змінюється. Чотири дні тому в Буликові воскресла сама історія, яка відкинула сучасність, а сучасність так само відкинула її. Перед нами лежить новий шлях, яким ми можемо піти. Можемо залишити світ таким, який він зараз, — незбалансований, з однією супердержавою, яка контролює все...

— Або?

— Або можемо почати співпрацювати з Континентом, — каже Шара, — і створити рівних собі, які тримали б нас під контролем.

Віня приголомшена.

— Ти хочеш... піднести Континент?

— Так. — Шара поправляє окуляри. — Насправді, я планую витратити мільярди на відбудову їхньої держави.

— Але... але ж вони — континентальці!

— Вони — люди, — уточнює Шара, — які попросили мене про допомогу. І я їм допоможу.

Віня масажує скроні.

— Ти... ти...

— Я також збираюся, — продовжує Шара, — скасувати СП і розсекретити всю історію Континенту.

Тітка Віня нахиляється вперед і стає білою, як крем.

— Я не думаю, що ми можемо побудувати майбутнє, не знаючи правди про минуле, — заявляє Шара. — Настав час розповісти правду про те, яким світ був і яким став нині.

— Мене зараз знудить, — пирхає Віня. — Ти збираєшся повернути їм знання про їхніх богів?

— Їхні боги мертві. Ті часи минули. Це я знаю точно. Для всіх нас настав час рухатися вперед. Сподіваюся, що згодом навіть розкриється природа походження каджа, хоча доти можуть минути десятиліття.

— Шаро... Дорога...

— Ось що я планую, тітко, — не слухає її Шара. — Скажу, що все змінилося — це правда — і що старі шляхи та старі воїни, які їх дотримуються, мусять пристосуватись або піти. Ти можеш піти чемно і тихо: просто передати владу новому поколінню — це буде виправдано після моєї незрівнянної перемоги. Тебе можуть навіть похвалити за передбачливість, адже саме ти вирішила залишити мене в Буликові, — це було б не зайве. І я можу зробити так, що ти очолиш науково-дослідний інститут або престижну школу, де про тебе зможуть подбати. Або ж можу тебе витіснити. Тітко, ти казала, що маєш ворогів в Аладеші. А в мене тепер є величезний кинджал, який я можу їм дати, щоб вони негайно всадили його тобі в спину.

Віня роззявляє рота.

— Ти... Ти справді...

— Я приїду через два дні, тітко, — закінчує Шара. — Подумай про це.

Вона протирає скло ілюмінатора двома пальцями, і тітка зникає.

Сонячне світло виривається з-за хмар, пронизує хвилі, брижами розливається на палубі. У небі, над кораблем, ширяють чайки, граційно пірнаючи з одного повітряного потоку в інший, ковзають у повітрі. Шара міцніше стискає керамічну урну, коли корабель хилиться на лівий борт: моряк з неї такий собі; члени екіпажу швидко це зрозуміли і пильнують за нею; а вона рада, що море сьогодні спокійне.

— Скоро вже, капітане? — запитує Шара.

Капітан завершує говорити з мічманом і підходить до неї.

— Я міг би назвати вам точний час прибуття, якби ви повідомили мені пункт призначення.

— Я вам повідомила, капітане.

— Ви сказали, цитую: «Точка, рівновіддалена від Сайпуру і Континенту», — це не надто точні координати, перепрошую, головна дипломатко.

— Мені й не треба точних координат, — виправляється Шара. — Коли ми вже наблизимося до цієї точки?

Капітан хитає головою з боку в бік.

— Десь за пів години. Море спокійне, вітер попутний — тож, можливо, швидше. А навіщо вам це?

Шара відвертається і йде до корми корабля з урною під пахвою. Дивиться на збурений океан за кормою і довгий слід, який залишає корабель. Смуга дивовижно гладенької води простягається на багато миль, а там її поглинають хвилі.

Вона довго дивиться на море. Вітерець пестить її волосся і пальто. На скельцях її окулярів, наче діаманти, виблискують морські бризки. Вітер то лагідно теплий, то приємно прохолодний.

— Ця подорож була дуже довгою, правда, Во? — звертається вона до керамічної урни. — Але озирнешся назад — і здається, що минула лише мить.

Чайка різко знижується й кигиче — можливо, щось випрошує.

Кремирувати його, звісно, не хотіли: на Континенті кремацію вважають єрессю. Але вона відмовилась ховати його у гробівці Вотрових, де він лежав би серед людей, які перетворили його життя на пекло, тому забрала його із собою — усе, що від нього залишилось після кремації, зібрали й засипали в маленьку урну, тож тепер він звільнений від болю, від пам’яті про всі тортури, яких йому завдали його країна і його бог.

Вона не плакатиме. Так вона вирішила. Немає над чим плакати: просто сталося те, що сталося.

— Пологові муки... — промовляє вона вголос. — Ось чим було наше життя, хіба ні? Колеса часу повертаються і скрегочуть, народжуючи нову епоху.

Холодний вітер ляскає її по щоках.

— Але народженню передують болючі перейми. Шкода, що це сталося саме з нами, але...

Капітан гукає, що корабель наближається до точки, про яку вона казала.

— ...метелик має випурхнути з лялечки...

Вона починає відкручувати кришку урни. Серце прискорено б’ється.

— ...і забути, що колись був гусеницею.

Чайки знову жалібно кигичуть.

Вона перевертає урну; звідти вилітає легка хмаринка попелу і, розвіяна вітром, осідає на гладеньку смугу води позаду корабля.

Шара кидає урну за борт. Ту майже миттєво поглинають темні хвилі.

Вона спостерігає за хвилями — цікаво, що вони знають, що пам’ятають?

«Минає час, — думає вона, — і всі люди, всі речі німіють. Але я говоритиму про вас — за всіх вас — упродовж усього часу, який мені судилося прожити».

Потім вона розвертається і йде на ніс корабля, щоб дивитися вперед, як сонце золотить нові, утворені вітром хвилі, і чекати, коли замаячать рідні береги.

УДК 821.111(73)-312.9

Б 46

City of Stairs

Copyright © 2014 by Robert Jackson Bennett All rights reserved.

Серія «Фантастика і фентезі»

Беннетт Роберт Джексон

Б 46 Місто сходів / Роберт Джексон Беннетт ; пер. з англ. Лана Перлу-лайнен. — Львів : Видавництво «Апріорі», 2025. — 520 с.