Місто сходів

Ти пізнаєш біль

Вод Дрінскі сидить на березі Солди і намагається переконати себе, що він не такий п’яний, як йому здається. Він уже майже випив усе сливове вино з глечика і тепер каже собі, що якби він був зовсім п’яний, то воно здавалося б густим і кислим на смак, але вино і досі дуже смачне й солодке. А алкоголь йому потрібен, щоб не замерзнути, — ви тільки подивіться: навіть пара з рота крижаніє! Подивіться на величезні крижини на Солді, на те, як бульбашки з дна піднімаються, як вода вирує під прозорим, як скло, льодом! Такої зимної ночі можна випити трохи зайвого і пробачити це собі, хіба ні?

Він переводить погляд на схід, на стіни Буликова — величезні білі скелі, що виблискують у місячному світлі. Дивиться на них і кричить у небо відригуючи:

— Я мушу! Я мушу собі пробачити!

Раптом він помічає, що на пагорбі позаду нього з’явилося дивне мерехтливе помаранчеве світло.

Пожежа. Здається, горить одне зі сховищ, яких там ціла купа.

— Отакої! — він чухає голову. Мабуть, треба когось покликати? Але навіть підвестися тяжко, тож він відсьорбує ще вина і знову каже:

— Отакої...

На дротяну сітку, що оточує складський комплекс, падає темна тінь. Щось високе і величезне.

Довгий надривний крик. Темна фігура налітає на огорожу; сплетені дроти розтягуються і лопаються, наче струни арфи.

Щось велике мчить схилом пагорба. Вод припускає, що це ведмідь. Це має бути ведмідь, бо тільки він може бути таким великим, так гучно топати, ричати і пихтіти... Але ця звірюга набагато, набагато більша за ведмедя.

Вона підбігає до дерев на березі і стрибає.

П’яні очі Вода бачать її лише мить. Звірюга димиться — можливо, вона втекла з пожежі. Утім, крізь дим він розгледів щось товсте й опукле з безліччю пазурів і щупалець, що виблискують у місячному світлі.

Вона хряпає на лід річки, з тріском провалюється і йде на дно. Вод бачить звірюгу під кригою: тепер вона довга і гнучка, наче красива пухнаста квітка. Вона граційно пливе проти течії в напрямку білих стін Буликова. Звірюга перевертається, і він бачить на ній тьмяний жовтий вогник, який хоч і світиться тускло, але чомусь дуже його непокоїть.

Істота пливе по річці й зникає. Він дивиться на проламану кригу: вона щонайменше два фути завтовшки. Отже, те, що стрибнуло, було дуже, дуже важким...

Вод піднімає глечик, обнюхує його і зазирає всередину, роздумуючи, купити ще вина чи ні.

Фіврей і Согврена сидять під мостом через річку Солду в тісній халабуді при тьмяному світлі лампадки. Зараз не найкращий час для риболовлі на Солді, але ці двоє знають таємницю: просто під мостом — там, де Солда найширша і найглибша, — збираються десятки форелей у пошуках їжі й тепла, як стверджує Фіврей.

— Ховаються подалі від вітру, — зауважує він щоразу, закидаючи свою чорну волосінь у крихітну лунку.

— А вони, — бурчить Согврена, — мудрі.

— Ти скаржишся? А скільки вчора зловив?

Согврена підносить руки в рукавицях ближче до вогню жаровні.

— Шість, — зізнається він.

— А позавчора?

— Вісім. Але чи варта ця риба відморожених пальців на ногах?

— Фе, — зневажливо каже Фіврей. — Справжній рибалка має бути міцним, як камінь. Це чоловіча робота. Для справжніх чоловіків.

«Але ніжитися в м’яких і теплих жіночих обіймах, — думає Согврена, — теж чоловіча робота». Якщо він хоче бути там, а не тут, то що ж він тепер — не чоловік?

Вони чують тихе постукування.

— Клює? — запитує Согврена.

Фіврей оглядає свою снасть над шестидюймовою лункою в льоду; білий прапорець на чорній волосіні злегка тремтить.

— Ні, — відказує він. — Мабуть, вони просто бавляться з наживкою.

Потім, крім постукування, вони чують пронизливий скрегіт, ніби хтось шкрябає скло. І тут прапорець на снасті Согврена починає танцювати.

— І тут те саме, — дивується Фіврей. — Не клює, але... щось його рухає.

Фіврей смикає свою чорну жилку.

— Зараз я... — і знову смикає волосінь. — Вона за щось зачепилася.

Согврена спостерігає, як смикається прапорець на снасті Фіврея.

— Ти впевнений, що не помилився? — запитує він.

— Не піддається. Наче зачепилась за камінь. Що то за нестерпний скрегіт?

— Може, вітер? — Согврена з цікавості смикає власну волосінь. Вона теж не піддається. — У мене так само. Невже обидві наші волосіні за щось зачепилися? — Він хитає головою. — Кілька хвилин тому нічого не було.

— Може, течія принесла сміття і воно причепилось.

— Тоді чому наші волосіні просто не обірвались? — Согврена оглядає лід під ногами. Можливо, йому здається, але він бачить тьмяне жовте світло, що пробивається крізь сніг на льоду.

— Що це? — запитує він, вказуючи на вогник.

Фіврей здивовано вирячується на жовте світло.

— Що це таке?

— От і я про це питаю.

Чоловіки дивляться на вогник, потім переглядаються.

Під жаровнею сніг на льоду трохи розтанув; вони підводяться і починають розчищати його ногами, поки лід не стає більш прозорим.

Фіврей роззявляє рота.

— Що за..? О небеса, що це таке?

Щось прилипло до іншого боку криги, просто під ними. Согврені воно нагадує морську зірку, яку він колись бачив: привезли з моря, — але ця тварюка значно більша, майже тридцять футів у діаметрі, і в неї набагато більше кінцівок — деякі товсті, деякі тонкі й тендітні. А в центрі — яскравий вогник і багатозубий рот, який присмоктався до льоду так, що аж чорні ясна скриплять.

Стукіт і ляскіт наростають. Согврена бачить на кінцівках чудовиська безліч крихітних кігтів, що вишкрябують у кризі навколо них ідеальне коло.

— О ні, — встигає вимовити Согврена.

Світло двічі блимає. Согврена думає: «Око. Це око».

Крига тріщить, розколюється, і під ними беззвучно роззявляється величезна тисячозуба паща.

У чайній Вогсковені завжди вирує торгівля, коли погода псується; сама Маґ’я Вогсковені чудово розуміє, що не напій приваблює клієнтів — її бездарні бовдури не вміють заварювати гербату, — але пара від казанів, у яких постійно кипить вода, і десятки маленьких газових ламп, що освітлюють залу, створюють вологу теплу атмосферу, яка в нормальну погоду здавалася б задушливою, а в зимові сутінки приваблює.

За останні десятиліття чайних на Континенті значно побільшало: те, що раніше вважали варварським дивацтвом сайпурців, тепер приваблює, бо клімат рік у рік стає все холоднішим і холоднішим. А ще Маґ’я пригадала майже забутий народний рецепт: якщо чай заварити зі жменькою макових зерняток, то він набагато більше... розслабляє, ніж проста гербата. І завдяки цьому секретному рецепту прибуток Маґ’ї збільшився вп’ятеро.

Маґ’я з дверей кухні позирає на натовп. Люди обсіли столи, як безпритульні біженці. Їхнє волосся кучерявиться і блищить від вологої спеки. Латунні лампи освітлюють мокрі дерев’яні стіни охристим світлом. Західні вікна, з яких зазвичай видно мальовничу ділянку річки, так запітніли, що нагадують пляцок з вершками.

Один чоловік за барною стійкою мляво сьорбає гербату, сонно, по-совиному, моргаючи; Маґ’я зупиняє офіціанта, киває на чоловіка:

— Йому вже доста, — і відсилає хлопця.

— Непоганий заробіток на цю годину, — каже один з офіціантів, зупиняючись, щоб витерти лоба.

— Навіть занадто добрий, — відповідає Маґ’я. — Усі місця зайняті, крім тих, що на галереї другого поверху.

— Як це — занадто добрий?

— Ми не дозволимо жадібності перемогти мудрість, любий. — Маґ’я задумливо постукує себе по підборіддю. — Наступного тижня жодних особливих заварок.

Офіціант спантеличений, але намагається це приховати.

— Жодних?

— Жодних. Не хочу, щоб виникли якісь підозри.

— Але що відповідати, якщо люди скаржитимуться на... якість чаю?

— Скажемо, — відповідає Маґ’я, — що ми були змушені використовувати нові заварники, і це вплинуло. Ну, може, пошлемось на якесь правило сайпурців. Вони повірять. А ми пообіцяємо незабаром виправити ситуацію.

Офіціанта грубо кличе пара за барною стійкою — чоловік середнього віку, що обіймає пишну легковажну молоду жінку. «За часів моєї бабусі, — думає Маґ’я, — за обіймання на публіці їх відшмагали б. Як усе змінилося...»

— Іди, — наказує вона. — Дай їм чогось горлянки залити, і хай замовкнуть.

Офіціант відходить. Очі Маґ’ї звично оглядають чайну — чи все гаразд? — і зупиняються на верхній галереї: одна з лампочок у світильнику мерехтить.

Вона бурчить, піднімається сходами і бачить, що помилилась: лампа не мерехтить, а підстрибує і розгойдується на ланцюжку, наче риба на волосіні.

— Що коїться..?

Маґ’я дивиться вгору на балку, до якої прикріплений ланцюжок.

Балка вигинається, наче щось на даху тягне її до себе. У тиньку стелі з’являються тріщини і стрімко поширюються — ніби тріщить лід, не витримавши великої ваги.

Маґ’я інстинктивно кидається до вікна, але згадує, що воно вкрите інеєм від конденсату... Проте вона помиляється: західні вікна ніби хтось протер ззовні.

«Але як це можливо? — думає Маґ’я. — Адже ми на крутому березі — тут від води футів зо тридцять...»

Вона підходить до запітнілого зсередини вікна, протирає його і вдивляється крізь мутну шибку.

Перше, що вона бачить, — самотній жовтий вогник внизу на березі річки.

Друге, що вона бачить, — щось велике, чорне і блискуче прилипло до стіни чайної, воно схоже на корінь дерева, вкритий смолою, але розпливається, займаючи все більшу частину стіни.

І третє, що вона бачить, — просто поперед неї, по той бік вікна, піднімається довгий тонкий чорний палець, а темний кіготь на його кінці тягнеться вперед і делікатно стукає в шибку.

— Що це..? — встигає сказати Маґ’я.

Потім лунає громовий гуркіт, зверху зливою летять шматки тиньку і дерев’яних уламків, стелю та верхню частину стіни вириває з будинку, і приваблива вологість чайної Вогсковені випаровується, злітаючи в зимове нічне небо.

Маґ’я кліпає, коли на неї налітає крижаний вітер. Більшість її відвідувачів приголомшено мовчить, але чути кілька вигуків. Нижня частина стіни падає на лід ріки, тягнучи за собою галерею другого поверху і Маґ’ю Вогсковені.

Падаючи, Маґ’я бачить, що така ж доля спіткала багатьох її клієнтів. «Нас розмаже по льоду, — гарячково думає вона, — як дюжину яєць». Але в ті нескінченні секунди, перекидаючись знову і знову, вона бачить, що льоду нема — є лише жовте світло, безліч рухливих щупалець і жадібно роззявлена багатозуба паща.

— Я сказала якомога більше солдатів — усіх, кого можливо, — відправити на допомогу пожежним командам! — волає Мулаєш унизу. — Обов’язково наголосіть на цьому в телеграмі! І хай капрал знає: якщо відмовиться, то пошкодує — наслідки будуть жахливими!

Шара у своєму кабінеті зіщулюється. Мулаєш повністю захопила весь перший поверх посольства, усі телеграфні апарати і виставила охорону на всіх входах. За звичайних обставин вона керувала б зі своєї резиденції, але посольство розташоване набагато ближче до місця подій.

— Зв’яжіться з генералом Нуром у форті Саґреша, — кричить Мулаєш. — Повідомте йому про все і скажіть, що нам потрібна будь-яка допомога, яку він може запропонувати. Щойно він відповість, маєте повідомити мені негайно, навіть якщо я наказала мене не турбувати!

Шара потирає скроні.

— Володарі Морів, — бурмоче вона, — невже ця жінка не може говорити тихіше?

Шара задоволена тим, що з цією катастрофою розбирається Мулаєш — це в її юрисдикції, тож Шара може не втручатися. Але в глибині душі вона хоче, щоб Мулаєш і її підлеглі просто пішли геть.

Сіґруд сидить у кутку кабінету і гострить свій чорний кинджал. Шкряб-шкряб стає все голоснішим і зрештою резонує з Шариною головою.

— Обов’язково робити це зараз? — запитує вона.

Сіґруд шкребе трохи тихіше.

— Ти, здається, не в настрої.

— Мене сьогодні мало не підірвали.

Він знизує плечима і плює на лезо.

— Ну, це не вперше.

— А ми спалили історичні артефакти за сотні років! — шипить вона, хоч їй хочеться волати.

— Ну то й що?

— А то... За всю мою професійну кар’єру я ще жодного разу не зазнала такої невдачі! А я не радію невдачам. Я до них не звикла.

Шкряб-шкряб сповільнюється: він думає.

— Це правда, подібних помилок ми ще ніколи не припускалися.

— Помилок?! Відколи ми прибули до Буликова, ми тільки те й робили, що помилялися! — Вона одним духом випиває гербату, як моряк віскі.

— Гадаю, це добре, коли вдається всі свої помилки зробити за один раз.

— Ти невиправний оптиміст, — каже Шара. — Я майже шкодую, що приїхала сюди.

— Майже?

— Так, майже. Бо... хай яка лайняна ця операція, я все одно не довірила б її нікому іншому в Міністерстві. Подумай, що було б, якби тут був Комалта або Юсуф!

— Я навіть не знав, що ці двоє ще живі. Думав, що вони вже давно ґиґнули.

— Атож! — Шара встає, підходить до вікна і відчиняє його. — Мені потрібне повітря. Голова розколюється від цього галасу! — Вона затамовує подих, прислухається і роздратовано тре очі. — Навіть на вулиці кричать! Невже ніде в цьому клятому місті немає спо...? — і обриває себе на півслові. — Зачекай, котра зараз година?

Сіґруд підходить до вікна.

— Пізно. Надто пізно для такого шуму. — Він нахиляє голову, прислухаючись. — І всі вони кричать. Ти не перебільшуєш.

Шара оглядає темні вулиці Буликова.

— Що відбувається?

У нічному місті лунає голосіння. Хтось біжить вулицею, безладно волаючи.

— Гадки не маю, — каже Сіґруд.

Внизу Мулаєш сердито диктує відповідь генералу Нуру, уточнюючи, що це не був прямий напад — вона не звинувачує службу безпеки, — але Нур має реагувати так, ніби їх атакували, бо їм негайно потрібна допомога.

Шара відчиняє вікно на всю ширину. Чує гуркіт з боку річки. Над дахами здіймається хмара білого пилу.

— Невже щойно обвалилася будівля? — запитує вона.

Дедалі більше людей вибігають на вулиці. За вікнами запалюють свічки, відчиняються двері. Чоловік кричить і кричить — запитує, що сталося. Нарешті хтось відповідає:

— У воді щось є! Щось у річці!

Шара, дивлячись на Сіґруда, спроможна лиш вимовити:

— Що-о?

І тут знизу лунає крик.

— Шаро! — кричить Мулаєш. — Тут якийсь ідіот вимагає зустрічі з тобою!

Шара і Сіґруд спускаються вниз. Пітрі стоїть у вестибюлі з дуже знервованим поліціянтом і одразу повідомляє:

— Інформація з буликівського відділення поліції для амбасадорки Тівані від капітана Несрєва.

— Заберіть його, — наказує Мулаєш. — Я і так по вуха в лайні.

Шара марно намагається заспокоїтись.

— У чому проблема?

Офіцер ковтає, пітніє.

— Ми евакуюємо всіх із будинків поблизу річки. Посольство в пріоритеті, — видихає він, хоча на виду легко прочитується «на жаль, мене направили саме до вас, і я мушу виконати доручення», — тож вам усім треба негайно вийти на вулицю.

Мулаєш закінчує диктувати ще одну телеграму і повертається до нього:

— Зачекай, про що ти, в біса, говориш? Ми нікуди не підемо.

— Ну... Капітан Несрєв...

— Зразковий і добропорядний офіцер, але він не може нам нічого наказувати. Це територія Сайпуру.

— Ми... цілком усвідомлюємо це, губернаторко, але... наполегливо рекомендуємо вам і амбасадорці евакуюватися.

— Чому? — запитує Шара.

Офіцер пітніє вп’ятеро більше.

— Ми... Ну, ми поки що не можемо точно сказати.

— Це якось пов’язано з тим, що відбувається на вулиці? — запитує Шара.

Офіцер неохоче киває.

— А що там відбувається?

Офіцер вагається, чи сказати їм правду; потім його плечі опускаються, ніби він збирається зізнатися в чомусь сороміцькому.

— У річці Солді щось є, — каже він. — Щось велике.

— І воно вбиває людей. Хапає їх із берегів і тягне під воду.

Мулаєш масажує чоло.

— О, Властителі Морів...

— Воно навіть виходило на берег і нападало на будівлі, — продовжує офіцер. — Воно... величезне. Ми не знаємо, що це, але евакуюємо всі квартали біля річки. Це стосується і посольства.

— І це почалося зовсім недавно? — запитує Шара. — Впродовж останніх кількох годин?

Офіцер киває.

Шара і Сіґруд мовчки переглядаються. Шара очима запитує: «Зі Сховища?». Сіґруд похмуро киває: «Саме так».

— Дякую, що сповістили нас, офіцере, — каже Шара. Вона простягає руку, і Сіґруд кидає їй пальто. — Ми скоро покинемо посольство. Де зараз Несрєв?

— Він стоїть на мосту через Солду, спостерігає за тварюкою, — відповідає офіцер. — Але чому...?

— Чудово, — Шара надягає пальто. — Ми радо приєднаємося до нього.

Невисокі перила мосту через Солду не захищають від холодного вітру, тому майже всі пригинаються якомога нижче. Шара шкодує, що повністю не загорнулась в хутро і не взула гумові чоботи на грубій підошві, а Мулаєш як почала лаятися, вийшовши з посольства, так і досі не припиняє, хоча тепер її голос тремтить від холоду. Капітан Несрєв сидить, притулившись спиною до перил, вислуховує повідомлення, що приносять посильні офіцерів, які сидять у засідках серед вулиць і будинків на березі річки. Лише Сіґруд не затуляє обличчя — він стоїть на колінах і дивиться, як пронизливий вітер мете сніг крижаною стрічкою ріки.

Шара визирає з-за перил. Солда схожа на недоскладений пазл, з величезними дірками в льоду у формі ідеальних кругів і півмісяців. На західному березі у двох будівель повністю зірвані фасади і стіни — білий вапняк розсипався в багнюці, наче домашній сир.

— А це... — запитує Шара, — ті місця, де воно напало?

— Так, — каже Несрєв. — Ми його не бачили. Нас попередили занадто пізно. Дивно... — Він затинається, але Шара нетерпляче махає йому рукою, щоб продовжував. — Добре, що тварюка, хай хто вона є, не зруйнувала міст. Хоча ми сподіваємося, що міст міцний і витримає. Це єдиний шлях через Солду на чотири милі.

— Скільки загиблих? — запитує Мулаєш.

— Загалом двадцять сім осіб вважаються зниклими безвісти або загиблими, — повідомляє Несрєв. — Їх або стягло з берегів річки, або вирвало з домівок і засмоктало під лід.

— Властителі Морів, — бурмоче Шара. — То... що ж це таке?

Несрєв вагається.

— Нам сказали, — повільно говорить він, — що це морське чудовисько з багатьма лапами.

Шара мовчить, перетравлюючи сказане; Несрєв та офіцери спостерігають, очікуючи її реакції.

— Схоже на дракона? — нарешті запитує вона.

Несрєв полегшено зітхає: його слова сприймають серйозно.

— Ні, як... як морське чудовисько. Але величезне.

Шара замислено киває. «Багаторуке морське створіння, — думає вона. — Це дуже зменшує список причетних...»

— То ви знаєте, що це може бути? — запитує Несрєв.

Шара з жахом спостерігає, як стіна зруйнованої будівлі відвалюється і падає в річку.

— Маю деякі здогадки, — Шара уникає прямої відповіді. — Але... Що ж. У будь-якому разі я підозрюю, що це порушення СП.

Мабуть, вперше ветеран Несрєв настільки шокований.

— Ви хочете сказати, що ця істота божественна?

— Можливо. Адже не все божественне було добрим і благочестивим, — каже Шара.

— І що ви збираєтесь робити? — цікавиться один з лейтенантів Несрєва. — Оштрафуєте її?

Сіґруд цокає язиком.

Шара підводиться.

— Ти його бачиш?

— Бачу, — він нахиляє голову, примружується, — щось.

Усі дивляться з-за перил мосту. За кілька сотень футів на південь, під товстою кригою, слабке жовте світло рухається в напрямку східного берега.

— Там Мікайл і Орност, — каже стурбований Несрєв. — Прямо за стіною на березі.

Жовте світло призупиняється. Лунає слабкий тріск і скрегіт. Шара здивовано спостерігає, як на льоду з’являється широке коло, ніби хтось обережно пиляє його з-під води.

— Вікторе, — наказує Несрєв одному зі своїх офіцерів, — іди туди і скажи їм, щоб негайно забиралися геть.

Офіцер мчить щодуху.

Крижане коло повільно занурюється і ковзає під лід. «Спритна істота», — думає Шара. Жовте світло повзе до центру ополонки. Несрєв сипле барвистими прокльонами. Щось маленьке і тонесеньке висовується з отвору в льоду й обертається в повітрі, ніби принюхуючись. Потім з’являється багато тонких придатків — щупалець? — по краях ополонки.

Жовте світло опускається нижче. «Готується до стрибка...» — розуміє Шара.

Чудовисько виринає з води, так потужно розкидаючи уламки льоду, що навіть на мосту їх обсипає дрібними бризками.

Несрєв і його офіцери волають; Мулаєш затуляє рота долонею; Шара і Сіґруд, які вже звикли до подібних жахів, мовчки спостерігають.

Це не медуза, не кальмар і не креветка, а тридцятифутова їх комбінація: напівпрозора істота з довгою, вкритою чорним панциром спиною і — можливо — головою з пучком звивистих щупалець, доволі довгих, щоб дотягнутися до берега, — вони здіймаються, наче вістря списів фаланги[12].

Двоє з’являються на березі і з криками тікають геть. Один біжить надто повільно — щупальце тягнеться в його бік, він обертається.

— В ім’я всіх богів... ні... — шепоче Несрєв.

Підбігає інший офіцер з палаючим смолоскипом і кидає його в щупальця, що наближаються. Істота ненадовго зупиняється, і поліціянти встигають втекти подалі від Солди.

Істота вилізає на берег і дивно, по-пташиному, кричить. Її щупальця нишпорять по березі річки, виривають каміння і жбурляють в офіцерів. Утім, жоден з каменів не влучає; більшість потрапляє на дах і стіни маленького нещасного будиночка. Істота ще двічі кричить, перш ніж знову заповзти під лід і попливти за течією річки.

— Боги мої, — жахається Несрєв. — Боги мої! Що ж це таке?

Шара киває: її здогадка була правильною.

— Здається, я знаю. — Вона протирає окуляри шарфом. «Це той, хто живе в темряві, — проноситься в голові, — затягує негідних і пожирає їх...» — Я вважаю, капітане Несрєве, що ми щойно бачили легендарного Урава.

Усі заціпеніло мовчать.

— Урава? — запитує офіцер. — Урава-Карателя?

Несрєв люто штовхає його, ніби кажучи: «Ти знаєш, з ким розмовляєш?»

— Не дивіться так, капітане, — каже Шара. — Ви спокійно можете визнати, що знаєте про нього. Навіть якщо це суперечить СП. Бо тут... пом’якшувальні обставини.

— Я думав, що Урав — казковий персонаж, — дивується один з офіцерів.

— О ні, — заперечує Шара. — Колкан залюбки використовував фамільярів[13] і божественних створінь. Урав був найжахливішим, найнебезпечнішим і, мабуть, найулюбленішим. — Вона дивиться, як жовте око кружляє під кригою, можливо, спостерігаючи за берегом, вишукуючи грішників. «А для Урава, — згадує Шара, — хто безгрішний?» — Потвора з глибин, у череві якої під її жахливим поглядом стискаються душі проклятих.

— Тоді якого біса воно робить у моєму місті, вбиваючи невинних людей? — запитує Несрєв.

— Отак одразу я не можу відповісти, — бреше Шара. Вона чудово пам’ятає прочитане в Аладеші: після раптового зникнення Колкана Урав без нагляду свого творця збожеволів. Джуков був змушений спіймати його, заманивши в глечик з вином, зробленим з людських гріхів, і запечатавши там.

«І якщо все це правда, — думає Шара, — то є лише одне місце, де міг зберігатися цей глечик».

Вона подумки проклинає себе за те, що спіткнулася об той дріт. «Хтозна, що ще я випустила на волю».

— Що, в біса, ми можемо з ним вдіяти? — запитує Мулаєш.

— Ну, — зауважує Шара, — деяких дрібних божественних створінь можна вбити звичайними засобами. Вони створені певним чином, і це робить їх уразливими. Адже під час Великої Чистки їх знищували за допомогою ножів, списів і сокир.

Офіцери здригаються — їм ніяково, коли обговорюють такі заборонені теми. Дехто явно обурений, навіть скандалізований; Шара радіє, що не згадала про те, як особисто вчинила таку саму чистку лише кілька годин тому.

— У мене немає жодного бажання, — каже Несрєв, — піддавати моїх офіцерів ризику і змушувати їх стріляти по цій істоті під льодом.

— Болтами все одно не пробити лід, — зауважує Мулаєш.

— Треба почекати, поки лід розтане, — пропонує Несрєв, — або розпалити багаття, щоб його розтопити. Тоді й подивимося, що можна зробити.

— І що ж ви тоді зробите? — запитує Мулаєш. — Нападете на нього на човнах? Зі списами? Як на кита?

Несрєв вагається, озирається на своїх офіцерів, які явно не надто задоволені цією ідеєю.

Сіґруд знову цокає язиком, ніби подумки щось зважуючи.

— Я можу його вбити.

Западає тиша.

Усі повільно повертаються до нього.

Шара занепокоєно дивиться на Сіґруда: «Ти впевнений, що цього хочеш?». Але обличчя Сіґруда незворушне.

— Що? — запитує Мулаєш. — Як?

— Це, — його обличчя кривиться, як завжди, коли він намагається перекласти дрейлінґський вираз, — водяна істота. А я вбив багато водяних істот.

— Але... ви... ви це серйозно? — запитує Несрєв.

— Я вбив, — повторює Сіґруд, — багато водяних істот. Правда, ця відрізняється... — Він пильно спостерігає, як Урав вагається, чи варто вирізати ще одну дірку в льоду, і нарешті пливе геть. — Але не дуже.

— А що мають робити мої люди? — запитує Несрєв.

— Не думаю, — Сіґруд чухає підборіддя, розмірковуючи, — що мені взагалі потрібні ваші люди.

— Ви справді гадаєте, що зможете самі, без допомоги, вбити це божественне створіння? — вражено запитує Мулаєш.

Сіґруд замислюється, потім киває.

— Так. Обставини сприятливі. Річка не широка.

— Солда, — каже Несрєв, — майже милю завширшки!

— Але це не море, — зауважує Сіґруд. — Не океан. До яких я звик. Ще й із льодом... — Він знизує плечима. — Це цілком можливо.

— Містере, воно сьогодні воно вбило майже тридцять людей, — нагадує Несрєв. — Йому буде нескладно вбити і вас.

— Можливо. Що ж. Якщо так... — Сіґруд знову знизує плечима, — тоді я помру.

Несрєв та інші офіцери ошелешено дивляться на нього.

Шара прочищає горло.

— Перш ніж ми продовжимо обмірковувати цю пропозицію, я б хотіла запитати, чи схвалює її капітан Несрєв.

— На фіга вам моє схвалення? — дивується Несрєв. — Це не моя справа, якщо ваша людина хоче, щоб її вбили.

— Ну, попри всі Правила, ця істота під льодом вважається святинею на більшій частині Континенту, — каже Шара. — Адже це герой легенд і міфів, яких цінують у вашій культурі. Це частина вашої спадщини. Якщо ви волієте, щоб ми його вбили — вбили, по суті, вашу живу легенду, — ми хотіли б отримати на це ваш чіткий дозвіл.

Несрєв з кислим виразом обличчя цідить:

— Ви намагаєтеся прикрити свій зад.

— Можливо. Але Урав є невід’ємною частиною деяких із ваших заповітних міфів. Ми не континентальці. Якщо нам вдасться вбити Урава, для декого з ваших це буде рівнозначно знищенню безцінного витвору мистецтва.

— Але цей витвір мистецтва, — зауважує Мулаєш, — шастає містом і пожирає людей.

Шара киває.

— Саме так.

Несрєв кривиться. Поки він вагається, що відповісти, до нього, задихаючись, підходять троє поліціянтів: один з них — Віктор, офіцер, якого послали попередити Мікайла та Орноста; двоє інших, імовірно, вони і є. Один стискає свою закривавлену правицю.

— Мікайл поранений, — каже Віктор. — Тварюка вчепилася в його руку і... відірвала кілька пальців.

Несрєв робить паузу. Він дивиться на тьмяне світло під льодом і наказує:

— Повертайтеся у відділок і йдіть у лазарет. — Потім звертається до Сіґруда: — Що вам потрібно?

Сіґруд дивиться на річку.

— Мені знадобиться двісті футів буксирного канату, три мотки вітрильного канату по сто футів завдовжки, ліхтар, алебарда, три міцних гарпуни і кілька галонів жиру.

— Чого? — перепитує Мулаєш.

— Жиру, — повторює Сіґруд. — Тваринного жиру. Китового, якщо є, або яловичого чи свинячого.

Мулаєш дивиться на Шару, та знизує плечима: «Я теж гадки не маю».

Сіґруд погладжує бороду.

— А ще мені треба, щоб ви розпалили велике багаття, коли я закінчу. Бо мені, мабуть, доведеться роздягнутися.

— Лляне насіння, — каже Шара і кидає його в казан з розтопленим яловичим жиром. — Верболіз. Шпагат з шістьма вузлами. І кедрова смола. — Озирається на візок з інгредієнтами, який привезли з посольства. З річки знову лунають крики. Вона на них не зважає. — Сіль і срібло... цього має бути більше. — Вона занурює крихітну срібну десертну ложечку в мішок з кам’яною сіллю і струшує. — Але, сподіваюсь, і цього вистачить... — Кидає її в казан.

Пітрі спостерігає — захоплено й водночас недовірливо.

— Ви справді гадаєте, що це допоможе?

— Сподіваюся, — відповідає Шара, кидаючи у воду жменю маранти[15]. — Кожен з божественних фамільярів мав відразу до певного інгредієнта... Ми, звісно, не впевнені, чи це було задумано божествами — можливо, щоб дати своїм смертним послідовникам якийсь метод захисту від власних творінь про всяк випадок, — чи сталося випадково, і божества через свою природу такого просто не очікували. Так чи інакше божественних створінь можна відігнати цими речовинами: вони спричиняють задуху, пекучі висипання, параліч, навіть смерть...

— Як алергія? — запитує Пітрі.

Шара ошелешено замовкає, розуміючи, що Пітрі щойно сказав те, що історики Сайпуру намагалися сформулювати роками.

— Так. Саме так.

— І в Урава алергія на... на все це?

— Гадки не маю. Це речовини, які часто відштовхували божественних створінь. Сподіваюся, — каже вона, кидаючи трохи полину, — що хоча б одна чи дві з них подіють. Тут їх досить багато.

Сіґруд і офіцери Несрєва майже закінчили: вони обмотали товстий буксирний трос навколо мосту й надійно його закріпили. Шара бачить, що Сіґруд — справжній моряк: він за лічені секунди зав’язує вузли, накидає на плечі мотки цупкого канату, пересувається по мосту так, наче в нього на пальцях ніг закріплені гаки. Скидає три корабельні канати з мосту — вони з глухим стуком падають на лід. Решта буксирного тросу — завдовжки майже сто футів — падає туди ж. Урав ще нічого не підозрює — обслідує доки за милю вниз по річці, шукаючи тих, хто проігнорував наказ про евакуацію.

Сіґруд підходить до загорнутої у вощене полотно зброї. Бере рибальський гарпун завтовшки з руку Шари; на його загостреному кінці — залізна петля, призначена для якоїсь неймовірно товстої волосіні. «На яку ж рибу, — думає Шара, — полюють з такою зброєю?» Сіґруд випробовує гарпун на гнучкість, задоволено киває, стає на коліна і проводить пальцем по лезу алебарди.

— Хороша сталь... І робота якісна.

— І ти не сумніваєшся, — запитує Шара, — що вчиняєш мудро?

— Ми вже робили таке раніше, — каже Сіґруд. — Чим цей відрізняється від інших?

— Це не якийсь мговост.

— Той навіть не був викликом, — зневажливо пирхає Сіґруд.

— Що ж. Але він не схожий і на дорнову в Аганаштані, — нагадує Шара. — Це не якийсь... якийсь звичайний біс чи поганець, яких ти знищував!

— Ти ще скажи, що це не той дракон.

— То був маленький дракончик, — Шара розводить руки на три фути. — До того ж його врешті-решт добила саме я.

— Після того як я зробив усю роботу, — зауважує Сіґруд, принюхуючись.

— Ти не сприймаєш це серйозно. Хай якими цікавими були наші пригоди, ця істота,— вона показує пальцем на річку,— найбільш подібна до живого божества з усіх, які світ бачив за останні десятиліття!

Він знизує плечима.

— Як я вже казав, це водяна тварина. А всі тварини з водних глибин подібні. Незалежно від того, хто їх зробив і звідки вони з’явились.

— Невже ти настільки впевнений у собі, що справді хочеш зробити це самотужки?

— Що довше ти перебуваєш у морі, — пояснює Сіґруд, — то більше вчишся. А що більше вчишся, то краще розумієш, що стороння допомога тільки додає клопоту. — Він знімає пальто, сорочку і бриджі, залишившись у дуже тісній і несучасно довгій білизні. Його м’язи, ніби м’ячі, перекочуються під шкірою на широчезних плечах, спині та шиї, але Сіґруд не здається громіздким — радше худорлявим і жилавим: він схожий на тварину, яка витрачає набагато більше енергії, борючись за їжу, ніж отримує, споживаючи її. — Зрештою, змагатися зі смертю — це самотня справа.

— Іноді я... Присягаюся, іноді я так втомлююсь від твого позерства! — каже Шара.

Сіґруд розгублено і стривожено дивиться на неї.

— Звісно, ти можеш вважати свою безглузду лаконічність чеснотою, але не я — і не ті, хто цінує твоє життя, навіть якщо ти сам його не цінуєш. — Вона дивиться на нього з непідробним переляком. — Я не прошу тебе це робити. Ти ж це знаєш? Я б ніколи про таке не попросила.

— Я це знаю, — каже він.

— Тоді чому?

Сіґруд замислюється.

— Чому? — перепитує Шара.

— Тому що це все, що я вмію робити, — відповідає він, знизуючи плечима. — І вмію це робити добре. Сьогодні я можу багатьом врятувати життя. І єдиним життям, яке буде під загрозою, буде моє власне.

Шара мовчить.

— Шаро Комайд, чи ти мене благословляєш?

— Благословляти — не моє амплуа. Але я приймаю твоє рішення. Навіть якщо мені воно не подобається.

Він киває: «Добре», — і знімає нижню сорочку. Шара бачила його без сорочки — і не раз — за час їхньої спільної роботи, але її завжди шокує кількість жахливих шрамів, що в’ються по його руках і спині: тут і клейма, і рубці від ударів батога, порізів, поранень... але вона знає, що найбільша травма захована під рукавичкою на його правиці.

Сіґруд починає знімати решту довгої білизни.

— Я не думаю, що тобі варто роздягатися повністю, — зауважує Шара.

— Авжеж, — погоджується Сіґруд і скидає труси, абсолютно не соромлячись.

Шара зітхає. Несрєв і його офіцери — суворі твердолобі буликівці — дивляться на цю відверту демонстрацію наготи. Мулаєш скалиться, як акула.

— У такі моменти, — каже вона, — мені навіть подобається моя робота.

Тепер Сіґруд повністю оголений — на ньому лише чоботи, піхви для кинджала (який тепер висить на правому стегні), рукавичка на правій руці та золотий браслет на лівій. Він простягає руку до казана з жиром і зачерпує жменю. Піднімає брову, дивлячись на маранту та інші речовини, що в ньому плавають («Страховка», — пояснює Шара), знизує плечима й починає намащувати варивом плечі, груди, руки та стегна.

— Повідомте мені, якщо знадобиться допомога, — бурмоче Мулаєш.

Шара пронизливо дивиться на неї; Мулаєш знов усміхається — вона анітрохи не зніяковіла.

Наостанок Сіґруд намащує лице і волосся; тепер він нагадує прадавню людину — брудну, дику істоту з далекого минулого.

Повністю готовий Сіґруд звертається до Несрєва:

— Спробуйте утримати цю тварюку біля мосту, якщо вона наблизиться.

— Не знаю, чи нам вдасться, — каже Несрєв. — Але ми постараємось.

— Робіть тільки це, — каже Сіґруд. — Я хочу, щоб вона зосередилась на мені. На мені, чуєте?

Несрєв киває.

Сіґруд оглядає міст уздовж і впоперек, наче гадаючи, витримає той чи ні. Потім бере згорток зі зброєю і починає спускатися мостом до берега.

Мулаєш простягає йому ліхтар; той бере.

— Щасти, солдате, — каже вона.

Сіґруд розсіяно киває, ніби на прогулянці, зустрівши знайому.

Зупиняється біля Шари, знімає з лівої руки золотий браслет і віддає їй.

— Я його берегтиму, — обіцяє та.

— Знаю. Якщо я сьогодні помру... — Сіґруд затинається вагаючись. Дивиться на крижану поверхню Солди. — Моя сім’я... Чи ти будеш..?

— Я завжди піклуватимусь про твою сім’ю, — обіцяє Шара. — Ти ж це знаєш.

— Але чи розкажеш їм про мене? Про те, ким я був?

— Тільки якщо це не наразить їх на небезпеку.

Він киває, дякує і рушає вниз по мосту.

Шара окликає:

— Сіґруде! Послухай, якщо до цього дійде, то швидше за все Урав тебе не вб’є.

Він озирається.

— Що?

— Цілком імовірно, що люди, яких він забрав сьогодні вночі, не померли. Але їм гірше, ніж мертвим: згідно з «Колкаштавою», грішники потрапляють до черева Урава живими, але він карає їх болем, соромом, жалем... Під його поглядом надія помирає.

— Але як він може дивитися на них, — запитує Сіґруд, — якщо вони в його череві?

— Це і є божественним дивом. Гадаю, що всередині Урава якесь специфічне пекло. Врятувати від нього може тільки благословення Колкана...

— І ти можеш мені його дати?

— ...якого ніхто не отримував після його зникнення майже триста років тому.

— То що ти хочеш сказати?

— Я кажу, що якщо Урав тебе проковтне, — вона дивиться вниз, на те місце, де він пристебнув свій кинджал, — то, можливо, було б мудро взяти справу у свої руки.

Він повільно киває. Потім знову дякує і, подумавши, додає:

— До речі, тобі, мабуть, варто зійти з мосту.

— Чому?

— Ніколи не знаєш, — каже Сіґруд, — як розвиватиметься справжня бійка.

Сіґруд іде по льоду, чоботи глухо стукають. Він бачить, що товщина криги трохи менша за два фути. «Хороший лід, — думає він, — для саней і коней».

Він прямує замерзлою річкою. Вітер хльоскає і свистить у вухах. На його вимащених жиром руках і ногах мерехтять мільйони крижаних крихт; незабаром він стає схожим на крижану людину, що пробирається через величезне сіро-блакитне поле.

Виринає спогад: ось він їде по льоду, сани шурхотять слідом, стукають копита коня, він озирається і бачить Гілд із дочками, укритих хутром у санях, — вони то хихотять, то голосно сміються...

«Я не хочу про це думати».

Сіґруд кліпає й зосереджується на мотузках, що звисають з мосту. Вогні Буликова здаються зараз дуже далекими, ніби цей величезний мегаполіс — лише маленьке приморське містечко на дуже далекому березі.

Скільки разів він уже бачив таке за час свого мореплавства? Десятки? Сотні? Він пам’ятає стрімкі скелі дрейлінґських земель і мерехтіння вогнів у крихітних хатинках, розкиданих по узбережжю. Прокидався під гомін і крики чайок, що кружляли над скелями.

«Я не хочу про це думати», — знову каже він собі. Але спогади виринають — болісні, як скалки, що вп’ялися в шкіру, і їх так важко витягти.

Дзюрчання води. Дні без сонця. Багаття на пляжах, вкритих кіркою вапна.

Він пам’ятає, як востаннє виходив у море. Був тоді молодим і дуже скучив за сім’єю. Але, наблизившись до дрейлінґського берега, він і команда побачили зруйновані села. Люди кричали: «Король! Вони вбили короля і всіх його синів. Вони палять будинки. Вони палять місто. Що ж нам робити?».

Він заціпенів, почувши це... Не розумів, не міг зрозуміти, як таке могло статися. І перепитував знову і знову: «Усіх його синів? Невже всіх? Ви впевнені?» І щоразу йому відповідали: «Династії Гарквалдів більше немає. Усі королі вбиті, знищені, нам кінець».

Лід потріскує під ногами. «Світ — боягуз, — думає Сіґруд. — Він не наважується змінюватися в тебе перед очима — чекає, поки ти відвернешся, і тоді накидається...»

Сіґруд крокує Солдою. Жир на його тілі замерз; він тепер молочно-білий, потріскує, наче ґолем[16] зі свічкової крамниці. Він прямує туди, де з центра мосту звисає буксирний трос. Коли він був на мосту, той здавався вузьким, близько сорока футів завширшки. А зараз перед ним масивна чорна конструкція, що дугою впирається в небо.

Він переконує себе, що міст витримає. Якщо він все зробить правильно, то витримає.

Сіґруд чує плюскіт води. Дивиться праворуч і в тіні мосту бачить геометрично правильний круг ополонки. Там гойдається щільний шар дерев’яних уламків. Либонь, це залишки халабуди, а ті, хто її спорудив, давно мертві.

Нарешті він підходить до троса. Закручує його кінець у петлю, а потім зв’язує її корабельним канатом. Вузол знайомий — його руки рухаються, роблять петлю і протягують мотузку автоматично.

Затягуючи вузол, він згадує.

Пам’ятає, як помчав додому, коли почув про переворот. Пам’ятає, як побачив згарище на місці свого будинку і роздовбану посипану сіллю землю.

Пам’ятає, як відкопував крихкі білі кістки у вологому попелі на місці згорілої спальні. Пам’ятає, як копав могили на подвір’ї. Пам’ятає купу обвуглених перемішаних кісток — розсипаний пазл людського життя.

Він не міг розрізнити останки дружини і дочок. Але старанно розділив їх на три купки, поховав і заплакав.

«Стоп. Досить».

Сіґруд прив’язує кінці корабельного канату до петлі, а потім — інші кінці до гарпунів. Встромляє рибальські списи в лід у лінію, на відстані п’ятдесяти футів один від одного.

Ставить ліхтар перед центральним списом і вістрям алебарди вирізає у льоду чотири глибокі довгі лінії, які сходяться в точці перед ліхтарем. Коли він закінчує, це нагадує гігантську зірку в кризі. Потім сідає на цю точку — голими сідницями на лід, кладе алебарду на коліна й чекає.

Десь жалісно кряче качка.

Чутно уривчасті крики зі східного берега. Шалений вітер.

Сіґруд хоче зосередитись, але нещадні спогади не відступають.

Він пам’ятає, як почув, що утворилася нова держава під назвою «Республіки Дрейлінґів», але і назва, і сама «держава» викликали сміх: це були такі собі піратські зграї, хворі на корупцію і жадібність.

Засмучений і розлючений Сіґруд вирішив боротись, як і багато інших. І, як і решта, зазнав поразки — його кинули до Слондгейму, в’язниці на скелі, сказавши, що ця доля гірша за смерть.

І це була правда. Він не знав точно, скільки років провів в одиночній камері, харчуючись лише рідкою вівсянкою й розмовляючи в темряві із самим собою. Звісно, частково Сіґруд сам винен: щоразу, коли його випускали, він намагався вбити кожного, хто до нього наближався, і це йому часто вдавалося. Врешті-решт вони вирішили не давати йому більше шансів: хай живе в темряві до самої смерті.

Але одного разу відкрилась оглядова щілина у дверях його камери, і він побачив обличчя, не схоже на жодне з тих, які бачив раніше: жіноче, смагляве і довгоносе, з темними очима й губами, а перед кожним оком — по маленькому шматочку скла. Але все його здивування зникло, коли жінка сказала: «Ваші дружина й діти живі і в безпеці. Я знайшла їх. Я повернуся завтра, і ми поговоримо, якщо ви захочете».

Щілини не стало. Кроки стихли.

Так Сіґруд познайомився з Шарою Комайд.

Скільки років вони працюють разом? Десять? Одинадцять? Зрештою, байдуже. Ці роки нового життя не мають для нього жодного значення.

Сіґруд кліпає оком, повіки злипаються від жиру.

Він думає про дітей, які вже виросли, і він їх не знає, і про молоду жінку, яка колись була його дружиною. Цікаво, чи має вона нового чоловіка, а його діти — нового батька.

Він дивиться на свої блискучі від жиру, вкриті шрамами руки, — і не впізнає їх.

На горизонті під кригою блимає м’яке жовте світло.

Сіґруд зтирає жир з долонь, перевіряє руків’я алебарди.

«Так все і має бути, — думає він. — Холод, темрява й очікування смерті».

Він чекає.

Жовтий вогник підпливає все ближче і ближче, рухаючись плавно та граціозно. Сіґруд чує, як щось постукує по льоду, наче сліпий ціпком. «Прислухається, — здогадується він, — до відлуння, аби зрозуміти, що на поверхні».

Лід скрипить прямо під ним. Пляма світла вже за двадцять футів від нього; її діаметр майже дорівнює футу. «Схоже на око гігантського кальмара, — думає він, згадуючи, як колись давно з’їв такого, тушкованого в рибному бульйоні. — Той був справжнім бійцем...»

Сіґруду не видно крізь лід, але чути, як щось тріснуло за п’ятнадцять, може, десять футів від нього. Він оглядається й бачить, що навколо нього вирізають коло, а ще бачить, що правильно оцінив розміри цієї тварюки: коло перетинає всі чотири лінії, які він вирізав на льоду; зараз він ніби сидить у центрі великого білого пирога, розрізаного на вісім шматків.

Він повільно підводиться. Лід жалібно рипить під ногами, ослаблений такою кількістю різьблень. Сіґруд піднімає гарпун і стає в центр кола.

Під ним ворушиться щось темне. Жовте світло майже під ногами.

«Цікаво, — думає Сіґруд, — чи я дізнаюся, який ти на смак?..»

Націлює гарпун, тримаючи правою рукою. Затамовує подих.

Потім, перш ніж тварюка встигає вирізати круг, піднімає алебарду лівою рукою і з усього розмаху б’є лезом по льоду.

Крига миттєво розпадається, і він провалюється у крижану воду.

Урав — як його назвала Шара — шарахається від несподіванки. Сіґруд такий крихітний перед величезною рухливою масою — наче ластівка, що летить на чорну грозову хмару.

Сіґруд бачить силу-силенну кінцівок, що рухаються, величезне яскраве око з чорними прожилками, а під ним пащу завширшки у шість футів... але вона ще не роззявлена.

Він шпурляє вперед гарпун. Гостре лезо глибоко занурюється в чорну плоть Урава лише за кілька дюймів від його величезного ока.

Паща Урава роззявляється, але від болю, а не для нападу. Його око повертається і фокусується на Сіґруді; той замахується алебардою і вдаряє істоту в пащу. Блискучі зуби розлітаються у воді, наче феєрверк.

Урав корчиться від болю та люті. Його щупальця витягуються, хапають Сіґруда за ноги, але ковзають по товстому шару жиру... більше того, щупальця раптом відпадають, наче обпечені жиром: Сіґруд бачить, як пузириться чорна шкіра.

«Якщо Шара дізнається, що її трюк спрацював, — міркує він, — від неї взагалі порятунку не буде».

Вода вирує навколо нього. Він відчуває, як ще одне щупальце намагається схопити його за щиколотку, але теж зісковзує. Урав зосереджує на ньому всю свою увагу, незліченні кінцівки кружляють навколо, готуючись до нападу.

«Час вилізати», — думає він, хапається лівою рукою за корабельний канат — той тримається міцно — і видирається з води на лід.

Через різку зміну температури тіло терпне, але він змушує себе забути про це й біжить вправо, до гарпуна. Чує, як позаду ламається крига, озирається і бачить, як Урав смикає канат, проламуючи лід навколо нього, але обірвати не може.

Розлючена істота виривається на лід, тисячі щупалець тягнуть її цибулиноподібну голову вперед. Одне щупальце висовується й хапає ліву руку Сіґруда; кіготь впивається в біцепс; він спотикається і відчуває, що його тягнуть назад.

Він бореться; щупальце не відпускає, хоча й шипить там, де торкається намащеної жиром шкіри. Урав ричить від болю й люті, розбиває лід, перетворюючи його на снігові крихти: «Ні-ні, від мене не втечеш!»

Сіґруд рубає алебардою по щупальцю раз, два. Цього виявляється досить, щоб послабити хватку, і Сіґруд з легким тріском виривається на волю.

«Хвала Властителям Морів, — думає Сіґруд на бігу, — за те, що корови нагуляли жиру...»

— Стріляйте! — кричить Несрєв згори. — Зрешетіть цю кляту тварюку!

Болти свистять у повітрі, впиваються в лід. Багато з них вгризаються в шкуру Урава; він дико кричить, б’ється об корабельний канат, який дзвенить, як гітарна струна.

Сіґруд дотягується до другого гарпуна, але Урав тепер зосереджений на людях на мосту. Його щупальця здіймаються, наче кобри, і б’ють по мосту. Лунають крики; два тіла падають з дальнього боку мосту. «Будь ласка, — думає Сіґруд, — тільки не Шара».

Одне щупальце звивається, стискаючи поліціянта, який щосили намагається вирватись, і заштовхує його в роззявлену пащу. Льодом зміїться величезна тріщина — він не витримує цієї битви.

«А ось цього, — думає Сіґруд, — я точно не хотів».

Він біжить вперед, затиснувши алебарду під пахвою, і кидає другий гарпун. Ледь не промахується, бо Урав б’ється об канат, але спис глибоко впивається йому в спину. Урав знову виє і б’є щупальцями по льоду. Жовте око люто витріщається. Сіґруд встигає побачити щупальце, що мчить до нього, наче стовбур дерева за течією річки; потім світ вибухає зірками та вогнями, і він ковзає по льоду.

Сіґруд очікує ще одного удару, але тварюка чомусь не поспішає. Стогнучи, він підводить голову і бачить, що Урав заплутався в канатах; проте канат на одному з гарпунів тріснув, тож тварюка може вирватися.

Сіґруд ричить, хитає головою, перевіряє руки й ноги — з ними більш-менш усе гаразд. Алебарда валяється поруч, але древко зламалось, і тепер вона більше схожа на сокиру. Він піднімає її і йде до третього — останнього — гарпуна.

«Хай він остаточно заплутається, — думає Сіґруд. — Дозволю йому виснажитись, а потім заб’ю до смерті. Рубатиму його легені, доки він не захлинеться власною кров’ю...»

З мосту в Солду починає падати каміння.

«Тільки б тварюка, — думає він, — не рознесла міст...»

Він дивиться, як Урав б’є по мосту знову і знову. У воду сиплеться дрібне каміння.

Навіщо Несрєв дав команду стріляти? Треба було, щоб Урав зосередився на ньому, тільки на ньому.

«Ось чому я ненавиджу, коли мені допомагають».

Урав розтрощив майже всю кригу під мостом; крижина з останнім гарпуном Сіґруда коливається вгору-вниз, наче поплавець на вудці. Зітхнувши, Сіґруд пірнає у воду — холод наче молотом б’є по голові, — підпливає до нього, вириває з льоду, підтягується на канаті й вилізає на міцнішу крижину.

Його руки й ноги змерзли, він їх не відчуває. Урав звивається в плутанині канатів і роззявляє пащу, намагаючись закричати; Сіґруд не вагається і встромляє в пащу гарпун.

Тварюка волає від болю, звивається в путах, оголюючи м’яке, желеподібне чорне черево.

«Зараз!»

Він кидається з алебардою вперед, ухиляється від щупальця, ковзає, падає, підводиться...

Ось він уже за огорожею зловісних щупалець. Починає нещадно рубати потворі черево.

Урав виє, верещить, кричить, б’ється. Чорна кров потоками ллється на Сіґруда. Тіло обпікає то крижаний холод, то окріп. Але він продовжує рубати, продовжує рубати.

Згадує, як закопував кістки на своєму подвір’ї.

Рубає.

Згадує, як підвів очі в тюремній камері й побачив тонкий, наче голка, сонячний промінчик і як намагався втримати це світло у своїх долонях.

Рубає.

Згадує, як стояв на палубі сайпурського дредноута[17] і дивився туди, де зникав берег його батьківщини.

Рубає. І нарешті усвідомлює, що несамовито горлає.

«Проклинаю світ не за те, що в мене вкрали, — думає він, — а за те, що дізнався, що нічого не було вкрадено, лише тоді, коли вже став іншою людиною».

Урав стогне, скиглить. Щупальця в’януть. Істота ніби здувається, повільно падаючи назад, як величезне чорне дерево. Численні канати дзвенять і стогнуть від ваги, а Урав висить у тенетах, переможений.

Сіґруд наче крізь сон чує радісні крики з мосту. Але він бачить, що всередині чудовиська все ще б’ється серце, пульсує кров. «Воно ще не здохло, досі живе...»

З купи щупалець біля його ніг виринає яскраве золоте око. Звужується, розглядаючи його.

Раптом мляві щупальця напружуються, злітають вгору, хапають найслабшу опору мосту і смикають.

Сіґруд встигає помітити, як праворуч з’являється і росте темна тінь, а потім величезний камінь пробиває лід за кілька ярдів від нього.

Сіґруд вигукує: «Тряс...»

Крижина під ним нахиляється, як гойдалка, і його підкидає щонайменше на сорок футів, а потім тільки холод і вода.

Він відчуває, як вода вливається в ніс і рот. Струмочок пробирається в пазухи, лоскоче легені, провокуючи кашель.

«Не захлинутися!»

Повітря обпікає його всередині. Він перевертається, дивиться вгору; небо — як розплавлений кришталь, недосяжне.

«Не потонути!»

Він бачить над собою Урава, який борсається в канатах. Над ним чорною аркою вигинається міст.

Сіґруд відштовхується ногами і пливе до тріщини в льоду, яка розширюється.

Раптом щільна чорна арка мосту стає трохи... менш щільною. Крізь лінзу вируючої води і льоду здається, що вона взагалі зникла; потім у темну воду падає каменюка десяти футів у поперечнику; навколо неї закручуються стрічки бульбашок; Сіґруд кидається вбік, його підхоплює ударна хвиля.

«Не потонути, — думає він, — і не бути розчавленим».

Каміння падає й падає, утворюються хвилі, які штовхають його вгору, вгору...

Щільна водна поверхня тримає його в пастці; він не впевнений, що зможе прорватися.

Він роздирає її руками, виривається, розтуляє рота і вдихає зимове повітря.

Сіґруд витягує себе з води на кригу. Він далеко від мосту — тут, на щастя, лід міцний; озирається назад і бачить, що мосту вже немає: він обвалюється у воду, здіймаючи величезні хвилі... Урава ніде не видно.

Сіґруд, слабкий, тремтючий, стає навколішки на лід і шукає хоч якусь ознаку надії: вогонь, мотузку, човен, будь-що. Але бачить лише кулю тьмяного жовтого світла, що пливе до нього, відсуваючи шматки льоду вбік, наче паперові серветки.

Гмикнувши, Сіґруд дивиться на свої руки: жир повністю змився під час бійки, ймовірно, забравши із собою захист, який забезпечила Шара.

Потім його оточують щупальця, роззявляється тремтяча паща, у якій бракує багатьох зубів, а тоді він відчуває м’який поштовх у спину й потрапляє всередину.

Сіґруд розплющує очі.

Він сидить у величезній чорній пустелі. Небо над ним теж чорне; він знає, що це пустеля, лише тому, що на обрії палає величезне жовте око, яке слабко освітлює чорні піски.

Голос каже: «ТИ ПІЗНАЄШ БІЛЬ».

Сіґруд дивиться ліворуч і праворуч; наскільки бачить око, навколо сидять трупи, попелясто-сірі й сухі, наче з них випарувалася вся волога. Один одягнений як поліцейський, інший тримає в руках рибальську вудку. Усі трупи сидять обличчям до палаючого ока, і на кожному обличчі, висохлому й сірому, гримаса нестерпного страждання.

Потім він помічає, що груди трупів ледь помітно здіймаються і спадають — вони все ж таки дихають.

Сіґруд розуміє: «Отже, вони живі...»

Голос майже дзвенить: «ТИ ПІЗНАЄШ БІЛЬ, БО ТИ ПАВ».

Сіґруд дивиться вниз. Він все ще голий, на ньому лише черевики, кинджал і рукавичка на правій руці.

Він торкається кинджала і згадує слова Шари: «Було б мудро взяти справу у свої руки...»

Голос посилюється: «ТИ ПІЗНАЄШ БІЛЬ, БО ТИ НЕЧИСТИЙ».

Сіґруд дістає кинджал і збирається приставити лезо до зап’ястя й розсікти вену... але щось змушує його завагатися.

Голос бринить: «ТИ ПІЗНАЄШ БІЛЬ І ЧЕРЕЗ БІЛЬ ЗНАЙДЕШ ПРАВЕДНІСТЬ».

Він чекає, кінчик леза завис над його зап’ястям. Чорна рівнина перемішується, ніби фарба, клубочиться, аж поки не утворює стіни його колишньої в’язничної камери в Слондгеймі, де темрява день у день потроху висмоктувала з нього життя. «Оце і є, — запитує він себе, — чудодійне пекло Урава?» Либонь, так і є, але він не опускає ножа — поки що.

У дверях його камери світиться велике жовте око. Голос промовляє: «ТИ ПІЗНАЄШ БІЛЬ. ТИ ПІЗНАЄШ СТРАЖДАННЯ. ТИ БУДЕШ ОЧИЩЕНИЙ ВІД ГРІХІВ».

Сіґруд чекає: може, усі давні рани, переломи й каліцтва, отримані в цьому місці, раптом заболять, заниють так само, як тоді... але цього не відбувається.

Голос тепер звучить трохи розчаровано: «ТИ ПІЗНАЄШ БІЛЬ».

Сіґруд озирається, тримаючи кинджал над зап’ястям.

— Гаразд, — погоджується він. — Коли?

Голос не відповідає.

— Хіба це не пекло? — запитує Сіґруд. — Хіба я не маю страждати?

У відповідь — мовчання. Стіни швидко перетворюються на декорації різних жахливих ситуацій: він на ліжку із цвяхів; висить над активним вулканом; потрапляє в пастку на дні моря; повертається до Дрейланду і бачить дим на горизонті, але жоден з цих сценаріїв не завдає йому фізичного чи душевного болю.

Сіґруд озирається навколо.

— Що, власне, відбувається? — розгублено запитує він.

Стіни розпливаються. Він знову в чорній пустелі, поряд хриплять попелясто-сірі напівтрупи, на нього люто дивиться яскраво-жовте око. Йому спадає на думку: може, він має імунітет, бо є дрейлінґом, але це здається малоймовірним.

Потім він відчуває, що долоня його правиці трохи тремтить. Він дивиться на неї, заховану в рукавичку, і нарешті розуміє.

Голос каже: «БІЛЬ — ЦЕ ТВОЄ МАЙБУТНЄ. БІЛЬ — ЦЕ ТВОЯ ЧИСТОТА».

— Але ти не можеш навчити мене болю, — опирається Сіґруд, починаючи смикати пальці рукавички, — бо я його вже пізнав.

Він стягує рукавичку.

На долоні — жахливий яскраво-червоний шрам, схожий на тавро, але вирізаний дуже глибоко в плоті: коло зі схематичним зображенням вагів посередині.

«Руки Колкана, — згадує він, — чекають, щоб зважувати й судити...»

Сіґруд підносить долоню до яскраво-жовтого ока.

— Мене торкнувся перст твого Божества, — каже він, — і я вижив. Я пізнав біль і увібрав його в себе. І ношу його в собі. Щодня. Тож ти не можеш завдати мені болю, адже так? Ти не можеш навчити мене того, що я вже знаю.

Велике око дивиться.

Потім моргає.

Сіґруд кидається вперед і штрикає його кинджалом.

Шара і Мулаєш стоять на березі річки й дивляться туди, де Урав занурився під воду.

— Тікаймо! — кричить Несрєв. — Геть звідси!

І Шара, і Мулаєш наскрізь мокрі: вони витягли Несрєва із Солди зі зламаними обома руками та ногою й легким переохолодженням.

— Заради богів, заберіть мене звідси! — кричить він, але Шара ігнорує його — дивиться на річку, сподіваючись неможливого: раптом Урав вирине, виплюне Сіґруда, і той стрибатиме по воді, як плаский камінчик...

Але на темній воді лише тихо постукує крига.

— Треба йти, — каже Мулаєш.

— Так! — кричить Несрєв. — Так, клянуся богами, я саме це й кажу!

— Що? — тихо запитує Шара.

— Нам треба, — повторює Мулаєш, — забратися подалі від річки. Тварюка зараз розлючена. Я знаю, що ти не хочеш залишати свого друга, але мусимо йти.

Поліціянти перегукуються через ріку. Несрєв виє і стогне. Ніхто не знає, як переправитися через Солду. Керівництва ніби немає, але офіцери, здається, дійшли згоди вилити гас на лід і підпалити.

— Тепер точно треба тікати, — наказує Мулаєш.

Шара робить ноші зі свого плаща, вони вдвох кладуть на них Несрєва і починають тягнути його берегом вгору. Офіцери підвозять до річки підводу з бочками. Вони їх навіть не скидають, а просто рубають сокирами — ті лопаються, і гас стікає в річку.

Шара гарячково шукає якесь рішення, якийсь чудодійний трюк — молитву Колкана, слово з Джукоштави, — але нічого не спадає на думку.

Вогонь повзе, зміїться річкою. Лід шипить, стає гладеньким, як мармур, і стрімко тане.

Вони вже майже досягають набережної, коли вогняна ковдра починає різко опускатися.

— Дивіться! — каже Шара.

Вогонь вирує і шипить.

— О, будь ласка, — скиглить Несрєв. — Будь ласка, не зупиняйтесь.

Із Солди виринає Урав, жахливо корчиться, кричить і молотить по поверхні кінцівками.

— Вогонь! — кричить хтось. — Спрацювало!

Проте Шара в цьому не впевнена. Урав, здається, на вогонь не реагує: радше, у нього якийсь напад. Вона згадує літнього чоловіка, якого одного разу бачила в парку після інсульту: в нього так само тремтіли й безладно рухались руки й ноги...

Урав з криками і ричанням продирається крізь лід, хлюпається у вогняному озері, б’ється кінцівками об берег, врізається в залишки мосту, нарешті виривається на сушу, його велика паща тремтить, розтуляється і стуляється, він скиглить і скавучить, наче переляканий пес.

— Що, в біса, відбувається? — запитує Мулаєш.

Урав роззявляє пащу, пронизливо верещить на одній ноті... і з його черева, якраз під роззявленою пащею, вискакує крихітний чорний зуб.

Ні-ні, це не зуб — кинджал.

— Ні,— каже Шара. — Ні, цього не може бути...

Урав знову кричить; ніж смикається, а потім повільно починає розрізати черево істоти. Гаряча кров бризкає на землю, шипить у крижаній річці. В розрізі з’являється рука, що тримає кинджал.

— Трясця! — волає Мулаєш.

Те, що далі відбувається, можна описати лише як жахливу пародію на пологи: вивалюються нутрощі, витікає гнилизна з кишок, а потім з розрізаного черева здихаючого монстра вислизає залита жиром і кров’ю фігура Сіґруда — він лягає на землю і дивиться в небо, а потім перевертається, стає рачки і вивергає із себе блювоту.

До Шари долинають далекі вигуки радості, коли вона біжить набережною до Сіґруда. Наблизившись, вона сповільнюється: сморід щільний, наче стіна, але жінка перемагає себе й опускається поруч із Сіґрудом на коліна.

— Як!? — вигукує Шара. Якась крихітна залоза звисає з його вуха; вона делікатно знімає її. — Як ти це зробив? Як ти взагалі зміг вижити?

Сіґруд перевертається на спину, ковтаючи повітря. Він кашляє, хекає, засовує руку до рота і витягає звідти щось довге і слизьке, схоже на брудну сіру шмату.

— Пощастило, — хапаючи ротом повітря, каже він. Відкидає шмату; та із чваканням плюхається на купу нутрощів. — Дурням щастить.

Усередині мертвої туші Урава щось рухається; вивалюються і лавиною сповзають на землю кишки. Шара допомагає Сіґрудові підвестися, перш ніж ця гидота встигає до них наблизитися. Вона помічає, що його правиця без рукавички — а він ніколи її не знімає.

Сіґруд озирається на Урава з недовірою.

— Це ж треба... — Він прикладає палець до правої ніздрі, а з лівої видуває маленький океан солонуватої крові. — Аж не віриться, що все це було всередині тієї істоти...

— Що — це? Сіґруде, там справді було пекло?

На Сіґруда нападає кашель, і він знову опускається на коліна. Над Солдою дедалі гучніше лунають радісні крики й вигуки. Шара підводить голову і бачить на березі не лише поліціянтів, які збираються святкувати перемогу, а й звичайних мешканців — чоловіків, жінок і дітей, — які вибігають зі своїх домівок, плескають у долоні та співають.

«О, Властителі Морів, — усвідомлює Шара, — вони ж усе це бачили!»

Ліворуч від неї — спалахи фотоапаратів: там поставили штативи троє кореспондентів і націлюють камери, щоб зробити чергову серію знімків.

А за ними — той, кого вона зовсім не очікувала тут побачити.

Воганнес Вотров стоїть у глибині натовпу. Схоже, він відмовився від свого звичного екстравагантного гардеробу: на ньому темно-коричневе пальто і чорна, застебнута на всі ґудзики до самої шиї, сорочка. Він змарнілий і блідий; дивиться на Шару спокійно і зневажливо — так спостерігають за комахою, що б’ється об шибку вікна. За мить Шара помічає, що він без ціпка.

Натовп вирує навколо Воганнеса і фотографів. На Сіґруда й Шару накочує хвиля вітальних вигуків і поплескувань по спинах. Коли вона озирається, Воганнеса вже немає.