Місто сходів

-

Ще один зимовий ранок. Коли Шара відчиняє вхідні двері посольства, охоронець двору, до самого носа закутаний у хутро, обертається і каже:

— Він біля вхідних воріт. Ми його не впустили, бо...

— Я розумію, — перериває Шара.

Вона перетинає подвір’я посольства. Дерева вкриті льодом — здається, що вони виготовлені з чорного скла; численні тріщини і вм’ятини в будівлі посольства сяють перламутровою білизною, наче їх за ніч пофарбували свіжою фарбою. Чашка кави в її руці залишає за собою струмочок пари, схожий на пінистий слід корабля.

Вона думає про те, що вдень подвір’я має зовсім інший вигляд, — воно чисте, холодне і блискуче, — ніж вночі, коли Віклов гавкав крізь ґрати, як сторожовий пес.

Ворота з брязкотом відчиняються. На під’їзній дорозі стоїть хлопець, тримаючи срібний таріль. Він одягнений в ліврею, але, мабуть, прийшов здалека: верхня губа вкрита закрижанілими шмарклями. Якби він так не тремтів, то гримаса на його обличчі, мабуть, була б схожа на усмішку.

— Амбасадорка Тівані?

— А ви хто? — запитує вона.

— Я маю д-для вас п-послання, — він простягає їй срібний таріль. На ньому — маленька біла картка.

Шара бере її змерзлими руками і мружиться, щоб прочитати.

Шара жмакає листівку і, подякувавши, викидає її. «Оце так пощастило, — думає вона. — Доведеться порушити обіцянку, яку я дала Віні».

— Перепрошую, міс, — мимрить хлопець. — Не хочу вам заважати, але... чи м-можу я піти?

Шара якусь мить дивиться на нього, а потім тицяє йому в руку чашку кави.

— Ось. Тобі від неї буде більше користі, ніж мені.

Хлопець відходить. Шара розвертається і швидко йде до вхідних дверей.

На вулиці перед посольством починає плакати дитина. Гра в сніжки закінчилася погано: у снарядах останнього залпу було більше льоду, ніж снігу, і тепер на хідниках команди погрожують одна одній пальцями, волаючи: «Нечесно, нечесно!»

Відчиняються двері обіднього клубу «Ґошток-Солда», і стіна білого диму заступає Шарі путь. Вона спантеличена, але лакеї, здається, цього не помічають: жестами запрошують зайти, ніби цей непроглядний туман — цілком гостинне середовище. Ззовні задуває вітер, дим розпадається на звивисті смуги і трохи розріджується; Шара нарешті може розгледіти мерехтіння свічок, блиск засмальцьованих виделок і обличчя чоловіків, що регочуть.

Потім її ледь не валить з ніг застояний сморід тютюну.

Коли вона заходить, її очі починають адаптуватися. Дим не такий густий, як здавалося спочатку, але стелі майже не видно: люстри і лампи ніби підвішені до небес. Портьє дивиться на неї — здивовано, трохи сердито — і просить назвати ім’я того, хто її запросив, адже сайпурка навряд чи може бути членкинею клубу.

— Вотров, — коротко каже Шара.

Чоловік стримано киває — мовляв, міг би й сам здогадатись — і широким жестом запрошує її зайти.

Шара проходить лабіринтом ніш, приватних кабінетів і барів, які заповнені чоловіками в костюмах і мантіях. Усюди блищать сірі зуби, лисини і чорні чоботи. Попіл осипається з кінців сигар і танцює в повітрі, як червоно-помаранчеві світлячки. Усе навколо просякло жиром і димом; дим розгублено струмує довкола її спідниці, ніби обнюхуючи й дивуючись: «Що це таке? Що за дивна істота проникла сюди? Хто це?».

За деякими столиками розмови змовкають, коли вона проходить повз. Лисі голови висовуються з ніш і роздивляються її. «Звісно, це подвійна образа, — думає вона, зберігаючи самовладання. — Жінка, та ще й сайпурка...»

Розсувається оксамитова завіса, і вона бачить простору задню кімнату. В кінці столу розміром з річкову баржу, згорбившись у м’якому кріслі й поклавши ноги у світло-коричневих (брудних!) черевиках на стіл, розвалився Воганнес, напівзатулений величезною, як намет, газетою. Позаду нього в дуже зручних на вигляд кріслах сидять охоронці-сайпурці; один із них підводить очі, махає Шарі рукою і знизує плечима, ніби вибачаючись: мовляв, це була не наша ідея. Воганнес визирає з-за газети — Шара помічає яскраво-синє око — і згортає намет.

Воганнес підхоплюється так швидко, як тільки дозволяє його стегно, і вклоняється.

— Міс Тівані!

«З нього вийшов би чудовий розпорядник танців».

— Ми зустрічались менше двох днів тому, — каже вона. — Навряд чи є потреба в такій церемонії.

— О ні, церемонії абсолютно необхідні! Особливо, коли зустрічаєшся з... Як там говориться? Ворог мого ворога — мій...

— Облиш, Во! Ти приніс те, що я просила?

— О так. І дістав від цього неабияке задоволення. Але спочатку... — Воганнес двічі плескає в долоні. На його рукавичках — білих, оксамитових — плями від газетної фарби. — Сер, чи не могли б ви принести нам дві пляшки білого сливового вина і тацю равликів?

Лакей вклоняється, наче іграшка на пружині.

— Звісно.

— Равликів? — перепитує Шара.

— А ви, джентльмени, — звертається Воганнес до охоронців, — чи не бажаєте чимось перекусити?

Один з них розтуляє рота, щоб відповісти, але, подивившись на Шару, мовчки хитає головою.

— Ну, як хочете. Будь ласка, — Воганнес жестом вказує на крісло поруч із собою. — Сідай. Я радий, що ти змогла прийти. Адже ти, мабуть, страшенно заклопотана.

— Ти обрав цікаве місце для нашої зустрічі. Гадаю, хворого на лепру зустріли би більш привітно.

— Ну, я подумав, що якщо побував на твоєму робочому місці, то буде справедливо, якщо ти відвідаєш мене на моєму... Бо хоча це місце нагадує розпусний притон старих ретроградів, міс Тівані, запевняю тебе, що саме тут зароджується й міцніє буликівська комерція. Якщо уявити весь фінансовий потік золотою рікою, що тече над нашими головами, то саме тут, серед усього цього диму, пласких жартів, вареної яловичини, лисин, він би утворив найміцніший вузол, який неможливо розв’язати. Я запросив тебе подивитись і оцінити хитке, забризкане лайном судно, яке несе комерцію Буликова вперед у моря процвітання.

— У мене дивне відчуття, — зауважує Шара, — що тобі не подобається тут працювати...

— Вибирати не доводиться, — зітхає Воганнес. — Що маю, те й маю. І хоча це схоже на одну будівлю, насправді їх кілька. Будь-який будинок у Буликові розділений, а цей просто розшматований, моя бойова сокиро. Кожен кабінет, кожен столик можна було б розфарбувати за партійною належністю відвідувачів. Можна було б намалювати лінії на підлозі, — якби дошки не викривились і не потріскались, — позначивши кордони, які дехто з членів клубу ніколи не наважився б перетнути. Але останнім часом цей клуб, як і весь Буликів, починає гуртуватися навколо двох основних сил. Це моя група, ну і...

Воганнес кладе на коліна Шарі газету з обведеною на шпальті невеличкою статтею: «Віклов кидає виклик посольству».

— Тебе трохи полили брудом, моя люба, — констатує Воганнес.

Шара передивляється статтю.

— Так, — погоджується вона. — Мені про це повідомили. А тобі що до того?

— Ну, я міркую, як тобі допомогти.

— Отакої!

— Я справді можу тобі дуже допомогти з Вікловим.

Зі смогу матеріалізується офіціант з пляшкою білого сливового вина. Він простягає пляшку Воганнесу; той дивиться на етикетку, киває і ліниво простягає руку, в якій миттєво опиняється наповнений вином кришталевий келих. Офіціант із сумнівом дивиться то на Шару, то на Воганнеса, ніби питаючи: «Невже ти справді хочеш, щоб я і її обслужив?». Той сердито киває, і розлючений офіціант повторює для Шари скорочену версію тієї ж церемонії.

— Зухвалий гівнюк, — каже Воганнес, коли офіціант іде. — До тебе часто так по-хамськи ставляться?

— Що ти пропонуєш, Во?

— Я маю деякий компромат на Віклова. І від щирого серця поділюсь ним з тобою... за умови, що ви прикінчите цього жирного виродка.

Шара мовчки сьорбає вино. Вона бачить, що біля крісла Воганнеса стоїть валіза, така ж біла, оксамитова і дурнувата, як його рукавички. «Володарі Морів! Невже я довірила оперативну роботу клоуну?» Тут-таки Шара зауважує, що з іншого боку крісла стоїть друга валіза: «Невже в сейфі було так багато всього?»

— Який компромат ти маєш на Віклова?

— Ну, це не так просто... Я не з тих, хто вдається до підступних, підкилимних політичних махінацій, попри те, що... емм... відбувається зараз. Адже я... — він крутить тонким пальцем, шукаючи потрібне слово, — ...невиправний ідеаліст. Я користуюсь підтримкою саме тому, що не бруднюся.

— Але тепер ти готовий це зробити.

— Якщо цей шмат людського лайна, що годує мух, справді пов’язаний з тими, які напали на нас і вбили Панґюя, я не надто засмучусь, побачивши, що його усунули з політичної арени, ні. Сам я не здатен встромити йому кинджал у спину, але міг би передати його комусь більш вправному.

Офіціант виринає зі смердючого туману з великим пласким каменем із маленькими дірочками. Камінь залитий розтопленим маслом, а з дірочок стирчать крихітні бежеві ґудзики.

— То до чого ти ведеш, Во? — перепитує Шара.

Воганнес принюхується і бере в руку виделку завбільшки з голку.

— У мене є один знайомий з торгового дому Віклова. Так, щоб ти знала, він зробив себе сам: Віклов один з небагатьох ветеранів старої гвардії, які опікуються торгівлею. Заробляє на життя картоплею. Що ж, йому це пасує. Те, що росте в багнюці, подалі від сонця... — Він наколює виделкою равлика, кладе його до рота, охкає і бурмоче: — Гаря-а-че. М-м. — Ганяє в роті маленьку кульку, охолоджуючи, і нарешті ковтає. — Дуже гаряче. Так ось. Я переконав цього знайомого з торгового дому Віклова повідомити мені про всі інвестиції та покупки, які Віклов зробив за останній рік. — Воганнес переможно усміхається й постукує по другій валізі, що стоїть біля його крісла. — Я впевнений, що під його парадною оболонкою прихована якась гнилятина, скажімо так. Можливо, нічого надто мерзенного, на жаль, адже якщо ти колкаштанець, то це назавжди, а Віклов такий самий колкаштанець, як і всі вони. Але щось точно є, і я хотів би, щоб ви це знайшли.

Шара питає напряму:

— Він фінансує реставраціоністів?

— Я передивився документи і, на жаль, цього не побачив. Хоча є деякі дивні речі, які впадають в очі.

— Що саме?

— Наприклад, ткацькі фабрики.

— Як... Зачекай, ти про що?

— Ткацькі фабрики, — повторює Воґаннес. — Віклов купив, просто купив три ткацькі фабрики в місті. Знаєш, такі великі ткацькі фабрики, на яких виготовляють килими?

— Я розумію, про що йдеться...

— Отже, він купив їх. Недешево купив і до того ж не змінив назви.

— То ти думаєш, що він не хоче, щоб хтось знав? — уточнює Шара.

— Так. Але в усій цій історії щось не так. Я просто цього не бачу. Втім, за мною ж не стоїть розвідка супердержави.

Вона розмірковує.

— Він купив ці ткацькі фабрики після місяця туви?

— Гм... Ну, я не можу точно пригадати, але думаю, що так.

«Цікаво», — думає Шара.

— Наскільки надійне твоє джерело?

— Досить надійне.

— Так, але наскільки?

Воганнес вагається.

— Я знаю його дуже добре, — повільно розтягує він слова. — Цього тобі мало б бути досить.

Шара збирається продовжити розпитувати. Вона дивиться, як Воганнес сьорбає вино. Він спітнів, зблід і раптом здався їй зморшкуватим і м’яким, таким делікатним, як тонке вишукане полотно. Раптом Шара дещо розуміє, тож ніяково покашлює і каже:

— Послухай, Во. Я... я збираюся запропонувати те, що не часто пропоную добровільним інформаторам.

— Що саме?

— Я дам тобі шанс передумати.

— Ти... що?

— Я дам тобі можливість добре подумати, що ти робиш, — заявляє Шара. — Бо якщо знову запропонуєш мені ці папери, я ними скористаюсь. Інакше це було б непрофесійно з мого боку. І коли запитають, звідки я їх взяла, — а вони обов’язково запитають — мені доведеться розповісти. Я не можу передбачити, до чого це призведе, але коли все це розкрутиться, є шанс, що на якомусь дуже публічному, дуже доступному заході в Сайпурі хтось засвідчить, що Воганнес Вотров, Батько Міста Буликова, надав цінний матеріал уряду Сайпуру, усвідомлюючи, що інший Батько Міста буде через це покараний. І такі речі... вони мають наслідки.

Воганнес спостерігає, як вальсує полум’я свічки.

— Я вже стикалася з цим раніше, — зізнається Шара. — Втрачала інформаторів таким чином. Я використовую людей, Во. Така в мене робота. Це неетично. Це має прикрі наслідки. І... і якщо ти знову запропонуєш мені ці документи, я їх візьму, бо мушу. Але я хочу, щоб ти добре подумав, перш ніж віддати мені цю валізу.

Воганнес дивиться на неї своїми ясно-синіми очима. «А очі в нього, — думає вона, — либонь, і досі такі ж, як були в дитинстві».

— Ходи працювати на мене, — раптом каже він.

— Що?

— Тобі не подобається твоя робота. — Він наколює равлика і дмухає на нього. Краплі масла падають на скатертину. — Ходи працювати на мене. Зміниш обстановку. Ми не стара гвардія. Жодна з моїх компаній. Ми працюємо на майбутнє. А ще я можу платити тобі просто шалені гроші.

Шара дивиться на нього, не вірячи, і сміється.

— Ти жартуєш.

— Я дуже серйозний. Серйозний, як сама смерть.

— Я... Я не працюватиму на тебе, Во.

— Тоді, в біса, все забирай. — Він ковтає вино, з’їдає ще одного равлика. — Для мене це все лише головний біль. Керуй моїми справами. Розподіляй мої гроші. Я просто сидітиму, чекатиму, коли мене оберуть і, ну... не знаю... вітатиму публіку на якихось урочистостях чи парадах чи ще десь.

Шара сміється, затуливши обличчя долонями.

— З чого ти смієшся? — Він намагається здаватися серйозним, але усмішка його видає. — А що? Я серйозно. Переходь до мене. — Усмішка зникає. — Житимемо разом.

Шара перестає сміятися. Вона морщиться і бурмоче:

— Ох, Во. Навіщо?

— Що навіщо?

— Навіщо ти це сказав?

— Я мав на увазі... Ой, припини, я мав на увазі жити в Буликові.

— А судячи з тону не схоже. І... І саме це ти мені пропонував, коли закінчив академію.

Воганнес розгублено дивиться на охоронців-сайпурців.

— Чи не могли б ви, джентльмени, залишити нас на хвилинку?

Охоронці знизують плечима й виходять.

— Це... Шаро, я, звісно, не це мав на увазі, — Воганнес розпачливо сміється.

— Ти для цього мене сюди запросив? Щоб освідчитись під вишукані страви?

— Це не вишукані страви. Заради богів — я відчуваю лише смак тютюну...

Вони мовчать. Чийсь голосний регіт у сусідній кімнаті переходить в надривний кашель.

— Якщо я повернусь до тебе, це не зробить нас щасливими, — м’яко відказує Шара.

Воганнес, ніби отримавши ляпаса, захиляється на спинку крісла і дивиться у свій келих.

— Я вже не та, ким була тоді, — продовжує вона, — і ти теж.

— Чому все має бути так по-дурному? — насуплюється Воганнес.

— Ти ж заручений.

— О так, заручений. — Він розводить руками, мовляв: і що з того? — Ми дуже весела пара. Ми багато розважаємось. Про нас пишуть.

— Але ти її не кохаєш?

— Декому в житті потрібне кохання. Іншим — не дуже. Це як купувати будинок: «Ви хочете камін у вітальні? І вікна в спальні? І кохання?». Воно не належить до мого комплекту необхідних речей.

— Не думаю, що це про тебе.

— А хіба я маю вибір? — сичить він. — Ти... ти бачила тих чоловіків у кабінках, коли проходила повз? Можеш уявити, що вони зробили б..? — Він намагається опанувати себе. — Я брудніший, ніж ти думаєш, Шаро.

— Ти не знаєш, що таке справжній бруд.

— А ти не знаєш мене. — Він дивиться на неї. Його щоки тремтять. У внутрішньому кутику правого ока виблискує сльоза. — Я можу віддати тобі Віклова. Він заслуговує на це. Візьми його. Візьми його і знищ.

— Мені сумно бачити, що ти з таким задоволенням переслідуєш колкаштанців.

Воганнес злобно сміється.

— Хіба вони на це не заслуговують? Я маю на увазі мою власну сім’ю... Якщо хочеш дізнатися про переслідування, чому б тобі не поговорити з людьми, які ревно робили це сотні років, навіть без свого проклятого... — Він озирається навколо і стишує голос. — ...божества?

— Хіба це не твій народ — той самий, якому ти хочеш допомогти? Ти справді хочеш реформувати Буликів, Во, чи спалити його дотла?

Воганнеса це так вражає, що в нього на мить відбирає мову.

— Твої батьки були колкаштанцями? — тихо запитує Шара.

Той киває.

— Ти мені ніколи не розповідав.

Він знову полотніє, шкіра стає тонкою і майже прозорою. Воганнес морщить лоб, обдумуючи відповідь.

— Ні, — каже він. — Ні, не розповідав. Не думав, що це потрібно, адже більшість мешканців Буликова тоді були колкаштанцями. І досі залишаються. Багато хто на Континенті досі ними залишається. Вони, гадаю, продовжили жити, як звикли, і без свого божества. Після вторгнення каджа і Війни їм було легше адаптуватися, ніж іншим... — Во виливає решту вина з пляшки, і один з його перснів дзенькає об край келиха, коли він витрушує останні краплі. — Мій батько був багатим колкаштанцем, і це було ще гірше. Більшість колкаштанців вважає, що дитина з’являється на світ, уже маючи багато гріхів, тобто народжується в соромі; але багаті до переліку гріхів немовляти додають ще й бідність. Бідності теж варто соромитися. Батько був суворим. Якщо ми робили щось не так, то мали піти і зрізати прут, — він простягає вказівний палець, — із палець завтовшки, і він нас ним шмагав. Якщо ми приносили затонкий, то він зрізав інший, який вважав підхожим. І хоча батько був скупердягою, на кари для нас ніколи не скупився... — Воганнес ковтає вино. — Мій брат любив його. Гадаю, що й батько його любив. Може, тому, що Волка був старший, — батько завжди ображався на дітей за те, що вони мали нахабство не поводитися, як дорослі. І коли батько помер, брат так і не пробачив... Ну. Нікому. Зненавидів увесь світ. Особливо Сайпур, адже ми, континентальці, вважали, що чума була вигадкою сайпурців. Уподібнившись ченцеві, він приєднався до групи паломників, коли йому було п’ятнадцять, і вирушив у похід на крижану північ, щоб спробувати знайти якийсь клятий храм. Залишив мене з купою няньок і слуг, коли мені було дев’ять років. Волка так і не повернувся. Через багато років я дізнався, що всі вони загинули. Замерзли до смерті. Очікуючи на диво... — Воганнес підносить келих до губ. — ...якого так і не сталося. Звісно, я хочу знищити Віклова. Він є перешкодою на шляху до майбутнього Континенту, бо не прагне нового світлого майбутнього, а радше тягнеться до мертвого, нудного, запорошеного минулого. У будь-якому разі я не пролив би жодної сльози, якби його не стало.

Шара заплющує очі. «Я поширюю порочність, — думає вона, — як заразу».

— Якщо ти запропонуєш мені це знову, я муситиму погодитися.

— Зроби це, Шаро. Якщо це твоя робота, я хотів би побачити, як ти його знищиш.

Шара розплющує очі.

— Гаразд. Я це зроблю. Припускаю, що вміст сейфа в іншій валізі?

— Саме так. Він бере її, кидає на стіл і починає відкривати.

— Ні-ні, — каже Шара. — Не треба.

— Що? Чому?

— Я... мені, на жаль, довелося дещо пообіцяти.

«А тітка Віня дуже добре пам’ятає, що їй обіцяють... і які обіцянки порушують». Шара запитує себе, чи готова вона не послухатися тітки й відкрити валізу. Звісно, після цього її життя може перетворитися на пекло, адже Віня не жартувала погрожуючи. «Зроблю це в крайньому разі», — вирішує вона, усвідомлюючи, що саме так дурні й виправдовуються, не маючи вибору.

— Якщо ти просто віддаси мені валізу, Міністерство радо відшкодує тобі витрати.

— Ти хочеш, щоб я просто віддав це разом з валізою? — Воганнес шокований. — Але ж ця валіза коштує цілий статок!

— Скільки?

— Не знаю... Я її не купував. У мене для цього є підлеглі, — він бурчить і оглядає валізу. — Точно шалені гроші...

— Надішли рахунок, і ми все компенсуємо.

Шара знімає валізу зі столу. Вона не дуже важка. «Рукопис? — гарячково думає вона. — Книги? Якийсь артефакт?» Потім забирає у Во другу валізу. Стоїть, тримаючи по валізі в кожній руці, і почувається досить безглуздо, наче збирається вирушити у відпустку, щоб розслаблятись на пляжі.

— Чому, — питає Воганнес, проводжаючи її до дверей, — щоразу, коли ми закінчуємо якусь справу, обоє відчуваємо, що жоден із нас не отримав того, чого хотів?

— Можливо, ми не те робимо.

Вирватися з продимленого клубу — все одно що виринути з морських глибин. «Доведеться викинути цей одяг, — б’ється в голові єдина думка. — Наскрізь просмердівся...»

— О, це ви... Міс Тівані?

Шара підводить очі, і її серце падає. На задньому сидінні довгої дорогої білої автівки сидить Іваня Рестройка — обличчя бліде, як сніг, а губи нафарбовані криваво-червоною помадою. Вона майже прозора, ще більш безбарвна, ніж тоді, коли Шара бачила її востаннє — на вечірці у Воганнеса. Один чорний локон вибивається з-під хутряної шапки над бровою і закручується біля вуха. Проте ретельно накладений макіяж — майже маска — не може приховати, що вона шокована: у її очах Шара читає німе запитання.

— Вітаю, міс Рестройко.

Темний погляд Івані ковзає по дверях клубу і тьмяніє від розчарування.

— Тож це з вами він сьогодні зустрічався?

— Так. — «Думай швидше!» — Він хотів познайомити мене з деякими бізнесменами. — Шара повільно підходить до вікна машини. — У нього багато планів щодо співробітництва із Сайпуром. Це було дуже люб’язно з його боку.

Хороша версія: достовірна, переконлива і навіть майже на одну шосту правдива.

— У цьому клубі?! Але ж тут тусується найстаріша гвардія Буликова.

— Мабуть, часи змінюються.

Іваня дивиться на білі валізи і киває, явно не вірячи.

— Ви ж давно з ним знайомі, правда?

Шара робить паузу.

— Ну, це поверхове знайомство.

— Гм. Можу я вас про дещо попросити, міс Тівані?

— Звісно.

— Будь ласка, ставтеся до нього бережно.

— Що?

— Попри всю свою браваду, попри всю свою пихатість, він набагато вразливіший, ніж здається.

— Що ви..?

— Він казав вам, що зламав стегно, падаючи зі сходів? — Іваня хитає головою. — Насправді він був у клубі. Але не в такому клубі, як цей. У тому клубі теж чоловіки зустрічаються з чоловіками, можна сказати, але... на цьому схожість закінчується.

Шара відчуває, як її серце б’ється швидше. «Я ж усе це вже знала. Чому я так дивуюсь?»

— Поліція провела обшук у клубі тієї ночі, коли він там був, — каже Іваня. — Як ви, напевно, знаєте, Буликів досі перебуває під впливом колкаштанців. Такі... стосунки суворо заборонені. І вони досить жорстоко поводилися з тими, кого спіймали. Він мало не помер. Розумієте, переломи стегон дуже погано зростаються. — Вона сумно усміхається. — Але він так нічого і не навчився. Тому й пішов у політику. Бо хотів щось змінити. Адже це Ернст Віклов наказав поліції здійснити рейд.

З клубу, регочучи, виходить зграя п’яних чоловіків. Дим любовно огортає їхні комірці.

— Чому ви з ним? — запитує Шара.

— Бо я його кохаю, — зізнається Іваня і сумно зітхає. — Я кохаю його таким, який він є; мені подобається те, що він хоче зробити. І я хочу піклуватися про нього. Сподіваюся, ви хочете того ж самого.

Довгу білу автівку освітлюють фари. Шара чує голос Пітрі, який кличе її з посольської машини. Двері клубу відчиняються, і виходить Воганнес; його біла шуба виблискує у світлі ліхтарів.

Іваня усміхається.

— До побачення, міс Тівані. Бажаю вам гарного вечора.

Шара досі пам’ятає той день: це було давно, наприкінці другого семестру її другого року навчання у Фадгурі, — вона піднімалася сходами його корпусу, а вниз збігав Рушні Сідтгідурі. Вона привіталась, але Рушні — розпатланий, спітнілий — нічого не відповів. Коли ж вона зайшла до кімнати Во і побачила, що той сидить без сорочки в кріслі, закинувши ноги на підвіконня й заклавши руки за голову, то в її свідомості пролунав тривожний дзвіночок: він завжди сидів у такій позі після того, як кохався.

Поки вони розмовляли — на сторонні теми, — вона підійшла до ліжка. Помацала простирадла: вони були вологими, а в одному місці — там, де були б стегна і талія, якби лежала людина, — просто мокрими.

І молодий Рушні так поспішав, наче будівля палала...

Тоді вона нічого не сказала. Але почала спостерігати. («Такою я завжди була, — подумала вона набагато пізніше. — Не втручалася навіть у власне життя, а лише спостерігала з-за лаштунків».) І помітила, що Во проводив з хлопцями багато часу, побачила, як він їх обіймав. Спостерігала, як він дивиться на них, як стає більш м’яким і розслабленим поруч із ними.

«Чи він сам це усвідомлює? — запитувала вона себе. — А як же я?»

І одного разу Шара не витримала: тихо зайшла до його апартаментів, а він і той хлопець — вона навіть не пам’ятає, як його звали, здається, Рой — так повільно і ніжно притискалися один до одного в тому самому ліжку, де Во не більше двох днів тому шепотів їй на вухо, як сильно її кохає.

Варто було побачити їхні обличчя, коли вона тихо покашляла. Хлопець схопився і поспіхом вибіг за двері. Во люто кричав на неї, а вона стояла мовчки.

Він хотів, щоб Шара теж накричала на нього. Вона це розуміла. Але це не була сварка. Вона не була співучасницею того, що він зробив. Це була справжня зрада.

А найжахливішим було те, що хлопець був дуже схожий на неї. Фігура Шари ніколи не була жіночною — як у хлопчика: тільки плечі, без стегон і, звісно, без грудей. «Невже я була лише замінником? — думала вона згодом. — Способом вдаватися до недозволеного кохання, не роблячи нічого забороненого?» Навіть якщо так, то вона все одно була не здатна замінити справжнього.

Во благав її сказати хоч щось, зреагувати, накричати. Але вона цього не зробила. Шара пішла з його квартири і з його життя до кінця їхнього навчання.

(Шара досі дещо пишається тим, як тоді повелася: була спокійною, холоднокровною, витриманою. А ще їй соромно: невже вона була настільки шокована, настільки перелякана, настільки закомплексована, що не змогла навіть накричати на нього?)

Вона з головою поринула в навчання, раптово перейнявшись ідеєю, що патріот має бути дисциплінованим. Во підійшов до неї після закінчення академії, через кілька місяців, уже зібравши речі і готовий їхати — спочатку до порту поїздом, а звідти кораблем до Буликова. Він благав її поїхати з ним, благав допомогти йому стати таким, яким так сильно хотів бути. Намагався підкупити її, розповідав про казкове майбутнє, казав, що вона буде принцесою в його домі, якщо захоче. А Шара — холодна, наче крига, наче сталь, — вдарила його в найболючіше місце: «Я думаю, мій любий хлопчику, що насправді тобі потрібен принц, а не принцеса. Але у тебе вдома це неможливо, правда ж? Тебе за це вб’ють», — і зачинила двері перед його носом.

«Одного дня ти про все дізнаєшся, — сказала їй тітка Віня. — І все зрозумієш. Розберешся в собі. І все буде добре».

Шара, згадуючи ці слова, часто думає, що тітка Віня, чиї думки були завжди слушні, того разу страшенно помилялася.