Місто сходів

Спасіння

— Переломів нема, — відзначає лікар. — Можливо, якісь тріщини. Безумовно, багато забоїв, таких сильних, що не виключені пошкодження кісток. Звісно, я міг би сказати точніше, якби пацієнт дозволив мені оглянути його ретельніше...

Сіґруд гмикає, відкинувшись на спинку ліжка з пляшкою картопляного самогону на колінах. Одна половина його обличчя яскраво-червона, інша — чорно-сіра, наче гнилий фрукт. У світлі слабких посольських газових ламп він здається справжнім упирем. Поки що він дозволив лікареві промацати його живіт і продемонстрував, що може рухати головою, руками і ногами; на решту вимог лише незадоволено бурчить.

Вражений тим, що Сіґруд не скаржиться на біль у животі, лікар заявляє, що такого не може бути. І те, що немає жодних ознак обмороження, — це теж неймовірно.

— Що таке обмороження? — запитує Сіґруд. — Я ніколи не чув ні про яке обмороження.

— Ви маєте на увазі, — уточнює лікар, — що дрейлінґи ніколи не обморожуються?

— Буває дуже зимно, — Сіґруд робить великий ковток самогонки, — і не дуже зимно.

Збентежений і незадоволений лікар звертається до Шари:

— Можу сказати, що якщо він переживе цю ніч, то житиме. Я б також сказав, що якщо він хоче одужати, то має дозволити медичним працівникам робити свою роботу, а не ставитися до нас так, ніби ми... ґвалтівники.

Сіґруд огидно хихикає.

Шара усміхається.

— Дякую, лікарю. Це все.

Лікар вклоняється, сердито бурмочучи, і Шара виводить його надвір. Перед воротами посольства юрмляться люди, які прийшли сюди від річки.

— Прошу вас, — каже Шара, — якщо можна, не обговорювати жодних деталей того, що ви тут побачили, — ми були б вельми вдячні за вашу розсудливість...

— Це було б непрофесійно, — гонориться лікар, — до того ж огляд був проведений настільки зле, що я сам волів би, щоб про нього ніхто ніколи не дізнався. — Він сердито надягає на голову капелюх і йде геть.

Хтось у натовпі кричить: «Ось вона!». І ворота освітлюють спалахи фотоапаратів.

Шара кривиться й зачиняє двері. Фотографування — відносно новий винахід, йому менше п’яти років, але Шара вже встигла його зненавидіти. «Збереження зображень подій, — думає вона, — сильно ускладнює мою роботу...»

Вона повертається і піднімається сходами; співробітники посольства дивляться їй услід втомленими, обведеними темними колами очима, очікуючи дозволу відпочити; зверху збігає Мулаєш, тупочучи чоботами.

— Пожежу у Сховищі загасили, — каже вона, потім підносить пляшку до губ і п’є. — Я зачиняю посольство, поки ми не з’ясуємо, чи збираються буликівці нас убити за вбивство свійської тваринки їхнього божества. Батьки Міста вирішили самі розібратися з мостом. Я нап’юсь і спатиму тут. А ви розбирайтеся з усім цим лайном.

— Так і зроблю, — спокійно відповідає Шара.

— І, будь ласка, коли все це закінчиться, подбайте, щоб мене перевели на Джаврат!

— Подбаю.

Вона обминає Мулаєш, заходить до кімнати Сіґруда і сідає в ногах його ліжка. Сіґруд знову і знову проводить вказівним пальцем по горлечку пляшки.

— Тримай. — Шара кладе браслет у велику долоню Сіґруда.

Подякувавши, той застібає прикрасу на лівому зап’ясті.

— З тобою справді все гаразд? — запитує Шара.

— Думаю, що так, — відповідає Сіґруд. — Бувало й гірше.

— Невже?

Той розсіяно киває.

— Як ти вижив?

Сіґруд замислюється, потім піднімає праву руку, обмотану бинтом. Знімає пов’язку й показує яскраве рожево-червоне зображення вагів на долоні.

— Завдяки цьому.

Вона роздивляється.

— Але це... це не благословення Колкана...

— Може, і ні. Але я думаю, що... покарання Колкана і його благословення... це одне й те саме.

Шара пам’ятає, як Ефрем читав «Книгу Червоного Лотоса» Олвос і коментував уголос: «Божества не розуміли себе так само, як ми не розуміємо себе, і їхні ненавмисні вчинки часто говорять про них більше, ніж навмисні».

Сіґруд вдивляється у свою долоню. Його око блищить у припухлих повіках, наче ніжна спинка жука між крилами. Він кліпає — Шара бачить, що він зовсім п’яний, — і каже:

— Знаєш, звідки це в мене?

— Здогадуюсь, — відповідає вона. — Я знаю, що це знак Перста Колкана.

Він киває.

— Я знала, що він у тебе є, — зізнається Шара після паузи. — І знала, що це таке. Але вважала нетактовним розпитувати.

— Мудро. Шрами — це вікна в біль, краще їх не відчиняти. — Він розминає долоню і додає: — Я не знаю, як вони дістали його в Слондгеймі. Такий рідкісний і потужний артефакт, хоча на вигляд — звичайний камінь, сірий камінець з маленьким зображенням вагів. Вони мусили перевозити його в скриньці з якоюсь спеціальною обшивкою всередині...

— Певно, сіра вовна, — припускає Шара. — Колкаштанці її вельми цінували.

— Як скажеш. Нас було дев’ятеро. Нас тримали в одній камері, всіх разом. Ми пили іржаву воду з дірявої труби, спорожнялись у кутку, голодували. Голодували дуже довго. Я не знаю, скільки часу вони морили нас голодом. Але одного разу тюремники прийшли до нас із цим маленьким камінчиком у коробці і тарелем з куркою — з цілою куркою — і сказали: «Якщо один з вас зможе протримати цей крихітний камінчик цілу хвилину, ми дозволимо вам поїсти». І всі наперебій кинулися зголошуватися, але я стримався, бо знав, що це за люди. У Слондгеймі вони бавилися нами. Обманом змушували нас битися один з одним, вбивати один одного... — Він згинає лівий кулак; рожеві шрами на його кісточках спалахують білим кольором. — Тож я розумів, що щось нечисто. Перший чоловік узяв камінчик і одразу ж почав кричати. З його руки потекла кров, наче її поранили ножем. Він впустив камінець — і той гучно бухнувся на підлогу, а тюремники сміялися й казали: «Підніми його, підніми», а чоловік не міг. Камінь ніби важив тисячу тонн. Тюремники змогли підняти його, лише загорнувши в сіру тканину. Ми не розуміли, що це було, але вмирали з голоду, тому пробували знову і знову, аби поїсти — хоч трішки... І ніхто не зміг. Дехто протримався двадцять секунд. Дехто до тридцяти. Кров з їхніх рук текла рікою. Рани були жахливі. І всі вони впустили цей маленький камінчик. Цей крихітний Перст Колкана. — Він робить ще один ковток самогонки. — А потім... спробував і я. Але перш ніж підняти його, я подумав... Я подумав про все, що втратив. Той вогонь, що палав у моєму серці, заради якого я жив, — він згас. Він все ще не горить, навіть зараз. І я побажав, щоб цей камінь розчавив мене. Розумієш? Я побажав цього болю. А тоді взяв його. І тримав. — Він дивиться на свою вкриту шрамами долоню так, ніби камінь все ще там. — Я відчуваю його досі. Ніби тримаю його зараз. Тоді я взяв його не для того, щоб поїсти, а для того, щоб померти. — Його пальці стискаються в кулак. — Але я поїв. Я тримав Перст Колкана не одну, а три хвилини. А потім у мене, нещасного, забрали камінь і сказали: «Можеш їсти, бо ти переміг. Але спершу маєш вирішити: з’їсти всю курку самому чи поділитися з рештою ув’язнених?» І співкамерники дивилися на мене... примари людей — худі, бліді й голодні, вони ніби зникали на моїх очах...

Сіґруд починає перев’язувати свою долоню.

— Я не вагався, — тихо каже він, — ні секунди. Тюремники перевели мене в іншу камеру, я все з’їв і заснув. Не минуло й тижня, як з моєї колишньої камери почали виносити тіла. — Він зав’язує бинт, масажуючи долоню. — Божество, можливо, створило не одне пекло, але жодне з них навіть порівняти не можна з тим, яке самі для себе створюють люди.

Шара зачиняє двері до кімнати Сіґруда й зупиняється в коридорі. Її ноги тремтять, і лише за кілька секунд вона усвідомлює, що ось-ось зомліє. Тоді сідає на підлогу й робить глибокий вдих.

За свою кар’єру Шара керувала багатьма оперативниками і частину з них втратила. І звикла вважати себе бездоганним професіоналом: ефективним, але особисто відстороненим від деталей, зберігаючи совість і здоровий глузд у крихітній герметичній бульбашці, захованій далеко від жахливої реальності.

Але втратити Сіґруда... Вона дізналась, що таке справжній жах, коли побачила, як він зникає в темних водах Солди...

«Він живий, — каже вона собі. — Він живий, і з ним усе буде добре». Принаймні настільки добре, наскільки може бути добре з побитим і вкритим синцями чоловіком, усамітненим у крихітній смердючій кімнатці.

Шара хитає головою. Вона думає, як теперішнє повторює минуле. Це було десять років тому, але здається, що відтоді минуло ціле життя.

Шара пам’ятає, якими маленькими були двері каюти. Крихітні, схожі на люк — мабуть, це була найменша каюта на сайпурському дредноуті. Вона постукала у двері, стукіт відлунням прокотився корабельним коридором, але відповіді не було. Тоді Шара відчинила двері, і в ніс ударив сморід, а її ноги, і так уже непевні від морської хвороби, — дредноут потрапив у хитавицю — ледь не підігнулися від запаху. Потім за спиною з’явився лейтенант-сайпурець, делікатно покашляв і порадив: «Міс, будь ласка, будьте обережні», — мабуть, дивуючись, що ця дівчина, якій на той час ледве виповнилося двадцять п’ять років, ішла назустріч смерті.

Шара увійшла. У кімнаті не було світла, але вона побачила велетня, який сидів у кутку, схрестивши ноги. Він був схожий на побитого пса: волосся скуйовджене й розпатлане, шкіра вкрита синцями та гнійниками. Здоровань схилив голову, тому вона не бачила очей — точніше, ока, — і відсахнувся від яскравого світла.

Вона зачинила двері, сіла в кутку навпроти нього і стала чекати. Той майже не рухався.

— Ми покидаємо територіальні води Дрейланду, — повідомила Шара. — Хіба ти не хочеш востаннє побачити свою країну?

Він не відповів.

— Ти навіть не виходив зі своєї каюти, — сказала вона. — Ти тепер вільний. Хіба не хочеш розрухатися вперше за багато років?

Жодної відповіді.

— Ти не хочеш хоча б помитися? У нас є гаряча вода.

Велетень буркнув, ніби збирався щось сказати, але передумав.

— Так?

Його акцент був настільки сильним, що вона ледве зрозуміла:

— Це все... неправда.

— Що?

Він махнув рукою.

— Усе це.

— Авжеж, правда. Присягаюся. Твої двері відчинені. Ти вільний.

Він похитав головою.

— Ні. Цього не може бути. Вони... Моя сім’я...

Шара чекала, але чоловік більше нічого не сказав.

— Вони живі, як я тобі й казала, — тихо промовила вона.

— Я сам їх поховав. Я тримав у руках їхні кістки.

— Я не можу певно сказати, чиї це були кістки, але вони точно не належали твоїм рідним.

— Ти брешеш.

— Ні, це не так. Твою дружину Гілд разом з двома доньками вивіз із країни один із ваших слуг ще до перевороту. Вони перетнули кордон Вурт’яштану всього за два дні до сумнозвісних подій. Там вони прожили останні шість років, видаючи себе за родичів свого рятувальника. Стали фермерами — мабуть, незаможними, бо навряд чи люди з таким походженням звикли обробляти землю, але давали собі раду.

Після тривалої паузи він вимовив:

— Що... Як ти доведеш, що це правда?

— Твоя родина була в небезпеці, коли я їх знайшла. Їх шукали — і досі шукають — багато агентів, яким наказали знайти всіх уцілілих членів твого роду. Ми вивезли твою сім’ю з Вурт’яштану, оскільки я вважаю, що там небезпечно. Це було нелегко — твоя дружина, так би мовити, вольова жінка.

Він ледь усміхнувся.

— Але ми це зробили. А коли все успішно завершилось, твоя дружина зробила подарунок одному з наших офіцерів на знак подяки.

Шара сягнула рукою до кишені й вийняла невеличкий полотняний мішечок. Розв’язала його й дістала блискучий плетений золотий браслет з ланками у вигляді штормових хвиль. Віддала йому браслет.

— Ця річ тобі про щось говорить?

Велетень витріщився на браслет, такий яскравий і чистий в його брудних, вкритих шрамами руках. Його пальці почали тремтіти.

— Чому б тобі не піднятися зі мною на палубу? — м’яко попросила Шара.

Він повільно підвівся, усе ще дивлячись на браслет. Шара відчинила двері, і чоловік вийшов слідом за нею, рушивши сходами з виглядом сонної дитини, яку вкладають спати.

Ляпас холодного вітру змусив Шару зупинитися; вона зігнулася і, похитуючись, вийшла на палубу дредноута. Велетень не помічав її: він, переступивши поріг, одразу втупився в небо і вражено мовчав. Коли його привезли на дредноут, він дивився вниз, і Шара не розуміла, чому. «Звісно, — раптом усвідомила вона. — Скільки часу минуло відтоді, як він виходив назовні? Відкритий простір, напевно, його жахає».

— Ходімо, — сказала вона і підвела його до перил. Далеко за хвилями темніли скелі дрейлінґських берегів. — Мені сказали, що це не так далеко, як здається. Хоча, мабуть, ти знаєшся на цьому краще, ніж я.

Здоровань глянув на золотий браслет, застібнув його на зап’ясті й підняв руку, щоби краще роздивитися.

— Я не зможу їх побачити... Чи зможу?

Вона похитала головою.

— Це надто небезпечно — і для тебе, і для них. Не зараз. Можливо, колись.

— Чого ти від мене хочеш? — запитав він.

— Від тебе? Поки що нічого.

— Ти врятувала мою сім’ю. Ти звільнила мене з в’язниці. Чому?

— Я вважаю, що ти багато знаєш про дрейлінґів, — зізналася Шара. — І ця інформація дуже цінна. Вона, ймовірно, дестабілізує будь-які відносини Республік Дрейлінґів з Континентом.

У її голосі прозвучали нотки самовдоволення: це була перша велика розвідувальна перемога в її кар’єрі, і їй ще бракувало досвіду, щоб замаскувати свою гордість.

— Цього не досить.

— Не досить для чого?

— Щоб віддячити за те, що ти зробила для мене.

Шара замовкла, не знаючи, що сказати.

— Попроси мене про щось, — запропонував він.

— Про що?

— Будь-що. Що завгодно.

— Мені нічого від тебе не треба.

Велетень розсміявся.

— Авжеж, треба.

— Я — офіцер розвідки Сайпуру, — сказала вона, розгубившись. — Мені не потрібно нічого з того, що ти можеш запропонувати.

— Ти молода дівчина, — сказав чоловік, — яка не вміє плавати, не вміє битися і ніколи в житті не проливала крові. Може, ти й розумна, але, гадаю, тобі багато чого від мене треба. Але ти занадто горда, щоб просити.

Шара сердито подивилася на нього.

— І ким ти збираєшся стати? Моїм тілоохоронцем? Моїм секретарем? Ти таким чином хочеш принизити себе?

— Принизитися? — Він озирнувся на море. — Принизитися... Ти не знаєш значення цього слова. Ти не знаєш, що вони там зі мною робили. Це не можна описати. Тепер мені однаково: носити воду, подавати їжу, воювати, вбивати — хай що чекає мене в майбутньому, мені байдуже. Байдуже... — він повторив це, ніби намагаючись переконати самого себе, і подивився на неї, бліду і замислену. — Попроси мене про щось. Попроси.

Шара побачила під шрамами і брудом вираз його обличчя і зрозуміла, що в якийсь збочений спосіб він просить у неї дозволу померти, бо іншого виходу для себе не уявляє.

Шара озирнулася на скелі Дрейланду, що віддалялися. І зробила те, чого нізащо не зробила б зараз: вона відкрила своє серце, сказала йому правду і дала обіцянку, хоч і не була впевнена, що зможе її дотримати.

— Тоді я прошу тебе, — повільно промовила вона, — пам’ятати, що ти прощаєшся з батьківщиною не назавжди. Одного дня я допоможу тобі повернутися додому. Я допоможу тобі зібрати докупи те, що було розбите. Обіцяю повернути тебе назад.

Чоловік дивився на море, і його єдине око світилося. А потім, на її превеликий подив, він опустився на коліна, схопився за перила й розридався.

— Ви впевнені, що не передумаєте? — запитує голос.

— Я впевнена, що мені не дозволили подумати, — відповідає голос Мулаєш. — Ваша клята рада не дала мені шансу.

— Вони ж навіть проголосувати не можуть! Збори були неправомочними! Ви маєте вплинути на них, Тур’їн! — наполягає голос.

— О, в ім’я всіх морів, — бурмоче Мулаєш. Вона втомлена і з бодуна. — Хіба я сьогодні мало зробила? Дякую, я вчиню так, як мені сказали, а мені дуже чітко сказали, щоб я пішла в дупу.

Шара заходить у кухню і бачить Воганнеса Вотрова, одягненого у свою звичайну білу шубу, — він стоїть перед Мулаєш, яка похмуро дивиться на нього поверх келиха з віскі. Вотров нетерпляче постукує ціпком по каблуку свого черевика.

— Я гадала, що ми зачинили посольство і не приймаємо відвідувачів, — каже Шара. — Особливо цього.

Воганнес повертається й усміхається до неї.

— Ось вона, воїтелька-тріумфаторка, переможниця! У тебе була епічна ніч!

— Во, чесно кажучи, я не маю часу, на мене не діють твої сумнівні чари. Як ти сюди потрапив?

— Завдяки своїм сумнівним чарам, звісно, — відказує Воганнес. — Будь ласка, допоможи мені — ми мусимо переконати губернаторку Мулаєш встати і взятися до справи. Ви всі втрачаєте феноменальну можливість!

— Я навіть на дюйм не підніму своєї дупи з цього крісла, — повідомляє Мулаєш, — нізащо. Не сьогодні.

— Але ж у місті панує безлад! — вигукує Воганнес. — З одного кінця міста можна дістатися до іншого, лише обійшовши всю стіну! Я знаю, що у Буликова немає коштів, щоб одразу почати реконструкцію мосту через Солду.

— Хіба не ти володієш більшістю будівельних компаній у місті? — запитує Шара.

— Що ж, так і є... Мої компанії могли б почати роботу, але можливості губернатора міста... або регіону значно більші...

— І навіщо нам цим займатися?

— Невже ви гадаєте, що нічого не виграєте, — риторично запитує Воганнес, — зробивши весь Буликів залежним від ваших архітекторів і забудовників?

— Авжеж, і до того ж нам доведеться працювати з усіма вашими компаніями, — каже Мулаєш.

— Просто приємний бонус, — усміхається Воганнес.

— Теж мені бонус, — бурмоче Мулаєш.

— Во, сьогодні загинули десятки людей, — нагадує Шара. — Я знаю, що у тебе своя мета, свої плани, але чи не міг би ти проявити хоч трохи порядності? Хіба ти не маєш оплакувати своїх співгородян?

Усмішка Воганнеса поступово зникає, перетворюючись на злий оскал.

— Мені неприємно тобі це нагадувати, амбасадорко, — в’їдливо каже Во, — але це далеко не перше лихо, яке спіткало Буликів. Коли внаслідок провалу, спричиненого Бліцом на Ошкев-стріт, раптово обвалилися два житлових будинки і школа, ми оплакували і скорбіли, але що нам це дало? А коли «Континентальна газова компанія», незграбно прокладаючи газопровід у прибережний квартал Солди, спричинила пожежу, якої не могли загасити шість днів, ми знов оплакували і скорбіли, але так само нам нічого це не дало?

Шара дивиться на Мулаєш, яка неохоче знизує плечима: «Так, він нічого не вигадує».

— Трагедії в Буликові трапляються часто, амбасадорко, — продовжує Воганнес. — Скорбота і траур — це лише завіса, яка прикриває справжню проблему: Буликів відчайдушно потребує допомоги і відбудови. Справжньої реконструкції, якої ми не можемо зробити самі!

— Перепрошую, — каже Шара. — Я не мала цього говорити. — Вона сідає (ноги за це їй дуже вдячні) і тре очі. — Але міст щойно впав, — стогне вона, — а ми вже знову починаємо плести інтриги... Що це за рада?

— Батьки Міста скликали екстрену нараду — вирішують, що робити, — розповідає Воганнес. — Я хотів, щоб після обговорення питань щодо пошуково-рятувальних робіт вони звернулися до Сайпуру по допомогу у відновленні. Зрештою вони проголосували проти моєї пропозиції, не запропонувавши натомість жодного альтернативного плану. Але голосування не зовсім легітимне, оскільки Віклова не було.

Шара барабанить пальцями по стільниці.

— Справді?

— Так. Смішно, еге ж? Ніхто не бачив його майже тиждень — відтоді, як він стояв біля воріт посольства й обсипав тебе лайкою.

«Але Сіґруд бачив, як Віклов відвів Торскені до мговоста, — думає Шара, — а потім зник у провулку...» Вона розмірковує, а потім безпорадно дивиться на Мулаєш, сподіваючись на допомогу.

— Будь ласка, не змушуй мене вставати, — благає та.

— Не буду, — обіцяє Шара. — Не сьогодні. Це... Во, це зачекає до ранку.

— Залізо треба кувати, — каже Воганнес, — поки воно гаряче!

— Не я керую державною політикою!

— Але ж у тебе, певно, багато друзів у вищих ешелонах влади?

— Невідомо, як вони до мене ставитимуться після подій цієї ночі, — зітхає Шара. — Во, ти навіть не уявляєш, що сталося за останні кілька годин. Я кажу це по секрету: ми зазнали значних втрат. І ще досі не з’ясували, хто наші вороги і що вони роблять! Зараз не час для грандіозних планів. Наразі залишмо Буликів Буликову.

— Саме така політика, — обурено заявляє Воганнес, — створила реставраціоністів, вона ж відповідальна за все, що станеться. Це місто маринується у власних стінах. Кожна катастрофа — це можливість, Шаро! Максимально скористайся цією трагедією.

— Я сьогодні пережила не одну трагедію, — вона глухо сміється. — Во, тобі краще триматися від мене якнайдалі. До сходу сонця я можу залишитися без роботи.

— Я дуже в цьому сумніваюся. Тим більше, що зараз кожен чоловік, жінка і дитина в Буликові вважає вас усіх справжніми славетними героями.

Мулаєш і Шара куняють у своїх кріслах, але після цієї заяви здригаються від несподіванки.

— Що-що?! — вигукує Мулаєш.

— Тобто? — не розуміє Воганнес.

— Я маю на увазі... що ви щойно сказали?

— О? Ви справді досі не зрозуміли? Той натовп там. — Він вказує на північ, у бік воріт. — Ви думаєте, що вони розлючені? Хочуть вивалити браму? Ні, вони в захваті! Ви вбили монстра перед очима в переляканих мешканців міста! Це... Ну, це справжній подвиг, з тих, про які складають легенди.

Шара бурмоче:

— Але ж це було священне створіння... На міській площі колись був храм Урава! Вони раніше поклонялися цій істоті!

— Ключове слово «раніше». Це було понад триста років тому! А тепер тварюка намагалося вбити нас усіх!

— Але... Але ж усе це зробив Сіґруд!

Він знизує плечима.

— Вдячність поширилась на вас усіх. Батьки Міста не знають, що робити. Ти, можливо, будеш першою в історії Буликова сайпуркою, яка отримає офіційну подяку міста. І якби ти або хтось інший в Аладеші за це взявся, сайпурці могли би припливти до нашого міста, відбудувати міст і назавжди залишитися в народній пам’яті рятівниками!

Шара і Мулаєш ошелешені. Воганнес дістає сигарету з маленького срібного портсигара і встромляє її в мундштук.

— Але будемо сподіватися, — каже він, — що вони не дізнаються, хто ти насправді. Історія твоєї родини надто відома, це створило б неприємні паралелі, еге ж?

Шара п’є. Може собі дозволити: солдат серед солдатів, вона разом з ними святкує, що вижила, коли так багато людей загинуло. Через втому вино діє сильніше. До неї з Мулаєш приєднується Воганнес; трагічність і знервованість цього вечора відступають, і посиденьки тепер нагадують колишні студентські вечірки, коли вони сиділи у спільній вітальні з товаришами, теревенили й рішуче ігнорували божевільний зовнішній світ.

«Як же це було чудово, — думає Шара, — почуватися з ними єдиним цілим».

У фіолетових передсвітанкових сутінках Мулаєш засинає й похропує у своєму кріслі. Воганнесу доводиться допомагати Шарі піднятися сходами. Вона зупиняється звести подих біля широкого вікна на сходовому майданчику. Зірки спочивають на ковдрі з м’яких фіолетових хмаринок, що накривають вулиці Буликова. Пейзаж настільки мальовничий, що здається картиною манірно-сентиментального художника.

Воганнес повільно накульгує за нею — він зараз здається таким беззахисним.

— Я... — Шара знає, що краще цього не говорити, але вона надто п’яна, щоб зупинитися. — Во, мені так шкода, що з тобою стався нещасний випадок.

— Так склалися обставини, — тихо відповідає Воганнес. Якщо він і здогадується, що Шара знає, як він насправді травмувався, то цього не показує. — Я тільки прошу тебе допомогти мені їх змінити.

Коли вони нарешті потрапляють до її кімнати, вона сідає на ліжко і притуляє долоні до чола. Кімната крутиться і гойдається, наче палуба корабля.

— Давненько я не був у жіночій спальні... — чути в темряві голос Воганнеса.

— Хіба ви з Іванею..?

Він хитає головою.

— Це... не зовсім так, як ти гадаєш.

Вона лягає на ліжко навзнак. Воганнес усміхається, сідає поруч, спираючись на руку, схиляється над нею, і їхні стегна доторкаються.

Шара здивовано кліпає.

— Я думала, що тебе це не цікавить.

— Ну, і це теж... не зовсім так.

Вона трохи сумно усміхається. «Бідний Во, — думає вона. — Завжди розривається між двома світами...»

— Я тобі не огидна? — запитує вона.

— Чому це раптом?

— Я не роблю того, що ти хочеш. Не допомагаю ні тобі, ні Буликову, ні Континенту. Я ваш ворог, ваша перешкода.

— Мій ворог — твоя політика. — Він зітхає. — Коли-небудь я зміню твою думку. Може, вже сьогодні.

— Не будь смішним. Хіба такі магнати, як ти, зловживають довірою п’яних жінок?

— Ти знаєш, — каже, гмикаючи, Воганнес, — коли я повернувся, ходили чутки, ніби я знайшов собі коханку-сайпурку? Мене зневажали. І, гадаю, заздрили... Але мені було байдуже. — Його очі здаються лакованими: може, він плаче?

— Мене не цікавила якась екзотична інтрижка — мене вабило до тебе, бо ти — це ти.

«Він не має права, — думає Шара, — бути таким вродливим».

— Якщо ти не хочеш, щоб я був тут, — каже він, — скажи «ні», і я піду.

Вона замислюється і тяжко зітхає.

— Ти завжди ставиш мене перед таким складним вибором...

Він цілує її в шию. Борода лоскоче кутик її щелепи. Шара гмикає:

— Що ж... Ну, гаразд. — Вона стягує покривало за куток і відкидає. — Гадаю, — вона придушує сміх, коли він цілує її ключицю, — тобі краще лягти.

— Хто я такий, щоб відмовляти амбасадорці в її бажанні? — Він рухає плечима, скидаючи свою білу шубу.

«Невже ця зустріч для нього така важлива, — запитує себе Шара, — що він мусив переодягнутися?»

Мабуть, вона сказала це вголос, бо Воганнес озирається й відповідає:

— Я не переодягався. Я був у цьому весь вечір.

Шара намагається втримати думку: «Тут щось не так», — але Воганнес уже розстібає свою сорочку, і вона починає думати водночас про багато різних речей.

— Яку позу ти хотів би?

— А яку ти хочеш?

— Ну, я маю на увазі... через твоє стегно...

— О так... Звісно.

— Ось... Так добре?

— Добре. Дуже добре. Ммм.

«Не слід цього робити», — усвідомлює Шара, але намагається відмахнутися від цієї думки й зануритися в маленьку радість... Але не може.

— Во...

— Так?

— Ти... Тобі добре?

— Так.

— Ти впевнений?

— Авжеж.

— Я питаю лише тому, що...

— Я знаю! Розумію. Це... Ми занадто багато випили.

— Тобі точно не боляче?

— Ні! Усе гаразд! Ти абсолютно... Ти все робиш правильно.

— Що ж... А може, мені пересунутися... сюди? Так краще?

— Так. — Його голос звучить радше рішучо, ніж закохано. — Це...

— Так?

— Це...

— Що?

— Це не має бути так... так складно...

— Во... Якщо ти не хочеш...

— Я хочу!

— Я знаю, але... але ти не маєш себе змушувати...

— Я просто... Просто... О боги! — Він падає на ліжко поруч із нею. У темряві спливають секунди. Може, він заснув?

— Пробач, — тихо вимовляє він.

— Усе гаразд.

— Напевно, я вже не такий, — шепоче він, — як колись.

— Ніхто й не просить тебе бути колишнім.

Якийсь час він важко дихає — може, плаче?

— Світ — це наше горнило, — бурмоче він. — Обпікаючи, він нас формує.

Шара знає цей рядок.

— «Колкаштава»?

Він гірко сміється.

— Може, Волка мав рацію. Колкаштанець завжди залишається колкаштанцем...

І замовкає.

Шара запитує себе, який чоловік думатиме про свого брата, лежачи голяка поруч із жінкою? Потім їх обох охоплює неспокійний сон.

Свідомість Шари ніяк не може виринути, б’ється в темних маслянистих водах похмілля. Наволочка як наждачний папір; відкриті руки холодні, наче лід, а ноги під ковдрою аж пашать.

Чийсь голос кричить:

— Вставайте! Вставайте!

Хтось піднімає подушку з її голови, і в очі б’є яскраве денне світло.

— Прокидайтеся і вставайте! — гукає Мулаєш.

Шара відкидає простирадла. Мулаєш стоїть біля її ліжка, тримаючи ранкову газету так, ніби це відрубана голова ворога.

— Що? — запитує Шара. — Що таке? — На щастя, вона все ще в халаті; Воганнес накивав п’ятами. Невже втік від сорому? Образливо, що він про неї такої поганої думки.

— Прочитайте це, — каже Мулаєш, вказуючи на статтю, яка розпливається у Шари перед очима.

— Ви хочете, щоб я...

— Читайте! Просто читайте.

Шара знаходить серед подушок окуляри. Насунувши їх на ніс, бачить на першій шпальті газети власне обличчя — чорно-білу фотографію. Її зазнимкували біля Солди: за нею — мертва туша Урава, а біля її ніг — закривавлений Сіґруд, його обличчя ховається за завісою масного волосся. Мабуть, це взагалі найкраща її фотографія: царствений профіль і підхоплена вітром смолисто-чорна ріка волосся.

Її здивування зростає, коли вона читає статтю:

Шара ошелешено дивиться на газету, гарячково сподіваючись, що слова затанцюють, поміняються місцями і розповідатимуть уже про зовсім іншу історію.

— О ні, — шепоче вона.

Бути розкритим... Бути відомим ворогові, який склав на тебе досьє в міністерстві якоїсь далекої і небезпечної країни — до цього готові всі оперативники.

Але щоб твоє ім’я та історія були на перших шпальтах газет, щоб вони фігурували не в таємних урядових анналах, а в розмовах у вітальнях, ресторанах і пабах по всьому світу... Це найжахливіше жахіття.

— Ні, — повторює Шара. — Ні. Це... Цього не може бути.

— Але є, — похмуро каже Мулаєш.

— А це... це...

— «Континентальний вісник».

— Тобто він продається не тільки в Буликові, ай...

— По всьому Континенту, — уточнює Мулаєш. — Так.

Шара усвідомлює масштаби катастрофи.

— Ооо... О ні, ні, ні!

— Хто знав, ким ви є? — запитує Мулаєш.

— Ви, — називає Шара. — Сіґруд, Во... Кілька співробітників посольства здогадуються, що у мене насправді інша посада, але вони навіть не підозрюють, що я...

— Правнучка каджа, — продовжує Мулаєш. — Так. Це паскудно. Я знаю, що я нічого не говорила. Я ніколи не розмовляю з пресою.

— І Сіґруд теж, — згадує Шара. — Отже...

Вона перебирає можливі варіанти.

Може, Віня? Шара вже не знає, що думати про свою тітку; вона майже впевнена, що ту якось скомпрометували, але Віня могла продатися тільки заради політичної вигоди: поступитися частиною влади, щоби здобути ще більше влади. «А це матиме дуже, дуже негативні політичні наслідки».

Шара продовжує перебирати варіанти, сподіваючись уникнути того, що, попри все, є неминучим.

— Це може бути тільки Воганнес, — вирішує вона зрештою.

— Гаразд, але... чому?

«Невже це дріб’язкова помста за вчорашню ніч?» — запитує вона себе. Це малоймовірно. А може, він карає її за відмову втрутитися в справи Буликова? Або...

— Може... Може, він намагається використати мене, щоб привернути увагу Аладеша? — запитує вона вголос.

— Яким чином допоможе ваше викриття? — запитує Мулаєш.

— Ну... Це цікава історія, так? Правнучка каджа з’являється і рятує Буликів. Про це говоритимуть... А розмови в геополітичній сфері не гірші за дії. Це приверне увагу всього світу до Буликова — і тоді він вийде на сцену. Адже ви його бачили. Усе, що потрібно Во, — це світло прожекторів.

— Так, але... але це, мабуть, найдурніший спосіб привернути увагу Аладеша. Хіба ні?

Шара не зовсім заперечує, але й не цілком згодна. До того ж пам’ятає, що Во бурмотів минулої ночі: «Колкаштанець завжди...»

Утім, вона не може позбутися відчуття, що чогось бракує. Але, хай там як, тепер вона точно знає, що більше не зможе довіряти Во, і картає себе за те, що намагалася співпрацювати з такою пристрасною, надломленою і роздвоєною людиною.

Неподалік хтось покашлює.

Мулаєш дивиться на вікно і питає:

— Що це було?

Але Шара добре знає, що це, бо з дитинства пам’ятає характерний звук: дві третини нетерпіння й одна — поблажливості...

— Зовні нікого, — каже Мулаєш, розсуваючи штори, — окрім натовпу, звісно. Але ж я не вигадала цей звук, правда?

Шара дивиться на затягнуте жалюзі вікно поруч зі своїм столом. Ліва нижня шибка дивно мерехтить, а віддзеркалення трохи викривлене.

— Губернаторко, чи не могли б ви... залишити мене на кілька хвилин? — просить Шара.

— Вас знудить?

— Можливо. Мені просто потрібно... зібратися з думками.

— Я буду внизу, але чекатиму недовго, — попереджає Мулаєш. — Купа справ, треба якомога швидше повертатися до резиденції.

— Я розумію.

Двері кабінету зачиняються. Шара підходить до вікна саме тоді, коли з’являється обличчя її тітки.

— Вважаю... що я винна не менше, ніж ти, — каже Віня.

Шара мовчить. Не рухається. Не відповідає. Лише дивиться.

Віня теж стримана і відсторонена. Вони дивляться одна на одну крізь скло з однаковим виразом: трохи підозріло, трохи ображено і сумно.

— Я мусила зупинити тебе, коли ти була молодшою, — каже Віня. — Твій інтерес до Континенту завжди був нездоровим. А я довіряла тобі все більше і більше, відпускаючи тебе діяти самостійно, без мого нагляду... Але тепер шкодую про це. Можливо, мені слід було частіше відправляти тебе додому. Певно, ти мала рацію. Приїхала б і побачила, як тут, у парламенті, все змінюється, зміщується... наскільки все крихке й нестабільне.

«Ага. Я поставила під загрозу її політичну кар’єру». Після того як минулої ночі Шара протистояла вогню і Ураву, їй важко співчувати тому, хто зіткнувся з парламентськими чварами. Щиро кажучи, Шарі взагалі не хочеться розмовляти. Вона дозволяє тітці продовжувати говорити, а сама спостерігає, як наміри та мотиви Віні викристалізовуються на склі, наче перший осінній іній.

— Ставлення до цього питання значно змінилося майже за одну ніч. Досі ніхто навіть не думав про можливість співпрацювати з Континентом, але тепер... Тепер ми відкриті до цієї ідеї. Нам раптом стало цікаво. Попри всі мої зусилля останнього десятиліття міністри зараз переглядають свою позицію щодо Континенту. Їхні помічники й секретарі переглядають всю кореспонденцію з Континентом і в сотнях, тисячах петицій знаходять одне й те саме ім’я: Вотров, Вотров, Вотров, Вотров...

Усередині Шари все стискається. Цього вона не очікувала. Невже вона мала рацію? Невже справді Во розкрив її прикриття, щоб зробити шалений Гамбіт[18]? І — це вже зовсім божевільно — невже йому вдалося? Просто напередодні виборів Батьків Міста...

— Гадаю, ти чекаєш, — зауважує Віня, — коли я скажу тобі, що збираюсь робити.

Шара стискає губи і кліпає; крім цього, жодної реакції на слова Віні.

Віня хитає головою.

— Я мала б заборонити тобі заходити до Сховища. Я мала б передбачити, що ти, така одержима Континентом, не зможеш протистояти спокусі.

Шара піднімає брову.

— Зачекай... Що ти..?

— Звісно, щойно дізнавшись про його існування, ти шукала способу потрапити всередину, — продовжує Віня. — Ти увірвалася туди, скрізь пхала свого носа й обнишпорила полиці.

— Що?! Тітонько Віню, я не хотіла йти до Сховища! Я мусила!

— О? Справді? Останнє, що я від тебе чула, — це те, що ви допитували університетську прибиральницю щодо смерті доктора Панґюя. І раптом зі статті на першій шпальті газети дізнаюся, що ти проникла до Сховища, найбільш засекреченої будівлі у світі, спалила його, а потім билася в річці з божественними монстрами! І твоє прикриття розкрите! Шаро, я намагаюся зрозуміти, як події могли розвиватися таким чином! Мабуть, ти, така одержима запліснявілими мертвими богами, вдерлася туди, просто щоб подивитися, ніби в музей, і зрештою все спалила та ще й визволила якусь жахливу божественну істоту!

У Шари відвисає щелепа. Вона ошелешена: усе божевілля, пережите за останні сорок вісім годин, мізерне порівняно з цим звинуваченням.

— Я... Сховище було заміноване!

— А... реставраціоністами? — Віня вимовляє це так, ніби йдеться про неписьменних фермерів, які вирощують картоплю.

— Так!

— А як вони туди потрапили?

— Вони... Вони скористалися дивом!

— Авжеж, — каже Віня. — Дивом. Дуже зручно на них усе звалювати. Особливо, коли — теоретично — більшість із них уже не має працювати. Тож навіщо їм мінувати Сховище, у якому повно речей, які вони вважають священними?

— Щоб замести сліди!

— І куди ж вели їхні сліди, люба?

— Туди... Там було те, що вони хотіли вкрасти!

— Що саме?

— Я не знаю! Саме там і була розтяжка!

— І ти її зачепила, підірвавши міну.

Шара так розлютилась, що ледве може говорити.

— Вони мали доступ до Сховища за допомогою стародавнього божественного дива! Упродовж кількох місяців!

— І що вони хотіли зробити з тим, що вкрали зі Сховища?

— Я не знаю!

— Ти не знаєш.

— Ні! Ще ні! Я знаю, що це... це якось пов’язано зі сталлю! — Шара і сама розуміє, як жалюгідно це звучить. — Я зараз розбираюся в ситуації!

Віня киває і, замислившись, повільно відкидається на спинку крісла.

— Поговори з Мулаєш! Поговори з Сіґрудом! Та з ким завгодно! — кричить Шара.

— Репутація Мулаєш уже не така бездоганна, як раніше, — каже Віня, — адже Сховище було під її юрисдикцією, а тепер воно перетворилося на купу попелу. І я краще послухаю скаженого пса, ніж твого дрейлінґа. Але найголовніше, моя люба Шаро, що жоден оперативник на всьому Континенті не доповідав, навіть не натякав на таку змову.

— Це тому, що вони до біса хороші конспіратори! На відміну від нас! Я приїхала до Буликова й побачила, що він кишіть щурами! Вони почали діяти задовго до мого прибуття!

Віня закочує очі й хитає головою, ніби стурбована й занепокоєна поведінкою божевільної родички за сімейною вечерею.

— Ти мені не віриш, — розпачливо відказує Шара.

— Шаро, ти самовільно поїхала до Буликова, щоб розслідувати справу, яка могла спровокувати міжнародний скандал. А спричинила набагато, набагато більший. Дякувати морям, що континентальці не знають про Сховище. Якби вони дізналися, що ти спалила сотні років історії, вони б вимагали твою голову, і мою теж! Можеш уявити наслідки? І, мабуть, захопившись усім цим, ти якимось чином розкрила своє прикриття, що мене зовсім не дивує. Ти або марнославна й дурна, або безрозсудна й дурна — не знаю, що гірше. А ще я помітила, що ти досі не згадала про вбивство Панґюя. Якщо не помиляюся, саме для розслідування його смерті я дозволила тобі перебувати в Буликові, хіба ні? Чи пролило твоє розслідування цих грандіозних, темних змов світло на те, хто його вбив і чому?

Шара кидає погляд на білу валізу Воганнеса, що стоїть під її столом.

— Можливо, я щось дізнаюся, — каже вона жорстко, — якщо ти дозволиш мені переглянути матеріали з його тайника!

Віня різко нахиляється вперед.

— Якщо ти це зробиш, то це буде прямим порушенням наказу Міністерства! Ці матеріали насамперед розгляну я! І якщо вважатиму, що вони можуть бути для тебе корисними, тоді надам доступ! Так працює субординація! На цьому тримається вся наша розвідка! І я не дозволю моїй зарозумілій племінниці переступати через систему тільки тому, що їй здається, ніби, прочитавши запорошені старі книжки, вона розуміє більше, ніж будь-який інший офіцер розвідки! Твоє захоплення божественним завжди було недоліком, а не чеснотою! І я скажу тобі, що зараз, просто зараз, мені аж кортить вирвати тебе з Буликова й негайно доправити кораблем сюди!

Попри суперечку, обіцянку покарання серце Шари радісно б’ється. Повернутися додому, в Аладеш... І все ж вона відчуває, що розчарування Віні якесь перебільшене: «Невже Віня активно дискредитує мене?». Це здається нісенітницею, але Шара згадує, що сама багато разів чинила так само зі своїми ворогами: навіщо когось вбивати, якщо можна виставити його некомпетентним дурнем?

— Але, — продовжує Віня, — я не можу. Через те, що ти зробила. Ти ж тепер у Сайпурі героїня. Рятівниця Буликова. Слава героїні-переможниці, що знищила загрозу, яку сама ж і створила! У владних кабінетах зараз точиться багато розмов, і я не маю жодного уявлення, яким буде остаточне рішення. Хотіла б я їм розповісти, як жахливо ти напартачила, але для цього довелося б повідомити їм про Сховище, чого я категорично не можу зробити. Тож, щоб не ставити під загрозу будь-яку з моїх продуктивних стратегій, я нічого не робитиму. Просто дам їм те, що вони хочуть, — тебе.

— Мене?

— Так. Я підвищую тебе, дорогенька. Призначаю тебе головним дипломатом Буликова. Тепер ти не зможеш зашкодити жодній операції.

Шара полотніє.

— О ні.

— О так. Ти будеш публічною персоною. З цього моменту я призупиняю всі твої повноваження агента розвідки. Ти втрачаєш допуск до всіх секретних матеріалів, до всіх операцій. Будь-які запити, адресовані оперативним співробітникам Міністерства, не будуть задоволені. Ти станеш відомим і дуже привабливим обличчям Сайпуру в Буликові. І я впевнена, що тобі забезпечені аплодисменти і народна шана, — саркастично запевняє тітка Віня.

Шарі зле. Ніщо — ніщо — не може бути жахливішим для розвідників, ніж призначення на державну посаду, де доведеться зважати на всі обмеження і заборони, які вони раніше могли просто обійти, залишаючись у тіні.

— Думаю, ти будеш дуже заклопотана, — каже Віня. — Здається, Буликову і Сайпуру багато чого треба обговорити. І вони спілкуватимуться через тебе. Я не знаю, чи ви з Вотровим придумали цю схему разом, але якщо так, то маєте пишатися: вона спрацювала; тож я простежу, щоб тягар відповідальності несла саме ти.

«То ось як вона мене покарала, — думає Шара. — Мабуть, було б краще, якби мене звинуватили і кинули до в’язниці. Але Віня ніколи не мала схильності до милосердя».

Шара прочищає горло. Їй дедалі більше здається, що вона грає в бетлан, а її супротивник таємно веде іншу гру, але зараз вона готова спробувати все, що завгодно.

— Тітонько Віню... Послухай.

— Так?

— Якби... якби я сказала тобі, що в Буликові існує реальна, достовірна загроза... що я сама, на власні очі бачила докази того, що одне з первісних божеств вижило — у тій чи іншій формі... Як би ти вчинила?

Віня з жалем дивиться на неї.

— Це і є твоя велика таємниця? Твоя страшна підозра? Саме тому ти полізла у Сховище?

— Так. Я впевнена в цьому. Справді впевнена, тітонько Віню.

— Ох, Шаро... Я зробила б те саме, що й минулого разу, коли почула це два місяці тому. І позаминулого разу, сім місяців тому. І позапозаминулого, і позапозапозаминулого, і ще перед тим... Я отримую в середньому близько десяти повідомлень на рік про те, що божества не померли, що вони досі десь вештаються і планують своє повернення. Після Війни такі повідомлення линуть суцільним потоком. Якщо їх скласти, то стос звітів буде заввишки з триповерховий будинок! І їхні автори завжди абсолютно переконані, що це станеться, бо всі континентальці у це вірять. Це їхня дурна байка, відчайдушна мрія, як у дрейлінґів про їхніх даувкіндів. Зниклі королі та королеви, які одного дня припливуть назад... Це нісенітниця, Шаро.

— Але... Я найдосвідченіший експерт з усього божественного. Хіба це не має значення?

— Ти — оперативник, найбільш одержимий усім божественним, — лагіднішає Віня. — А це зовсім інше. Ти можеш мати свої вподобання і хобі, Шаро, але насамперед ти — слуга Сайпуру.

Шара ледве стримується, щоб не закричати: «Як ти? Кому ти служиш, тітонько? Хто тебе підкупив? Чому ти раптом стала все приховувати і поводишся так ірраціонально, як ніколи раніше?». Але, звісно, мовчить: нерозумно було б розкривати себе.

— Сподіваюсь, це піде тобі на користь, — каже Віня. — Може, ти нарешті — нарешті — чогось навчишся.

Шара похмуро киває, думаючи: «Здається, я вже багато чого навчилася, тітонько».

— Мені неприємно це казати, але, будь ласка, більше не зв’язуйся зі мною в такий спосіб, люба, — просить Віня наостанок. — Поки все не владнається. Ми маємо бути дуже обережними після всього, що сталося. За нами всіма зараз дуже пильно спостерігають. А дива, як ти знаєш, вкрай небезпечні. — Вона сумно усміхається. — Прощавай, моя люба.

І стирає своє зображення з шибки.

У порожній кімнаті Шара раптом усвідомлює, наскільки вона самотня.

Шара повільно зачиняє віконниці. Її руки тремтять від люті. Вона вперше почувається зовсім беззахисною жертвою — просто перед очима руйнують її ж особистість, а вона безсила це зупинити. «Блискуча операція, — каже вона собі. — Віня розшматувала мене просто ідеально. Саме тому я така розлючена — вона поцілила в десятку». Шара ніяк не може заспокоїтися: злість не минає.

Якби можна було з кимось про це поговорити! Але єдиною людиною, з якою вона могла відверто розмовляти про божественне, був Ефрем Панґюй — у ті кілька днів, що вони провели разом.

Вона озирається на білу валізу під столом.

Підходить, ставить її на стіл і замислюється.

Шара Комайд побила рекорд з успішності в академії при Міністерстві закордонних справ. Закінчила Фадгурі на відмінно. І завжди — одна з небагатьох оперативників високого рівня в Міністерстві — власноруч виконувала всю паперову роботу, чим дуже пишалась.

Завжди була взірцевим солдатом. Ніколи не переступала межі. «І подивіться, до чого це мене привело».

Але Шара все ще не може наважитися відкрити валізу.

«Просто пам’ятай, — заспокоює вона себе, — що нічим не ризикуєш: твоїй кар’єрі все одно кінець».

Клямки з клацанням відскакують, і віко піднімається вгору.

Усередині — стос паперів, перев’язаних мотузкою. Папери списані тонкими, як павутинка, літерами, і їй не потрібно шукати похилу «Т» чи нерівну «М», щоб упізнати почерк Ефрема. Перша сторінка відрізняється від наступних: її написали поспіхом і поклали зверху.

У неї єдина можливість прочитати це. Сьогодні або ніколи. Після історії з Уравом люди Віні незабаром обов’язково прибудуть до посольства.

Шара вмощується в крісло і розв’язує шнурок.

«12-го числа місяця скорпіона

Буликів

Це просто смішно.

Я переглядаю свої нотатки в кабінеті (більш похмурого і темного місця годі й шукати) паралельно зі списком артефактів у Сховищі міністерки Комайд, і мене вражає кількість врятованого і збереженого нами, а також масштабність завдання, яке переді мною стоїть.

Наразі я склав приблизно три чверті списку суто документів: тут укази континентальних священників, божеств або їхніх посланців, усе, що фіксує значні „зміни в політиці“ (я змушений вживати цей жахливий термін щодо того, що шукаю). Стос паперів уже сягає до колін. Колись я пожартував, що помру, похований під документами, а тепер це пророцтво, схоже, здійсниться. Це, безперечно, захопливий матеріал — кілька місяців тому я б ладен був убити, аби отримати бодай його дещицю, — але зараз відчуваю, що тону в морі скарбів.

Нотатки, начерки... Сподіваюся, що знайду місце, де все це зберігатиму...

27-го числа місяця скорпіона

Уже вимальовується певна закономірність.

Мушу визнати, що можу бути упередженим. Я розглянув Ніч Зібрання та заснування Буликова як найбільш очевидну можливість для кореляції, але, хоч і бачу багато зв’язків, це не означає, що я маю рацію.

Утім, факти залишаються фактами.

У 717 році, коли божества та їхні народи все ще сварились і боролися за території, жрець-таалваштанець написав низку творів, у яких виклав переваги союзу з Джукоштаном.

Вони стали надзвичайно популярними в Таалваштані, їх читали вголос у численних місцях збору.

У 720 році, на іншому кінці Континенту, громада вурт’яштанців допомогла мандрівному олвоштанському монаху повернутися додому, і він довго роздумував над тим, як багато спільного у них із сусідами, з якими вони воюють. Він написав кілька листів до головного адепта Вурт’яштана, і той зазначив, що повністю згоден.

Того ж року в Аганаштані окружний суддя в листах до своєї сестри описав міські збори, на яких люди висловлювали свою симпатію до колкаштанців, попри шестисторонню війну.

Тощо, тощо... Я можу навести ще майже тридцять прикладів неприхованої симпатії до послідовників інших божеств; що більше я розбираю цю купу паперів, то більше їх бачу — і це тоді, коли тривала війна між божествами.

Потім — „раптово“ — у 723 році всі шість божеств відчули потребу в Ніч Зібрання зустрітися там, де згодом постав Буликів, аби розібратися з розбіжностями і сформувати те, що стало пантеоном більш-менш рівних божеств... Утім, усі релігійні тексти, які я переглянув, вказують на те, що це рішення було прийнято без жодних консультацій з їхніми смертними послідовниками! Отже, це „одностороннє“ рішення божеств, як і слід було очікувати, бо навіщо божествам радитися зі своїми послідовниками, як політикам з виборцями? Проте очевидно, що зміни серед їхньої смертної пастви назрівали роками!

Дві ці групи — смертні та божественні — не були настільки розділеними, як здавалося нашим історикам.

Звісно, це невиправдана екстраполяція, схожа на те, як з’ясовують пункт призначення корабля за впливом вітру на політ чайок... але, зрештою, саме це я і очікував побачити.

Я хотів би написати про це Шарі. Але я невпевнений, наскільки щирим був її інтерес до мене, — хіба у стосунках з такими людьми можна визначити, що є, а що не є грою?

Я часто відвідую кафе поруч із Престолом Світу. В старих кістках Буликова досі вібрують відголоски Бліца, безладно перемішуючи минуле і сучасне; я спостерігаю, як діти граються і б’ються, дружини пліткують і сміються, чоловіки курять, п’ють, грають у карти і (часто безрезультатно) залицяються до дівчат.

Навіть у такому божевільному місті люди закохуються і сваряться через дурниці. Життя триває, і я усміхаюсь.

15-го числа місяця лінивця

Зізнаюся, що я, ветеран бібліотечної справи, починаю втомлюватися від цієї роботи. З нетерпінням чекаю, коли закінчу це завдання, щоб перейти до наступного: дослідження біографії каджа. Адже просто смішно, що, хоча профіль цієї людини прикрашає монети, прапори тощо, ми знаємо про нього майже так само мало, як і про божества. Особливо про те, як йому вдалося їх вбити. Я розумію, чому міністерка хотіла, щоб я спершу дослідив цю тему, але я, з дурості, переконав її, що континентальці досі почуваються залежними від божеств, тож насамперед геополітично важливо дослідити природу цього зв’язку.

Це ж треба: я висловлююсь, як Шара.

Звісно, наступне завдання зазвичай здається кращим за поточне, але я завжди захоплювався каджем. Син заможних батьків, які співпрацювали з континентальною компанією, він раптово з’являється з-за куліс на сцені історії й одразу ж починає діяти. Я переглянув численні записи щодо його родоводу і майже нічого про нього не знайшов. У деяких із них ідеться, що його батько навіть ніколи не був одружений! Можливо, кадж був байстрюком? Та і взагалі чи був він сином того чоловіка?

Так, я вже висловлююся не як Шара. Тепер я схожий на пліткарку-акушерку.

Іноді я відвідую ті райони міста, які найбільше постраждали від Бліца. Сходи там схожі на гігантське кукурудзиння, що здіймається в небо і раптово обривається. Діти бавляться у дивну гру: біжать сходами вгору, змагаючись, хто насмілиться піднятись найвище, а потім стрімко спускаються назад.

Вони знову і знову бігають вгору і вниз наввипередки, але їхній шлях нікуди не веде.

Я їм співчуваю.

Мушу зосередитися... Я маю дослідити історичні ланцюжки, календарі та хронологію і подивитися, чи вони збігаються.

Якщо вони не збігаються, як я припустив, то що це означає для Континенту? Що це означає для Сайпуру?

29-го числа місяця лінивця

Учора я зіштовхнувся з людиною, якій навряд чи дозволено законом бути тим, чим вона є: з олвоштанською черницею.

Принаймні я думаю, що це була черниця... Я не впевнений. Я зробив перерву в роботі й насолоджувався сонячним днем на березі Солди, замальовуючи міст (він набагато вужчий, ніж майже всі мости, які я бачив, адже призначений виключно для пішого і кінного руху) і стіни за ним, коли підійшла вона: невисока лиса жінка в помаранчевих шатах.

Вона спитала, що я роблю, і я відповів. Показав їй свою роботу, і вона була дуже вдячна. „Ви дуже точно передали саму суть, — сказала жінка. — А кажуть, що чудес більше не буває!“

Я запитав, як її звати. Вона сказала, що не має імені. Тоді я поцікавився, як називається орден, деякого вона належить. Вона сказала, що не має жодного ордену, крім „безладдя“. (Мабуть, пожартувала.) Я запитав, якої вона думки про сучасний Буликів, проте жінка знизала плечима: „Його вигадують заново“.

Я спитав, що вона має на увазі.

„Забуття, — зауважила вона, — це чудово. Забуваючи, ти переробляєш себе. Континент має забути. Він намагається цього не робити, але мусить. Гусениця, щоб стати метеликом, має забути, що колись була гусеницею. І тоді стане так, ніби гусениці ніколи не існувало, а завжди був лише метелик“.

Мене це так вразило, що я на якийсь час поринув у глибокі роздуми.

Вона кинула два камінці, які, підстрибуючи, перетнули Солду, вклонилася мені й пішла геть.

2-го числа місяця черепахи

Я натрапив на щось дивовижне й водночас жахливе. Йдеться про дискусії, які велись напередодні Великої Експансії, — вони висвітлили дивні стосунки між божествами і смертними.

У 768-769 роках.

В Аганаштані жрець щодня виходив на берег і проповідував свої роздуми про чужі землі; у Вурт’яштані майстер бойових мистецтв указав на гірські каньйони, що йшли на схід, до (тодішніх) земель дрейлінґів, і сказав, що дощ, либонь, падає по той бік гір, надихнувши кілька дослідницьких експедицій; згодом в Джукоштані шпак-співак (треба буде дослідити цей термін пізніше) три дні співав поему про течії в океані, які несуть людину далеко-далеко, можливо, до інших народів... тощо, тощо.

Отже, континентальці мали відомості про інші землі, окрім своєї. Я відкрив для себе безліч текстів, які свідчать про те, що їхні знання поширювались за географічні межі їхнього проживання.

Проте я продивлявся всілякі божественні постанови за цей самий період і не знайшов жодної згадки про щось поза Континентом!

Дивно, що божества промовчали про те, що обговорювала їхня смертна паства.

Але подивіться, як змінилися теми розмов континентальців між 771 і 774 роками.

У Колкаштані міський суддя стверджував, що, оскільки Континент благословенний божествами, немає такого, чим би вони не володіли, — їм належать зірки, хмари і хвилі в океані; у Вурт’яштані „жриця шибениці“ запитувала, навіщо вони роблять клинки, які не проливають крові, адже воювати більше немає з ким, і міркувала, чи не є це гріхом; в Аганаштані „моховиця“ (якась черниця?) написала поетичний епос про те, що станеться, коли Аганаштан розростеться настільки (чи було місто живим? Це треба дослідити), що почне шкодити собі, приносячи дисгармонію, голод і виснаження. Ця поема була дуже популярною, спричинила багато суперечок і занепокоєння, дехто навіть вимагав ув’язнення моховички.

Отже, континентальці схилялися до експансії, хоч поки що її не планували. Кожному очевидно, що вони боялися виснаження, голоду і, крім того, почали відчувати, що заслуговують на розширення й заволодіння новими територіями.

Божества ж ні про яку експансію не задумувались: Колкан готувався розпочати період відкритих судових засідань, а Таалгаврас, який завжди був сам собою, будував міські стіни і, мені здається, змінював глибинну природу Буликова в тільки йому відомий спосіб... Усі вони поринули у власні турботи, тоді як людей Континенту непокоїло майбутнє.

Але в 772 році всі шість божеств зустрілися в Буликові й вирішили — як ми раніше вважали, спонтанно і без жодної на те причини — розпочати Велику Експансію, яка призвела до вторгнення і панування над усіма довколишніми народами і країнами, включно із Сайпуром.

Зафіксовано, що навіть самих континентальців здивувало це рішення — але чому, якщо вони вже про це вже міркували?

Аргумент, який я наводжу, може бути непереконливим, але це компенсується кількістю доказів. Я знайшов майже шістсот інших прикладів подібних явищ, правда, не настільки масштабних: укази, які були проголошені після того, як уже сформувалася громадська думка; закони, які були прописані, коли фактично всі вже їх дотримувалися; переслідування та забобони, які існували задовго до того, як божества або їхні жерці про них повідомляли...

Цей список можна продовжувати й продовжувати.

Закономірність незаперечна: континентальні народи приймали свої рішення, формували свої погляди... а божества слідували за ними, надаючи їм офіційного статусу.

Тож хто ким керував? Чи не є це свідченням якогось несвідомого голосування, результати якого божества потім втілювали в життя?

Іноді мені здається, що континентальці були схожі на косяк риби, і найменший рух однієї рибини змушував десятки інших наслідувати її приклад, доки вся мерехтлива хмара не змінювала курсу.

Чи були божества сутністю цієї хмари? Втіленням, так би мовити, національного підсвідомого? Чи їх підтримувала сила думок і славослів’я мільйонів людей, але водночас вони залежали від кожної з цих думок — велетенські жахливі маріонетки, змушені танцювати на нитках мільйонів ляльководів?

Таке припущення, на мою думку, є неймовірно небезпечним. Адже континентальці так пишаються тим, що їхні дії схвалювали божества... А що як вони чули лише відлуння власних голосів, посилених химерними печерами і тунелями? Що як, розмовляючи з божествами, вони говорили з гігантськими відображеннями самих себе?

Якщо я маю рацію, то це означає, що континентальцям ніколи не наказували вторгатися в Сайпур, ніколи не наказували поневолювати нас, ніколи не наказували нав’язувати свій жорстокий режим відомому світу: божества просто змушені були узаконити їхні бажання.

Отже, все, що ми знаємо, — брехня.

Звідки взялися божества? Чим вони були?

Ці думки не дають мені заснути. Вночі я розслабляюся, граючи в карти на даху посольства. Звідти видно шрами міста. Це схоже на мапу зіткнення реальностей...

Так багато забутого. Якщо це місто і є лялечкою, то вкрай потворною.

24-го числа місяця черепахи

Міністерка задоволена моїм прогресом у дослідженні, але просить більше підтверджень. Я назбирав цілу гору суперечностей в історії Континенту — і для мене цього було б достатньо, — але для неї пошукаю ще.

Сталося щось абсурдне: я знайшов серед стосів у своєму кабінеті кілька пошарпаних листів, написаних солдатом, близьким до лейтенанта Саґреші... а отже, близьким до оточення самого каджа! Як я міг це пропустити? Можливо, я навіть ніколи їх не бачив... Хоча іноді мені здається, що в мій університетський кабінет хтось навідується. Утім, можливо, це лише дурна параноя.

Але те, що пише солдат, м’яко кажучи, робить зрозумілими багато речей.

Ми вже деякий час підозрювали, що кадж використовував якусь метальну зброю: гармату, рушницю або арбалет, який вистрілював особливим видом вогню чи блискавки, проти яких божества не мали захисту.

Проте я вважаю, що ми помилялися: ми думали про гармату, про саму зброю, а не про те, чим вона стріляла. А цей солдат описує „твердий метал“ або „чорний свинець“, який кадж виробляв, зберігав і охороняв! Зокрема, після страти каджем божества Джукова:

„Ми пішли слідом за каджем в місто до якогось храму, білого зі сріблом, стіни якого були вкриті пурпуровими скляними зірками. Я не бачив у храмі божества й боявся, що це пастка, але наш генерал не хвилювався, зарядив свою ручну гармату чорним свинцем і увійшов всередину. Минав час, ми почали непокоїтись, але тут пролунав постріл, і наш генерал повільно вийшов; він плакав“.

Безумовно, цінне історичне свідчення — і до того ж революційне!

Що як важлива була зовсім не гармата? Що як важливим був метал, з якого виготовлена куля? Ми знаємо, що кадж практикував алхімію: є описи його експериментів. Що як він створив речовину, на яку божество не могло вплинути, так само, як ми не можемо відхилити стрілу, пущену в наше серце?

Ще дивніше, що солдат, пишучи про каджа, згадує про джин-ніфрітку, яка жила в маєтку його батька в Сайпурі. Ми знаємо, що деякі люди, які співпрацювали з Континентом, отримували як нагороду божественних слуг, але який би вибухнув скандал, якби хтось дізнався, що кадж тісно контактував з якоюсь істотою божественної природи! Слуги-джинніфріти стелили ліжка своїм панам, подавали їм їжу, вино... Я навіть не уявляю реакції публіки, якби стало відомо, що і каджу вони прислужували.

Я почекаю з відправленням цієї інформації міністерці, поки не дізнаюся більше.

20-го числа місяця кота

Я не впевнений, що знайдене мною свідчить на користь каджа... Я знайшов ще кілька листів людей з найближчого оточення каджа, написаних під час його перебування на Континенті, одразу після захоплення Буликова, коли він впав у таку глибоку депресію, що ні з ким не розмовляв.

Я отримав підтвердження, що таємнича зброя каджа була справді „чорним свинцем“ або „твердим металом“ — металом, реальність якого неможливо змінити божественними засобами. І божества, і їхні слуги були безсилі проти нього: каджу потрібно було лише знайти спосіб, як його зрухомити, а для цього годилась і звичайна вогнепальна зброя.

Але як він його створив... Це виявилося повною несподіванкою.

Після жорстокої різанини в Маглідеші, коли сайпурці відреагували повстанням на жахливу страту дівчинки з вадами розвитку, здається, кадж розлютився і почав проводити експерименти, як ми й думали... але експериментував він на слузі своєї сім’ї — джинніфрітці! Судячи з того, що я читав, це було дуже схоже на тортури, навіть жахливі тортури: джинніфрітка мусила служити сім’ї Комайдів, тож не могла чинити опір каджу, який завдавав їй опіків і ран, поки не створив речовину, яка діяла не тільки на джинніфрітів, ай на всіх божественних створінь, разом з ними самими... і, досягнувши успіху, він стратив істоту, яка служила йому з дитинства.

Чи сподобається це сайпурським націоналістичним угрупованням? Чи вони, як і я, будуть нажахані? Я досі не знайшов жодної відомості про материнську лінію каджа... Чи він, як і божества, з’явився нізвідки — його просто виплюнули на берег Сайпуру моря історії?

19-го числа місяця ведмедя

Відчуваю, що я в небезпеці.

За мною стежать — я в цьому впевнений. Водій таксі на вулиці, прибиральнця в університеті, продавець газет, який, здається, ніколи не йде з моєї вулиці і не продає жодної газети... За мною стежать.

Сьогодні я провів перевірку: відправивши звіт міністерці телеграфом, стежив за вулицею. Продавець газет був на своєму місці, спостерігав за мною, але раптом підбіг молодий чоловік, щось прошепотів йому на вухо і побіг геть... Продавець газет ще кілька хвилин постояв, а потім тихенько пішов.

Тож він читає мої звіти? Телеграми перехоплюють?

Як мені попередити міністерку? Чи, може, краще Шару? Губернаторку?

Раптом вони стежать за кожним моїм кроком?

6-го числа місяця жайвора

Тепер я в цьому переконався: деякі мої нотатки вкрали, зникла також частина списку речей з губернаторського Сховища.... Але я не впевнений, що можу довіряти губернаторці. Можливо, у неї в штаті є інформатори!

Батьки Міста налаштовані проти мене. Вони хочуть, щоб мене лінчували, вбили... В університеті протести, а посольство анітрохи не допомагає, що не дивно з таким головним дипломатом-жабою. Яким же я був дурнем, що сюди приїхав!

Я почав надсилати міністерці повідомлення, які, сподіваюся, викличуть у неї підозру, якщо не гнів: мовляв, не встигаю, затримуюся тощо. Вона має зрозуміти, що щось не так.

Але я вже навіть її починаю підозрювати. Цілими днями думаю про благословенних, про те, що вони можуть означати не тільки для Сайпуру, а й для Континенту...

Невже все, у що ми вірили, — брехня?

29-го числа місяця л.

Чи варто мені взагалі писати навіть тут шчиро

Щиро, щиро

Я навіть пишу вже з помилками

Благословенний

Дивись у вікна, дивись

4-го числа місяця щура

Історія не дасть нам забути: вона переінакшиться і знову постане перед нами, стверджуючи, що це не вона, а хтось новий і чудовий... Але не дозволить забути.

Либонь, я помру в Буликові.

І, мабуть, тоді розкриється лялечка...»

Шара бере останній папірець, обережно перевертає його і кладе до інших.

Хтось внизу просить принести ще кави; у відповідь кричать, що вже несуть.

Голуби туркочуть на даху посольства, пліткують своєю мовою.

Шара відчуває, що ось-ось знепритомніє. Вона мало не падає з крісла.

Світогляд — це низка припущень, уявних переконань, що все має бути таким, як є, бо так було завжди і не може бути інакше; будь-який інший розвиток подій, будь-який інший світ є абсолютно неприйнятними для цього світогляду.

Шара завжди відчувала, що деякі світогляди є більш гнучкими, ніж інші: одні короткозорі та суворі, а інші — досить широкі, з проникними кордонами та краями, ідеями та подіями, що пропливають крізь них без жодного опору... І Шара довго вважала, що її світогляд саме такий.

Але зараз... Зараз здається, що всі припущення і факти, на яких стояв її світ, розчиняються під ногами, і вона падає вниз, вниз, вниз...

Який же він крихкий і крихітний, цей світ.

Усі таємниці, вбивства та інтриги минулих днів зменшуються і втрачають сенс.

«Це брехня. Усе це брехня. Усе, чого нас учили, — брехня».

Вона перев’язує папери новим шнурком, кладе їх у білу валізу і закриває її.