Місто сходів

Божественне місто

Минають дні.

Зустрічі, зустрічі, зустрічі. Шара більше не людина — вона персонаж, уособлення своєї посади. І це, за іронією долі, робить її безсилою. Її ведуть з однієї нарадчої кімнати до іншої, де вона вислуховує прохання й скарги буликівців і континентальців — платників податків, торговців, заможних, бідняків... її тримають на дієті порядків денних, вкладаючи в руку аркуш з переліком нудних беззмістовних заходів, щойно вона переступає поріг: «Сьогодні у нас засідання Асоціації законодавчої взаємодії Ківрейських кварталів, — повідомляють їй, — а потім — зібрання Комітету культурно-благодійних організацій, а після цього — засідання Робочої групи з питань міського планування та зміни територіальних округів середмістя Буликова».

Вона думає, що стирчати на всіх цих засіданнях гірше, ніж смажитися в пеклі, — Віня, мабуть, задоволена. Шара тепер засідає в комітетах, які вирішують, кого призначати головами інших комітетів; потім бере участь у засіданнях комітетів, на яких формують порядок денний майбутніх засідань; а після цього відвідує засідання комітетів, на яких вирішують, кого призначити на посади в комітетах.

Шара скрізь усміхається — це справжній подвиг, адже її роздирають таємниці, що киплять, б’ються і стогнуть всередині. Часом їй здається, що місто нашпиговане бомбами, які можуть вибухнути будь-якої миті, і про них знає лише вона, але не вільна нікого попередити. Щоранку, прокинувшись в холодному поті, вона одразу ж перевіряє газети, очікуючи повідомлення про якусь смертельну загрозу, що набирає обертів усього за кілька кварталів від неї.

Але у світі наразі все спокійно. Сайпурські крани сегмент за сегменом відновлюють міст через Солду. Воганнес не зв’язувався з нею після тієї невдалої ночі разом, і Шара ще не вирішила, чи це доказ того, що він виказав її газетярам. Та й навіть попри підозри вона не впевнена, що змогла б подивитися йому в очі. Ернста Віклова теж досі немає. Мулаєш, отримавши кілька дошкульних телеграм з офісу губернатора регіону, неохоче повернулася до своїх звичайних обов’язків. Шара не сумнівається, що це справа рук тітоньки Віні.

Шара подумки гортає сторінки щоденника Панґюя; вона змушує себе усміхатися, коли їй розповідають про проблеми Буликова і Континенту, а в голові пульсує думка: «Це брехня. Усе це брехня. Усе, у що вірять ці люди, усе, у що вірить Сайпур, засноване на брехні. І я єдина людина у світі, яка це знає».

А найприкріше, що вона досі не наблизилася до розкриття вбивства Панґюя. Після всіх помилок, зрад і жахливих відкриттів те, що привело її до Буликова, постійно від неї вислизає.

«Тисни, тисни — поки не трісне...»

Вона не бачила Сіґруда вже більше тижня. Але це навіть добре — Шара доручила йому наглядати за всіма ткацькими фабриками Віклова. Сам він зник, але ж не міг забрати із собою цілі фабрики, а вони — одна зі складових trifecta[19] реставраціоністів, інші дві — сталь і все, що було вкрадено зі Сховища. Віня, звісно, застерегла Шару від таємної діяльності, але ж стояти на вулиці і просто спостерігати за будівлею не є таємною діяльністю, хіба ні?

Тож наразі вона спостерігає і чекає.

Зокрема, чекає, коли споночіє. Бо сьогодні ввечері нарешті візьметься за справжню роботу.

У провулку Сіґруд, стоячи на колінах, підводить голову. Надворі так темно, що важко роздивитись, яке з його очей відсутнє.

— Ти запізнилася, — каже він.

— Замовкни, — огризається Шара, підбігаючи. — Я весь вечір намагалася втекти. Ці засідання наче злодії: слідують за тобою, чекають, поки ти відвернешся, і накидаються. — Вона зупиняється і, відсапуючись, притуляється до стіни. Одразу за Сіґрудом на бетоні крейдяна лінія — та сама, яку Шара накреслила кілька тижнів тому, коли вперше намагалася зрозуміти, яким чином хтось міг зникнути посеред міста. — Ти їх приніс?

Сіґруд піднімає полотняну торбу. Щось дзвенить.

— Недешево коштувало.

— Я і не сподівалась, що старовинні монети будуть дешевими. Показуй.

Вона сідає просто на бетон і перебирає вміст торби — там близько шести фунтів монет різних видів і номіналів. Проте всі мають дві спільні ознаки: вони дуже старі й континентальні.

— Схоже, тут монети з усіх полісів, — бурмоче Шара. — Таалваштанська, ворт’яштанська, колкаштанська, аганаштанська, ол... Що?! Навіть олвоштанська? Вона ж безцінна!

Сіґруд знизує плечима.

— Ти ж просила мене бути ретельним. Тільки не питай, як мені це вдалося.

Шара роздивляється монети.

— Так... Отже. Різні написи, різні символи. Питання в тому, який із цих символів має сенс?

Сіґруд спантеличено дивиться на неї.

— Що?

— Неважливо, — відмахується Шара. — Є лише один спосіб дізнатися. — Вона розвертається і кидає монети за крейдяну лінію. Ті дзвенять по бетону, брязкають, підстрибують, котяться і зупиняються серед сміття.

Сіґруд і Шара чекають, поки вони вляжуться, а тоді підходять, щоб роздивитися.

— Срібло, срібло, — бурмоче Сіґруд. — Срібло... Ага. Ось. Свинець. — Шара простягає руку. Він кладе монету їй на долоню, і вони продовжують шукати. — Срібло, срібло, срібло... Срібло. Свинець. Ще срібло. Дві свинцевих...

Шара і Сіґруд зустрічаються в цьому провулку вечорами двічі на тиждень. Шара хотіла б і тричі, але її графік не дозволяє — надто багато заходів, прийомів, вечорів, які вимагають присутності головного дипломата Буликова. Але Шара, коли не спить, постійно думає про цей провулок і його невидимі двері.

Чи ці двері відчиняються в певні дні? У певні години? Чи залежно від фази Місяця? Може, до них треба підходити під певним кутом? Але Сіґруд бачив, як люди і забігали, і просто падали крізь ці невидимі двері, тож останнє малоймовірно. Чи є за дверима той, хто їх відчиняє? А може, пропускають тільки чоловіків, а жінок — ні? «Ну, це вже абсурд...»

Отже, залишається метод спроб і помилок. Треба перебрати всі можливості, поки не залишиться тільки одна.

Майже десять хвилин Шара збирає свинцеві монети — їх тут ціла жменя. Вона сідає і одну за одною їх роздивляється.

— Ну, що? — запитує Сіґруд.

Шара бурмоче собі під ніс.

— Ну?

— Так! Так. Я так і думала: усі свинцеві або джукоштанські, або колкаштанські, або олвоштанські. Решта срібні.

Сіґруд запалює люльку. На пошарпані цегляні стіни лягають помаранчеві відблиски, світиться його єдине око.

— І що?

— Отже, хай що відбувається в цьому провулку, це відбувається тільки з певними предметами з конкретним призначенням. Це наче хімічна реакція. Потрібні правильні складові. Не заклинання чи якийсь жест, а щось таке... Я не знаю. Усе має скластися правильно.

— Наче вартовий, — каже Сіґруд.

— Як це?

— Як вартовий біля брами фортеці. Чи маєш перепустку? Чи правильно підібрані кольори? А прапор який? Якщо щось не так, тебе не пропустять.

— Так, гадаю, це може бути щось на кшталт уніфор... — Шара зупиняється на півслові. Повільно сідає й оглядає провулок.

— Що? — питає Сіґруд.

— Уніформа... Сіґруде, що було останнім, що зникло в цьому провулку? — тихо запитує вона.

— Чоловік, який був за кермом.

— Так. Але уяви ці двері як браму фортеці, і тут є щось невидиме, що виконує роль вартового, як ти і сказав...

— ...перевіряє його уніформу, — згадує Сіґруд. — То ти хочеш сказати...

— Я хочу спитати, — вона підводить голову, скельця її окулярів виблискують у місячному світлі, — ти зміг би роздобути колкаштанські балахони, як у тих людей, яких убив?

Сіґруд зітхає.

— Трясця...

Ще одна холодна ніч з небом, затягнутим тонкими хмаринками, з місяцем, тьмяним і розмитим, як кавова пляма. Шара стоїть і дивиться, як до неї наближається Сіґруд із важкою торбою на плечі.

— А тепер ти запізнився. Чому так довго? Невже так важко було дістати балахони?

— Балахони, — повільно відповідає він, — не були проблемою. Ось вони. — Він дістає згорток з торби й подає один Шарі.

Це цупка, нерівна, важка тканина із сірої вовни. Настільки щільна, що нагадує тюленячу шкіру. «Звісно, так і має бути, — думає Шара. — Адже колкаштанців лякало б навіть припущення, що крізь неї може щось просвічуватися».

— Чудово... Чудово! — каже вона. — Можна спитати, як ти це зробив?

Він знизує плечима.

— Повів кількох поліцейських офіцерів до проституток. Часто найпростіше рішення виявляється найкращим. Я після Урава їм подобаюся.

Шара мацає краї тканини, її маленькі пальчики перебирають нитки.

— Десь тут має бути... Ще хвильку. — Тканина навколо шиї жорстка і дряпається, наче на ній засохла фарба або... — Стривай, що це..? Кров?

— Гадаєш, я мав час їх випрати?

Шара зітхає.

— Що ж. Гадаю, робота понад усе. А тепер... Гм. Так. Ось. — Вона намацує щось тверде в комірі балахона, вивертає навиворіт і розсуває вовняні нитки. Це маленьке мідне намисто з вигравіруваним символом Колкана. Вона мацає далі й знаходить грудочки на зап’ястях, щиколотках, талії... все це дрібнички та прикраси зі знаком вагів Колкана.

Вона сміється.

— Так! Нарешті! Так я і думала! Це не монети, але на них, безумовно, такі ж знаки та символи. Це прорив! І це було так очевидно! Навіть не знаю, чому я одразу... — Вона, усміхаючись, підводить очі на Сіґруда, але бачить, що він задумливо спостерігає за нею. — Що сталося?

— Думаю... як тобі це сказати.

— Як мені сказати? Хотілося б коротко і зрозуміло.

Він потирає підборіддя.

— Ну. Ткацькі фабрики... ті, за якими ти просила мене поспостерігати...

— Так?

— Там було все як завжди. Просто... Шерсть. Нитки. Робітники. Килими. Нудно.

— Так, і що?

— Але сьогодні та вчора на двох ткацьких фабриках... я когось бачив. Одну й ту саму людину і тут, і там. Відвідувача.

Шара повільно опускає балахон.

— Кого?

Сіґруд зосереджено потирає підборіддя.

— Вотрова.

— Що?!

— Я його бачив.

Шара дивиться на нього.

— Воганнес Вотров відвідує ці ткацькі фабрики?

Він морщиться і киває.

— Так.

— Але... навіщо це йому?

— Гадки не маю. Але я його бачив. Воганнеса Вотрова власного персоною. Це був дуже... таємний візит. Він намагався прокрастися через чорний хід. Але я його побачив. І подумав: «Може, він хоче купити ці ткацькі фабрики», — ну, щоб Віклову насолити, але ні, я перевірив: вони досі належать Віклову, і наразі ніхто не намагався їх придбати. Ось чому я запізнився.

— Ти... Ти впевнений?

— Так, упевнений. Воганнес Вотров. Власного персоною. Але вигляд у нього був не дуже. Наче хворий. І якийсь зовсім нещасний. Ніби людина, яка ось-ось помре. Він навіть одягнений був не так, як раніше. Як миршавий затурканий чернець.

Це збиває Шару з пантелику — вона навіть перестає думати про провулок.

— Ти вважаєш, що Воганнес Вотров заодно з реставраціоністами?

Сіґруд піднімає руки, ніби захищаючись.

— Я розповів тобі, що бачив. Він прокрався на фабрику, що належить Віклову, зробив свою справу, а потім перейшов на іншу фабрику. І схоже, що там його знають. Тож припускаю, що це були далеко не перші його візити.

— Тоді чому... Навіщо йому розповідати нам про ткацькі фабрики і викликати у нас підозру, якщо він сам там щось робить?

Сіґруд знизує плечима.

— У нього кепський вигляд. Щиро кажучи, я думаю, що він справді дуже хворий.

Цими словами він підтверджує підозру, яка вже давно спала Шарі на думку: Воганнес Вотров не при собі. Надто дивно поводиться. Навіщо було розкривати її прикриття? Чому, отримавши від уряду Сайпуру те, що хотів, він не поговорив з нею — вона ж тепер офіційна представниця Сайпуру в Буликові? Чому він, людина, життя якої було затьмарене і спотворене колакаштанським вихованням, бурмоче у п’яному сні рядки з «Колкаштави»?

Напрошується логічна відповідь: Воганнес, і досі людина суперечлива, тепер зовсім роздвоївся. Можливо, він настільки хворий, що справді не знає, що робить.

— Що ж, із цим ми нічого не можемо вдіяти, — нарешті каже Шара. — Ми... Ми мусимо продовжувати.

— Гаразд, — погоджується Сіґруд. — Тож що ти говорила?

Шара намагається перефокусуватися.

— Ці балахони: вони нашпиговані крихітними амулетами. Маленькі медальйони, браслети і шматочки металу зі знаком Колкана — таким, як на монетах. Тож певне місце у провулку реагує на ці балахони так само, як і на монети.

— Тобто...

— Тобто... — Шара щільно згортає балахон, розвертається й кидає в напрямку крейдяної лінії на бетоні.

Але він її не перетинає.

Сіґруд кліпає.

Клубок сірої тканини зник.

— Добре, — каже Шара. — Щиро кажучи, я не була впевнена, що це спрацює.

— Що..?

— Мабуть, я поспішила... Сподіваюсь, у тебе їх більше, ніж один чи два...

— Що це щойно..? Що сталося?

— Гадаю, я мала рацію, — береться пояснювати Шара. — Бліц дуже сильно пошкодив цей провулок. І не тільки сам провулок. Реальність у ньому. — Вона потирає руки і повертається обличчям до крейдяної лінії. — Ми вперше стали свідками порушення статичної реальності після закінчення Великої війни.

— Після війни і вбивства божеств знадобилося багато часу, щоб реальність стабілізувалась, — розповідає Шара. — В одному місті діяв один догмат, а в іншому — повністю протилежний. Коли божеств убили, ці території мали примиритися між собою і визначити справжній стан речей. Поки тривав цей процес, відбувались...

— Перешкоди, — підказує Сіґруд.

— Саме так. Траплялися місця, де фізичні закони не діяли. Бліц тут глибоко пошкодив фундаментальну природу реальності.

— Як можна було порушити реальність, щоб цього ніхто не помітив?

— Гадаю, частково це тому, — Шара широким жестом вказує на довколишні будинки, — що місце тут відповідне. — Район схожий на більшу частину Буликова: покручений, викривлений, поцяткований плямами; будинки вросли в інші будинки; вулиці закінчуються плетивом сходів. — Адже загальновідомо, що Буликів так і не оговтався від Бліца.

— А по той бік цього... — Він вказує на невидиму точку в просторі, не знаючи, як її назвати. — ...цих перешкод є інша реальність?

— Гадаю, що так, — припускає Шара. — Зокрема, для тієї реальності важливо, якому божеству ти поклоняєшся, чиї знаки, сиґіли і символи носиш.

— Тобто судять за одежею...

— Скільки в тебе залишилось балахонів?

Він зазирає в торбу.

— Три.

— Тоді, будь ласка, дай мені найменший. Ми переходимо. Шара і Сіґруд натягують на себе балахони: для Шари він страшенно великий, а Сіґруд в нього ледве влізає.

— Шкода, що ти їх не виправ, — дратується Шара. — Через засохлу кров тканина не гнеться.

— Ти впевнена, що це спрацює? — запитує Сіґруд.

— Так. Бо одного разу ти мало туди не потрапив.

Сіґруд хмуриться.

— Справді?

— Так. Ти казав, що, коли зник чоловік, який стрибнув у провулок, ти на мить побачив високі витончені біло-золоті будівлі... І я думаю, що єдина причина, чому ти це побачив, — вона вказує на його праву руку в сірій рукавичці, — ось це.

— Тому що мене торкнувся, — здогадується Сіґруд, — Перст Колкана.

— На тобі був знак божества, тож та реальність погодилася тебе прийняти. Принаймні частково.

Шара натягує колкаштанський капюшон і підходить до крейдяної лінії.

— Я піду першим, — каже Сіґруд. — Там ворожа територія. Туди переходять тільки наші нападники.

Шара вперше за кілька тижнів щиро усміхається.

— Я провела пів життя, читаючи про інші реальності. І нізащо не відмовлюся від можливості потрапити в одну з них першою, навіть якщо на кону моє життя.

І рішуче йде вперед.

На відміну від переходу до Забороненого Сховища, нічого не змінилося. Шара навіть не впевнена, чи взагалі щось сталося: вона все ще в провулку, стоїть на бетоні обличчям до вулиці, яка на вигляд майже така сама, як і раніше.

Шара дивиться вниз. Біля її ніг лежить туго згорнутий колкаштанський балахон.

Вона обертається і бачить, як посеред провулку вигулькує — іншого слова не добереш — Сіґруд. Кліпаючи під капюшоном своїм одним оком, він запитує:

— Ми перейшли?

— Гадаю, що так, — каже Шара. — Але особливої різниці не ба...

Вона замовкає й дивиться через плече Сіґруда.

— Що? — запитує він. Повертається, щоб подивитися, і здивовано вигукує: — Ох!

В око насамперед впадає те, що за сусідньою будівлею — день. Не просто день, а чудовий день — з безхмарним, пронизливо прекрасним блакитним небом. Шара повертається в інший бік і бачить, що там, над будинками, небо чорнильно-димчасто-фіолетове: там ніч, з якої вона щойно прийшла. «У цьому місці навіть час інакший...»

Але це й порівняти не можна з іншою відмінністю: у кінці провулку, де починається прекрасний день, височіють величезні, чудові, досконалі білі хмарочоси, оздоблені й покриті зверху золотом; стіни вкриті переплетеними рослинними візерунками з кераміки, пронизані вишуканими білими арками із заскленими вікнами, рами яких прикрашені перлами і кришталем.

— А це, — питає Сіґруд, — що це таке?

Шара, затамувавши дихання, вибігає на вулицю і бачить, що весь квартал забудований розкішними лілейно-білими будинками, і на кожному з них інший фриз[20]. На фасадах вишукані візерунки, що нагадують скручені виноградні лози або рядки тексту; одна будівля вкрита гігантськими рядками з вурт’яштанської «Книги Списів». У Шари буквально плавиться мозок від побачених зображень: «Загибель святого Варчека на Зеленому Світанку... Таалгаврас ремонтує арку, яка тримає світ... Аганас збирає насіння сонця...»

— О Всемогутні... — Вона тремтить і падає на коліна. — О, Властителі Морів...

— Де ми? — підходячи ближче, запитує Сіґруд.

Вона згадує слова святого Ківрея: «Ми жили в місті, ніби зробленому з пелюсток квітів».

— Це Буликів, — каже Шара. — Але Буликів минулих часів. Божественне місто.

— Я думав, що все це було знищено, — зауважує Сіґруд.

— Ні, воно зникло! — вигукує Шара. — Буликів сильно зменшився під час Бліца — цілі квартали просто раптово зникли. Деякі з них, звісно, були зруйновані, але, здається, не всі. Це... Ця частина Буликова, мабуть, була врятована, але її ніби віднесло течією, і тепер вона прив’язана до нашої реальності лише тоненькою волосінню.

У сонячних променях пурхають і кружляють метелики. Шибки вікон відкидають на бруківку золоті призми, що танцюють.

— То ось за що вони борються — щоб оце все повернути? — Він дивиться єдиним оком на вежу заввишки з пів милі, увінчану широкою золотою банею. — Я їх розумію.

— Це лише невеличка частина того, що було, — каже Шара. — Набагато більше справді втрачено — і будівлі, і їхні мешканці.

З фонтана у формі квітки жасмину весело б’є вода. Виблискуючи зеленими очима, перелітають з бортика на бортик бабки.

— Отже, тисячі, — уточнює Сіґруд.

Вона хитає головою.

— Мільйони. Замислюється, а потім каже: — Так. Я хочу дещо спробувати...

Вона простягає руки й починає щось бурмотіти. Перші три спроби не вдаються.

— Що ти робиш? — запитує Сіґруд.

Але з четвертої...

У її руках з’являється скляна куля завбільшки з яблуко. Вона радісно сміється.

— Спрацювало! Працює! Ану, чи зможу я...

Шара повертає кулю так, щоб вона зловила промінь сонячного світла: та миттєво спалахує, сяючи чистим яскравим золотом. Шара знову сміється, кладе кулю на землю й котить її до Сіґруда. Той зупиняє її чоботом: сяйво не згасає, освітлюючи його знизу.

— Це диво, — пояснює Шара. — З «Книги Червоного Лотоса», книги Олвос. Це ніколи не спрацьовує на... ну, в нашому Буликові. Але тут...

— Вельми добре працює.

— Бо ця реальність підпорядковується іншим законам. Підкоти її назад до мене. — Шара підхоплює кулю, підкидає високо і кричить: — Залишайся тут і світи! — Куля зависає в десяти футах над ними, заливаючи навколишній простір м’яким світлом. — Такі по всьому Буликову висіли замість ліхтарів. Набагато зручніше.

— І чудово показує, де ми є, — несхвально зауважує Сіґруд. — Зніми її, будь ласка.

— Ну... Взагалі-то, я не знаю, як це зробити.

Сіґруд щось бурчить, піднімає камінь і жбурляє його в кулю. Шара кричить і затуляє голову. Камінь влучає у ціль, куля тріскається й обсипається на бруківку хмарою пилу.

— Ну, хоч камені тут спрацьовують, — задоволено каже Сіґруд.

Вони бродять Старим Буликовом, як назвала його Шара, не знаючи, що шукають. Місто повністю безлюдне: сади пусті, двори порожні. Проте все дуже чисте й біле: Шара рада, що загорнута в колкаштанський балахон, бо капюшон трохи рятує від яскравих відблисків. Місто справді прекрасне, але вона дивиться на нього і згадує теорію Ефрема: «Чи створили його таким божества на власний розсуд, — запитує вона себе, — чи просто слідували бажанням континентальців?».

Іноді, зазирнувши у провулки в цьому порожньому місті, вони несподівано бачать замість очікуваних охайних будинків занедбані брудні покручені вулиці з похмурими континентальцями або дренажну канаву, що веде до Солди, або просто глуху цегляну стіну.

Це теж, вважає Шара, перешкоди реальності, зв’язок з теперішнім Новим Буликовом.

Сіґруд зупиняється й зазирає у вікно, за яким кухня літньої жінки. Дивиться, як вона відрізає голови чотирьом форелям.

— Вони нас бачать чи ні?

— Перепрошую! — гукає Шара у вікно. — Перепрошую!

Літня жінка бурмоче:

— Як же я ненавиджу форель. О боги мої, як я ненавиджу форель...

— Мабуть, ні, — каже Шара. — Ходімо.

Через кілька кварталів вони виходять до величезного маєтку з білостінним особняком, підковоподібними арками, вкритими травою газонами (усі вони заросли бур’янами) і десятками дзеркальних ставків, розташованих так, щоб кожен віддзеркалював палац у формі квітки.

— Цікаво, хто тут жив, — розмірковує Шара. — Певно, якась поважна особа — верховний жрець або один з благословенних...

Сіґруд вказує на одну з підковоподібних арок:

— Той, кого ми знаємо.

На верхній частині арки написано: «Будинок Вотрова».

— Я мала б здогадатися... — тихо мовить Шара. — Воганнес казав, що попередній будинок зник під час Бліца. Але я навіть уявити не могла, що він був таким гарним.

— Що ти мала на увазі, коли говорила про благословенних? — запитує Сіґруд.

— Це люди, у яких текла кров божества, — відповідає Шара. — Їхніми нащадками були герої, святі... їм надзвичайно щастило, про них складали легенди. Світ змінювався навколо благословенних, щоб дати їм те, що вони хотіли.

Шара згадує один з останніх записів у щоденнику Ефрема і рядок з одного слова: «Благословенний».

— Мабуть, їм добре велося, — каже Сіґруд. — І ти думаєш, що Вотрови теж із них?

— О ні, звісно, ні. Такі родоводи завжди добре задокументовані. Якби це було так, я впевнена, що його родина не дозволила б нікому про це забути. Стривай... Поглянь. — Вона вказує на прим’яті бур’яни на одному з газонів. — Тут хтось був. Зовсім недавно.

Сіґруд підходить, присідає навпочіпки й розглядає сліди на землі.

— Багато людей. Дуже багато. Здається, чоловіки. І нещодавно, як ти і сказала. — Він обережно ступає вперед. — Більшість навантажені. Несли... важкі речі. — Сіґруд вказує на підковоподібну арку, за якою схил пагорба. — Вони пішли туди. — Потім вказує на палац Вотрова. — А прийшли ось звідти.

— Зможеш піти по сліду?

Він докірливо дивиться на неї, ніби хоче сказати: «Ти справді про це питаєш?!»

Шара розмірковує, чи варто розділитися, але вирішує цього не робити. «Якщо ми тут заблукаємо поодинці, то як взагалі вийдемо?»

— Ми підемо протоптаною стежкою, — вирішує вона. — А якщо матимемо час, то розвідаємо, звідки вони вийшли.

Вони йдуть білими вулицями, через двори, огинають сади. Тиша тисне, непокоїть, і зрештою в кожному відблиску Шарі ввижається арбалетний постріл.

«Усі континентальці у змові проти нас. Я не мала пускати Воганнеса у своє ліжко».

— Чому ти не танцюєш? — запитує Сіґруд.

— Що? Не танцюю?!

— Я думав, — пояснює він, — що ти танцюватимеш, побачивши Старий Буликів. Бігатимеш туди-сюди, намагатимешся все замалювати...

— Як Ефрем, — вона замислюється. — Я дуже хотіла б. Я б радо провела тут решту життя, якби могла. Але тут, у Буликові, кожен шматочок історії наче нашпигований лезами, і що більше я наближаюся, щоб його розглянути, то болючіше собі роблю.

Над дзюркотливим струмком з білокам’яним руслом височіє схожий на вулкан будинок з вигнутими стінами.

— Я не думаю, що така природа історії, — каже Сіґруд.

— О? А що ж тоді?

— Така, — констатує він, — природа життя.

— Ти так думаєш? Як на мене, це досить похмура картина.

— Життя сповнене прекрасних небезпек, небезпечної краси, — зауважує Сіґруд. Він дивиться в небо, і його численні шрами виблискують у сонячному світлі. — Воно ранить нас непомітно: від рани розходяться кола, як від каменя, кинутого у воду, зачіпаючи майбутнє.

— Мабуть, так і є.

— Ми гадаємо, що рухаємося, біжимо, просуваємося вперед, але, мабуть, насправді біжимо на місці, застрягши в моменті події, яка сталася дуже давно.

— І що ж нам робити?

Він знизує плечима.

— Мусимо навчитися з цим жити.

Вітер підіймає крихітний пиловий смерч, і той, хитаючись, біжить білокам’яною доріжкою.

— Це місце спонукає тебе до таких роздумів? — запитує Шара.

— Ні, — відповідає він. — Це те, у чому я вже давно переконаний.

Опукле кришталеве вікно у верхній частині будинку-вулкана, віддзеркалюючи блакитне небо, розтягує його і утворює ідеальну блакитну бульбашку.

— Ти вже не той, — каже Шара, — кого я визволила з в’язниці. Він знову знизує плечима.

— Може, і ні.

— Ти тепер мудріший. Навіть мудріший за мене. Ти коли-небудь думав про повернення додому?

Сіґруд ненадовго зупиняється; його погляд перебігає по кремово-білій бруківці; потім рішучо відповідає:

— Ні.

— Ні? Ніколи?

— Вони мене не знають. Усе це було дуже давно. Вони тепер інші люди. Як і я. І їм не сподобається той, ким я став.

Вони якийсь час ідуть мовчки.

— Я думаю, що ти помиляєшся, — каже Шара.

Сіґруд відповідає:

— Думай що хочеш.

Сліди ведуть далі.

— Звісно, вони не могли приїхати на машинах, — вголос розмірковує Шара. — Перешкода реальності не пропустила б автівки — вони надто сучасні.

— Краще б вони провели коня або двох.

— І залишили б їх тут для нас? Непогано було б... — Шара зупиняється і дивиться ліворуч — на високу округлу будівлю.

— Що? — запитує Сіґруд.

Шара оглядає стіни з вікнами у формі восьмикутних зірок з яскраво-фіолетовими шибками.

— Що знову таке? — запитує Сіґруд.

Шара продовжує роздивлятися фасад: вгорі — скорочена цитата з «Джукоштави»:

— Я читала про це місце, — бурмоче Шара.

— Мабуть, ти читала про кожне місце в цьому місті.

— Ні! Ні, про цей будинок я прочитала зовсім... недавно.

Вона підходить і торкається білої стіни. Згадує рядок із щоденника Ефрема — цитату з листа сайпурського солдата про смерть Джукова: «Ми пішли за каджем до одного місця — до біло-срібного храму, на стінах якого були пурпурові вікна у формі зірок. У храмі я не бачив божества і боявся, що це пастка, але наш генерал, не виявляючи жодного занепокоєння, зарядив свою ручну гармату чорним свинцем і ввійшов усередину».

Шара від хвилювання ледь не непритомніє. Підходить до храмової брами — дерев’яної, пофарбованої в біле з візерунком із зірок і хутра — і штовхає її.

За брамою — велике порожнє подвір’я. Високі стіни обрамляють пронизливо-блакитне небо над головою. У центрі двору — пересохлий фонтан, навколо якого стоять чотири невеликі лавки.

Шара повільно підходить до лавок. Торкається їх, ніби хоче переконатися, що вони справді є.

«Невже саме тут, — думає вона, — колись сидів бог?

А мій прадід сидів поруч — чи стояв перед ним?»

Вона повільно сідає на лавку. Тихо поскрипує дерево.

«Невже саме тут і загинув Джуков? Невже я знайшла це місце?»

Певно, так. Здається нереальним, що вона бачить це місце, застрягле у фрагменті реальності, яка давно зникла зі світу; але Шара знає, що це можливо. Після Бліца панував хаос, шматки реальності то з’являлися, то зникали...

Вона дивиться праворуч. Подвір’я оточує низька галерея, важкі двосхилі дахи підтримуються білими дерев’яними колонами.

В одній із колон — маленька чорна дірка. На рівні плечей, якщо людина сидить.

Сидить і, можливо, приставляє дуло зброї до чиєїсь голови.

Коли вона підходить, її охоплює дивне відчуття, що всередині щось є, і це щось за нею спостерігає. «Я так довго чекала на тебе, — ніби шепоче маленька дірочка, — дуже довго!»

— Сіґруде, — хрипко вимовляє вона, — дай мені свій кинджал.

Він кладе їй у долоню руків’я важкого чорного кинджала.

Вона глибоко вдихає і встромляє лезо в дірку.

Воно із дзенькотом вдаряється об щось металеве. Шара починає довбати колону, розширюючи отвір, аж поки не вивільняє те, що всередині.

На бруківку падає щось маленьке й чорне. Шара нахиляється й піднімає.

Це шматок темного, дуже темного металу завбільшки з ягоду інжиру, наполовину сплющений від удару об дерево.

Вона зважує його на долоні.

«Джуков, мабуть, мертвий, — думає Шара. — Має бути мертвим. Інакше звідки б це тут взялося?»

— Що це? — запитує Сіґруд.

— Ця маленька річ, — тихо відповідає Шара, — і вбила богів.

Вони йдуть далі слідами, які міняють напрямок і перетинають вулиці, поки несподівано не закінчуються посеред чиєїсь вітальні.

— Де вони? — запитує Сіґруд. — Сліди закінчуються тут.

Шара стає на коліна й оглядає підлогу, але нічого не бачить.

— Я ніколи не розуміла, як ти вистежуєш людей. Де саме закінчуються сліди?

Сіґруд вказує на місце на підлозі — не в центрі кімнати, а ближче до кута.

— Либонь, ще одне місце з перешкодами реальності, — каже Шара. — Але менш помітне.

— Гадаєш, ми тут можемо потрапити назад?

— Навряд чи наша реальність — теперішня реальність — когось не пропускає. На відміну від цієї. Питання в тому, де саме ми опинимося, коли повернемось?

— Я думаю, що цього разу мені варто йти першим, — пропонує Сіґруд. — Ми знаємо, що десь там наші вороги і вони щось замислили. Було б нерозумно пропустити тебе. Згодна?

— Гаразд.

Сіґруд стає на місце, де закінчилися сліди. І поступово зникає: спочатку розчиняється права нога, за нею — талія і плечі, але все відбувається надто швидко, очі не встигають роздивитися.

Вона чекає. Потім бачить химерне видовище: у повітрі з’являються голова і рука Сіґруда.

Він жестом запрошує її йти за ним, але прикладає палець до губ.

Вона збирається з духом і йде до місця перешкод.

Коли Шара потрапила сюди, здавалося, зовсім нічого не змінилося, але цього разу зміна разюча: біле місто зникає; над нею — синьо-фіолетове передсвітанкове небо, обрамлене суворими піщаними горами. З крейдяного ґрунту виринають низенькі кострубаті дерева й нахиляються до землі, ніби пасуться.

— Отже, — запитує Сіґруд, — де ми зараз?

Шара думає вголос.

— Не в Буликові — це точно. Цікаво... Здається, між Старим Буликовом і сучасним немає фіксованого географічного зв’язку.

Сіґруд нетерпляче крутить вказівним пальцем: «Продовжуй».

— Гадаю... що ми десь поруч із Джукоштаном. — Шара простягає руку, пригинає тонку гілочку дерева й розглядає листя. — Здається, так. Цей вид ялівцю росте тільки біля Джукоштана. Раніше його додавали у вино для аромату.

— Отже... це якось пов’язано з Джукоштаном?

— Щиро кажучи, гадки зеленої не маю, — зізнається Шара.

Розвертається й оглядає місце, через яке вони сюди потрапили. Тут помітні незначні наслідки Бліца: пісок розплавлений, а дерева мутовані й покручені. Утім, за інших умов ніхто не здогадався б, що тут нестабільна реальність.

Шара відламує гілку від сусіднього дерева, зчищає кору, відкриваючи тонку смужку зеленої серцевини, і встромляє її в землю.

— Щоб позначити точку входу, — пояснює вона. — А тепер — уперед.

Сліди ведуть в долину, потім на пагорби, все вище і вище; вони виходять на гребінь, а потім...

— Лягай, — шепоче Сіґруд. — Лягай! — Він хапає її за плече, валить і втискає у м’який пісок схилу.

Шара лежить нерухомо, прислухається. Чує голоси і стукіт молотків.

Сіґруд обережно виглядає, дивиться крізь підлісок.

— Нас помітили? — шепоче Шара.

Він хитає головою.

— Ні. Але я не розумію, на що дивлюся.

— Можна мені рухатися?

— Думаю, що так, — дозволяє він. — Вони далеко внизу, в долині... І дуже заклопотані.

Шара підводить голову і повзе туди, де краще видно. Дно долини всіяне вогнищами, ніби люди працюють цілу ніч. Але що саме вони роблять, важко розгледіти; шість довгих і широких предметів з блискучого металу, які Шара спочатку прийняла за гігантські черевики, загострені спереду і квадратні ззаду, як сабо, які носять у Вурт’яштані, але в них є двері, вікна, сходи і люки... а посередині — щось схоже на щоглу без вітрил.

Шара шепоче:

— Вони трохи схожі на...

— На кораблі, — завершує за нею Сіґруд. — Човни. Гігантські металеві човни, далеко від океану і без вітрил.

Вона примружується, щоб роздивитися робітників, які снують навколо кораблів, вкручують гвинти, зварюють пластини. Всі вони одягнені в традиційні колкаштанські балахони.

— Це точно реставраціоністи, — бурмоче Шара. — Але чому вони будують човни з металу тут? Ми за сотні миль від океану! Гадаю, для цього їм і потрібна була сталь...

— Ну, це не такий вже й потужний флот, — зневажливо каже Сіґруд. — Усього шість кораблів?! Якщо вони збираються кудись плисти, з такою жменькою небагато можна зробити.

Шара розмірковує.

— Щомісяця майже дві тисячі фунтів сталі впродовж року — з цього багато кораблів не побудуєш. Але, мабуть, саме для цього їм і потрібна сталь!

— І що далі?

— Не знаю. Можливо, вони знайшли у Сховищі артефакт, який здатен створити океан де завгодно.

Восьмеро чоловіків котять щось пандусом до одного з металевих човнів. У слабкому передранішньому світлі Шара бачить... і її серце ледь не зупиняється.

— Властителі Морів... — видихає вона.

— Це те, що я думаю? — запитує Сіґруд.

— Так, шестидюймова гармата, — уточнює Шара. — Я бачила такі лише на сайпурському дредноуті. — Придивившись, вона помічає гармати і на інших кораблях. — Схоже, що вони мають або сподіваються мати, тридцять шість таких клятих штук.

— І що вони планують з ними робити? Обстрілювати пагорби? Воювати з вивірками?

— Гадки не маю, — каже Шара. — Дізнайся.

Пауза. Потім Сіґруд запитує:

— Що?

— Я повертаюся до Буликова. — Шара озирається через плече і збентежено бачить, що ніякого міста ніде не видно. — ...Тобто до сучасного Буликова, щоб телеграфувати Мулаєш. Але ми не можемо просто залишити реставраціоністів без нагляду, щоб вони робили... ну... хай там що вони збираються робити.

— То ти хочеш, — уточнює Сіґруд, — залишити мене тут битися з шістьма металевими кораблями, озброєними гарматами?

— Я прошу тебе просто спостерігати. Дій, лише якщо вони почнуть діяти.

— Отже, що я маю...

— Спробуй потрапити в їхній табір, якщо зможеш. Свого часу ти, мабуть, ловив безбілетників, так? Сподіваюся, ти чогось від них навчився. Якщо я вчасно повернуся до Буликова, то за кілька днів зможу повернутися з невеликою армією.

— Кілька днів?

Шара стискає його плече, шепоче: «Хай щастить», — і повзе вниз схилом пагорба.

Повернення через біле місто Старий Буликів Шарі дається нелегко. Вона намагається розгадати десятки таємниць: кораблі серед пісків, що готують вторгнення, співпраця Воганнеса з Вікловим і, можливо, організація проходу для реставраціоністів до Старого Буликова і назад, але її думки постійно повертаються до металевої грудочки в кишені, яка підстрибує з кожним кроком.

«Я маю те, що скуштувало божественної крові».

Раптом вона усвідомлює, що це дає їй величезну технологічну перевагу: хай що замишляють Віклов, Воганнес і реставраціоністи, ніхто з них навіть не уявляє, що вона володіє частиною зброї каджа, хоч і маленькою. Але як використовувати те, що нагадує маленький камінчик?

Повернувшись до Буликова — справжнього, теперішнього Буликова, — вона одразу ж скидає колкаштанський балахон і прямує до майстерні слюсаря.

— Чим можу допомогти? — питає майстер і, придивившись, розуміє, що перед ним славетна Переможниця Урава. Перш ніж він встигає вимовити ще щось, Шара каже:

— Мені потрібно, щоб ви дещо для мене зробили.

— О, гм... Так, звісно. Що це має бути?

Вона кладе металеву кульку на прилавок.

— Наконечник болта. Або маленький кинджал.

— Ну... що б ви хотіли? Наконечник болта чи кинджал?

— Те, що за потреби може бути і тим, і іншим. Щось універсальне.

Клерк піднімає кульку з чорного металу.

— Дозвольте запитати, на кого ви збираєтесь полювати?

Шара усміхається:

— Наприклад, на оленя?

«Якби ж то хоч раз проспати вісім годин поспіль, — думає Шара. — Я заплатила б за них. Украла б. Абощо».

Але спати ніколи. Роботи по саме нікуди: війська Мулаєш прибудуть за лічені години, і вона боїться щось упустити. Відчуває, що тоне в інформації: щоденник Ефрема, каталог речей зі Сховища, фінансові документи, історія Континенту, заборонені списки, дочірні компанії Вотрова, власники ткацьких фабрик, — усе це крутиться перед очима, доки в голові не лишається тільки одна думка: «Будь ласка, просто заспокойся, перестань думати і заспокойся, просто перестань, перестань, перестань...»

Стук у двері. Шара кричить:

— Ні!

Пауза. Голос Пітрі:

— Ну, мені здається, ви...

— Ні! Ніяких засідань. Жодних! Я ж казала!

— Так, але...

— Усі прийоми скасовано! Усі засідання також. Скажіть їм, що я... Скажіть їм, що я хвора! Скажіть, що я помираю, мені однаково, що вони подумають.

— Гаразд, але... але це трохи інакше. — Він обережно заходить до кімнати. — Це лист.

— О, Пітрі... — Шара тре очі. — Чому ти мене мучиш? Це від Мулаєш?

— Ні. Це від Вотрова. Хлопчик приніс на срібній тарелі. І це... дуже дивно.

Шара бере листа. Читає:

Шара перечитує листа кілька разів.

— Певно, він жартує.

— Про що там йдеться?

Шара явно розгублена.

— Щиро кажучи, не маю жодного уявлення. Невже Вотров справді знюхався з реставраціоністами? Це здається абсурдним, але якщо так, то введення військ могло знищити їхні плани в зародку. Але як він про це дізнався?

Усе це нісенітниця. Або Воганнес з’їхав з глузду — і це цілком може бути, — або вона упускає дуже важливу деталь пазла.

— Що ви збираєтесь робити? — запитує Пітрі.

— Ну, — відповідає Шара, — якби він попросив мене зустрітися з ним у нього вдома, у якомусь приватному місці, я б нізащо не пішла. Але на новому мосту через Солду завжди багато народу. Сподіваюсь, що він не божевільний, щоб спробувати там щось утнути.

Пітрі так і не розуміє, що вона збирається робити. «Оперативник особисто піклується про своїх агентів, — каже Шара собі. — І хоча він не агент, все ж таки моя людина». Проте в глибині душі амбасадорка просто не хоче, щоб із Во розбирався хтось інший з Міністерства. Адже так багато повстанців і ворожих агентів просто зникають, і кінець їх жахливий.

«Якщо хтось і може витягти Во з того, куди він втелепався, — думає вона, — то тільки я».

— Пітрі, будь ласка, принесіть моє пальто і фляжку з гербатою, — каже Шара. — І якщо я не повернуся за дві години, скажіть Мулаєш, щойно вона приїде сюди, обшукати маєток Вотрова. З цим чоловіком відбувається щось вельми дивне.

Пітрі вибігає, і Шара перечитує записку. «Я ніколи не могла точно сказати, у яку гру ми з Во грали».

Що ж, можливо, нарешті дізнається.

Прогулянка добре впливає на свідомість Шари: вереск, вирування думок і запитання поступово стихають, їх витісняють з голови сходи й покручені вулички, і нарешті вона стає просто людиною, що спацерує набережною Солди.

«Тільки уяви, — каже вона собі. — За цим зруйнованим містом ховається потаємний рай, і, щоб його знайти, треба лише зішкребти нігтем реальність».

Чайки й качки кружляють і кричать, ганяючись одна за одною й за хлібними крихтами.

«Але хай які прекрасні дива творили божества, — нагадує Шара собі, — вони, можливо, були рабами Континенту майже так само, як сайпурці».

На березі безхатченки смажать рибу на саморобних пательнях; один з них, явно п’яний, стверджує, що кожна рибина — це шматочок Урава; йому гучно радять стулитися.

Шара раптом вирішує, що, коли вся ця історія з Вікловим і Вотровим закінчиться — хоча чим закінчиться, невідомо, — вона звільниться з Міністерства, повернеться до Старого Буликова і продовжить справу Ефрема. Ще два місяці тому вона вважала б ідею звільнення божевільною, але поки тітонька Віня його очолює (імовірно, надовго), Шарі не бачити Аладеша з усіма його можливостями, як своєї потилиці, а тутешні відкриття відродили її інтерес до минулого Континенту. Вся її кар’єра в Міністерстві блідне порівняно з кількома хвилинами, проведеними в Старому Буликові, — наче вона втекла від смогу і ковтнула гірського повітря.

А ще вона потай нетерпляче і зловтішно чекає на чергове диво. Їй цікаво, чим ще здивує Старий Буликів: можна буде проходити крізь стіни, прикликати їжу з неба або землі, чи навіть літати, чи...

Чи навіть...

Шара сповільнює ходу й зупиняється.

Дві чайки б’ються на льоту за картопляну лушпинку.

— Літати, — шепоче вона.

Шара згадує пункт у переліку речей із Забороненого Сховища:

«Килим Колкана: Маленький килимок, який АБСОЛЮТНО ТОЧНО здатен літати. ДУЖЕ важко контролювати. Записи свідчать, що Колкан благословив кожну нитку килима дивом польоту, тож теоретично кожна нитка може підняти в повітря кілька тонн».

Килим, кожна нитка якого благословенна.

Ткацька фабрика, де можна легко його розпустити.

І маленька флотилія сталевих кораблів на пагорбах, далеко від океану.

Хлопчику в’язничній камері шепоче: «Ми не можемо літати в повітрі на дерев’яних кораблях».

Можливо, океан їм зовсім не потрібен.

— О, Властителі Морів, — шепоче Шара.

Сіґруд, почувши брязкіт, підводить голову. Оглядає дороги, що ведуть в долину, і шість кораблів, які все ще стоять на піску. На щоглах піднімають вітрила, а з лівого і правого бортів щось розгортають.

Вітрила на сталевих щоглах якісь дивні: Сіґруд бачив багато різних вітрил, але ці, схоже, розраховані на надзвичайно потужні вітри. А таких речей, що лежать на бортах кожного корабля, він ніколи в житті не бачив. Вони довгі, широкі й тонкі, з безліччю рухомих частин. Нагадують Сіґруду риб’ячі плавці, а якщо абстрагуватися...

— Крила, — тихо каже він.

Він дивиться, як чоловіки готують кораблі.

«Дій, — сказала Шара, — тільки коли почнуть діяти вони».

А вони, безумовно, почали.

Сіґруд перевіряє, чи його кинджал у піхвах, і починає спускатися з пагорба.

Новий міст через Солду весь у риштуваннях і каркасах. Сайпурські крани під наглядом сайпурських інженерів укладають в холодну воду величезні цементні плити основи. Континентальці спостерігають з берегів або дахів будинків, настрашені цією демонстрацією сили.

У голові Шари все ще гуде від несподіваного осяяння: «Кораблі можна будувати будь-де, швартувати де завгодно, і ніхто ніколи, ніколи не очікуватиме нападу з неба».

А ще її непокоїть питання: «Якщо за цим стоїть Воганнес, навіщо реставрацоністи напали на його будинок?».

Шара бачить, що може спитати його самого: він сидить на лавці в парку, схрестивши ноги й поклавши руки на коліна, і дивиться вниз на набережну — не на неї. На ньому не яскравий одяг, як зазвичай, а темно-брунатне пальто і чорна сорочка, застебнута на всі ґудзики, як і тієї ночі, коли вони билися з Уравом.

Шара згадує слова Сіґруда: «Він навіть одягнений не як зазвичай, а як миршавий, затурканий чернець».

Вона оглядає натовп. Воганнес сам. Здається, помітив її й відвернувся, тож вона бачить лише його потилицю...

— Во, що з тобою? — наближаючись, питає Шара. — Ти хворий? Ти з глузду з’їхав? Чи ти справді все це заздалегідь спланував?

Воганнес повертається до неї і усміхається. Вона бачить, що він без ціпка.

— З радістю повідомляю, що останнє, — весело каже він.

Шара завмирає, зрозумівши, чому він від неї відвертався.

Обличчя майже те саме: така ж сильна квадратна щелепа, така ж блискуча усмішка. Але очі темніші, і вони глибоко запали в череп.

Шара, не роздумуючи, розвертається і біжить геть.

Раптом якийсь невисокий і ніби безпечний хлопець підбігає і ставить їй підніжку. Вона падає.

Незнайомець підводиться й, люб’язно усміхаючись, підходить до неї.

— Я не був упевнений, що ти прийдеш, — каже він, — але подумав, що згадка про товос-ва все вирішить. Адже саме я навчив його цієї гри. Приємно, що це спрацювало!

Жінка намагається підвестися. Незнайомець робить якийсь жест і щось бурмоче. Лунає звук, схожий на ляскання батога. Шара дивиться вниз і розуміє, що стала абсолютно прозорою: крізь свої ноги вона бачить бруківку.

«Комірка Парнезі», — думає Шара; хтось ззаду затуляє їй рот і ніс ганчіркою — ніздрі наповнюються випарами, очі затягує плівка, і їй стає дуже важко триматися на ногах.

Вона падає в їхні обійми: їх двоє або троє. Незнайомець — Воганнес, який не є Воганнесом, — витирає ніс.

— Дуже добре, — каже він. — Ходімо.

Вони несуть її набережною. Випари все глибше проникають в мозок. Шара думає: «Чому мені ніхто не допомагає?». Але перехожі лише з цікавістю спостерігають, дивуючись, чому ці чоловіки вдають, ніби несуть щось важке.

Шара здається: випари роблять своє — вона засинає.