Місто сходів

Те, що в нього виходить найкраще

Будинок Вотрова — один із найсучасніших у всьому Буликові, хоча з першого погляду цього не скажеш: це громіздка, приземкувата споруда з темно-сірого каменю з непропорційно тендітними контрфорсами. Опуклі боки поцятковані крихітними, наче проколотими шпилькою, віконцями, у деяких із них видно вузькі мерехтливі вогники свічок. Але з південного боку, подалі від пронизливих північних вітрів, він нагадує етажерку з балконів, — кожен верхній ярус трохи менший за нижній — яка закінчується крихітним, як вороняче гніздо, балкончиком на вершині. Шарі, яка звикла до струнких, спрощених дерев’яних конструкцій Сайпуру, ця примітивна дикунська споруда нагадує не житло, а неправильно сформованого водяного поліпа. Проте, порівняно з оселями інших давніх буликівських родин, цей маєток модерний, бо побудований спеціально для холодного зимового клімату. А слід пам’ятати, що кліматичні зміни сталися не так давно.

«Визнати, що все змінилося, — думає Шара, під’їжджаючи автівкою, — для цих людей все одно що померти».

Її серце стискається. Невже він справді там, усередині? Вона досі не знала, де він живе, і усвідомлення того, що у нього є своє життя, не пов’язане з нею, дивно тривожить.

«Замовкни!» — наказує вона бурмотінню в голові, але від цього воно стає тільки голоснішим.

Перед воротами маєтку Вотрова вишукалася величезна черга автомобілів і карет. Шара спостерігає, як багаті та знамениті буликівці, піднявши коміри, щоб захиститись від морозяного повітря, виходять з різних видів транспорту і поспішають всередину. Тільки через пів години похнюплений Пітрі нарешті проводить машину через ворота і під’їжджає до дверей.

Швейцар зустрічає її холодним, як нічний вітер, поглядом. Вона вручає йому своє офіційне запрошення. Той бере його, коротко киває і рукою в білій рукавичці вказує на двері, які демонстративно не відчиняє.

Супроводжуваний хором скрипів амортизаторів, з автівки вилізає Сіґруд і ступає на нижню сходинку; швейцар майже непомітно смикається, низько вклоняється Шарі й відчиняє двері.

Вона переступає поріг. «На скількох вечірках я побувала у своєму житті, — думає Шара, — з воєначальниками, генералами й гоноровими вбивцями? І ніколи не боялась так, як зараз».

На противагу екстер’єру, інтер’єр приголомшливо розкішний: передпокій освітлюють сотні газових ламп із тонованими плафонами, які надають мерехтливому світлу золотистого відтінку; неймовірно складна люстра з кришталевих пластин, здається, стікає з округлої стелі, ніби світний сталактит; у центрі кімнати палахкотять два величезних відкритих каміни, а між ними здіймаються гвинтові сходи, що ведуть до самого склепіння.

Голос, дуже схожий на голос тітки Віні, промовляє до неї: «Ти могла б жити тут з ним, якби не твоя гордість».

«Він не любив мене, — відповідає вона, — а я не любила його».

Шара не настільки дурна, щоб переконувати себе, що це правда, але знає, що це й не зовсім брехня.

«Звісно, будинок такий великий, — каже голос, — бо він володіє всіма клятими будівельними компаніями».

Мулаєш стоїть, виструнчившись, перед колоною. Від одного лиш погляду на її поставу Шара відчуває біль у спині. Мулаєш одягнена у свій однострій — випрасуваний, з відполірованими ґудзиками, бездоганний. Її волосся зав’язане в тугий пучок, а чорні чоботи до колін виблискують, наче дзеркала. Ліва половина грудей всуціль вкрита медалями, а ті, що не вмістилися, знайшли притулок на правій половині. Загалом на вигляд вона не надто добре одягнена — радше ретельно зібрана з окремих частин. Шарі так і кортить пошукати у швах її френча заклепки.

— Автентичний дім зник у Бліці, — повідомляє Мулаєш. — Принаймні так мені сказали.

— Вітаю, губернаторко. У вас... приголомшливий вигляд.

Мулаєш киває, але не відводить погляду від публіки, що товчеться біля камінів.

— Я не хочу, щоб ці люди забували, хто я, — каже вона. — Попри всі дипломатичні розшаркування, хай пам’ятають про військову присутність.

«Одного разу ставши солдатом, — думає Шара, — залишаєшся ним назавжди». Біля вогнища праворуч — постамент, а на ньому — п’ять невисоких статуй.

— Це через них це збіговисько? — запитує Шара.

— Так, — відповідає Мулаєш. Вони з Шарою підходять ближче. — Це мистецький аукціон — збирають кошти для партії «Новий Буликів» та ще для якихось не менш благородних цілей. Вотров — відомий меценат мистецтва. До того ж дуже провокативного.

Шара розуміє чому: усі мармурові фігури майже голі, хоча бганки одягу або гриф гітари розташовані в потрібному місці, щоб дещо приховати від сторонніх очей. Тут три жіночі статуї і дві чоловічі, але жодна з них не вирізняється фізичною красою: вони приземкуваті, з широкими стегнами та плечима й товстими литками.

Шара примружується, читаючи табличку на постаменті.

— «Селяни на спочинку», — вимовляє вона.

— Так, — киває Мулаєш. — Дві речі, про які Буликів не любить думати: нагота і бідність. Особливо нагота.

— Мені знайома позиція цього міста щодо сексуальності.

— Не так позиція, як світогляд, — уточнює Мулаєш. Вона бере у лакея, що проходить повз, роговий кухоль з елем і сьорбає з нього. — З ними неможливо про це говорити.

— Так, я й не думала, що це можливо. Їхня відраза до нашого більш... прогресивного ставлення до шлюбу добре відома, — каже Шара.

Мулаєш пирхає.

— Ну, у своєму шлюбі я нічого прогресивного не побачила.

У часи панування Континентальної імперії майже всіх сайпурців вважали рухомим майном. Їх примушували одружуватися чи розлучатися за примхою континентальної компанії чи приватної особи, яка ними володіла. Після того як кадж захопив Континент, цей травматичний досвід неабияк вплинув на закони Сайпуру про шлюб і особисту свободу. Тепер у Сайпурі подружжя укладають шестирічну шлюбну угоду, яку після закінчення терміну дії можуть або продовжити, або розірвати. Багато сайпурців одружуються двічі, тричі або й більше разів; і, хоча гомосексуальні шлюби в Сайпурі офіційно не визнано, держава їх не може заборонити, обстоюючи особисту свободу громадян.

Шара звертає увагу на красномовний виступ під мантією однієї зі статуй.

— Це можна класифікувати як контркультуру.

— Так, або як сцяння в очі можновладцям.

— Фе, як грубо, — підходить до них і стає позаду висока струнка молода жінка, яка начепила на себе цілий хутряний звіринець. Вона дуже молода, років двадцяти, з темним волоссям і високими гострими вилицями. Їй вдається, залишаючись справжньою континенталкою, водночас бути модерною — на межі конфлікту. — Я б натомість сказала, що це новий погляд на речі.

Мулаєш піднімає свій роговий кухоль і сардонічно каже:

— За нього й випиймо. Хай не втрачає ґрунту під ногами і швидко поширюється.

— Не схоже, що ви вважаєте це ймовірним, губернаторко.

Мулаєш щось бурчить, сьорбаючи ель.

Молода жінка не дивується, але продовжує:

— Мене завжди засмучує, що ви так скептично налаштовані, губернаторко. Я сподівалася, що ви, як представниця своєї нації, нас підтримаєте.

— Я не ладна щось надавати, а надто підтримку. І не маю права робити офіційних заяв. Але мені доводиться досить часто слухати ваших Батьків Міста, міс Іваню. І я не впевнена, що ґрунт для ваших ідей, хай яких амбітних, є благодатним.

— Усе змінюється, — каже молода жінка.

— Авжеж, — погоджується Мулаєш, вдивляючись у вогонь. — Але не так швидко, як вам здається.

Молода жінка зітхає і повертається до Шари.

— Сподіваюсь, песимізм губернаторки на вас не вплинув. Я б хотіла, щоб ваше перше враження від світських заходів у Буликові не було таким похмурим. Ви ж наша нова культурна амбасадорка, так?

— Так, — Шара ввічливо вклоняється. — Шара Тівані, культурний посол, чиновник другого рангу, виконувач обов’язків головного дипломата Сайпуру.

— Я — Іваня Рестройка, асистентка куратора студії, яка презентує ці роботи. Мені дуже приємно бачити вас тут, з нами, але мушу попередити, що не всі зустрінуть вас так привітно, адже застарілих стереотипів так важко позбуватись. Утім, я сподіваюся, що до кінця вечора ми станемо добрими подругами.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, — подякувала Шара.

— Ходімо, я вас з усіма познайомлю, — пропонує Іваня. — Впевнена, що губернаторка не захоче обтяжувати себе такими громадськими обов’язками.

Мулаєш бере ще один ель.

— Вам кінець, амбасадорко, — каже вона. — Будьте пильні. Їй смакують неприємності.

— У мене просто хороший смак, — відповідає Іваня, блаженно всміхаючись.

Одразу стає зрозуміло, що, попри свою молодість, міс Іваня Рестройка — досвідчена світська левиця: вона продирається крізь групи гламурних і впливових, наче акула крізь рибний косяк. За годину Шара встигає вклонитись або потиснути руку чи не кожній зірці на прийомі.

— Я хотіла бути художницею, — зізнається Шарі Іваня. — Але не склалося. Мені забракло... Не знаю. Уяви, напевно, або амбіцій, або і того, й іншого. Щоб створити щось нове, треба трохи відсторонитись, а я завжди перебуваю всередині.

Перед одним з камінів зчиняється галас.

— Що там сталося? — запитує Іваня, але Шара вже бачить: Сіґруд, поставивши одну ногу на камінь, дістає з вогню маленьку розпечену вуглинку. Навіть звідси чутно, як вона шипить, коли він бере її кінчиками пальців, але його обличчя спокійне; він підносить вуглинку до люльки, двічі затягується, видихає шлейф диму й кидає її назад. Потім ховається в тіні, схрещує руки, притуляється до стіни й замислюється.

— Що це за істота? — запитує Іванка.

Шара прокашлюється.

— Це мій секретар. Сіґруд.

— Ваш секретар — дрейлінґ?

— Так.

— Але хіба вони не дикуни?

— Ми всі є продуктами обставин.

Іваня сміється.

— О, міс амбасадорко... Ви набагато більш провокативна, ніж я сподівалася. Ми точно заприятелюємо. — Ах! Саме вчасно! — вона відривається від Шари й підбігає до високого бородатого джентльмена, який повільно спускається сходами, спираючись на білий ціпок. Його явно турбує праве стегно: на кожному другому кроці права рука опускається вниз, щоб підтримати його, але при цьому він зберігає королівську поставу; чоловік одягнений у строгий, дещо консервативний білий смокінг із розшитим золотом поясом.

— А ось і мій любий. Що ж ти так забарився! Я думала, що це жінки довго одягаються, а не чоловіки.

— Треба поставити в цьому клятому будинку якийсь підйомник, — бурмоче він. — Я впевнений, що ці сходи мене доконають.

Вона обіймає його за плечі.

— Ти бурчиш, як стариган.

— Я і почуваюся стариганом.

— А ти і цілуєшся, як вони? — Іваня прилипає до нього — він же вдає, що неохоче поступається. Хтось у натовпі тихо аплодує. — Ні, — підсумовує жінка. — Ще ні. Невже я маю щодня перевіряти, любий?

— Якщо так, тобі доведеться записатися на прийом. Розумієш, я дуже заклопотаний. Ну, хто тут у нас сьогодні користується моєю гостинністю? — весело запитує джентльмен.

Роздивляється натовп. Відблиски вогню освітлюють його обличчя.

У Шари холоне серце: вона думала, що чоловік старий, але це не так. Насправді він не постарів ні на день.

Його волосся довше, і, хоча біля скронь уже засріблилася сивина, усе ще має той дивний рудуватий відтінок. Його борода яскравого мідно-рудого кольору, але вона коротко підстрижена й зовсім не схожа на клубок сплутаної вовни, модний у заможних континентальців. Шара впізнає міцну щелепу, самовдоволену усмішку. Дикий блиск в очах трохи пригас, але вони все такі ж яскраво-сині, якими вона їх пам’ятає.

Цінителі мистецтва і світські левиці вже підбираються до нього.

— О, який ажіотаж! Сподіваюся, ви прихопили із собою гаманці... — вітається чоловік, сміючись. І хоча він навряд чи особисто знайомий з усіма, але ставиться до кожного як до найкращого друга.

Шара спостерігає — зачарована, вражена, перелякана. «Він майже не змінився», — думає амбасадорка.

І дивується, усвідомивши, що ненавидить його за це. Це жахливо непорядно з його боку — зникнути на стільки років і нарешті виринути з ріки часу таким самим.

— Ти бачив скульптури? — запитує Іваня. — Неодмінно подивися на них, любий. Вони такі чудові й водночас огидні. Я їх просто обожнюю. Не можу дочекатися завтрашніх газет: що ж про них напишуть?

— Напевно, спаплюжать, — каже він.

— О, звісно, неодмінно. Порскатимуть слиною й галасуватимуть. Як і слід було сподіватися. Тут Рівеґні з ливарні — ти ж хотів, щоб він прийшов, чи не так? Ну, ось він і з’явився. Я думала, що він — суворий хлоп, як і належить капітану промисловості, але він досить милий, як на мене. Ти маєш з ним поговорити. Я принесу тобі конверт для чека. До речі, у нас тут нова амбасадорка з питань культури, і ти знаєш: їй допомагає чоловік з Півночі! Її секретар, уявляєш? Він теж тут, любий. Він сунув голу руку у вогонь — це було просто неймовірно! Я дуже рада, що вечір проходить так добре.

Чоловік підводить очі, весело оглядає кімнату. Спочатку її не помічає. Від легкого дотику його погляду Шара здригається, як від сильного удару.

Але потім в його очах спалахує вогник, і він повільно повертається до Шари.

За лічені секунди вираз його обличчя міниться кілька разів: спочатку розгубленість, потім впізнавання, потім невіра і гнів. Але після цієї мішанини на його витонченому обличчі з’являється така знайома самовпевнена й зарозуміла усмішка.

— Нова амбасадорка? — запитує він.

Шара поправляє окуляри. «Трясця!»

Сіґруд дивиться у вогонь, масажуючи великим пальцем долоню в рукавичці. Згадує старовинну північну приказку: «Заздри вогню, бо він або є, або ні. Вогонь не відчуває радості, суму, гніву. Він або горить, або не горить».

Сіґруду знадобилося кілька років, щоб зрозуміти цю приказку, а ще більше — щоб навчитися бути, як вогонь: просто живим — і не більше того.

Він спостерігає, як Шара і чоловік із ціпком кружляють у натовпі. Бачить, як вони стоять, майже відвернувшись, але не зовсім — краєм ока спостерігають одне за одним, визираючи з-за чийогось плеча або кидаючи косий погляд так, щоб партнер не помітив.

Вони дивляться не дивлячись. Якийсь незграбний танець.

Чоловік з ціпком постійно дивиться на годинник. «Можливо, — думає Сіґруд, — щоб не здаватися надто нетерплячим». Зарядивши натовп своєю чарівністю, він зупиняє лакея і щось шепоче йому на вухо. Лакей кілька разів оббігає натовп, перш ніж наблизитися до Шари і вручити їй маленьку білу картку. Шара, усміхаючись, ховає її і, відірвавшись від балакучої хутряної дівчини, прослизає нагору.

Сіґруд повертається до вогню. Звісно, закохані. Їхні рухи співають про колишні пестощі. Це кумедно, адже на позір маленька і тиха Шара Комайд — така ж зброя, як і він сам. Але він розуміє, що дивуватися нема чому. Всі істоти в цьому світі мають у своєму житті хоч раз, хоч ненадовго закохатися.

Він згадує китобійне судно «Свордяалінґ». Палубу, заляпану кров’ю і жиром мертвого кита, з якого команда здирала шкіру так, як чистять яблуко. Смердюча, закривавлена туша притискалася до борту корабля, а за нею слідом летіла зграя чайок. У дні після погоні, після того, як старшина рубав легені тварини алебардою, аж доки фонтаном бризнула кров, після того, як вони тягли її кораблем через океан... У ті дні внизу, у трюмі, Сіґруд витягав із кишені куртки медальйон, тримав його в руках, відкривав і довго дивився при миготливому світлі свічки...

Сіґруд дивиться на свою руку в рукавичці — вона болить. Він уже не пригадує ані вигляду медальйона, ані портрета всередині. Але йому здається, що пам’ятає принаймні відчуття медальйона в руці. Утім, можливо, він просто вигадує.

— Перепрошую, ви, здається, зайняті. — Жінка середнього віку, очевидно, заможна і відома, сідає поруч з ним біля вогню. — Хочете випити? — Вона простягає йому келих вина.

Сіґруд знизує плечима, бере келих, вихиляє вміст одним ковтком. Золотий браслет на його лівому зап’ясті дзвенить, зачепивши ґудзики на рукаві. Вона дивиться зацікавлено.

— Ви незвичний гість, — каже жінка. — Сумніваюся, що Вотров коли-небудь приймав під своїм дахом когось подібного до вас.

Сіґруд пихкає люлькою і дивиться на вогонь.

— Тож чому ви тут? — запитує гостя.

Той знову затягується і думає, що відповісти.

— Неприємності, — нарешті каже він.

Хтось непристойно пожартував: частина натовпу вибухає сміхом, а дехто морщиться і ображено відвертається.

Дзенькіт скляного посуду, притишений сміх. Звуки долинають звідкись із черева цього потворного будинку. «Як моторошно й жахливо звучить шум вечірки, — думає Шара, — пробравшись кам’яними лабіринтами».

Гвинтові сходи ведуть її все вище й вище. Цікаво, чи він чекає нагорі; якщо так, то, мабуть, мудріше скотитися вниз цими сходами, ніж говорити з ним.

Вона опановує себе, піднімається далі й опиняється у величезному приміщенні, схожому на бібліотеку. На одній стіні висить великий сімейний портрету масивній рамі. За два роки їхніх стосунків Воганнес жодного разу не згадував про своїх батьків, — цікаво чому? — але вони саме такі, як вона уявляла: гонорові, величні, суворі. Батько Вотров у чомусь схожому на військовий однострій, з безліччю медалей і стрічок; мати — у розкішній рожевій бальній сукні. «Такі люди час від часу перевіряють, чи відповідають їхні діти стандартам, — думає вона, — а не виховують їх». Але ще більше її дивує те, що поруч з одинадцятирічним Воганнесом стоїть другий хлопчик, трохи старший, більш блідий і з темнішими очима. Вони дуже схожі — ясно, що брати, — але Воганнес чомусь ніколи про нього не згадував.

Звідкись налітає вітер — полум’я свічок танцює. Вона слинить палець і визначає, що дме із сусіднього вікна. Йде туди.

Вогні Буликова внизу нагадують море синьо-білих зірок. Серпик місяця ледве світить, але вона бачить дивні, чужорідні форми серед дахів: напівзруйнований храм, остов маєтку, вигин гвинтових сходів, що ведуть у небо.

Вона дивиться вниз. Біля стін будинку Вотрова патрулюють троє охоронців у бляшаних касках, із самострілами в руках. Цікаво: коли вони під’їжджали до маєтку, вона не бачила ніякої охорони.

Дверна ручка клацає. Вона обертається і бачить: стулки подвійних дверей повільно відчиняються, і у шпарину просовується кінчик білого ціпка.

«Ще не пізно втекти», — лунає в її голові. Хай як їй соромно, але вона справді вагається.

Він входить, спираючись на ціпок. Його білий смокінг при такому освітленні здається медово-золотистим. Скоса поглядає на неї, уникаючи зорового контакту, йде до столика з напоями і щось наливає. Потім, накульгуючи, підходить до неї.

— Ця кімната, — каже Воганнес, — занадто простора, хіба ні?

— Це залежить від її призначення. — Шара не знає, що робити зі своїми руками, зі своїм тілом. Вона зустрічалась зі стількома можновладцями, аристократами, чому ж зараз так ніяковіє? — Вибач, що відриваю тебе від святкування.

— А, це. Мені не вперше. Знаю, чим закінчиться. — Вотров усміхається до неї знайомою сліпучою усмішкою. — Я, щиро кажучи, не в захваті від усього цього. Милуєшся краєвидом?

— Він досить... дивний.

— Так, якщо охарактеризувати одним словом. — Він стає поруч з нею біля вікна. — Мій батько багато розповідав про цей краєвид. Точніше про те, що тут колись було. Він вказував рукою і казав: «Он там, на тому розі, був Кіготь Ківрея! А там, за парком, була Криниця Аганас, і черга до неї тягнулася вниз по вулиці!» Я був вражений, зачарований, аж поки не з’ясував хронологію подій і не зрозумів, що мій дорогий татусь не міг усього цього бачити на власні очі. Це все було задовго до його народження. Батько насправді нічого цього не знав. Лише здогадувався. А зараз мені байдуже, що він мав на увазі й чим були раніше ці давні руїни.

Шара стримано киває.

Воганнес поглядає на неї скоса.

— Що ж, починай.

— Що починати?

— Ну ж-бо, розповідай. Я ж бачу, що ти лопаєшся від нетерпіння.

— Ну... — Вона відкашлюється. — Якщо ти справді хочеш знати... Кіготь Ківрея був високим металевим монументом з маленькими дверцятами спереду: відвідувачі, заходячи всередину, знаходили те, що чекало саме на них, те, що змінювало їхнє життя. Іноді на краще — наприклад, пакунок з ліками для хворого родича, а іноді — на гірше, якщо там були мішок монет і адреса повії, яка згодом доводила їх до банкрутства.

— Цікаво.

— Це, мабуть, свідчило про дивне почуття гумору бога Джукова: він постійно жартував з усіх, хто туди заходив.

— Зрозуміло. А криниця?

— О, просто цілющі води. Богиня Аганас розкидала такі криниці по всьому Континенту.

Воганнес хитає головою і всміхається.

— Ти все така ж нестерпна всезнайка.

Вона сумно усміхається.

— А ти все такий же самовдоволений безтурботний невіглас.

— Хіба це невігластво, якщо ти просто не хочеш знати?

— Так. Саме це і є визначенням невігластва.

Він оглядає її з ніг до голови.

— Знаєш, а ти на вигляд зовсім не така, як я очікував.

Шара надто ображена, щоб знайти слова.

— Я думав, що ти будеш у чоботах і сірому військовому однострої, Шаро, — каже він. — Як Мулаєш, тільки більш активна.

— Невже я була такою жахливою?

— Ти була яскравою бездоганною маленькою фашисткою. Або принаймні дикою маленькою ура-патріоткою, як багато дітей Сайпуру. Я очікував, що ти прийдеш сюди героїнею-завойовницею, а не прослизнеш через чорний хід, як сіренька мишка.

— Замовкни, Во.

Він сміється.

— Як дивно, що після стількох років розлуки ми так швидко повертаємося до старих шаблонів! Скажи, мені заарештувати тебе за порушення СП? Адже ти назвала кілька заборонених імен...

— Здається, там є пункт, — каже Шара, — про те, що будь-яка земля, по якій ходить посол, вважається землею Сайпуру. А знаєш, з твоєї безглуздої промови я, мабуть, дізналася більше про твою сім’ю, ніж з усього, що ти говорив досі.

— Справді?

— Ти взагалі ніколи не говорив про них, поки ми були в академії. — Шара киває в бік картини на стіні. — І точно ніколи не згадував, що маєш брата. Він дуже на тебе схожий.

Воганнес усміхається.

— Мав брата, — каже він. — Мабуть, не розповідав тому, що він був не дуже хорошим братом. Хоча саме він навчив мене товос-ва, тож, гадаю, ми маємо подякувати йому за те, що нас звів. — Шара намагається знайти в його словах хоч дрібку іронії, але він говорить серйозно. — Він помер ще до того, як я поїхав до академії. Не тоді, коли мої батьки, під час чуми, а... згодом.

— Мені шкода.

— Справді? А мені ні, не дуже. Як я вже казав, він не був хорошим братом.

— Твоя сім’я залишила тобі фантастичний будинок. Про нього ти теж ніколи не розповідав.

— Бо його тоді ще не було. — Він стукає ціпком по кам’яній підлозі. — Я зніс старий особняк Вотрових, щойно повернувся з академії, і побудував цей. Усі мої законні опікуни — старі тролі, які ходили за мною, як каченята за мамою, — були шоковані й нажахані. Але ж це навіть не був справжній маєток Вотрових! Принаймні не той багатовіковий, про який всі говорили. Дідько забирай, ніхто вже не знає, де він є, як і решта Буликова. Ми всі просто вдавали, що цей будинок завжди був таким самим, що не було ані Бліца, ані Великої війни — нічого. Але я шкодую, що побудував усі ці сходи. — Раптом він здригається і торкається стегна.

— То ти з них упав?

Воганнес болісно морщиться і киває.

— Мені шкода, — співчуває Шара. — Сильно болить?

— Коли вологість висока. Але будь зі мною чесною. — Він розводить руками і повертається профілем до світла. — Якщо забути про стегно, наскільки я постраждав від клинка часу? Чи я досі той самий красень, у якого ти закохалася з першого погляду? Так, визнай це.

Шара бореться з бажанням викинути його у вікно.

— Ти просто засранець, Во. Це не змінилося.

— Отже, ти згідна. Я не дозволю тобі грати зі мною роль ввічливої маленької мишки, Шаро. Гострі кути дівчини, яку я знав, неможливо було відшліфувати.

— Може, ти знав мене не так добре, як тобі здавалося, — каже Шара. — Як гадаєш, чи сподобалися б твоїм батькам цей будинок і твоя вечірка?

Він широко усміхається.

— Думаю, їм це сподобалося б так само, як і те, що я розмовляю з офіцером розвідки Сайпуру.

Хтось внизу сміється. Чути дзенькіт розбитого скла і розпачливе «ой» натовпу.

Шара думає: «Ну, ось ми і підійшли до цього».

— Я радий, що ти не заперечуєш, — чемно відказує Воганнес. — Здається, ти цього навіть не приховуєш. Не може бути, щоб Ашара Комайд, найкраща на своєму курсі у Фадгурі, племінниця міністерки закордонних справ, правнучка клятого каджа, могла дослужитися лише до скромної посади культурного аташе.

Вона безрадісно усміхається на його лестощі.

— І хоча «Ашара» — ім’я таке ж поширене, як вода, — каже він, — цього не скажеш про «Комайд»... Тобі довелось позбутися його якнайшвидше. Звідси й «Тівані».

— Я могла вийти заміж, — не зізнається Шара, — і взяти прізвище чоловіка.

— Ти не заміжня, — відмахується Воганнес і виливає решту напою у вікно. — Я знаю заміжніх жінок. Є різні сигнали й ознаки, жодного з яких ти не маєш. Ти не боїшся, що хтось тебе впізнає?

— Хто? — запитує Шара. — На Континенті немає нікого з Фадгурі, окрім нас із тобою. Усі політики, з якими працювала моя сім’я, повернулися в Аладеш. Тут лише континентальці та військові, і ніхто з них не знає мене в лице.

— А якби хтось почав полювати на Ашару Комайд?

— Тоді він знайшов би записи про те, що вона зникла з поля зору громадськості й викладає в маленькій школі в Тогмаї, на півдні Сайпуру, — школі, яка, здається, закрилася близько чотирьох років тому.

— Розумно. Отже. Єдина можлива причина, з якої хтось твого рангу, хоч би хто, міг зараз опинитися в Буликові... Ну, це Панґюй, чи не так? Але я й гадки зеленої не маю, чому ти прийшла до мене. Я уникав його, як чуми. Занадто багато політичних наслідків.

Шара каже:

— Реставраціоністи.

Воганнес повільно киває.

— А, розумію... Ти добре все обміркувала. Хто ж може розповісти про них краще, ніж один з тих, кого вони ненавидять найбільше? — Воганнес замислюється. — Поговорімо про це в іншому місці. Там, де немає відлуння.

Моротка, швейцар Вотрова, тупотить ногами на морозі. Це безглуздо, що він тут мерзне. Коли вечірка почалася — годину тому? Менше? Проте, як швейцар, Моротка зобов’язаний притримувати двері для всіх гостей, викликати машини і всіляко їм догоджати. А оскільки багатьом із цих дурнів подобається приїжджати сюди помпезно, бути на видноті, то вони спалахують, як метеори, і швидко їдуть геть. А містер Вотров досить кмітливий — він розуміє, що саме вони найважливіші, тож їх треба улещувати. Але чи не могли б вони затриматися хоча б на кілька хвилин, щоб Моротка встиг ковтнути слив’янки, нюхнути тютюну і зовсім трохи поніжитися біля вогню? Але ні — звісно ж, ні, тож він тупотить ногами на морозі й розмірковує, чи не краще було б працювати на кухні. Він не проти чистити моркву і картоплю. Призвичаївся б.

Із західного боку чути брязкіт, наче бляшанка котиться бруківкою. Він визирає назовні. Бачить одного охоронця на західній стіні маєтку — але хіба їх не має бути двоє? Містер Вотров воліє не афішувати прикру необхідність охорони, якої вимагає його досить радикальна позиція, але зазвичай, щойно починається вечірка, вартові не ховаються.

Моротка сердито бурчить. «А чатовий не дурень, — думає він, — коли має можливість, ховається від холодного вітру». Але потім примружується: невже щось відбувається там, на стіні? Здається, хтось дуже обережно підкрадається до вартового, що залишився на самоті.

У кінці під’їзної алеї спалахують фари. Мотор кашляє, і автівка рушає до будинку.

— О ні, — каже Моротка. Він виходить і махає рукою. — Ні, ні, ні! Зупинись! Що ти робиш?!

Але машина їде просто на нього. Коли вона під’їжджає ближче, Моротка кричить:

— Ти подаєш машину, коли тобі наказують, ясно? Я тебе ще не кликав. Мені байдуже, що хоче твій хазяїн, ти приїдеш, тільки коли тебе покличуть.

Коли автівка зупиняється біля ґанку, Моротка краєм ока помічає рух на стіні маєтку: темна постать визирає й простягає руку до останнього вартового. Лунає клацання, охоронець заклякає і падає на спину, його каска відскакує від стіни і з брязкотом падає на вулицю.

У вікні автівки поблискує гостре вістря болта[5]. Голос каже:

— Авжеж, нас викликали.

Він ще чує різке клацання, а потім і машина, і все довкола кудись від’їжджає.

Сіґруд дивиться у вогонь, поринувши у спогади.

Червона від крові вода, алебарда в його руках. Жахлива тінь у морі, що б’ється, стогне, фонтанує кров’ю. Йому здавалося, що ті дні були пекельними, але тоді він ще не знав, що таке пекло.

Шкіра рукавички рипить, коли він стискає кулак.

— З вами все гаразд? — запитує його супутниця. І уважно оглядає його. — Хочете ще вина? — Жінка жестом підкликає лакея.

І тут Сіґруд чує його — тихе клацання просто перед входом до будинку. Авжеж, він дуже добре знає цей звук.

Нарешті. Хоч якась розвага.

— Ось, — каже жінка, повернувшись з повним келихом. — Тримайте...

Але замість свого співбесідника бачить порожнє місце.

— Головний ворог давнього Буликова, — заявляє Воганнес, — це не Сайпур, і не я, і навіть не рух «Новий Буликів», а час.

Вони сидять на ліжку в одній з гостьових кімнат. Та, як і більша частина цього поверху, оформлена в глибоких теплих червоних тонах з позолотою. Територія маєтку закінчується одразу за вікном, і стіна м’яко огинає будинок внизу.

— Розумієш, у Буликові стався величезний віковий розрив: після Великої війни і Бліца життя не скоро повернулося до нормального стану. Та частина населення, яка все ще пам’ятає давні порядки й побожно тримається за них — вимирає; усе більше зростає кількість тих, хто нічого про них не знає, і їм байдуже. Вони знають тільки те, що вони бідні, а це неправильно.

— Рух «Новий Буликів», — здогадується Шара.

Воганнес махає рукою.

— Це лише назва. Йдеться не тільки про політику. Це набагато більше. Це зміна поколінь, і я точно до неї не причетний: Я просто вчасно осідлав хвилю.

— І реставраціоністи за це тебе ненавидять.

— Як я вже сказав, вони борються з історією. А в цій війні виграти неможливо.

— Вони тобі якось погрожували, Во?

— Не верзи дурниць.

— Тоді навіщо охорона перед входом?

Він морщиться.

— Гм... Я волію про це не говорити... Але, гадаю, ти зрозумієш. Вони ніколи не погрожували мені безпосередньо, ні. Утім, дехто з політиків вважає, що варто застосувати силу. Найбільший екстреміст — Ернст Віклов — є одним з найвпливовіших учасників гри в Реставрацію. Ще один Батько Міста. Догматик. Розкидається великими грошима. Можна сказати, що він — мій політичний опонент. Я ніколи з ним не конфліктую — мені це не потрібно, — але він малює з мене демона, що вистрибнув просто з пекла.

— Схоже, він дуже мудра людина.

— Не іронізуй. У тебе це погано виходить.

— А цей Віклов, — уточнює Шара, — часом не..?

— Чи був він одним з найбільших організаторів протестів проти Панґюя? — Воганнес кривиться і злобно посміхається. — О, так. Я не сумніваюся, що він по вуха загруз у всьому цьому, і не плакатиму, якщо ти нацькуєш на нього своїх собак. Цей чоловік — смердючий мішок лайна з козлячою бородою.

— Є ще двоє Батьків Міста, які приєдналися до руху «Новий Буликів», — зауважує вона, — але їх не ненавидять так, як тебе.

— Ну що ж, — знизує плечима Воганнес, — я став дещо символічною фігурою. Ти ж знаєш, що я завжди цікавився модою і модерною архітектурою... А ще мені подобається їх шокувати. Я дозволяю собі відкрито бути декадентом, тож ображаю старих цінителів скромності та благочестя, і вони завзято намагаються мене дискредитувати, чим привертають до мене нових виборців. — Він вишукано затягується сигаретою. — Як на мене, це безпрограшна ситуація. А ще, звісно, вони не задоволені моєю біографією... Адже я вчився в Сайпурі, тож вони вважають, що я наполовину сайпурець. Він дивиться на неї й винувато додає: — Утім, я маю... кілька власних досить провокативних проектів.

— Яких саме?

— Ну... Сайпур, звісно, найбільший покупець зброї у світі. Але солдати озброєні застарілими арбалетами, а не гвинтівками — лише механізованими луками зі стрілами. Проблема, як ти знаєш, полягає в селітрі: у Сайпурі та країнах, що його підтримують, її майже немає, а без неї неможливо зробити порох. А на Континенті селітри вдосталь...

— То ти хочеш робити боєприпаси для Сайпуру? — здивовано запитує Шара.

І думає: «Чому я досі про це не чула?»

Він знизує плечима.

— Моя сім’я робила цеглу. Видобуток корисних копалин не так вже й відрізняється.

— Але, Во, це ж... Ти що, ідіот?

— Ідіот?

— Так! Це набагато, набагато небезпечніше, ніж будь-які твої політичні витребеньки! Навіть звичайна торгівля із Сайпуром досить небезпечна, а виробництво зброї... Я дивуюся, що ніхто з буликівців тебе досі не вбив!

— Ну, я ж ще не оголошував публічно... Та й Сайпур, здається, не дуже поспішає погоджувати цю справу.

— То ти справді хочеш спекулювати на війні?

— Чого я хочу, — рішуче каже Воганнес, — так це принести в Буликів промисловість і процвітання. Сайпур мілітаризований. Його воєнна промисловість — найбільша у світі. А Буликів дуже бідний — у нас навіть пристойних портів немає, окрім Агнаштана, а верфі Аладеша випускають черговий дредноут кожні два місяці. Але ми маємо ресурс, який можна використати для цієї великої і жахливої індустрії. Я не можу змінити клятих геополітичних обставин, Шаро. Я просто можу їх використовувати.

Шара недовірливо сміється.

— О, Володарі Морів!.. Я мала справу з багатьма королями й дрібними ватажками бандитів, але ніколи б не подумала, що Воганнес Вотров стане одним з них.

Воганнес випростовується і прибирає королівську позу.

— Я роблю те, що маю, щоб допомогти своєму народові.

— Годі, Во, — зітхає вона. — Будь ласка, облиш риторику. Я чула досить промов.

— Це не риторика. І це не промова, Шаро! Я вже намагався залучити Сайпур та його торговельних партнерів, але Сайпур ухиляється — він хоче, щоб усе залишалося так, як є, хоче все повністю контролювати. Він не хоче, щоб Буликів став багатим, так само як не хоче, щоб ми співали гімни божествам. Якщо я змушений буду продати себе, щоб допомогти своєму місту, своїй країні, я радо це зроблю.

«Насправді він зовсім не змінився, — думає амбасадорка, шокована і захоплена водночас. — Він все ще благородний ідеаліст, по-своєму збочений...»

— Во, послухай, — каже Шара. — Я працювала з людьми, які робили те саме, що ти плануєш зараз. Вони дуже подібні: побачивши одного, знатимеш їх усіх. І більшістю з них зараз годуються черв’яки, риби, птахи або глибоке коріння дерев.

— Отже, ти турбуєшся про мою безпеку?

— Так! Звісно, турбуюся! Я не хочу, щоб ти грав у цю гру!

— Ти маєш на увазі вашу гру, — примружується він.

— Так! Мене найбільше бентежить, чому ти не задовольняєшся тим, що маєш!

— І що ж я маю?

— Ну, хоча б величезне багатство, перспективне політичне майбутнє й чарівну коханку!

— Взагалі-то наречену, — холодно відказує він.

Щось усередині Шари обривається. Живіт крижаніє.

— Он як, — зауважує вона.

«Я взагалі не маю цим перейматися, — проноситься в голові. — Я ж, трясця, професіонал! Що за дурість, що за дурість...»

— Так. Сьогодні вона не наділа обручку. На ній камінь, як чарка для віскі. — Він піднімає масивний уявний камінь. — Вона каже, що це умовність. Хизування. Так воно і є, але... Ми ще не призначили дату. Ніхто з нас не вміє планувати. — Воганнес дивиться на свої руки. — Вибач. Напевно, це не найкраща тема... — Він відкашлюється. — ...для розмови.

— Я завжди знала, що в тебе велике майбутнє, Во, — зауважує Шара, — але, щиро кажучи, ніколи не думала, що ти одружишся. Я маю на увазі...

Обоє ніяково мовчать.

Нарешті він киває.

— Так, — обережно каже Воганнес. — Але. Не все, що дозволено за кордоном, тут... толерується. Якщо ти колкаштанець, то це назавжди... — Він зітхає і починає розтирати стегно. — Мені потрібна твоя допомога, Шаро. Нині Буликів — це руїни міста, так, але він може стати чудовим. Сайпур тримає в руках усі гаманці світу, і мені потрібно лише трохи послабити хватку. Проси все, що завгодно, і я це зроблю.

«Ніколи ще моя робота, — думає вона, — не здавалась мені такою нереальною і абсурдною».

Але перш ніж вона встигає відповісти, з нижніх поверхів долинають крики.

— Що таке? — запитує Воганнес, але Шара вже стоїть біля вікна. Вона бачить обриси двох тіл, що лежать у тіні під стінами садиби.

— Гм... — бурмоче Шара.

Вони вибивають двері і вриваються до зали. Рухаються граційно, ніби в танці — прекрасному і смертоносному; сірі балахони розвіваються, коли вони кидаються на декадентів-тусівників. Маска Чейсчека трохи сповзає — він тепер не дуже добре бачить лівим оком, але попри це почувається славним, неперевершеним, обраним.

«Послухайте, як ці зрадники і грішники перелякано верещать. Подивіться, як вони тікають. Погляньте на мене і бійтеся мене!»

Один з його поплічників перекидає барну стійку. Пляшки розбиваються, зала наповнюється алкогольними випарами. Чейсчек і його побратими по зброї кричать: «Лягай, лягай, лягай на підлогу!» Чейсчек цілиться із самостріла в чоловіка, який не виконує наказ, ричить йому просто в обличчя і кидає на підлогу.

«Як захопливо, — думає Чейсчек, — бути знаряддям божества і битися за праведність!»

Жінка кричить. Чейсчек наказує їй замовкнути.

Усе закінчується швидко і легко. Ці срані інтелігенти м’якотілі — чого від них чекати. До речі, губернатора тут, проте їм суворо наказали її не чіпати. «Але чому, чому? — думає він. — Навіщо щадити людину, яка схвалила стільки несправедливих покарань?»

Отже, заручники залякані й покірні; ватажок Чейсчека (ніхто з них не знає імен решти: їм не потрібні імена, бо всі вони — єдине ціле) ходить між учасниками вечірки й, схопивши за волосся, піднімає їм голови, щоб роздивитись обличчя.

За кілька секунд він каже:

— Тут немає.

— Ти впевнений? — запитує Чейсчек.

— Я знаю, кого шукаю. — Він дивиться на заручників, вибирає літню жінку й опускає самостріл, зупиняючи дуло перед її лівим оком. — Де?

Вона починає плакати.

— Де?

— Я не розумію, чого ви хочете!

— Тут бракує когось дуже особливого, чи не так? — саркастично питає ватажок. — І де ж він може бути?

Старенька, схлипуючи, вказує на сходи.

— Ти ж мені не брешеш? — запитує він.

— Ні! — плаче нещасна. — Вотров і та жінка пішли нагору!

— Жінка? — він робить паузу. — То він не сам? Ти впевнена?

— Так. І... — вона озирається.

— Що? Що ще?

— Той, у червоному плащі... Я його більше не бачу.

— Кого? — Не почувши відповіді, він хапає її за волосся і трясе. — Кого ти маєш на увазі?! — кричить ватажок.

Заручниця захлинається риданням і не може відповісти.

Тоді ватажок її відпускає. Вказує на трьох нападників і каже:

— Залишайтеся тут. Стежте за ними. Вбивайте кожного, хто ворухнеться, — потім вказує на Чейсчека та ще чотирьох. — Решта зі мною нагору.

Вони мовчки піднімаються сходами, мчать угору, як вовки через гірські ліси. Чейсчек тремтить від збудження, хвилювання, люті. Він — знаряддя праведності, що виринає з болю холодної ночі, обрушуючись на них, зрадників і грішників, клятих мерзотників і невігласів. Звісно, він очікував побачити їхню оргію, сплетіння голих тіл, сп’янілих від чужоземних напоїв, у диму ладану, що пливе над ганебним видовищем. Чейсчек чув, наприклад, що поблизу Ківоса — з дозволу Сайпуру, звісно, — жінки ходять вулицями в сукнях, настільки коротких, що видно їхні... Їхні...

Він червоніє тільки від однієї думки про це.

«Навіть уявляти собі таке — гріх. Це треба вигнати з розуму. Очистити дух».

На другому поверсі їхній лідер піднімає руку в рукавичці. Вони зупиняються. Він повертає голову, роздивляючись довкола крізь крихітні отвори для очей у масці. Потім жестом наказує Чейсчеку і ще двом обшукати поверх, а сам з рештою піднімається нагору.

Чейсчек оглядає коридори, перевіряє кімнати, але нікого не знаходить. У Вотрова такий великий будинок — і порожній! «Цей нечестивець просто купається в розкоші, — думає Чейсчек. — У країні бракує каменю, а він так ним розкидається!»

Він підходить до кутка і двічі стукає в стіну. Прислухається і чує у відповідь тук-тук, а потім ще раз — із дальньої кімнати. Він задоволено киває — соратники поруч — і продовжує обхід.

Зазирає у вікна. Нічого. Заглядає в кімнати. Нічого, крім порожніх ліжок. «Мабуть, Вотров тримає тут своїх коханок, по одній в кожній кімнаті», — припускає Чейсчек, від самої лиш думки про це почуваючись осоромленим і нечестивим.

«Зосередься. Перевір усе ще раз». Він знову стукає в стіну. Чує один тук-тук звідкись із глибини будинку, а потім...

Нічого.

Він зупиняється. Дослухається. Стукає знову. Знову лунає одна відповідь — лише одна.

«Може, він занадто далеко, щоб мене почути». Але Чейсчек чітко засвоїв інструкції, тож починає відступати коридорами назад.

Дійшовши до сходів, він знову двічі стукає в стіни і прислухається.

Цього разу — жодної відповіді.

Він починає панікувати. Стукає ще раз.

Нічого. Він роззирається довкола, гадаючи, що могло статися, і раптом бачить: у темному холі другого поверху хтось сидить, захилившись на спинку білого перекинутого крісла. Чейсчек піднімає свій самостріл. Людина не рухається. Здається, його не помітили. Чейсчек відступає до стіни, обережно йде краєм тіні, тримаючи чоловіка на прицілі...

Наблизившись, він бачить, що той одягнений в сірий балахон, а на колінах у нього лежить сіра маска.

Чейсчек опускає зброю.

Це один з його товаришів. Проте він без маски, а їм було наказано ніколи не знімати масок.

Чейсчек ступає ще два кроки й зупиняється. Оголену шию чоловіка перетинає червоно-фіолетова смуга, і він дивиться в стелю нерухомими мертвими очима.

Чейсчекові стає зле. Він озирається в пошуках допомоги, хоче постукати, покликати когось, але зупиняється: тут хтось або щось є, і він боїться виявити свою присутність.

«Це неможливо. Вони всі м’якотілі багатії, артисти...»

І тут він завмирає.

З північного коридора доноситься звук... ніби когось нудить?

Він готується до пострілу. Кров пульсує у вухах. Іде вперед, завертає за ріг і бачить...

Його співвітчизник стоїть у дверному отворі збоку зали, майже поза полем зору. Він тремтить, смикає плечима, взявшись у боки, а на його масці щось є — щось велике, біло-рожеве і хвилясте, і тягнеться воно назовні, у дверний отвір, а далі Чейсчеку не видно.

Наблизившись, Чейсчек бачить, це «щось» на обличчі його соратника: дві величезні руки обхопили його голову, а великі пальці глибоко — аж до другої кісточки — запхані в очні западини.

Його співвітчизник захлинається, булькає. Кров стікає по пальцях, заливаючи зап’ястя, стіни, підлогу.

Тепер Чейсчек бачить все.

У тіні дверного отвору стоїть велетень і голіруч вбиває його соратника.

Велетень підводить голову, його єдине око горить блідим вогнем.

Чейсчек кричить і стріляє навмання. Здоровань відсахується, кидає свою жертву, падає на підлогу. І лежить абсолютно нерухомо.

Чейсчек, ридаючи, підбігає до свого соратника і зриває з нього маску. Побачивши, що під нею, починає вити.

Він тримає мертвого товариша на руках. «Подивіться, що трапляється з кращими синами моєї країни, — хоче сказати він. — Подивіться, що трапляється з праведниками в ці мерзенні часи». Але не може вимовити жодного слова.

— Принаймні я його вбив, — нарешті, ридаючи, каже він своєму мертвому товаришеві. — Будь ласка, молю, хай цього буде досить. Будь ласка. Принаймні я вбив людину, яка зробила це з тобою...

І тут Чейсчек чує незадоволене бурчання. Злякавшись, він замовкає й озирається довкола.

Здоровань підозріло ворушиться, потім повільно сідає й дивиться на свої руки на колінах.

Розкриває лівий кулак. На долоні, виблискуючи у світлі газових ламп, лежить болт Чейсчека, який він, очевидно, перехопив у повітрі, перш ніж той досяг своєї цілі.

Велетень здивовано дивиться на болт, як на цікаву дитячу іграшку. Потім спрямовує погляд на Чейсчека, і його єдине око наповнюється холодним, сіро-блакитним спокоєм, ніби серце айсберга.

Чейсчек намагається навпомацки перезарядити самостріл. Щось промайнуло зовсім поруч. Чейсчек відчуває, як пальці стискають йому горло, кров б’є в очі, підлога піднімається, і останнє, що він бачить, — це шибка вікна, що летить на нього, розбивається навколо його голови, і він потрапляє в обійми холодної ночі, перш ніж упасти на бруківку.

Коли двоє чоловіків вриваються в кімнату, Шара вже готова: вона сидить на ліжку абсолютно нерухомо, з піднятими руками. Проте Воганнес недослухався її поради: він схоплюється на ноги, виставивши перед собою ціпок, як рапіру, і сипле прокльонами.

— Руки вгору! — кричить один із чоловіків.

— Саме це я і зробила, — каже Шара.

— На підлогу! — репетує інший.

Шара зауважує, що вони одягнені в сірі балахони, туго зав’язані на суглобах і шиї — це схоже на церемоніальний одяг, — а на їхніх обличчях — дивні пласкі сірі маски.

— Ну ж бо, сідайте і спокійно поговоримо, — пропонує Шара.

Воганнес не такий спокійний:

— Я перетрахаю всіх ваших предків, перш ніж вас вислухаю, кляті вандали!

— Во, — остерігає Шара.

— Лягай! На підлогу! — кричить другий нападник. — Негайно!

— Хапай його! — волає перший.

— Послухайте, — намагається заговорити Шара.

— Ідіть в дупу! — кричить Воганнес і б’є одного з чоловіків ціпком.

Той виє від бою.

— Припини!

— Лягай, чорт забирай! — кричить інший.

Але Воганнес уже готується до нового удару. Один у масці хапає ціпок; чоловіки борються, Воганнес відпускає ціпок, і вони обидва відступають назад.

Нападник клацає затвором самостріла; Шара трохи відхиляється вліво — болт розсікає повітря саме там, де щойно була її шия, перш ніж застрягнути в узголів’ї ліжка.

Чоловіки перелякано дивляться на Шару і на болт, який ще тремтить позаду неї.

Шара прочищає горло.

— Слухайте, — звертається вона до нападників. — Послухайте мене зараз. Ви припускаєтеся жахливої помилки.

— Заткнись і лягай на землю! — кричить один із них.

— Ви маєте скласти зброю, — голос Шари дзюркотить, як цівка молока. — І спокійно здатися.

— Брудна шалава! — гарчить інший. — Заткнись і лягай на підлогу.

— А щоб тебе... — Воганнес намагається встати.

— Зупинись, Во, — застерігає Шара.

— Чому?

— Ми не в небезпеці.

— Замовкни! — кричить один з нападників.

— Вони ледь не вцілили тобі в обличчя! — волає Воганнес.

— Ну, певна небезпека існує, — визнає Шара. — Але ми просто... Нам просто треба почекати.

Вона помічає, що нападники поводяться дедалі невпевненіше, тому, коли Воганнес запитує: «Чого?», уточнює:

— Не чого, а на кого. На Сіґруда.

— Що? Про що ти говориш?

— Ми просто маємо чекати, — заспокоює Шара, — поки він зробить те, що вміє найкраще, — і звертається до нападників: — Зараз я допоможу своєму другові підвестися. Я беззбройна. Будь ласка, не чіпайте мене.

Вона нахиляється і допомагає Воганнесу сісти на ліжко.

— Хто такий... Сіґруд? — запитує Воганнес.

Неподалік лунає жахливий крик і звук розбитого скла. Потім тиша.

— Це і є Сіґруд, — каже Шара.

Чоловіки в масках дивляться один на одного. Хоча вона не бачить їхніх облич, але зрозуміло, що вони стурбовані.

— Ви маєте скласти зброю, — звертається до них Шара. — І зачекати тут, із нами. Якщо ви це зробите, то, можливо, виживете. Раджу вам бути розважливими.

Один із чоловіків у масках — очевидно, ватажок — лається:

— Вона нам очі замилює! Підступна брехуха! Не слухай її. Це лакей щось впустив. Піди перевір. І якщо побачиш когось, вбий з чистим сумлінням.

Другий чоловіку масці, усе ще приголомшений, киває і йде до дверей. Ватажок хапає його за плече і каже:

— Вона бреше. А на нас чекає нагорода, — і поплескує його по спині, перш ніж відпровадити.

— Ти щойно відправив його на смерть, — констатує Шара.

— Замовкни, — огризається ватажок. Він важко дихає.

— Решта твоїх людей мертві або помирають. Ти маєш здатися.

— Це те, що ви всі завжди говорите, хіба ні? Здатися, здатися, завжди здаватися. Нам нема чого здавати. Ми вже все вам здали.

— Я нічого у вас не прошу, — каже Шара.

— Аякже! Вимагаєш скласти зброю, віддати свою свободу, тобто віддати все.

— Це не війна. Зараз мирний час.

— Твого миру. Мир — для таких, як цей, — ватажок з огидою вказує на Воганнеса.

— Ей, ти... — застерігає Воганнес.

— Ви завжди на боці грішників, боягузів, богохульників, — каже ватажок. — Тих, хто відвернувся від своєї історії, від усього, чим ми є. Так ви воюєте з нами.

— Ми, — рішуче відказує Шара, — ні. Ми не воюємо.

Ватажок нахиляється і шепоче:

— Щойно шаллі заходять у браму божественного міста, я оголошую їм війну.

Шара мовчить. Ватажок підводиться, прислухається. Нічого не чути.

— Твій друг мертвий, — зауважує Шара.

— Замовкни, — каже той. Він простягає руку через плече і витягує короткий тонкий меч. — Вставайте. Я сам вас звідси виведу.

Шара, підтримуючи кульгавого Воганнеса, покидає гостьову кімнату; вони йдуть коридором, за ними слідує ватажок.

За кілька секунд вона зупиняється.

— Вперед! — кричить ватажок.

— Ти що, не бачиш, що там діється? — запитує Шара.

Він обходить їх і бачить, що попереду щось лежить.

— Ні, — шепоче він і йде туди.

У калюжі крові — зім’яте тіло в масці. Крізь мокру сіру тканину важко розгледіти, але його шия, схоже, перерізана. Ватажок стає на коліна й обережно торкається під маскою чоловікового чола. Щось шепоче. За мить підводиться, а рука, що тримає меч, тремтить.

— Ідіть далі, — хрипко каже він, і Шара чує, що він плаче.

Спочатку довкола тихо. Вони ще не досягнули сходів і відчинених дверей до великої кімнати ліворуч, проте вже чують звуки боротьби — трощення дерева, дзенькіт розбитих тарілок і грубий крик. На порозі танцює безліч тіней.

— Бальна зала, — бурмоче Воганнес.

Ватажок швидко йде, нахилившись вперед і тримаючи меч напоготові; потім випростується і влітає в кімнату.

Шара, підтримуючи Воганнеса, рушає слідом і зазирає всередину, хоча вже знає, що побачить.

Бальна зала досить ошатна, принаймні була такою. Один з нападників у масці стоїть навколішки на підлозі, стискає зап’ястя і кричить — його рука обрубана, і кров розтікається віялом по дерев’яній підлозі. Інший нападник у масці сидить у кутку — мертвий, із шиї стирчить руків’я короткого кинджала з чорним лезом. У центрі кімнати перекинутий обідній стіл, і за цією барикадою стоїть Сіґруд, весь спітнілий і закривавлений, притискаючи лівим ліктем, як зашморгом, третього нападника. Правою рукою здоровань тримає залишки бальної люстри, яку, вочевидь, вирвав зі стелі, і відбивається нею від іншого нападника, який намагається вдарити його мечем. Нападник, схоже, невпинно програє, хоча це й важко розгледіти крізь мерехтіння кристалів у повітрі. З кожним ударом він відступає, а в проміжках між ними Сіґруд кулаком, у якому тримає люстру, б’є жертву, затиснуту лівим ліктем, по обличчю.

Ватажок нападників на мить завмирає від цього видовища, а потім, високо піднявши меч, кричить на все горло і кидається вперед, перестрибуючи через стіл.

Сіґруд кидає на нього роздратований погляд: «Це що таке?» — і піднімає чоловіка із заломленою головою якраз вчасно, щоб меч ватажка врізався тому в спину.

Обидва нападники на мить завмирають. Сіґруд розмахує люстрою так, що вона зачіпає лезо вільного нападника, штовхає того на підлогу і падає на нього зверху.

Ватажок відпускає руків’я меча, витягує короткий ніж і з несамовитим криком кидається на Сіґруда.

Сіґруд відпускає конаючого чоловіка, хапає ватажка за зап’ястя, у якому той тримає ніж, сильно б’є його головою, а потім — Воганнес неабияк злякався — широко розтуляє рота, робить випад вперед і зубами вириває в чоловіка більшу частину горла.

Усе довкола залите кров’ю. Шара думає: «Це точно потрапить у газети», — і їй стає соромно, що вона про це зараз думає.

Сіґруд, тепер уже весь у криваво-багряному, кидає ватажка, хапає меч, що стирчить зі спини мерця, і, не цілячись, кидає його в нападника з відрубаним зап’ястям, що верещить від болю. Вістря леза влучає в місце під щелепною кісткою. Він одразу ж падає. Меч досить глибоко занурений у череп чоловіка, тож не може випасти, але хитається, і добре чути, як він треться об кістку.

Сіґруд спершу обертається до чоловіка, що стогне під уламками люстри, а потім до Шари, яка встигає вигукнути:

— Ні!

Його єдине око палає холодною люттю.

— Він потрібен нам живим, — нагадує Шара.

— Вони підстрелили мене, — каже здоровань і піднімає закривавлену долоню. — Із самостріла.

У відповідь звучить те саме.

— Він потрібен нам живим, Сіґруде.

— Але вони підстрелили мене, — сердито повторює той, — із самостріла.

— Напевно, внизу ще хтось є, — продовжує Шара. — І заручники, Сіґруде. Подумай. Розберися з ними, тільки обережно.

У Сіґруда обличчя, як у дитини, якій щойно наказали зробити щось неприємне. Він підходить до чоловіка з мечем у шиї, висмикує його і покидає кімнату.

Воганнес озирається на свою зруйновану бальну залу.

— Це? — запитує він. — Це те, що твій чоловік робить найкраще?

Шара підходить до чоловіка в масці, який намагається підняти люстру, і починає його роззброювати.

— У кожного з нас свій талант.

Спустившись сходами, Сіґруд не бачить у залі нападників, які охороняли заручників.

— О, яке щастя, що ви прийшли, ми... — каже одна жінка, ще не розгледівши його повністю, а потім починає кричати.

Мулаєш анітрохи не налякана. Вона покашлює, і Сіґруд бачить її біля колони: губернаторка нахилилась над фігурою в сірому і, здається, спокійно душить її святковою кольоровою стрічкою. Мулаєш дивиться на нього, під її лівим оком синець — мабуть, від сильного удару, — і каже:

Ще двоє. За дверима.

Коли Сіґруд виходить на вулицю, машина вже рушила з місця, але ще не набрала швидкості. Він біжить, гупаючи черевиками по бруківці. І чує, як один з чоловіків усередині кричить:

— Уперед! Уперед! Швидше!

У відповідь лунає:

— Так! Я намагаюся!

Машина перемикається на вищу передачу, але Сіґруд стрибає і хапається за задні дверцята.

— Трясця! — репетує один з чоловіків. — О боги!

Руки Сіґруда настільки слизькі від крові, що дверцята ледь не вислизають. Він заскакує на підніжку і правою рукою встромляє свій чорний кинджал у дах автівки.

— Пристрель його в біса! — кричить хтось в автівці.

У вікні з’являється самостріл. Сіґруд відхиляється. Болт робить у склі дірку і проходить в кількох дюймах від нього, але шибка вціліла. Сіґруд вибиває її лівою рукою, хапає чоловіка, який стріляв, за комір і кілька разів б’є об двері та дах автомобіля.

Водій панікує, автівка вихляє вулицею. Сіґруд пролітає повз здивованих відвідувачів кав’ярень, ресторанів і візників. Якийсь малючок показує пальчиком і радісно сміється.

Сіґруд відчуває, що чоловік непритомніє, і починає однією рукою витягати його з розбитого вікна, маючи намір викинути з машини. Але тут машина робить крутий поворот...

Він підводить голову. На них летить кут будівлі. Сіґруд розуміє, що водій збирається шкрябонути стіну будинку, щоб його скинути.

Сіґруд хоче залізти на дах машини, але вирішує, що не встигне, висмикує кинджал і зістрибує.

Приземлення болюче, але не настільки, як те, що відбувається з непритомним чоловіком, який звисає з розбитого вікна машини: лунає мокрий удар, і щось падає на бруківку. Сіґруд чує, як водій кричить від жаху, а те, що залишилося від пасажира, вислизає з вікна й котиться в канаву.

Автівка робить широкий поворот і з гуркотом залітає у провулок. Сіґруд, тепер уже зовсім розлючений, схоплюється на ноги і мчить слідом.

Ось і провулок. Машина зупинилася за кілька метрів попереду. Він біжить до автівки й відчиняє дверцята з боку водія...

Нікого. Машина порожня.

Він озирається. Провулок закінчується глухою стіною: довкола немає ані вікон, ані сходів, ані брам, ані кришок каналізаційних люків, ані дверей.

Сіґруд ричить від злості, ховає кинджал у піхви й повільно йде провулком, обмацуючи стіни. Жодна з них не піддається. Водій просто зник.

Він зітхає і чухає щоку. «Знову те саме».