Місто сходів

Те й пожнеш

Волка світиться від радості, спускаючись сходами Престолу Світу.

— Я зробив багато добрих справ, — голосно заявляє він. — І сподіваюсь, що Отець Колкан буде задоволений.

Воганнес єхидно хихотить.

— А тепер, — Волка ступає зі сходів на підлогу, — настав час повернути його додому. — Він дивиться в той бік, де під ковпаком стоять Воганнес і Шара. — Можливо, після цього ми обіймемося, як справжні брати. Можливо, він очистить тебе. Можливо, він проявить милосердя.

— Якщо він створив тебе за своєю подобою, Волко, — шипить Воганнес, — то я в цьому, курва, дуже сумніваюся.

Волка пирхає і йде до атріуму Колкана. Реставраціоністи стоять на колінах перед прозорим склом — паства чекає на появу свого пророка. Волка впевнено прослизає між ними («Наче дебютантка на балі», — думає Шара) і зупиняється перед якимось чоловіком.

Пута Шари починають слабшати.

— Поквапся, — відчайдушно просить вона. — Будь ласка, Во.

Воганнес бурчить, смикає сильніше.

— Молоток, — негучно командує Волка.

Чоловік дістає довгий срібний молоток. Волка обережно бере його, підходить до драбини й повільно підіймається.

Шара майже витягла великий палець з пута, але тим самим затягнула мотузку на зап’ястях.

Волка підносить срібний молоток до губ і щось пошепки декламує.

«Я не хочу його бачити, — думає Шара. — Не можу. Кого завгодно, тільки не його, тільки не Колкана...»

Вона намагається висмикнути руки з пут. Щось гаряче капає їй на долоню. І раптом вона відчуває, як мотузка сповзає з мізинця, а потім з великого пальця.

Срібний молоток дрижить, його краї розпливаються, ніби метал тремтить, щосили стримуючи внутрішню енергію.

Воганнес тримає мотузку; Шара робить ривок, сподіваючись, що та розірветься, але путо міцне.

Волка високо піднімає молоток. Його голівка сяє в жовтогарячому сонячному світлі.

Те, що крапало в долоні Шари, перетворилося на цівку, теплу і слизьку.

«Хто-небудь, зробіть хоч щось!» — думає Шара.

Волка кричить і вдаряє у скло молотком.

Воно з тоненьким дзенькотом розлітається на друзки.

З вікна ллється золоте сонячне світло, освітлюючи білі плити підлоги, — вони яскраво спалахують. Це сонце, зірка — світло чисте, страшне, безжальне.

Воганнес і Шара кричать, засліплені. Спалах світла такий яскравий, що вони відвертаються і падають. Шара відчуває різкий біль у зап’ястку: можливо, вона розтягнула зв’язки.

Тиша. Шара чекає, потім підводить очі.

Чоловіки в колкаштанських балахонах дивляться просто себе.

Перед розбитим вікном стоїть постать, її плечі осяяні сонячним світлом.

Вона схожа на людину, але дуже висока: щонайменше дев’ять футів заввишки. Чоловік — якщо це справді чоловік — з голови до ніг закутаний у грубі сірі шати, що приховують його обличчя, руки й ноги; але голова повільно повертається, спантеличено розглядаючи залу і людей, що стоять перед ним навколішки, — немовби його щойно розбудили від дуже дивного сну.

— Ні, — шепоче Шара.

— Він живий, — вигукує Волка. — Він живий!

Фігура в мантії повертає голову й дивиться на нього.

— Отче Колкане! — кричить Волка. — Отче Колкане, ти повернувся до нас! Ми врятовані! Ми врятовані!

Волка збігає вниз по драбині і приєднується до решти, що стоять на колінах перед Колканом, який все ще ледве рухається. Волка падає на коліна і припадає обличчям до підлоги, простягаючи руки до божества.

— Отче Колкане, з тобою все гаразд?

Колкан мовчить. Його можна було б прийняти за статую, якби вітерець не ворушив його одяг.

— Тебе так довго не було, — продовжує Волка. — Хотів би я сказати тобі тепер, коли ти нарешті прокинувся, що світ праведний і прекрасний. Але за твоєї відсутності все пішло шкереберть: наші колонії повстали, вони вбили твоїх братів і сестер, а нас усіх поневолили!

Чоловіки навколо кивають і поглядають на Колкана, очікуючи, що той розгнівається, але Колкан незворушний і мовчазний у своїх сірих шатах.

— Во, — шепоче Шара.

— Так?

— Роби, як я. — Усе ще зв’язана, вона перевертається на живіт, стає на коліна і нахиляється вперед, поки її лоб не торкається підлоги.

— Що ти..?

— Каяття, — тихо каже Шара. — Колкан зрозуміє, що ти каєшся.

— Що?!

— Вклонися йому! І не рухайся! Все інше він вважатиме образою!

Воганнес неохоче перевертається і теж вклоняється.

«Якщо Колкан не звертатиме на нас уваги, — думає Шара, — то, либонь, я зможу закінчити те, що почав Во, і розв’яжу вузол».

— Вурт’ю вбили в колоніях, — повідомляє Волка. — Таалгаврас і Аганас загинули, коли війська колоній вторглися на Континент. А Джуков, боягуз Джуков, сам їм здався і був страчений! Колонії командують нами, наче якимись собаками, і оголосили поза законом нашу любов до тебе, Отче Колкане. Нам не дозволяють поклонятися тобі, як ми бажаємо, тримати тебе в наших серцях. Але ми чекали на тебе, Отче Колкане! Я і мої послідовники зберігали віру й багато працювали, щоб повернути тебе! Ми навіть відбудували для тебе твій атріум у Престолі Світу! Я перевозив сюди каміння із самої Ковашти, щоб, коли ти повернешся, тебе зустріли знаки хвали і поклоніння! А ще ми спіймали найбільшого єретика-зрадника твоїх настанов і дитину того самого чоловіка, який завоював нашу Святу Землю! — Волка повертається, вказує на Шару з Воганнесом і на мить ціпеніє, побачивши, що вони схилилися у покаянних поклонах. — Хитромудрі боягузи, вони здаються на твою милість. Але ми всі так робимо! Ми всі сподіваємося на твоє милосердя, Отче Колкане! Ми твої віддані слуги! Ми створили небесну армію, щоб воювати за тебе, але боїмося, що цього буде недостатньо! Благаємо тебе, будь ласка, допоможи нам скинути кайдани, підвестись і повернути світові праведність і славу!

У Престолі Світу панує тиша. Шара ледь підводить голову, щоб бачити, що відбувається, і починає обережно звільняти одну руку з пут.

Колкан повертає голову туди-сюди, оглядаючи свою крихітну траурно одягнену паству.

Переступає з ноги на ногу й оглядає Престол Світу.

Потім у храмі лунає голос, який Шара чує не вухами, а десь у самій свідомості, — приглушений голос, схожий на звук, з яким камінь падає на камінь, — і промовляє він одне-єдине слово:

— ДЕ?

Волка вагається і підводить голову.

— Що — де, Отче мій Колкане?

Колкан продовжує роздивлятися Престол Світу. Голос звучить знову:

— ДЕ ВОГОНЬ І ГОРОБЕЦЬ?

Волка кліпає очима й озирається на своїх поплічників, які так само ошелешені.

— Я... Я не розумію, що ти маєш на увазі, Отче Колкане.

— ЗУСТРІЧАЮЧИ МЕНЕ, — рокотить голос, — ПРОПОНУЮТЬ ВОГОНЬ І ГОРОБЦЯ.

Довга пауза.

— ЧОМУ ВИ ЇХ НЕ ПРИНЕСЛИ?

— Я... ніколи не чув про цей ритуал, Отче Колкане, — бурмоче Вовка. Він підводиться і тепер стоїть на колінах, як і решта. — Я багато читав про тебе, але... але тебе так довго не було в цьому світі — багато сотень років. Либонь, я пропустив цей обряд.

— ТИ, — крижаніє голос, — ХОЧЕШ МЕНЕ ОБРАЗИТИ?

— Ні! Ні-ні! Ні, Отче Колкане, я ніколи б не насмілився!

Послідовники Волки енергійно хитають головами.

— ТОДІ ЧОМУ ВИ ЇХ НЕ ПРИНЕСЛИ?

— Я просто... Я не знав, Отче Колкане. Я навіть не знаю, що вони...

— НЕЗНАННЯ, — гримить голос, — НЕ ВИПРАВДОВУЄ!

Колкан робить крок вперед і оглядає свою паству. І киває, наче роздивився їх наскрізь.

— ВИ НЕГІДНІ.

Волка німіє, шокований.

Голос промовляє:

— ВИ ОМИВАЛИ СВОЇ ФРУКТИ ВОДАМИ ОКЕАНУ. ВИ ЗМІШУВАЛИ ЛЬОН І БАВОВНУ ДЛЯ СВОГО ОДЯГУ. ВИ СТВОРЮВАЛИ НЕЯКІСНЕ СКЛО. ВИ ЇЛИ М’ЯСО СПІВОЧИХ ПТАХІВ. Я БАЧУ ВАШІ ВАДИ. ВИ НЕ КАЄТЕСЬ. І ТЕПЕР, КОЛИ Я З’ЯВЛЯЮСЬ, ВИ НЕ ЗУСТРІЧАЄТЕ МЕНЕ З ВОГНЕМ І ГОРОБЦЕМ.

Волка і його послідовники перезираються між собою, думають, що робити.

— Отче Колкане, будь ласка, — шепоче Волка. — Будь ласка... прости нас. Ми виконували всі твої укази, які могли знайти, які знали. Але ми звільнили тебе, Отче Колкане! Будь ласка, пробач нас...

Колкан вказує на нього. Волка завмирає.

— ПРОЩЕННЯ, — лунає голос Колкана, — ЛИШЕ ДЛЯ ГІДНИХ.

Колкан дивиться на послідовників Волки.

— А ВИ — ПИЛ, КАМІНЬ І БАГНО.

Звідти, де перебуває Шара, не видно жодного спалаху світла чи чогось ще; але живі люди в одну мить перетворюються на темні кам’яні статуї.

Волка стоїть перед Колканом, заціпенілий, але живий: Шара бачить, як рухаються його очі.

— А ТИ, — промовляє голос Колкана. — ТИ ДУМАЄШ, ЩО ТИ НЕ ТАКИЙ, ЯК ПИЛ, КАМІНЬ І БРУД? Я НАГАДАЮ ТОБІ, ХТО ТИ Є.

Колкан, либонь, знімає з Волки закляття нерухомості, і той, задихаючись падає на підлогу.

— Я... Я тепер запам’ятаю, — каже він. — Я пам’ятатиму, Отче Колкане. Я за... — Раптом він замовкає на півслові, нахиляється вперед і кричить від болю. — Ох! Ох, мій живіт, це... — Шара бачить, як його живіт випинається, набрякає, наче він вагітний. Нажахана, вона знову схиляється обличчям до землі.

Волка кричить все голосніше, а потім починає булькати. Шара чує, як він падає на підлогу. Лунає гуркіт, «Дзвіночок Метелика» навколо них зникає, а Волка замовкає, хоча вона чує, як він б’ється.

— ТИ ПІЗНАЄШ БІЛЬ.

Лунає звук, наче рветься важка тканина. Не в силах утриматися, Шара підводить голову. Круглі чорні камінці — їх сотні й сотні — висипаються з розірваного живота Волки, блищать від крові; їхня купа зростає у Шари перед очима.

Вона зойкає. Колкан трохи повертає голову, і вона знову припадає лицем до підлоги.

— ГМ, — промовляє голос Колкана.

Вони з Воганнесом мовчать. Вона відчуває поруч його переривчасте дихання.

— Я ДОБРЕ ЗНАЮ ВАШІ СТРЕМЛІННЯ, — бринить голос. — І СХВАЛЮЮ ЇХ. БАГАТО РОКІВ МИНУЛО, АЛЕ СМЕРТНІ ВСЕ ЩЕ ПОТРЕБУЮТЬ СУДУ.

Шара відчуває, що не може рухати ні руками, ні ногами. Вона думає, чи не перетворює Колкан їх на камені, але, мабуть, ні: вона просто паралізована, як і Волка.

Лунає клацання — і Воганнеса починає підтягувати до Колкана, наче кам’яна підлога храму перетворилась на конвеєр. Краєм ока Шара бачить, як Воганнес озирається на неї, переляканий, шокований. «Не залишай мене! — ніби просить він. — Не покидай!»

— СТАНЬ ПЕРЕДІ МНОЮ, — наказує голос Колкана. — І ПОВІДОМ СУТЬ СВОЄЇ СПРАВИ.

Шара нічого не бачить, але чує голос Воганнеса:

— Моєї справи?

— ТАК. ТИ СТАВ У ПОЗУ РОЗКАЯННЯ І СМИРЕННЯ. РОЗКАЖИ ПРО СВОЮ СПРАВУ, І Я ВИНЕСУ ПРИСУД.

«Мабуть, він гадає, що до нього прийшли, як у давні часи, ще до того, коли він написав свої укази, — думає Шара. — Але ж Во не тямить, що він, в біса, робить».

Довга мовчанка. Потім Воганнес каже:

— Я... я... Я не старий, Отче Колкане, але я бачив багато в житті. Я... Я втратив свою сім’ю. Втратив друзів. У багатьох аспектах втратив свій дім. Але... але я не буду турбувати тебе цими розповідями.

Воганнес майже вигукує слово «турбувати». Якби Шара могла, вона закотила б очі. «Не надто завуальоване висловлювання, Во...»

— Я каюся, Отче Колкане, — каже Воганнес. Його голос стає сильнішим. — Каюся. Мені сумно. Мені соромно. А найбільше мені соромно через те, що від мене вимагали соромитися, очікували цього. — Він ковтає. — І мені соромно, що до певної міри я поступався. Я ненавидів і ненавиджу себе. Я ненавидів себе, бо не знав іншого способу жити. Мені сумно, — продовжує він. — Мені прикро, що я народився у світі, де мусиш бути огидним самому собі. Мені сумно, що мої співвітчизники вважають, що все людське в собі треба придушувати як щось потворне, огидне. Це... Це, трясця, справді сумно. Справді прикро.

Якби Шара могла рухатися, її рот розтулився б від здивування.

— Я каюся, що цей сором зруйнував багато моїх стосунків. Каюся, що дозволив своєму сорому й нещастю поширюватися на інших. Я трахався з чоловіками і трахався з жінками, Отче Колкане. Я смоктав багато членів, і мені смоктали член багато людей. Я трахався, і мене трахали. І це було чудово, справді чудово. Я чудово проводив час і залюбки зробив би це знову. Справді. — Він сміється. — Мені пощастило зустріти й обіймати прекрасних людей — справді прекрасних, милих, геніальних людей, — і я дуже шкодую, що моя потворна ненависть до себе їх відштовхнула.

Я кохав тебе, Шаро. Кохав. Я був дуже поганим, але я любив тебе у свій власний заплутаний, викривлений спосіб. І досі кохаю.

Я не знаю, чи ти створив світ, Отче Колкане. І не знаю, чи ти створив цей народ, чи він сам таким став. Але якщо справді це твої слова, що їх ми пам’ятаємо з дитинства, які заохочують гидувати собою, ненавидіти себе, пропагують неймовірно згубну ідею, що бути людиною, любити, ризикувати й помилятися — це неправильно, тоді... Що ж. Тоді пішов ти, Отче Колкане, у дупу!

Западає довга, довга, довга тиша.

Нарешті лунає голос Колкана — він тремтить від люті:

— ТИ НЕГІДНИЙ!

Тишу Престолу Світу розривають крики.

Шара бореться з паралічем, намагається підвестись і побігти до Во, але марно: закляття Колкана не дозволяє їй навіть поворухнутись.

Вона хоче кричати разом з Воганнесом — він кричить все голосніше: це крик нестерпного, неймовірного болю, а Колкан застосовує все нові й нові тортури.

Раптом вона відчуває, що знову може рухатися.

Шара сідає і дивиться: Колкан стоїть перед Воганнесом, притиснувши до його чола довгий, обмотаний ганчіркою палець; Воганнес тремтить, його тіло здригається, наче божество вливає в нього біль і муку, а про неї зовсім забуло.

«Іди до нього!» — наказує їй якась частина свідомості.

А інша частина каже: «Він спровокував Колкана зробити це, щоб ти звільнилась. Колкан настільки розлючений, що наразі не помічає тебе — не знехтуй цим шансом!».

Плачучи, вона вириває руки з ослаблих пут, заплющує очі, згадує рядки з «Джукоштави» і малює в повітрі двері.

Лунає звук, схожий на ляскання батога. Вона робить крок вперед до Комірки, і її тіло зникає з поля зору.

Колкан підводить голову. Воганнес падає на підлогу, блідий як сніг, і не рухається.

Шара заплющує очі й не наважується дихати: «Комірка Парнезі» пропускає звуки.

Колкан шкандибає вперед, крутить головою, оглядаючи Престол Світу. Шара відчуває величезний тиск, він збільшується, наче вона занурюється все глибше і глибше в океан. «Він шукає мене, відчуває мене...»

— КОМІРКА, — мовить Колкан. — Я її ПАМ’ЯТАЮ.

Шара ледь не непритомніє від жаху. Колкан зараз менш ніж за чотири фути від неї — величезний, брудний; сморід гниття витікає з-під його численних мантій.

— Я МОЖУ ОБРУШИТИ ЦЕЙ ХРАМ, — каже він, — І РОЗЧАВИТИ ТЕБЕ, ЯКЩО ТИ ЩЕ ТУТ.

Він дивиться вгору, на стелю Престолу Світу.

— АЛЕ В МЕНЕ Є ВАЖЛИВІШІ СПРАВИ.

І Колкан раптово зникає, наче його тут ніколи не було.

Шара все ще стримує дихання. Оглядає Престол Світу — раптом божество заховалось в якомусь темному кутку.

З небес, наче великий дзвін, гуде голос:

— ЦЕ МІСТО ЗРОСТИЛО НЕГІДНИХ.

«О ні!» Шара дивиться на Воганнеса, хоче підійти до нього. «Правильно розставляй пріоритети, — лунає в її голові голос оперативника. — Залиш скорботу на потім».

Вона шепоче:

— Вибач, Во.

Підхоплюється й вибігає з храму.

По всьому Буликову: на рибних ринках і в провулках, на берегах Солди і в чайних, — городяни здивовано витріщаються на величезний білий собор, що раптово з’явився нізвідки, і здригаються, почувши громоподібний голос Колкана.

— ВИ ПОРУШИЛИ БЕЗЛІЧ ЗАКОНІВ, — лунає голос.

Діти перестають бавитись і слухають.

— ВИ РАДО ЗЛЯГАЛИСЬ ОДНЕ З ОДНИМ.

Двірник з мітлою в руках повільно розгинається і дивиться на небо.

— ВИ ВИСТЕЛИЛИ ПІДЛОГИ БІЛИМ КАМІННЯМ.

Літні чоловіки в обідньому клубі «Ошток-Солда» дивляться один на одного, а потім на пляшки з вином і віскі.

— ВИ ЇЛИ СМАЧНІ ФРУКТИ, — мовить голос, — І ГНОЇЛИ ЇХНЄ НАСІННЯ В КАНАВАХ.

У перукарні біля Солди очманілий перукар зголює майже цілий вус літньому клієнту; той, так само приголомшений, цього не помічає.

— ВИ ОГОЛЮВАЛИ ПЛОТЬ СЕРЕД БІЛОГО ДНЯ, — звинувачує голос. — ВАША ПЛОТЬ З’ЄДНУВАЛАСЯ З ЧУЖОЮ ПЛОТТЮ. ВИ ПОБАЧИЛИ Й ПІЗНАЛИ ТАЄМНИЦІ СВОЄЇ ПЛОТІ, Я ОПЛАКУЮ ВАС.

У лікарні «Будинок Семи Сестер» капітан Несрєв, весь обмотаний бинтами, відкладає люльку й гукає медсестрам:

— Що, на хрін, відбувається?

— ВИ ЗАБУЛИ, ЯКИМИ ВИ МАЄТЕ БУТИ, — лунає голос.

І після паузи:

— Я ВИПРАВЛЮ ВАС.

Буликів заливає вохристе сонячне світло. Містяни затуляють долонями очі, відвертаються від вікон...

А коли очі звикають до яскравого світла, бачать, що краєвид змінився: цілі квартали пересунули, щоб звільнити місце для... ...прекрасних величних білих хмарочосів, оздоблених і увінчаних золотом. Вони схожі на велетенських білих чапель, що бродять у сірому болоті сучасного Буликова.

Літня жінка на розі вулиць Святого Оштока і Святого Ґієлі падає на коліна і в благоговінні повторює: «Заради богів... Заради богів».

— ВИ ЗАБУЛИ ВСЕ, ЧОГО Я ВАС НАВЧИВ, — гримить голос. — Я ПОВЕРНУВСЯ, ЩОБ ВАМ НАГАДАТИ. ВИ БУДЕТЕ ПОКАРАНІ ЗА ГРІХИ. ВИ ПОЗБУДЕТЕСЯ СПОКУСИ.

Вітер гуляє провулком Святого Василя. Немов під гіпнозом десятки пішоходів раптом виходять на середину вулиці, стають пліч-о-пліч і повертаються обличчями на північ. Це матері, батьки, сини та доньки; друзі та рідні благають сказати, що сталось, але жоден з них не відповідає.

Вітер посилюється. Городяни затуляють обличчя руками і відвертаються. Чути брязкіт і дзенькіт, ніби вітер здув і жене вулицею тисячі металевих пластин. Коли люди опускають руки і підводять очі, вони шоковані.

Посередині вулиці, де скупчилися пішоходи, тепер стоять п’ятсот солдатів у військових обладунках. Панцирі величезні, грубі, блискучі, захищають кожен сантиметр тіла — такі товстелезні, що здається, ніби це не солдати стоять, а порожні обладунки анімували. На шоломах вишкіряються оскаженілі демони; мечі величезні, майже шість футів завдовжки, і мерехтять холодним вогнем.

Лише Шарі Комайд, яка біжить до посольства, вони нагадують тих, зображених на картині, яку вона просила Сіґруда зірвати зі стіни кабінету Трун’ї кілька тижнів тому.

Лунає голос Колкана:

— ВИ ПІЗНАЄТЕ БІЛЬ І ЧЕРЕЗ НЬОГО ПІЗНАЄТЕ ПРАВЕДНІСТЬ.

Солдати повертаються до людей на тротуарі і здіймають мечі.

Мулаєш, побачивши Шару, що біжить до укріплень, кричить:

— Що це, в біса, за голос?!

— Це Колкан! — задихаючись, каже Шара.

— Бог?

— Так! Він говорить, що порушили його едикти!

— Про білі кам’яні підлоги? Про смачні фрукти?

Солдати допомагають Шарі перелізти через укріплення.

— Так, це його укази!

— Трясця, а звідки взялися ці білі будівлі?

— Це Старий Буликів, — пояснює Шара. — Частина Буликова, яким він був. Він, мабуть, витяг усе це і вставив у сучасний Буликів!

— Я... — Мулаєш підбирає слова. — Я ні фіга не розумію, про що ви говорите! Гаразд, не до того. Що він тепер робитиме? Що нам тепер робити?

З вулиці лунають несамовиті крики. Мулаєш приставляє долоню до чола, щоб роздивитися.

— До нас люди біжать, — повідомляє вона. — Що відбувається?

— Ви коли-небудь бачили картину Рішни «Ніч Червоних Пісків»?

— Так. І що?

— Пам’ятаєте, яка на тій картині була континентальна армія, що протистояла каджу?

— Так, я... — Мулаєш опускає руку і з жахом дивиться на Шару.

— Здається, Рішна зобразив їх дуже точно, — зауважує Шара.

— Але скільки? Скільки їх?

— Сотні, — каже Шара. — І Колкан може зробити ще, якщо захоче. Хай там як, а він все ж таки бог. Але, схоже, я маю зброю, про яку він не підозрює.

Шара разом із Мулаєш біжить нагору до свого кабінету. Висуває шухляду столу і дістає вістря болта, зробленого з чорного свинцю.

— Ось, — тихо каже вона.

— Що це?

— Це метал, яким кадж убивав богів, — пояснює Шара. — Він непіддатний будь-якому божественному впливу. Саме цим він пробив череп Джукову. Нам лиш потрібно заманити Колкана, і тоді, можливо, комусь вдасться вбити його, вистріливши цим, як під час Великої війни.

— Гаразд... Навіть якщо все, що ти кажеш, — правда, — хмуриться Мулаєш, — хіба під час Великої війни в каджа не було сотень чи тисяч таких вістрь?

— Ну... Так.

— A у тебе тільки одне?

— Так.

— Гаразд. І як його заманити?

— Ну...

— А якщо стрілець не влучить?

— Ну, тоді... мабуть, доведеться піти й підібрати його.

Мулаєш, роззявивши рота, з недовірою і досадою дивиться на Шару.

— У мене не було часу все спланувати! — виправдовується Шара.

— А я не могла передбачити!

— Я й гадки не мала, що це станеться зараз!

— Але це сталося! І, мушу зізнатися, головна дипломатко, я не дуже вірю, що цей план спрацює!

Підлога тремтить. Зовні лунають крики солдатів. Шара і Мулаєш підбігають до вікна і встигають побачити, як падає чотириповерховий будинок за десять кварталів від них, наче його скосили. З уламків і пилу виринають блискучі сталеві фігури з націленими вгору гігантськими мечами.

— Вони здатні руйнувати будівлі? — здивовано промовляє Шара.

— І як ви плануєте, — похмуро запитує Мулаєш, — їм протистояти?

Та поправляє окуляри.

— Скільки у вас зброї?

— У нас є звичайні арбалети плюс п’ять невеликих скорострільних гармат. — Вона складає з великого і вказівного пальців літеру О. — Ви їх заводите, і вони двічі на секунду вистрілюють снарядами приблизно такого розміру.

— А великих гармат немає?

Мулаєш хитає головою.

— Жодної. Згідно з договором мобільна важка артилерія на Континенті заборонена.

— А ці снаряди можуть пробити обладунки тих... істот?

— Ну, це ж божественна броня, так?

— Але, можливо, — розмірковує Шара вголос, — Колкан ще не знає про порох.

— Я не дуже хочу ризикувати. Пропоную відступити... Але, схоже, вони пересуваються дуже швидко.

— Навіть якщо ми відступимо, то все одно залишаться летючі військові кораблі, — каже Шара.

Мулаєш недовірливо дивиться на неї.

— Які ще летючі військові кораблі?

— Немає часу пояснювати. Телеграф працює?

Мулаєш хитає головою.

— Перестав кілька хвилин тому. Взагалі все електричне не працює.

— Мабуть, Колкан постарався. Отже, ми не можемо відступити і не можемо залишитися, а ще не можемо попередити Аладеш... — Шара потирає скроні. «Я передбачала, що помру за свою країну, — думає вона, — але й гадки не мала, що це буде саме так».

Вона озирається на відчинену шухляду, по-дурному сподіваючись побачити там ще одне вістря з чорного свинцю.

Але натомість знаходить маленьку шкіряну торбинку, в якій, вона це точно знає, близько дюжини маленьких білих пігулок.

Шара бере торбинку й зазирає всередину.

— Якщо вам щось спало на думку, — каже Мулаєш, — раджу думати швидше.

Шара дістає пігулку і зважує її на долоні.

— Філософські камені.

— Це ті наркотики, які ви дали хлопцеві у в’язниці?

— Так. За їх допомогою можна спілкуватися з богом, але вони також... Вони також посилюють дію багатьох чудес.

— І що?

«Це самогубство», — думає Шара.

— Ну і що? — перепитує Мулаєш.

«Але не зробити цього — теж самогубство». Шара неохоче відповідає:

— Я знаю багато чудес.

— Агов! — кричить Мулаєш. — Слухайте! — За кілька кварталів падає ще один будинок; солдати-сайпурці стурбовано перезираються, але Мулаєш продовжує: — Коли ви були дітьми, ви всі хотіли бути такими, як кадж, хіба ні? Ви хотіли брати участь у тих битвах, перемагати, насолоджуватися славою? Що ж, я нагадаю вам, хлопчики і дівчатка, одну історичну подію... — Поруч із Солдою щось вибухає, між двома білими хмарочосами здіймається в повітря вогняна куля футів двадцяти в діаметрі. — Ви пам’ятаєте, чому Ніч Червоних Пісків має таку назву? Тому, що коли кадж привів свою мізерну армію із близько сотні звільнених рабів до пустелі Гадеш, вони зіткнулися не лише з божеством Вурт’єю, а й із п’ятьма тисячами континентальних воїнів у обладунках. Воїнів, до біса схожих на цих. — Вона вказує на вулицю, де сріблясті фігури рубають і ріжуть людей, вози, машини, будівлі — усе, що зустрічають на своєму шляху. — Їх було вдесятеро більше, армії зіткнулись на рівнині, сайпурці не мали жодної стратегічної переваги! Будь-який досвідчений стратег вирішив би, що їм кінець! Чорт забирай, я б теж вирішила, що їм кінець! Але вони перемогли, бо кадж прицілився і вистрілив зі своєї гармати спеціальним снарядом і влучив просто в прокляте обличчя Вурт’ї! — Вона вказує на центр свого чола. — І тієї ж миті, коли Вурт’я померла, усі обладунки, які захищали континентальців, — такі грубі, непробивні й водночас дивовижно легкі — раптом стали звично важкими. І континентальців притиснуло до землі вагою їхньої броні. Ці грізні воїни без свого божества виявились абсолютно безпорадними, опинившись у пастці під сотнями й сотнями фунтів заліза і сталі! А солдати каджа — ця жменька непідготованих рабів і селян, яких все життя били і принижували ці солдати, — пройшли між ними, добиваючи всіх ножами, камінням і, курва, садовим інвентарем! — Один із кранів, що працюють на новому мосту через Солду, хитається, наче метроном, а потім падає в крижану воду. Зграї бурих шпаків здіймаються і з вереском кружляють над містом. — Вони вбили п’ять тисяч людей за одну ніч! Вони вирізали їх, як винороб зрізає з лози виноград! Кров текла рікою, що доходила їм до кісточок! Ось чому, хлопці та дівчата, цю ніч називають Ніччю Червоних Пісків!

Шара стоїть посеред двору, рахує пігулки й намагається визначити правильне дозування. «А раптом я збожеволію? Або Колкан увірветься в мою свідомість і знищить мене? Або ж я впаду, бездиханна, і залишу моїх солдатів і мій народ помирати? А може, просто почуватимусь так, ніби чаю перепила...»

— А тепер охарактеризую наше нинішнє становище! — підвищує голос Мулаєш. — Так, нас мало! Так, наші шанси на перемогу мізерні! Але ми навчені солдати! І на нашому боці правнучка того самого каджа, яка лише місяць тому покінчила з божественною потворою, що спустошувала місто! Невже ваші душі не палають завзяттям знову перемогти? Невже ви не вірите в себе? Ви зробите це сьогодні! Ви — герої, про яких складатимуть балади, які співатимуть сотні років! Ви станете легендою!

І ви переможете!

На превеликий подив Шари, солдати несамовито вигукують підбадьорливі гасла. А потім починають скандувати: «Ко-майд! Ко-майд! Ко-майд!».

Шара червоніє, як буряк, і бурмоче:

— О, Властителі Морів...

— А тепер — усі на укріплення, — командує Мулаєш, — цільтеся цим тварюкам просто в очі, чуєте мене? На них броня, але не скрізь!

Солдати радо кидаються до укріплень за стінами посольства. Мулаєш неквапно підходить до Шари.

— Як вам моя промова?

— Чудова, — відповідає Шара. — Ви могли б цим заробляти на життя.

— Дотепно, — пирхає Мулаєш. Дивиться крізь ґрати воріт. — Ці тварюки знають, що ми тут. Схоже, вони виділяють по десять бійців на кожну будівлю, тож ось-ось і наша порція сюди дістанеться. Ви готові?

Шара вагається.

— Ця доза вп’ятеро більша за ту, що я дала хлопцеві у в’язниці.

— І?

— Я не маю жодного уявлення про те, як корелює кількість з якістю.

— І що?

— Тож, навіть якщо це спрацює, дуже ймовірно, що я помру від передозування.

Мулаєш здвигає плечима.

— Це можливо. Ласкаво просимо на війну. Але постарайтеся зробити максимум, перш ніж помрете, гаразд?

— Як ви можете..? Як ви можете так спокійно до цього ставитися?

Мулаєш дивиться, як наступають закуті у броню солдати.

— Це схоже на плавання, — каже вона. — Думаєш, що забула, як триматися на воді, але потім стрибаєш — і вже здається, що ніколи не переставала плавати. Якщо ви збираєтеся це зробити, головна дипломатко, — вона вказує на пігулки в руці Шари, — то зробіть. Бо ми незабаром дізнаємося, чого варта наша зброя проти цих тварюк.

Солдати в обладунках вишиковуються в лінію і марширують у бік посольства з точністю метронома. Гучний брязкіт наповнює вулиці, відлунюючи від стін. Мулаєш піднімається на переднє укріплення і кричить:

— Ціль — крайній справа!

Гармати повільно повертаються, націлюючись на крайнього справа солдата; той ніяк не реагує.

Мулаєш чекає, поки броньовані солдати опиняться в зоні досяжності, потім опускає руку й командує:

— Вогонь!

Звуки пострілів зі скорострільних гармат зовсім не схожі на звичайні — радше на вереск величезних пилок на лісопилці. Бронзові гільзи дугою сиплються з батарей і дзвенять на бруківці подвір’я. Шара спостерігає, сподіваючись, що солдат у латах просто вибухне, — натомість він лише трохи сповільнюється, на його нагруднику, шоломі та наколінниках з’являються маленькі дірочки та вм’ятини. Він деренчить, наче кухонна шафа, переповнена каструлями й пательнями.

Гармати продовжують стріляти; солдат починає хитатися на своїх поранених ногах, а падає лише після майже півхвилинної стрілянини. Тієї ж миті з численних пробоїн випурхує зграя бурих шпаків, а обладунки розпадаються, наче трималися на мотузочках. «Бурі шпаки, — дивується Шара. — Але це ж улюблений фокус Джукова!» Наступний солдат незворушно переступає через розбиту броню, байдужий до смерті товариша.

Мулаєш озирається на Шару і похмуро хитає головою: «Нічого не вийде».

— Продовжуйте стріляти! — кричить вона своїм людям, і ті поливають вогнем солдатів — це сповільнює їх, але не зупиняє.

«Їх дев’ять, — думає Шара. — Щоб убити всіх, знадобиться цілих чотири з половиною хвилини».

Солдати вже за сотню ярдів від воріт. Лати на ногах брязкають з кожним кроком.

— Починай, Шаро! — кричить Мулаєш. — Ми не зможемо їх зупинити!

Шара дивиться на крихітні білі пігулки на долоні.

Сімдесят ярдів.

— Зроби це!

«Я проклинаю свою долю, — думає Шара, — хай їй грець!» Кладе пігулки до рота і ковтає.

Шара чекає. Нічого не відбувається.

Солдати в обладунках уже за п’ятдесят ярдів від воріт.

— Трясця, — бурмоче Шара. — О ні. Зовсім не працює! Не...

І захлинається. Раптом нахиляється, хапається за живіт і затуляє долонею рот.

— Щось мені... — Вона ковтає. — Мм, я почуваюсь...

Вона падає на коліна, кашляє і починає блювати, але те, що з неї вивергається, — це потоки білого снігу, ніби всередині неї замерзла гора, з якої зійшла лавина, і все це вивалюється з її рота разом з камінням, гілками і грудками темного багна.

Один із солдатів з огидою відвертається.

— Заради всіх морів...

Світ навколо неї коливається. У куточках очей спалахують кольори. Небо — пергамент, земля — дьоготь, білі хмарочоси Буликова горять, наче смолоскипи.

«Ойойойойойойойойойо...»

Її шкіра — вогонь і лід. Очі палають. Язик не вміщається в роті. Вона безперервно волає секунд зо п’ять, перш ніж опановує себе.

— Дипломатко? — питає Мулаєш. — З тобою все гаразд?

«Це просто галюцинації», — намагається вона переконати себе.

Перед нею на бруківці з’являються слова: «ЦЕ ПРОСТО ГАЛЮЦИНАЦІЇ».

— Який цікавий наркотик. — відзначає Шара, але слова ці вимовляють крихітні ротики, що з’явилися на тильних сторонах її долонь. — Як чудово!

— Якщо ти збираєшся щось робити, — викрикує Мулаєш, і в повітрі з’являються вогняні спіралі, — то саме час!

Шара дивиться на солдатів, що наступають. Рахує їх і невідомо навіщо вигукує:

— Дев’ять!

Бачить, що обладунки — ходячі клубки багатьох складних чудес, але всередині них — справжні люди, яких силоміць змусили служити Колкану. «Але щойно броня пошкоджена, — здогадується вона, — диво перетворює їх на шпаків і відсилає геть... Саме так вчинив би Джуков».

Вона вибігає на укріплення і кричить солдатам, що наступають:

— Які на вас обладунки? Колкана чи Джукова? Якому божеству ви служите? — Вони, звісно ж, не відповідають. Тоді вона шалено сміється. — О, стривайте. Зачекайте! Я забула! Я забула, забула, забула!

За двадцять ярдів.

— Забула що?! — кричить Мулаєш.

— Я забула, що знаю, як користуватися «Свічкою Овскі»! — радісно волає Шара. — Я про це читала дуже давно!

Вона стоїть перед взводом солдатів-страшил і згадує природу цього дива: «Усі серця подібні до свічок. Зосередься на світлі свого, і воно усуне всі перешкоди».

Шара уявляє собі солдатів перед собою як металеву стіну.

Стіною пробігає золотисто-медовий вогник. А потім...

Ніби в неї б’є величезний стовп палаючого вітру: стіна розжарюється до червоного, розплавляється....

...і раптом над вулицею з’являється величезна вересклива зграя шпаків. Вони злітають в небо над будинками темною грозовою хмарою, з якої сиплеться брунатне пір’я.

Ворожі солдати падають в озеро розплавленого металу. Залишаються тільки нижні частини їхніх ніг, що стирчать з яскравої жовто-червоної рідини, наче дев’ять пар забутих металевих чобіт.

Шара дивиться на свої руки. На внутрішній стороні її долонь великим шрифтом написано: «КУРВА, ВДАЛОСЯ!».

— Курва, вдалося! — кричить Мулаєш.

Солдати горлають радісно-недовірливо і б’ють прикладами по стіні посольства.

Ще троє нападників розвертаються і марширують вулицею в їхній бік. Їх зустрічає вогонь скорострільних гармат — металеві солдати тремтять, наче від холоду, але не зупиняються.

«Дива — це ж просто відповіді на офіційні запити, — осяває Шару шалена думка. — Ніби ти роздруковуєш бланк, заповнюєш його і подаєш, щоб отримати те, що хочеш! Але ж необов’язково щоразу так робити! Можна і на ходу щось вигадати, якщо все зробити правильно!»

— Що вона кричить? — запитує Мулаєш.

— Щось про офіційні запити? — спантеличено відповідає солдат.

Шара вказує на крайнього лівого солдата в обладунках. «Ти — людина в латах, — думає вона, — але ж вони зроблені з ложок!»

І солдат розсипається, як пісочний замок, на який обрушилася хвиля, перетворюючись на тисячі металевих ложок, що з гуркотом падають на бруківку. Ще одна зграя шпаків злітає в темне небо.

Шара вибухає сміхом і плескає в долоні, наче дитина, яка побачила фокус.

— Що за чортівня? — дивується Мулаєш.

Шара вказує на наступних двох, кричить: «Ложки! Ложки!» — і обидва також зникають. Спурхують шпаки, ніби під ними підломилася гілка.

— Це просто! — кричить Шара. — Це зовсім не складно, якщо зрозуміти, як це працює! Я просто ніколи цього не знала! Це наче м’язи, які ти можеш задіяти, просто про них не знаєш!

Раптом по небу ідуть брижі — ніби воно паперове, і хтось з того боку, хтось дуже великий, щойно до нього доторкнувся.

Повітря тремтить, але це, здається, відчуває тільки Шара.

Вона чує у своїй голові голос Колкана: «Олвос? Це ти?».

Усмішка сповзає з губ Шари.

— О, Властителі Морів!

— Що таке? — запитує Мулаєш.

Голос у голові Шари каже: «Олвос? Що ти робиш? Чому ти нам не допомогла?».

— Що відбувається? — нетерпляче запитує Мулаєш.

— Він знає, що я тут, — відповідає Шара. — Колкан знає, що я тут.

— Ти впевнена, що це не галюцинація? — запитує Мулаєш.

Голос кличе: «Олвос? Сестро-дружино? Чому ти ховаєшся від мене, від нас?».

— Упевнена, — каже Шара. — Це занадто дивно навіть для галюцинації.

— Що ти збираєшся робити?

Шара потирає підборіддя.

— Мені доведеться спорудити власні укріплення проти його нападу. — Вона повертається обличчям до міста. «Але чому він вважає, що я — Олвос?»

Шара відчуває, як щось схоже на руку тягнеться до її свідомості, намагаючись уловити цю думку. «Олвос? — каже голос. — Це справді ти? Тобі так само боляче, як і нам?»

Вона має очистити свій розум. Вона мусить очистити його.

Шара починає з фізичної реальності навколо: латники є суто матеріальними, тому вона розгортає вулицю, що проходить уздовж стін посольства (солдати-сайпурці дивляться, як зникають бруківка й бетон) і наповнює її крижаною водою: «Такою холодною водою, що розтріскається метал...»

Тепер перед посольством стелиться густа смуга туману. Двоє латників виходять з руїн крамнички; скорострільні гармати зустрічають їх чергою пострілів, а потім нападники ступають в озеро вируючого крижаного туману; лунає шипіння металу, що швидко стискається, і солдати вкриваються інеєм. Від наступної гарматної черги вони розсипаються, як розбиті дзеркала, і сотні бурих шпаків злітають у небо.

Голос — чи то два голоси? — у її свідомості запитує: «Чому ти воюєш з нами? Хіба ти провинилась?».

«Я маю побудувати бар’єри, — думає Шара. — Треба тримати його подалі...»

Шарі спадає на думку, що інформацію можна отримувати через багато різних каналів, але вони рідко сумісні: наприклад, антена не може прийняти телеграму, а радіоприймач не розбереться з паперовим документом, хоча і те, й те — носії інформації. Людський мозок має таку обмежену кількість каналів — так мало антен, так мало приймачів... Проте мозок Шари щойно отримав незліченну кількість додаткових антен і приймачів, тож уся інформація, яку вона вважала прихованою, тепер потрапляє безпосередньо в її свідомість.

Шара дивиться на Буликів і бачить механізм, що ховається за реальністю, — безліч коліщат, шестерень і опор. Вони всі пошкоджені та знівечені. Це місто до Бліца було феноменально складним — такого ніхто навіть уявити не міг! «Тож ось що встиг створити Таалгаврас, — думає вона, — поки його не вбили... Ланцюжок чудес, що замикається на чудеса, які вічно рухають цей механізм за лаштунками».

Вона береться до роботи: починає будувати притулок з руїн довколишньої субреальності. Мулаєш і солдатам здається, що Шара диригує невидимим оркестром: вони не бачать, як вона повертає на місце важелезні шматки божественних структур, прихованих від їхніх очей. «Це ніби робити халабуду, — думає Шара, — з уламків мосту».

Голос в її голові питає: «Чому ти тікаєш від нас? Чому ти покинула нас, Олвос?».

Шара дивується: «Та в чому ж річ?».

Вона затикає пролом величезним уламком — тієї ж миті світло зникає, і вона бачить...

...Колкана, що стоїть перед нею в морі темряви, його сірі шати колишуться. «Вони ув’язнили мене, — шепоче він. — Замкнули мене, запхали в крихітний куточок реальності лише за те, що я намагався допомогти своєму народові... А потім до мене прийшов Джуков. Він увійшов у мою камеру і зробив мені боляче. Дуже боляче...»

Колкан зникає, а на його місці з’являється худорлявий чоловік у триколірному капелюсі з дзвіночками та блазнівському хутряному вбранні. «Я мусив! — ричить він. Його голос схожий на крик тисячі шпаків. — Вони вбивали нас! Вони вбивали наших дітей! Кидали тіла наших дітей у величезні ями, і вони там гнили! Я мав щось зробити! Я мусив сховатися!»

Видіння зникає. Шара тремтить і обливається холодним потом.

«Я повинна відгородитися від них, — мовить вона собі. — Я мушу від них відгородитися».

Краєм ока вона бачить, як наближається ще одна жменька солдатів у латах, заходить в туман і ціпеніє.

— Вогонь! — командує Мулаєш. Гармати розстрілюють їх, і над вулицею злітають шпаки.

Шара обмацує думкою невидимий бар’єр. Вона майже бачить дірки, бо крізь них проглядає небо кольору жовтого пергаменту. «Ззовні, — думає вона, — Колкан перетворює реальний світ на свій власний — його божественний вплив змінює реальність Буликова». Вона стягує ще більше деталей божественного механізму, щоб заткнути діри, але тут...

...знову з’являється Колкан і каже: «Ти була старшою за мене, єдиною, хто був старший за мене. Я слухав тебе, Олвос. Коли ти пішла, мені стало страшно, і я спитав свою паству, що мені робити... Мабуть, я наробив багато помилок, Олвос...»

Колкан знову зникає. Натомість з’являється худорлявий чоловік у триколірному капелюсі й гнівно кричить: «Я шукав тебе! Я шукав тебе, Олвос! Ти була єдиною, хто вижив, окрім мене! Мені потрібна була твоя допомога! Я мусив інсценувати власну смерть, дозволити зруйнувати свої творіння, дозволити померти своїм дітям! Я мусив ховатися з Колканом у його жалюгідній маленькій камері роками!».

Шара намагається зосередитися.

«Джуков теж живий, — шоковано думає вона, заповнюючи діру. — Але чому з’явився тільки Колкан, коли розбили скло?»

Стільки маленьких дірок... Так багато крихітних шпаринок, куди він, або вони, або воно — хай чим це є — може прослизнути.

«Я не зможу його зупинити, — думає Шара. — Я просто обороняюся, відтягую неминуче, а тим часом горить Буликів і гинуть люди».

Ще п’ятнадцять латників заходять у крижаний туман і замерзають. Гармати Мулаєш розривають їх на шматки. Шпаки злітають, як хмара мух.

Перед нею з’являється Колкан: «Що мені робити? Що нам робити?» — і зникає.

З’являється Джуков, плюється і ричить: «Убий їх усіх! Убий їх за те, що вони з нами зробили! Інцест, матеревбивство, горе і жах! Моє власне потомство, мій благословенний рід повстає проти нас і ріже нас, як овець! Хай вони горять! Хай згорять!».

Раптом вона зрозуміє: «Ні... Ні, це неможливо. Адже я бачила тільки одне божество в залі Престолу Світу, чула тільки один голос — хіба ні?»

Брязкіт і стукіт — крокують заковані в броню солдати. Гарматні постріли. Крики мільйонів шпаків...

А потім небо брижиться, наче поверхня темного озера.

Над Буликовом лунає голос Колкана:

— ЗУПИНІТЬСЯ!

Армія латників миттєво завмирає на місці.

Шара відчуває на собі погляд гігантського ока.

Вона дивиться на вулицю. За шість кварталів від посольства стоїть висока фігура в мантії і дивиться на неї.

Колкан хитає головою.

— ТИ, — каже його голос, — НЕ ОЛВОС.

Шара гарячково намацує деталі божественного механізму довкола себе, намагаючись зібрати його докупи, щоб захистити своїх співвітчизників.

Колкан хитає головою.

— ТРЮКИ ТА ІГРИ, — каже він.

Повітря здригається. Ріки солдатів у броні витікають з провулків і збираються на вулиці, що веде до посольства.

— ЦЕ ВСЕ ЛИШЕ ТРЮКИ ТА ІГРИ.

Море броньованих солдатів розвертається обличчям до посольства і починає наближатися маршевим кроком.

— Ні, — шепоче Шара. — Ні, ні, ні...

І одразу ж усі її захисні бар’єри руйнує стороння сила: крижана ріка розтікається; халабуда з деталей божественного механізму скрипить і стогне; а сам розум тремтить. У череп вливається божевілля, наче вода в трюм корабля, що тоне. Вона намагається захиститися. «Але я схожа на комаху, — думає вона, — яка намагається відштовхнути навислу над нею підошву чобота».

Крижана вода зникає. Вулиці заповнені солдатами в блискучих обладунках. Троє з них кидають свої масивні мечі в стіну. Клинки розсікають білий камінь; солдати-сайпурці з криками падають з гарматних батарей. На подив Шари, маленький Пітрі Сутурашні з бойовим кличем застрибує на укріплення, підбігає до покинутої гармати й відкриває вогонь. Шара намагається використати «Свічку Овскі», але з повітря ніби хтось викачав кисень — вона навіть іскру викресати не може.

Тиск на неї все збільшується, ніби паводкові води, що насуваються на дамбу...

«Я помру, як померли незліченні сайпурці», — думає вона.

Тисяча божественних воїнів атакує її невидимі стіни.

«Мене розчавить божественний механізм».

Раптом солдат поруч із нею кричить:

— Дивіться! У небі! Кораблі! У небі пливуть кораблі!

Шара відчуває, як тиск миттєво спадає. Вона безсило падає на землю, хапаючи ротом повітря.

Вона дивиться поверх укріплення і бачить, що Колкан теж дивиться вгору — мабуть, такого повороту подій він не очікував.

Шара, задихаючись і кашляючи, думає: «Ні-ні! Невже вони вже знищили Аладеш? Невже, стільки зробивши, ми все втратили?».

Вона намагається роздивитися крізь сльози... і здивовано бачить в небі лише один корабель.

Потім чує голос якогось солдата:

— Це що — дрейлінґський прапор на летючому кораблі?

Мулаєш відповідає:

— Я його знаю. Це прапор короля Гарквалда. Що, в біса, відбувається?

Шара вимовляє лиш одне:

— Сіґруд.

Чудовий корабель «Морнв’єва», на якому колись було двадцять три матроси, а тепер — один-єдиний безбілетник, розтинає хмари і вітер, наче уві сні. Сіґруд стоїть за штурвалом, пихкаючи люлькою, і трохи коригує курс на зюйд-зюйд-вест.

Сіґруд сміється. Коли він сміявся востаннє? Вперше за багато років він знову на кораблі і курить люльку... Уже й не сподівався на таке щастя.

«Немає більшої насолоди, ніж знову вирушити в плавання».

На щоглі — міцна сталева пластина з величезним кільцем; колись до нього були прив’язані двадцять три члени екіпажу. Але зараз з кільця звисають лише двадцять три обірвані кінці тросів, вони клацають і ляскають під шаленими вітрами.

Щиро кажучи, захопити цей корабель Сіґрудові було легше, ніж будь-коли: він просто націлив гармати на решту суден і вистрілив у кожне (тепер уже Сіґруд розуміє, що цей корабель не був розрахований на одночасну стрілянину з усіх гармат, тож йому пощастило, що судно не розвалилося від перенапруження), а потім вибіг на палубу і, скориставшись з метушні, перерізав усі троси, взявся за штурвал і злегка накренив корабель...

Сіґруд зловтішно посміхається, згадуючи, як ці маленькі чорні фігурки падали крізь хмари, поспішаючи вниз, в обійми землі.

Реставраціоністи зробили ставку на те, що сайпурці не очікуватимуть нападу з повітря, і не були готові до бою «повітря-повітря».

Сіґруд бачить внизу посольство, срібну річку солдатів перед ним і велетня в мантії, що стоїть позаду.

Він задає кораблю курс і спускається в трюм. Він не знав, чого очікувати, — точно не цього, — але всі гармати були напоготові, хоча деякі з них треба було трохи скорегувати.

«Ціль прямо по курсу, — визначає він. — Почни з кінця цієї сріблястої смуги і рухайся вниз».

— Вогонь! — сам собі командує Сіґруд.

Стріляє перша шестидюймова гармата — гуркіт такий, ніби обвалюється ціла гора.

— Лягай! — кричить Мулаєш, але Шара не слухає.

Вона повертається до вулиці, здіймає товстелезну стіну м’якого снігу і наказує їй зависнути в повітрі.

Перші шереги латників вибухають. Очевидно, божественна броня багато від чого захищає, але божества не врахували шестидюймових гармат.

Шару разом з усіма зносить з укріплень ударною хвилею.

Металеві уламки врізаються у фасади будинків. Шрапнель летить у снігову завісу, сповільнюється і м’яко падає на землю. Небо чорніє від шпаків.

Стріляє наступна гармата, і ще одна, і ще, наче у них над головами небо розверзається грозою. Величезні вибухи наближаються вулицею до Колкана, який стоїть, нахиливши голову, ніби думає: «Це дуже незвично. Напрочуд дивно».

Сіґруд задоволено спостерігає, як гарматний вогонь знищує божественне військо. Він скеровує «Морнв’єву» і націлює гармату на постать в мантії. «У мене кілька сотень снарядів, — думає він, — ну, зараз я тобі влаштую!»

Помітивши білий будинок із кришталевим дахом зі Старого Буликова, дивується: «Що тут роблять всі ці білі хмарочоси?», а потім підходить до борту корабля й готується.

— Мабуть, я не виживу, — каже він вголос, знизує плечима: — Ну, що ж. Я завжди думав, що помру на кораблі.

Сіґруд стрибає; кришталевий дах летить на нього занадто швидко; він бачить, як блискучий кришталь віддзеркалює небо.

«Моя рука, — раптом усвідомлює він. — Вона більше не болить».

Небо розколюється.

Шара підводиться і сідає — якраз вчасно, щоб побачити, як димову завісу над ними розсікає кіль корабля. Крихітна темна фігура вилітає за борт і падає на одну з білих будівель.

Колкан з цікавістю спостерігає, як металевий корабель пливе вниз, вниз, все швидше наближаючись до нього, — крила розсікають фасади будинків, каміння обсипається на вулиці.

Шара розуміє, що зараз станеться. Вона створює ще один шар снігу, потім другий, третій і кричить:

— Відійдіть від стіни! Усі геть від стіни!

Колкан недовірливо спостерігає, як ніс корабля летить на нього, морщить чоло...

Світ вибухає вогнем.

Шара оглухла, оніміла, осліпла... Довкола гримить, гуркоче, ламається, розбивається, тріщить, скрипить, і вона впевнена, що це не через велику дозу наркотику, яку вона прийняла. Поруч стогне Мулаєш: «Моя рука, моя рука. Моя, курва, рука...»

Шара сідає і дивиться крізь погнуті й вирвані ворота. Спочатку бачить лише дим і вогонь. Потім вітер повільно, м’яко розвіює дим.

Будівлі, крамниці та будинки на вулиці, що веде до посольства, наполовину знесені. Стирчать дерев’яні зруби. Над фундаментами де-не-де нависають кімнати з оголеним інтер’єром. Сама вулиця перетворилась на кам’янистий задимлений рівчак. На підвіконнях, ліхтарях, тротуарах сидять шпаки й мовчки дивляться... на щось.

Колкан стоїть посеред вулиці, злегка згорбившись, його мантію і балахони розвіває вітер.

«Ні, — думає вона. — Не Колкан».

Шара встає, дістає з кишені чорне свинцеве вістря болта і, накульгуючи, йде вулицею до мовчазного божества.

— Боляче, правда? — питає вона.

Божество не відповідає.

— Ти вперше зіштовхнувся з руйнівною потужністю нашої сучасної епохи, — каже вона. — Можливо, сучасність відкидає тебе так само, як ти відкидаєш її.

Божество лише підводить голову, щоб подивитися на неї.

— Ти можеш продовжувати боротися. Але я не думаю, що ти маєш на це сили. Цей світ тебе більше не потребує. А ще більше ти не хочеш його.

Божество гнівно оголошує:

— Я — БІЛЬ.

Шара стає перед ним:

— І насолода.

Трохи повагавшись, божество каже:

— Я — СУД.

— Ти — розтління.

У відповідь зухвале:

— Я — ПОРЯДОК!

— Ти — хаос.

— Я-СПОКІЙ!

— Ти — безумство.

— Я-ДИСЦИПЛІНА!

— Ти — бунт!

Тремтячи від люті, божество ричить:

— Я — КОЛКАН!

Шара хитає головою.

— Ти — Джуков.

Божество мовчить. Вона не бачить його очей, але знає, що воно дивиться на неї.

— Джуков інсценував свою смерть, так? — запитує Шара. — Він бачив, що відбувається з Континентом, тому сховався і послав замість себе свою копію. Адже він — божество обману. В давніх текстах написано, що він сховався у скляній панелі, але ми ніколи не знали, що це означає, — принаймні я не знала донині. Коли я побачила місце ув’язнення Колкана, єдину збережену панель з прозорого скла...

Божество схиляє голову. Його тіло злегка тремтить. Потім воно піднімає руку і стягує з себе шати.

Це Колкан — суворий чоловік з глини та каменю.

Це Джуков — худорлявий, сміхотливий чоловік у хутрі та дзвіночках.

Це вони обидва: богів стиснули разом, і вони переплелися, зрослися, злилися в одне. Голова Колкана зі спотвореним обличчям Джукова на Колкановій шиї; з одного боку звичайна рука, а з іншого — вилоподібна рука з двома стиснутими кулаками; дві ноги, але одна з них має дві ступні...

Ця змучена спотворена подоба людини, хитаючись, дивиться на неї затуманеними божевільними очима. Потім обличчя божества кривиться, і воно починає плакати. Два його роти кричать різними голосами:

— Я — все! Я — ніщо! Я є початком і кінцем! Я є вогнем і водою! Я — світло і темрява! Я — хаос і порядок! Я є життям і смертю!

Воно повертається до зруйнованих будівель Буликова:

— Послухайте мене! Ви слухатимете мене? Адже я слухав вас! Чи вислухаєте ви мене? Просто скажіть, ким я маю для вас бути! Скажіть мені! Будь ласка, просто скажіть! Скажіть мені, будь ласка!

— Тепер я розумію, — каже Шара. — В’язниця призначалася лише для Колкана, так?

— Джуков, щоб там сховатися, мусив стати Колканом, — мовить божество. І затуляє долонями вуха, наче від жахливої какофонії. — Занадто багато, занадто багато всього в одному. Занадто багато всього я мав у себе вмістити. Занадто багато людей, яким я мав служити. Занадто, занадто багато... Світ занадто великий. — Він благально дивиться на Шару. — Я більше не хочу цього робити.

Шара опускає погляд на крихітне чорне лезо у своїй руці.

Божество простежує за її поглядом, киває і каже обома ротами:

— Зроби це.

Попри все, Шара вагається.

— Зроби це, — повторює божество. — Я ніколи не знав, чого вони хочуть. Я ніколи не знав, якого мене вони потребують. — Воно стає на коліна. — Зроби це. Будь ласка.

Шара обходить божество ззаду, низько нахиляється і приставляє чорне лезо до його горла.

Коли вона мовить: «Пробач», — божество шепоче: «Дякую».

Шара, тримаючи його за чоло, проводить лезом по горлу.

Божество миттєво зникає, наче його ніколи й не було.

Повітря наповнюється гуркотом і стогоном, коли обрушуються сотні білих хмарочосів, і криками, коли сила-силенна шпаків злітає в повітря.