Місто сходів

Ми мусимо їх цивілізувати

Вона їде й роздивляється довкола. Бачить напівзруйновані арки, присілі високі склепіння, похилені шпилі та звивисті вулички. Бачить вицвілі орнаменти на фасадах будівель, клаптики черепиці на обдертих банях, закіптявілі потріскані шибки у викривлених вікнах. Спостерігає за людьми — низькорослими, худими від недоїдання, закутаними в лахміття. Вони, похнюпившись, проходять довгими галереями, стоять біля брам — жебраки в місті примарних чудес. Амбасадорка бачить те, що й очікувала побачити, але всі ці похмурі руїни змушують її замислитися, якими вони були сімдесят, вісімдесят, дев’яносто років тому.

Буликів. Поліс Стін. Найсвятіша Гора. Престол Світу. Місто Сходів.

Вона, до речі, ніколи не розуміла, чому Місто Сходів. Стіни, гори, Престол Світу — так, це те, чим можна похвалитися. Але сходи? Чому сходи?

Але тепер Ашара — або просто Шара, як її називають свої, — нарешті прозріла. Сходи тут скрізь і ведуть у нікуди: безліч довжелезних сходів, що раптово виринають з-за бордюру й деруться на схили пагорбів; гвинтові сходи, що стікають вниз по схилу, наче струмочки; а іноді сходи виникають просто поперед тебе, наче водоспад на білопінному порозі ріки, і ти бачиш величезне урвище, що розверзається всього за кілька ярдів попереду...

Мабуть, ця назва нова. Її могли дати вже після війни. Коли все було зруйноване.

«Тож ось який Бліц, — думає вона. — Або, точніше, його наслідки...»

Їй цікаво, куди вели сходи до війни. Не туди, куди ведуть зараз, це точно. Здається нереальним, що вона сюди потрапила, що це справді відбувається...

Буликів. Святе Місто.

Жінка дивиться у вікно машини на колишню столицю світу, що перетворилась на найбільше відоме людям місто-руїну. І все ж мешканці вперто не покидають його: місто досі залишається третім чи четвертим за чисельністю населення у світі, хоча колись було набагато більшим. Чому вони тут залишаються? Що їх тримає в цьому випотрошеному холодному напівмісті, наповненому тінями минулого?

— У вас очі не болять? — запитує Пітрі.

— Перепрошую? — не розуміє Шара.

— Ваші очі. Коли я вперше сюди потрапив, у мене іноді все пливло перед очима. Коли дивишся на місто, у деяких місцях все не зовсім... правильно. Від них просто нудить. Мені казали, що раніше це траплялося набагато частіше, а зараз все рідше і рідше.

— На що це схоже, Пітрі? — питає Шара, хоч і знає відповідь: вона багато читала і чула про це явище.

— Це як... Я не знаю. Наче дивишся крізь скло.

— Скло?

— Ну, не те щоб просто скло. Як крізь віконну шибку. Але це вікно виходить на місце, якого вже нема. Це важко пояснити. Зрозумієте, коли самі побачите.

Історик у ній бореться з інстинктами оперативника: «Поглянь на аркові брами, назви вулиць, брижі та вм’ятини на міських стінах!» — захоплюється один. «Спостерігай за людьми, за їхньою ходою, як вони озираються», — каже інший. На вулицях людей небагато, адже геть після опівночі. Усі будівлі дуже низькі; коли машина виїжджає на пагорб, по той бік стіни вона бачить поля, засіяні маленькими хатинами з пласкими дахами. Вона не звикла до такого відкритого горизонту.

«Але до війни у них було багато всього, і величних будівель теж, — нагадує вона собі й замислюється: — Невже все це могло зникнути враз, за лічені хвилини?»

— Вас, напевно, попередили, — каже Пітрі, — що в околицях посольства краще їздити машиною. Це не зовсім... респектабельний район. Кажуть, коли ми відкрили посольство, багато мешканців переїхали. Не хотіли бути поруч з шаллі.

— А, так, — киває Шара. — Я й забула, що нас тут так називають. «Шаллі, — згадує вона, — від цибулі-шалот, якою сайпурці присмачують страви. Утім, це помилка, бо будь-який розсудливий сайпурець віддає перевагу часнику».

Вона кидає погляд на Сіґруда. Той дивиться поперед себе. Завжди важко сказати, куди дивиться Сіґруд. Він сидить так нерухомо і здається таким зневажливо байдужим до всього навколо, що нагадує статую. Так чи інакше, місто його не вражає і не цікавить: ніяких загроз наразі немає, його втручання не потрібне, отже, ніщо не варте уваги.

Вона старається зосередитись на тому, що на неї чекає в наступні кілька годин — справа, напевно, буде складною і заплутаною. І водночас намагається не думати про те, що не дає їй спокою відучора, коли вона прочитала стрічку телеграми в Аганаштані. Але не може.

«Бідолашний Ефрем. Як це могло з тобою статися?»

Кабінет К. Д. Трун’ї є ідеальним відтворенням офісу високопосадовця в Сайпурі, але кричуще розкішним: темні дерев’яні жалюзі, червоний килим з квітковим орнаментом, ніжно-блакитні стіни, мідні лампи з прикрашеними підвісками плафонами над письмовим столом. На одній стіні висить вистелений мохом вазон з рідною сайпурською папороттю «слонове вухо» — її тендітні кучеряві листочки формують зелено-сіру хвилю; під рослиною стоїть чаша — у ній, нагріта на крихітній свічці, кипить вода; цівка пари піднімається вгору, забезпечуючи папороті необхідну вологість. Шара зазначає, що все це зовсім не свідчить про злиття культур, про навчання комунікації та єдності пострегіоналізму, як стверджують усі міністерські комітети в Сайпурі.

Але декор навіть не наближається до рівня трансгресії того, що висить на стіні за письмовим столом.

Шара розлючена і спантеличена. «Як можна бути таким дурнем?»

До кабінету вривається Трун’ї з таким театрально серйозним обличчям, ніби помер не Ефрем, а він сам.

— Культурна амбсадорко Тівані, — схиляється він у найввічливішому поклоні, виставляючи ліву ногу вперед і звівши угору праве плече, — для мене велика честь бачити вас тут, навіть за таких сумних обставин.

Цікаво, яку підготовчу школу він відвідував у Сайпурі? Звісно, вона читала його досьє перед приїздом і переконалась, що до посольств Сайпуру в усьому світі надто часто потрапляють вихідці із впливових родин. «Він, певно, вважає, що і я саме з такої родини, — думає вона, — тому і влаштовує шоу».

— Для мене велика честь бути тут.

— А для нас, ми... — Трун’ї підводить очі й бачить, що Сіґруд, згорбившись на стільці в кутку, байдикує, набиваючи люльку. — Е-е-е... Хто це?

— Це Сіґруд, — каже Шара. — Мій секретар.

— Його присутність тут обов’язкова?

— Сіґруд допомагає мені в усіх справах, у конфіденційних також.

Трун’ї дивиться на нього.

— Він глухий чи тупий?

Сіґруд на мить підводить своє єдине око, а потім знову дивиться на люльку.

— Ні те, ні інше, — запевняє Шара.

— Що ж... — каже Трун’ї, витираючи чоло хустинкою і трохи опанувавши себе. — Що ж, це свідчить про те, що професор залишив по собі добру пам’ять. — Трун’ї сідає за стіл. — Добре, що міністерка Комайд так швидко прислала когось, щоб попіклуватися про його останки. Ви їхали всю ніч?

Шара киває.

— Заради всього святого! Який жах! Чаю! — раптом кричить Трун’ї. — Чаю! — Він хапає зі столу дзвінок і починає несамовито калатати, а потім, оскільки ніхто не з’являється, кілька разів грюкає ним по столу.

До кімнати вбігає дівчина — на вигляд їй не більше п’ятнадцяти років, — несучи в руках лінкороподібну тацю з чаєм.

— Чому так довго? — рикає Трун’ї. — У мене гостя.

Дівчина опускає очі й наливає чай. Трун’ї повертається до Шари, наче вони наодинці:

— Я так розумію, що ви були неподалік, в Аганаштані? Жахливе місто, принаймні мені таким здалося. Скрізь чайки, вони злодії від природи, а люди їх наслідують. — Недбалим жестом він відсилає дівчину, яка низько вклоняється і йде. — Ми мусимо їх цивілізувати — я маю на увазі людей, а не птахів, — Трун’ї сміється. — Налити вам чаю? Це наш найкращий «Сірланґ»...

Шара хитає головою, вимушено усміхаючись. Насправді вона без кофеїну жити не може і залюбки випила б горнятко чаю, але будь вона проклята, якщо візьме хоч щось із рук К. Д. Трун’ї.

— Ну, як хочете. Але Буликів, як ви, напевно, чули, зовсім інший. Тут є структури, що не піддаються нашому впливу. І йдеться не тільки про стіни. Лише три місяці тому губернатору поліса довелося втрутитись і не дозволити повісити жінку за те, що вона зустрічалася з іншим чоловіком — перепрошую, що я згадую про такі речі у розмові з молодою дівчиною, — до того ж вона зустрічалася з іншим уже після смерті свого чоловіка. А він помер багато років тому! Батьки Міста мене б, звісно, не послухали, але Мулаєш... — він замовкає і продовжує після паузи: — Дивно, що місто, найбільш зруйноване минулим, так вперто опирається реформам, вам не здається?

Шара усміхається й киває.

— Я повністю з вами згодна. — Вона дуже старається не дивитись на картину, що видніється з-за його плеча. — Тож останки доктора Панґюя у вас?

— Що? О так, — каже він з набитим печивом ротом. — Перепрошую... так, так, тіло в нас. Це жахливо. Трагедія.

— Чи можу я оглянути його перед транспортуванням?

— Ви хочете побачити його останки? Вони не... Мені дуже шкода, але його тіло в не зовсім презентабельному стані.

— Я знаю, як він помер.

— Знаєте? Він помер страшною смертю. Насильницькою смертю. Це жахливо, дівчинко моя.

«Отже, „дівчинка моя“», — відзначає Шара.

— Мені про це повідомили. Але я все одно мушу побачити тіло.

— Ви впевнені?

— Так.

— Ну... Гм... — По його обличчю розпливається наймиліша усмішка. — Дозвольте мені дати вам маленьку пораду, дівчинко моя. Я колись був на вашому місці — молодий патріотично налаштований КА, — брав участь у всіляких виставах політичного цирку. Ну, знаєте, щоб зробити собі ім’я. Утім, повірте мені, ви можете скільки завгодно телефонувати, але на іншому кінці дроту нікого не буде. Ніхто не слухатиме. Міністерство просто не звертає уваги на культурних послів. Це як дідівщина, дорогенька, — поки не відбув своє, навіть не рипайся. Але не варто працювати до сьомого поту. Насолоджуйтеся життям. Я впевнений, що незабаром вони пришлють когось серйозного, щоб із цим розібратися.

Шара навіть не злиться: її гнів уже давно поступився місцем здивуванню. Поки вона думає, як відповісти, її очі знову впираються в картину на стіні.

Трун’ї перехоплює її погляд.

— А, бачу, ви захоплені цією красою. — Він жестом вказує на картину. — «Ніч Червоних Пісків», автор Рішна. Одна з найкращих патріотичних робіт. На жаль, це не оригінал, а дуже давня копія з оригіналу. Але досить точна.

Хоча Шара бачила цю картину багато разів, — адже вона висить чи не в усіх школах і ратушах Сайпуру, — вона все ще вражає своєю тривожністю. На ній зображена нічна битва у величезній піщаній пустелі; на найближчій дюні стоїть невелика жменька пошарпаних сайпурців і дивиться через пустелю на величезну армію закутих у броню мечоносців. Їхні обладунки важкі, міцні й блискучі, захищають кожен сантиметр тіла; на головах шоломи у формі демонів із роззявленими пащами; їхні мечі величезні, майже шість футів завдовжки, виблискують холодним вогнем. Дивлячись на картину, розумієш, що зараз ці жахливі сталеві воїни розрубають мечами бідних обірваних сайпурців навпіл. Проте мечоносці чимось шоковані: вони дивляться на одного із сайпурців, який стоїть на вершині високої дюни позаду свого війська, хоробрий і рішучий, у плащі, який розвіває вітер, — безсумнівно, він генерал цього пошарпаного війська. Він тримає в руках дивну зброю: довгу тонку гармату, тендітну, наче бабка, з якої виривається полум’я і летить дугою над його військом, над головами противників і влучає...

...у щось. Можливо, це людина — величезна людина, що ховається в тіні. Важко розгледіти, що чи хто це, — мабуть, і сам художник не зовсім впевнений, що це за фігура.

Шара дивиться на генерала сайпурців. Вона знає, що картина історично хибує: кадж[3] насправді стояв перед своєю армією в Ніч Червоних Пісків і особисто не робив фатального пострілу, та й узагалі не наближався до зброї. Вона згадує, що деякі історики вважають, ніби це свідчило про його хоробрість як лідера; інші стверджують, що кадж, який доти ніколи не використовував своєї експериментальної зброї і не мав жодного уявлення, чи буде це успіхом або ж катастрофою, вирішив про всяк випадок триматися подалі. Але попри те, все почалося саме з того історичного пострілу, саме звідти, де він стояв.

Досить ввічливості.

— Ви зустрічаєтеся з Батьками Міста Буликова в цьому кабінеті, містере дипломате? — запитує Шара.

— Гм? О, так. Звісно.

— І вони ніколи... не коментували цю картину?

— Ні, наскільки я можу пригадати. Іноді вони просто завмирають, побачивши її. Чудова робота, правда ж?

Вона усміхається.

— Головний дипломате Трун’ї, ви знаєте, з якою метою професор прибув до цього міста?

— Мм? Звісно, знаю. Він здійняв справжній галас. Перерив усі їхні старі музеї, переглянув усі їхні давні записи... Я отримав про це багато листів. Деякі з них навіть зберіг. — Він виймає якісь папери із шухляди.

— А ви знаєте, що саме міністерка закордонних справ Віня Комайд схвалила його місію?

— Так, і що з того?

— Отже, вам має бути відомо, що його смерть не підпадає під юрисдикцію ні посольства, ні губернатора поліса, ні губернатора регіону, а лише Міністерства закордонних справ?

Очі Трун’ї кольору пташиного лайна бігають, поки він лічить щаблі ієрархії.

— Я вважаю... це має сенс...

— У такому разі доводжу до вашого відома, — каже Шара, — що моя посада культурного амбасадора — лише формальність.

Його вуса смикаються. Він дивиться на Сіґруда, ніби очікуючи підтвердження, але той сидить нерухомо, зчепивши пальці на колінах.

— Формальність?

— Так. Ви, певно, вважаєте, що мій приїзд до Буликова також просто формальний, але маєте знати, що я тут з інших причин. — Вона сягає рукою до своєї сумки, дістає невеликий шкіряний значок і пересуває його через стіл, щоб він побачив маленьку акуратну емблему Сайпуру в його центрі, під якою скромний напис: «МІНІСТЕРСТВО ЗАКОРДОННИХ СПРАВ».

До Трун’ї побачене доходить не одразу. Потім він ошелешено вимовляє:

— Щ-що?.. Гм...

— Отже, — продовжує Шара, — ви вже не найстарша посадова особа в цьому посольстві. — Вона простягає руку, бере дзвінок зі столу і тенькає. Заходить дівчина, що подавала чай; служниця трохи розгублена, коли до неї звертається Шара:

— Покличте, будь ласка, технічний персонал, щоб негайно зняли цю картину.

Трун’ї закипає.

— Що?! Що ви збир..?

— Я збираюся, — каже Шара, — надати цьому офісу такого вигляду, ніби тут працює відповідальний представник Сайпуру. І для початку варто зняти цю картину, яка звеличує саме той момент, коли історія Континенту повернула в бік кровопролиття.

— Авжеж! Це великий момент для нашого народу, мем...

— Так, для нашого народу. Не для їхнього. Ризикну припустити, містере Трун’ї, що причина, через яку Батьки Міста Буликова вас не слухають і не поважають, і причина, через яку ваша кар’єра не рухається вгору впродовж останніх п’яти років, полягає в тому, що ви повісили на стіні свого кабінету картину, яка обурює і розлючує тих самих людей, з якими вас прислали сюди працювати! Сіґруде! — Велетень підводиться. — Оскільки обслуга так повільно реагує на голоси, відмінні від голосу Трун’ї, будь ласка, зніми цю картину і розбий її об коліно. А ви, Трун’ї, сядьте, будь ласка. Нам треба обговорити умови вашого звільнення.

Нарешті, позбувшись Трун’ї, Шара повертається до столу, наливає собі повне горнятко чаю і випиває до дна. Вона рада, що картину зняли, хоч це й непатріотично: що довше вона працює в Міністерстві, то більше їй огидні такі прояви джингоїзму[4].

Вона дивиться на Сіґруда, який сидить у кутку, закинувши ноги на стіл, і тримає в руках шмат роздертого полотна.

— Ну, що скажеш? — запитує амбасадорка. — Занадто?

Той виразно дивиться на неї, мовляв: «А сама як гадаєш?»

— Добре, — заспокоюється Шара. — Мені приємно це чути. Визнаю, що я задоволена.

Сіґруд прочищає горло і каже прокуреним голосом, з акцентом, густішим за покрівельну смолу:

— Хто така Шара Тівані?

— Маловідома культурна амбасадорка, яку відправили до Джукоштана близько шести років тому. Вона загинула під час нещасного випадку на човні, але щодо бюрократії була дуже сумлінна — після неї залишилась купа листів і звітів. Коли сплив термін її допуску і Тівані мали викреслити з відомостей, я вирішила не поспішати з цим і скористатися її документами.

— Через те, що ви тезки?

— Можливо. Але у нас є й інші спільні риси. Хіба я не схожа на сіреньку мишку, непомітну чиновницю-бюрократку?

Сіґруд усміхається.

— Ніхто не повірить, що ти просто чиновниця. Не після того, як ти вигнала Трун’ї.

— А я й не хочу, щоб вони повірили. Я хочу їх збентежити. Я хочу, щоб вони гадали, хто я насправді така. — Вона підходить до вікна і дивиться на затягнуте димом нічне небо. — Якщо розворушити гніздо шершнів, вони вилетять і гнатимуться за тобою, це правда, але принаймні тоді ти зможеш як слід їх роздивитися.

— Якби ти справді хотіла їх розворушити, — зауважує здоровань, — то могла б просто назватися своїм справжнім ім’ям.

— Я хочу їх розворушити — так, а не загинути смертю хоробрих.

Сіґруд лукаво усміхається й роздивляється клапоть полотна від картини.

— На що ти дивишся? — запитує Шара.

Він повертає клапоть так, щоб жінка побачила. Це шматок картини, на якому зображений кадж, його суворе патриціанське обличчя осяяне спалахом від пострілу.

Сіґруд знову повертає цей шматок так, щоб водночас бачити обличчя Шари і крихітну намальовану подобу каджа.

— Я бачу, що ви схожі, як родичі.

— Тихо! — рикає Шара. — І прибери це!

Сіґруд усміхається, згортає полотно й викидає його у сміттєвий кошик.

— Гаразд. — Шара випиває ще одне горнятко чаю, і тіло вдячно озивається теплом.

— Гадаю, нам треба рухатися далі, — каже вона. — Поклич, будь ласка, Пітрі. — І вже спокійніше додає: — Треба оглянути тіло.

Кімната крихітна, спекотна, порожня й задушна. Гниття ще не почалося, тому тут, на щастя, не смердить. Шара вдивляється в те, що лежить на кушетці; одна з маленьких тоненьких кінцівок звисає. Ніби Панґюй просто приліг відпочити.

Вона не бачить свого героя — тендітного маленького чоловіка, з яким колись познайомилася. Бачить тільки спотворену і вкриту кіркою висохлої крові плоть, що лише віддалено нагадує людське обличчя. Звісно, потім вона помічає дещо дуже знайоме: пташину шию, лляний костюм, довгі витончені кисті рук і — так, безглузді пістряві шкарпетки... Але це не Ефрем Панґюй. Не може бути.

Вона торкається лацканів його піджака. Вони подерті на стрічки.

— Що сталося з його одягом?

Пітрі, Сіґруд і охоронець сховища нахиляються подивитися.

— Перепрошую? — не розуміє охоронець.

Оскільки посольство не має моргу, тлінна оболонка доктора Ефрема Панґюя зберігається в посольському сейфовому сховищі на кушетці, як дорогоцінна реліквія, що чекає, коли закінчиться бюрократична тяганина і вона зможе повернутися додому. «У певному сенсі так воно і є», — думає Шара.

— Подивіться на його одяг, — каже вона. — Усі шви розпороті, обшлаги й лацкани розрізані. Навіть манжети штанів. Усе.

— І що?

— Ви отримали тіло в такому стані?

Охоронець обводить тіло недовірливим поглядом.

— Ну, ми точно цього не робили.

— Тобто ви припускаєте, що це зробила Буликівська поліція?

— Припускаю? Перепрошую, мем. Я точно не знаю.

Шара не рухається. Звісно, вона бачила таке раніше, і навіть сама виконувала цю процедуру раз чи двічі: що більше одягу на людині, що більше кишень, підкладок і закотів, то більше місць, де можна сховати конфіденційні матеріали.

«Постає питання, — думає вона, — чому комусь спало на думку, що історик, який прибув з дипломатичною місією, має щось приховувати?»

— Ви можете йти, — звертається вона до охоронця.

— Що?

— Можете нас залишити.

— Але... Ви у сховищі, мем. Я не можу просто залишити вас у...

Шара зводить на нього очі. Чи втома від подорожі, чи смуток, що проступив в неї на обличчі, чи, найімовірніше, спадковість — кілька поколінь воєначальників у її родоводі — змушує охоронця підкоритися. Він покашлює, чухає голову і знаходить собі заняття в коридорі.

Пітрі рушає за ним, але вона каже:

— Ні, Пітрі, не ви. Будь ласка, залиштеся.

— Ви впевнені?

— Так. Я б хотіла, щоб посольство долучилося до цього процесу, хоча б лише у вашій особі. — Шара дивиться на Сіґруда. — А ти що думаєш?

Сіґруд нахиляється над тендітним тілом. Дуже уважно оглядає череп, наче експерт, який намагається розпізнати підробку мистецького виробу. Пітрі з огидою дивиться, як Сіґруд піднімає клапоть шкіри й розглядає вм’ятини на черепі.

— Інструмент, — припускає він. — Напевно, гайковий ключ. Щось із виступами.

— Ти впевнений?

Той киває.

— Тож нічого корисного?

Сіґруд знизує плечима — мовляв: «Може, є, а може, і ні».

— Перший удар був спереду. — Він показує на те, що колись було лівою бровою професора. — Тут сліди глибокі. Інші... не такі глибокі.

«Будь-який інструмент, — думає Шара. — Будь-яка зброя. Хто завгодно міг це зробити».

Шара уважно дивитися на тіло. І каже собі вдруге за цю ніч: «Не звертай уваги на поверхові дрібниці». Але це спотворене обличчя її героя, його руки і шия, сорочка і краватка — чи може вона відкинути всі ці знайомі деталі як дрібниці?

«Але... хвилиночку... Краватка?»

— Пітрі, ви часто бачилися з професором, коли він був тут? — запитує вона.

— Так, бачився, але ми не були друзями.

— Ви не пам’ятаєте, — тихо питає вона, — чи він зазвичай носив краватку?

— Краватку? Не знаю, мем.

Шара простягає руку і мацає краватку. Вона в червоні й кремово-білі смужки, з тонкого шовку. Останнє слово північної моди.

— Ефрем Панґюй, якого я знала, — каже вона, — завжди віддавав перевагу шийним хусткам. Так прийнято в академічних колах, наскільки мені відомо, — носити шийні хустки, зазвичай помаранчеві, рожеві або червоні. Університетські кольори. Але я не пам’ятаю, щоб він коли-небудь носив краватку. Ви розумієтеся на краватках, Пітрі?

— Хіба трохи. Вони тут популярні.

— Так. Але не вдома. І чи не здається вам, що ця краватка надзвичайно вишукана? — Шара перевертає її, щоб показати. — Дуже вишукана і дуже... тонка?

— Н-ну... так.

Продовжуючи дивитися на краватку, вона простягає до Сіґруда руку долонею догори.

— Ніж, будь ласка.

За мить у руці здорованя з’являється маленьке блискуче лезо — якийсь скальпель — і він вкладає його в долоню Шари. Вона поправляє окуляри і низько нахиляється над тілом. З-під сорочки вже просочується слабкий запах тління. Шара намагається його не помічати — ще одна неприємна дрібниця.

Вона придивляється до білих смужок. «Ні, він не став би робити це на білому, — думає вона. — Це було б надто помітно...»

Раптом Шара помічає стібки неймовірно тонких червоних ниток, що йдуть впоперек волокон. Перерізає кожну з них скальпелем. Відкривається маленький отвір на внутрішній стороні краватки, схожий на кишеню.

Усередині є смужка білої тканини. Ні, не від краватки, від чогось іншого. Вона витягує її і роздивляється проти світла.

На одній стороні клаптика є напис, зроблений олівцем — якийсь код.

— Їм ніколи не спало б на думку зазирнути під краватку, — Шара стишує голос. — Хіба що це була б особливо гарна краватка. Вони не очікували такого від сайпурця, еге ж? І він про це знав.

Пітрі дивиться на випотрошену краватку.

— Де він цього навчився?

Шара повертає скальпель Сіґрудові.

— Це, — каже вона, — дуже гарне питання.

Світанкове світло пробивається крізь вікно її кабінету, ковзає по голому столу і килимку, поцяткованому вм’ятинами від меблів, які вона попросила винести. Шара підходить до вікна. Як дивно: міські стіни мали б перешкоджати проникненню світла в місто, якщо тільки сонце не в зеніті, але вона бачить, як сонце сходить над обрієм, хоча димчасто-прозора стіна дещо його затуманює...

Шара думає, як звали чоловіка, який про це написав. Нетерпляче клацає пальцями, намагаючись згадати. «Вочек, — каже вона собі. — Антон Вочек. Точно». Професор Буликівського університету. Багато років тому він висунув теорію, за якою наявність досі Чуда Стіни — а це одне з найстаріших і найвідоміших чудес Буликова — свідчить про те, що одне або кілька божеств-покровителів міста все ще якимось чином існують. Через таке злісне порушення СП він мусив негайно піти в підпілля, але, попри це, континентальці не дуже цінували його теорію: мовляв, якщо якісь божества все ще існують, то де вони були і чому не допомагали своєму народові?

«У цьому полягає головна проблема з чудесним, — пригадує вона слова Ефрема. — Маємо факти. І вони самі про себе свідчать».

Здається, що вона востаннє розмовляла з ним лише вчора, хоча насправді це було трохи більше року тому. Коли він вперше прибув на Континент, Шара навчила Ефрема Панґюя базових технологій: як евакуюватися в разі небезпеки; виявляти, що за тобою стежать, і «скидати хвіст»; як працювати з бюрократами, і — вона чомусь думала, що навряд чи це йому колись знадобиться, — як створювати тайники. Здебільшого лише з міркувань безпеки, адже жодне місце на Континенті не є цілком безпечним для сайпурців. Шара — найдосвідченіший чинний оперативник на Континенті, і доручити їй розслідувати цю справу, яку будь-який пересічний оперативник вважав би роботою няньки, було просто смішно, але вона сама напросилась, бо жодного сайпурця не шанувала й не поважала більше за Ефрема Панґюя — реформатора, лектора і славетного історика. Він був тим, хто одноосібно змінив уявлення сайпурців про минуле, реформував судову систему сайпурців, вирвав школи сайпурців з рук багатіїв і приніс освіту в нетрі... Було так дивно бачити, як цей велетень духу сидить навпроти неї за столом в Аганаштані, терпляче киваючи, коли вона пояснювала (сподіваючись, що дуже його залякує), що коли Буликівський прикордонник просить показати документи, то насправді вимагає двадцять дрекелів. Звісно, це сюрреалістичний момент, але він — один з найдорожчих спогадів Шари.

Вона проводжала Ефрема, не знаючи, чи зустрінуться вони знову. А буквально вчора їй принесли телеграму з повідомленням, що його знайшли мертвим — і не просто мертвим, а вбитим. Шара, звісно, і тоді була в шоці, але тепер, коли знайшла таємне послання, зашите в його краватці — а цього вона точно його не вчила...

«Я починаю сумніватися, — майнуло в голові, — що його місія справді полягала в історичних розвідках».

Жінка тре очі. Спина затерпла від поїздки потягом. Але вона дивиться, котра година, і думає.

У Сайпурі майже восьма ранку.

Шара не хоче цього робити — вона надто втомлена, надто слабка, — але якщо не зробить цього зараз, то потім заплатить за зволікання. Такі дрібні провини, як-от неповідомлення про поїздку до Буликова, можуть сприйняти за зраду.

Вона визирає зі свого нового кабінету й переконується, що в коридорі нікого немає. Замикає двері. Підходить до вікна і закриває зовнішні жалюзі (одразу полегшало: вона втомилася від дивно-каламутної плями сонця). Зачиняє віконниці.

Жінка шморгає, розминає пальці. Потім слинить кінчик вказівного й починає писати на верхній частині віконної шибки.

Шарі часто доводиться порушувати закон. Але одна річ — порушувати закони ворожої країни, коли ти на її території, і зовсім інша — робити те, що Шара робить зараз, чого так жахливо бояться в Сайпурі і що категорично забороняють, викорінюють і переслідують на Континенті, хоча вперше зробили саме тут.

Бо саме зараз, у кабінеті К. Д. Трун’ї, Шара ось-ось зробить диво.

Як завжди, зміни зовсім не помітні: у повітрі відчутно бринить рух, на шкірі прохолода, ніби хтось прочинив двері; коли вона пише, кінчик пальця починає відчувати, що поверхня скла розм’якшується, аж поки здається, що вона пише по воді.

Скло змінюється: воно запотіває, вкривається інеєм, потім мороз відступає, але на вікні вже не видно віконниць, як мало б бути. Натомість з’являється отвір: видно кабінет з великим тиковим столом, за яким сидить висока вродлива жінка, що вивчає зміст товстої теки.

«Як дивно, — думає Шара, — буквально змінювати світ...»

Шара вважає, що вона вища від таких настроїв, хоча її дратує, що значний технологічний прогрес Сайпуру досі не дотягує до більшості божественних трюків. Богиня Олвос створила це маленьке диво сотні років тому спеціально для того, щоб дивитися в одне замерзле озеро й бачити та спілкуватися з кимось через інше замерзле озеро, яке розташоване за багато миль звідти. Шара не могла зрозуміти, чому диво працює також і на шибці. Багато вчених стверджують, що в давнину скло і лід були позначені схожими за звучанням словами, тому диво поширилось і на цю поверхню, хоча боги полюбляли використовувати скло для багатьох інших цілей, зберігаючи, наприклад, предмети і навіть людей всередині тоненького, з волосину завтовшки, скла — як сонячний промінь, що потрапив у кришталь.

Жінка з того боку отвору дивиться вгору. Перспектива трохи своєрідна: вона наче заглядає в ілюмінатор. Але Шара знає, що насправді по той бік скла — жалюзі на вікні посольства, а за ними — стофутовий обрив. Усе це — гра зображень і звуків: десь в Аладеші, по той бік Південних морів, у Сайпурі, на шибці єдиного вікна в кабінеті цієї жінки з’являється Шара, яка дивиться на неї з кабінету Трун’ї.

Жінка здригається від несподіванки, її губи починають рухатися. Голос тихий і схожий на відлуння у ринві.

— Ох! Ох!

— Ти очікувала побачити когось іншого? — питає Шара.

— Ні. Я думала, що ти зв’яжешся зі мною, але не очікувала, що це буде екстрена лінія, — попри спотворення, жіночий голос досить низький і хрипкий, як у затятого курця.

— Ти проти того, щоб я користувалась екстреним зв’язком?

— Ти так рідко використовуєш засоби, які я тобі даю, — каже жінка, підводиться і підходить ближче, — за призначенням.

— Справді, не зовсім надзвичайна ситуація, — визнає Шара. — Я хотіла повідомити, що я... що я здійснюю певну операцію в Буликові.

Жінка в окулярах усміхається. Попри поважний вік, вона дуже вродлива: вугільно-чорне волосся густими локонами спадає на плечі, лише спереду в пасмі помітна сивина, і, хоча в її віці більшість жінок уже не стежать за фігурою, її тіло зберегло всі ті витончено-звабливі вигини, про які Шара могла тільки мріяти. Але, на думку Шари, чарівність тітки Віні не лише у вроді: є щось в її очах, великих, широко розставлених і темно-карих. Ніби вони зберігають пам’ять про довге бурхливе життя, яке у більшості людей викликало б смертельну заздрість.

— Це не операція, — заявляє Віня. — Звичайна дипломатична місія.

Шара полегшено зітхає.

— Як ти здогадалась?

— Ти використала документи Тівані, — каже Віня. — Вони у тебе роками лежали без діла. Я завжди помічаю такі речі. Коли хтось, так би мовити, проходить повз буфет і ховає печеньку чи дві в рукав. І раптом ім’я виринає саме тієї ночі, коли ми дізнаємося про смерть бідолашного Ефрема... Є тільки одна річ, яку ти могла би зробити, хіба ні?

«Це була помилка, — думає Шара. — Я занадто втомлена для цієї розмови».

— Шаро, навіщо ти це робиш? — лагідно запитує Віня. — Ти ж знаєш, що я б ніколи цього не дозволила.

— Чому? Я перебувала найближче, до того ж маю відповідну кваліфікацію, тож якнайкраще гожуся.

— Ти не підходиш, бо була особисто пов’язана з Ефремом. Для тебе знайдеться інша робота. І ти мала спочатку надіслати запит.

— Можливо, тобі варто перевірити свою пошту, — парирує Шара.

Тінь роздратування перебігає обличчям Віні. Вона підходить до поштової скриньки на дверях, дістає звідти і гортає пачку документів, нарешті знаходить невеличкий клаптик паперу.

— Чотири години тому, — зазначає вона. — Дуже вчасно.

— Саме так. Отже, — продовжує Шара, — я дотрималась усіх формальностей. Не порушила жодних правил. Я — агент найвищого рангу. До того ж експерт у цій галузі. Ніхто не знає більше про історію Буликова, ніж я.

— О, так, — погоджується Віня. Вона підходить до столу, щоб бачити племінницю. — Ти — наш найдосвідченіший фахівець з історії Континенту. Тепер, коли Ефрема немає, навряд чи хтось у світі знає більше про мертвих богів, ніж ти.

Шара відводить погляд.

— Вибач, — каже Віня. — Це було нетактовно з мого боку. Ти маєш зрозуміти... Мені досить важко виказувати співчуття, навіть у цьому випадку.

— Я знаю, — відповідає Шара. Минуло трохи більше семи років, як тітка Віня обійняла посаду міністра закордонних справ. Вона завжди була серцем і мозком Міністерства, посадовою особою, через яку так чи інакше проходили всі рішення; потім залишалося тільки оформити їх належним чином. За час, що минув відтоді, як її підвищили, сфера діяльності Міністерства не лише розширилась, а й поширилась майже на все: торгівлю, промисловість, політичні партії та охорону природи. І тепер, коли Шара наближається до Сайпуру, — а це буває дуже рідко — вона чує шепіт, що Віня Комайд, матріарх видатної родини Комайдів і одна з найвпливовіших цабе в Аладеші, не проти зійти на наступний щабель ієрархії й зазіхає на крісло прем’єр-міністра. Ця думка водночас і нервує, і бентежить Шару: можливо, якби її тітка посіла найвищу посаду в Сайпурі, а значить і у світі, вона нарешті змогла б повернутися додому... Але яким буде цей дім?

— Якби не ти вчила Ефрема, — каже Віня, — якби не ти його тренувала й тестувала, якби не провела з ним стільки часу... ти ж знаєш, що я одразу ж доручила б це саме тобі, люба. Але кураторам не дозволено розслідувати смерть їхніх оперативників, ти це знаєш.

— Я не була його кураторкою. Я лише тренувала його.

— Так, але маєш визнати, що ти вже вчиняла необдумано, і саме через особисту зацікавленість.

Шара зітхає.

— Щиро кажучи, я здивована, що ми досі говоримо про ту історію.

— Це я говорю, але ти не хочеш слухати. У політичних колах мені нагадують про це щоразу, коли я намагаюся розширити фінансування.

— Це було сімнадцять років тому!

— Взагалі-то шістнадцять. Я знаю точно. Виборцям вільно мати коротку пам’ять. Політикам — ні.

— Чи я упродовж свого перебування за кордоном встрягла хоч в якийсь, навіть найменший, скандал? Ти ж мене знаєш, тітонько. Я дуже добре роблю свою справу.

— Я не заперечую, дорогенька, що ти — мій найкращий подарунок. — Віня зітхає й занурюється в роздуми.

Шара старається, щоб на її обличчі не можна було прочитати, про що вона думає. Швидко прокручуючи в пам’яті останні п’ять хвилин, вона розуміє, що розмова пішла зовсім не так. Шара очікувала від тітки більш суворого докору, адже здогадалась, що натрапила на якусь глибшу, набагато небезпечнішу операцію, до якої, вочевидь, був причетний Панґюй. Але поки що тітка Віня реагує так, ніби Панґюй — звичайний історик, який виконував дипломатичну місію... «Це означає, що вона або не в курсі, — думає Шара, — або не хоче, щоб я знала, що вона в курсі».

Тож Шара чекає. Якщо ти мовчиш і спостерігаєш, то можна багато про що дізнатися — навіть попри зусилля твого співбесідника це приховати. І хоча Віня — її рідна тітка, стосунки начальника з підлеглим ніколи не бувають абсолютно щирими.

— Ну що ж, — продовжує Віня. — Гадаю, ти маєш мене проінформувати. Яка там зараз ситуація?

«Цікаво», — думає Шара.

— Люди дуже бідні. Схильні до бунту. Було б применшенням просто сказати, що головний дипломат Трун’ї утримував посольство не найкращим чином.

— Трун'ї... Трясця! Я вже й забула, що вони його туди запхали. Там є якісь молоді дівчата?

Шара згадує дівчину, що приносила чай.

— Одна.

— Вагітна?

— Ні, я не помітила.

— Що ж. Дякую Володарям Морів за це.

— А як щодо Мулаєш, губернаторки полісу? Вона навмисне... відсторонилась від політики в Буликові. Дотримується інструкцій. Чи можу я на неї покластися?

— Напевно. Вона колишня військова, брала участь у повстаннях. Залізна жінка. Ти завжди ладиш з такими, як вона... Отже, як щодо професора?

— Я збираю інформацію, — каже Шара спокійно і впевнено.

— А коли дізнаєшся, хто і чому його вбив, що робитимеш? — запитує Віня.

— Проаналізую ситуацію і зрозумію, чим вона загрожує Сайпуру.

— Тобто ти не збираєшся мститися?

— Не можна думати про помсту, — впевнено промовляє Шара, — коли на нас дивляться очі всього світу. Ми маємо бути розсудливими і не допускати кровопролиття. Я буду, як завжди, простим інструментом в руках мого народу.

— Досить риторики, — перебиває Віня. — Це вже ні на кого не діє. — Вона відводить погляд і роздумує. — Ось що я тобі скажу, Шаро. Я розщедрюся. Дам тобі... один тиждень.

Шара розлючена.

— Один тиждень?!

— Так. Один тиждень, щоб дізнатися, чи є щось у цьому важливе для Сайпуру. Всі мешканці Буликова бажали бідоласі смерті, дорогенька! Хтозна, може, це був якийсь пересічний двірник. Я даю тобі тиждень, щоб з’ясувати, чи є якась більш вагома причина, яка виправдовує твою присутність там, а якщо ні, заберу тебе звідти і призначу когось іншого наглядати за процесом. Це завдання нижче за рівень твоєї кваліфікації, дорогенька, — у Міністерства є набагато важливіші справи, які потребують твого нагляду.

— Один тиждень... — Шара на мить замислюється, чи розповідати Віні про записку в краватці, але вирішує, що наразі краще промовчати.

— І це та дівчина, яка щойно сказала мені, що є найдосвідченішим агентом? Та ще й таким тоном, ніби впевнена, що варто дмухнути — і все розвалиться, наче картковий будиночок. — Віня жестикулює, імітуючи кружляння карт, що розлітаються. — Якщо ти так добре підготовлена, моя люба, на це підуть лічені години.

Шара розчаровано поправляє окуляри.

— Ну гаразд.

— Добре. Тримай мене в курсі. І я буду вдячна, якщо ти не дозволиш своїй людині нікого вбивати хоча б кілька днів.

— Не можу цього пообіцяти.

— Я знаю. Попросила про всяк випадок.

— А якщо я розв’яжу цю ситуацію за тиждень, — каже Шара, — якщо цього разу справді зроблю неможливе, чи є шанс, що...

— Що саме?

— Що мене переведуть.

— Переведуть?

— Так. Назад в Аладеш, — Віня запитливо дивиться на неї, і Шара нагадує: — Ми ж про це говорили. Минулого разу.

— А, так, — погоджується Віня. — Точно, ми говорили, ми...

«Усе ти пам’ятаєш, — думає Шара. — Ми говорили про це і минулого разу, і позаминулого, і позапозаминулого, і поза-позапозаминулого...»

— Мушу визнати, — веде далі Віня, — що ти єдина з усіх моїх знайомих оперативників, хто хоче повернутися до офісної роботи в рідному офісі. Я думала, що тобі сподобається працювати на Континенті, адже саме до цього тебе готували.

— Я була за кордоном, — тихо зауважує Шара, — шістнадцять років.

— Шаро... — На обличчі Віні проступає зніяковіла усмішка. — Тобі ж відомо, що ти мій головний оперативник на Континенті. Ніхто не знає більше про божеств, ніж ти... і більше того: майже ніхто в Аладеші навіть не підозрює, що божественне не зникло до кінця, що його сліди ще можна знайти на Континенті.

«Скільки разів, — думає Шара, — я чула цю промову».

— Політика Міністерства полягає в тому, щоб ніколи не розсекречувати інформацію щодо божественного, навіть його залишків. Сайпурці вважають за краще вірити, що все це — історія, тобто нині мертве і зникле. Їм не варто знати, що деякі чудеса все ще відбуваються на Континенті... і, звісно, про те, що деякі божественні істоти досі існують, хоча ти і твоя людина дуже добре вмієте їх знешкоджувати.

Шара мовчить. Її тітка не має жодного уявлення про те, що це означає.

— Поки божества не з’являються відкрито — і ми дуже раді, що так триває, — ми не маємо причин розповідати людям те, чого вони не хочуть знати, — каже Віня.

Шара озвучує очевидне.

— Отже, через те, що я бачила стільки всього, існування чого ми заперечуємо, я не можу повернутися додому.

— Ти — відома особа, тому, коли повернешся, на тебе накинуться із запитаннями. А оскільки ти знаєш багато такого, про що ніхто більше не має знати...

Шара заплющує очі.

— Дай мені час, люба, — переконує Віня. — Я роблю все, що в моїх силах. Сильні світу цього дослухаються до мене більше, ніж будь-коли досі. Незабаром вони змушені будуть погодитися.

— Проблема в тому, — наполягає Шара, — що ми, оперативники, воюємо, щоб захистити свій дім... але ми маємо час від часу повертатися додому, щоб пам’ятати про дім, за який ми воюємо.

Віня насмішкувато говорить:

— Не будь такою сентиментальною! Ти ж Комайд, дівчинко. Ти — дитя своїх батьків, ти і моя дитина, а отже, патріотка. Сайпур у тебе в крові.

«Я бачила смерть десятків людей, — хоче сказати Шара, — багатьом сама підписала смертний вирок. Я не така, як мої батьки. Уже ні».

Віня усміхається, але очі вологі від сліз.

— Будь ласка, бережи себе, люба. У Буликові вага історії більша, ніж деінде. На твоєму місці я була б обачною — тим більше, що ти прямий нащадок людини, яка зруйнувала цілий Континент. — З цими словами вона простягає руку, протирає скло і зникає з виду.