Місто сходів

Закарбована пам’ять

Офіцерська їдальня буликівського відділку поліції — унікальний пункт спостереження. Вікна виходять на чергову частину, і через них добре видно, як розгортається повномасштабний бунт: скандалять політики, журналісти, обурені громадяни й родичі заручників; можна також зазирнути до кімнат для допитів, де поліція Буликова досі розбирається, хто саме є підозрюваним, кого треба відправити до лікарні і що робити із Сіґрудом.

— Це новий досвід для мене, — зізнається Шара.

— Справді? — дивується Мулаєш. — Я думала, що вас арештовували принаймні кілька разів.

— О ні. Мене ніколи не арештовували. Це одна з переваг роботи куратора.

— Мабуть, так. Ви на вигляд дуже спокійні для людини, яку щойно намагалися вбити. Як почуваєтесь?

Шара знизує плечима. Насправді вона почувається безглуздо, сидячи тут і потягуючи чай з Мулаєш, поки довкола вирує хаос. Через їхній статус жінок одразу відокремили від інших врятованих заручників, переважно завдяки Мулаєш, яку, здається, знають всі поліцаї. Мулаєш прикладає до ока пакет з льодом і поперемінно кляне себе то за те, що діяла «до біса повільно», то за те, що стала «стара, чортове поріддя». Вона вже відправила наказ на місцеву заставу, і незабаром має прибути невеликий загін ветеранів-сайпурців, щоб їх обох охороняти. Хоч Шара не каже, але це їй не подобається: особиста охорона часто заважає порозумітися з опонентами. Та й одного Сіґруда зазвичай вистачає. Проте зараз затриманий живим Сіґруд дармує у крихітній камері для особливо небезпечних злочинців.

Офіцер приносить свіжий чай, і Шара його одразу ж випиває.

— Це вже четверте горнятко, — зауважує Мулаєш.

— І що?

— Ви завжди так зловживаєте чаєм?

— Тільки на роботі.

— Схоже на те, що ви завжди на роботі.

Шара знизує плечима.

— Якщо ви збираєтесь і надалі поглинати чай в таких кількостях, амбасадорко, раджу вам звернутися до уролога.

— Як ваше око?

— Пропустити такий удар принизливо. Але бувало й гірше.

— Ну, не все так погано. Адже зрештою ви перемогли.

— Колись, — зітхає Мулаєш, — я могла відправляти таких маленьких кретинів у нокаут, навіть не засапавшись. Мабуть, більше такого не буде. Усе б віддала, — вона здригається від болю, доторкнувшись до синця, — за енергійність молодості. Хоча навряд чи навіть у розквіті сил змогла б зрівнятися з вашим чоловіком. Де ви його знайшли?

— У дуже поганому місці, — просто відповідає Шара.

І занурюється в роздуми. Тепер вона перестає зважати на шквал віддалених криків і починає складати список.

На думку Шари, хороший список забезпечує половину успіху в роботі оперативника, а другу половину — терпіння. Зрештою, більшість шпигунської роботи полягає у збиранні даних і їх класифікації: хто до якої категорії належить і чому; де вони перебувають зараз, чому ми в цьому впевнені й чи є в цьому регіоні ще хтось; потім, каталогізувавши ці групи, треба визначити, який рівень загрози вони несуть, і тощо, тощо, тощо.

Отже, коли Шара чимось спантеличена, вона збирає свої думки докупи і сортує їх, відсіваючи зайві, як полову від пшениці; прокладає тунелі у своєму розумі, намагаючись вичавити істину з усього вже відомого, і, допитуючи саму себе, формує часто нескінченний список анотацій, кваліфікацій, категоризацій і винятків:

ФАКТ: На мене напали менш ніж через тиждень після смерті Ефрема Панґюя.

I. Я не знаю напевно, чи нападали саме на мене.

А. Тоді на кого?

1. Во хоче виготовляти боєприпаси для Сайпуру. Тож це неабиякий привід, щоб його вбити.

а. Тоді чому вони просто не вбили Во, коли у них був шанс? Вони могли б застрелити його, щойно ввійшли в кімнату.

б. Його угода ще не підписана, а також ще не відома громадськості.

1) Це нічого не означає — завжди може бути витік інформації.

II. Ефрема забили до смерті тупим предметом в його кабінеті. А ці люди діяли набагато професійніше.

А. Це ти так думаєш. Хай хто напав на Ефрема, його не вдалося спіймати, що є ознакою професіоналізму, якщо вбивця не дилетант.

1. Професіоналізм і некомпетентність місцевої влади — це дуже різні речі.

Б. На Ефрема могли напасти через Сховище. Ні я, ні Во не пов’язані з цим.

1. Проте я знаю про його існування.

а. Але навряд чи цього досить, щоб мене вбили.

2. Ми всі троє — запеклі єретики з точки зору континентальців.

а. Не дуже вдале визначення. Чи є взагалі щось, що континентальці не вважають єретичним?

ФАКТ: Ефрем Панґюй проводив дослідження у Забороненому Сховищі.

І. А Віня знає? Як вона може не знати?

A. Ефрем працює на Континент? Зрадник?

1. Не будь ідіоткою.

Б. Чому не розповіли мені? Що таке там сховане, про що я не маю знати?

1. Вочевидь, багато чого.

2. Чи могли континентальці його вбити, щоб отримати доступ до Сховища?

а. Мулаєш стверджувала, що, крім Ефрема, до Сховища ніхто не заходив.

B. Якщо Віня знає про операцію Ефрема, то чому дозволила мені залишитися?

1. Може, вона вважає мене надто тупою, щоб у всьому цьому розібратися.

2. Вона мене захищає? Від чого?

а. Дурня. На мене щойно напали — звісно, вона мене не захищає.

3. Вона хоче, щоб мене вбили?

а. Вона твоя тітка.

1) Вона насамперед міністерка, а вже потім тітка.

а) Гаразд, тоді чому міністерка хоче моєї смерті?

2) Якби Віня хотіла мене вбити, я б уже була мертва — і по всьому.

4. Чи хотіла Віня смерті Ефрема?

а. Цілком імовірно, що Ефрем був оперативником Міністерства. Навіщо вбивати свого ж оперативника?

ФАКТ : Я не спала двадцять три години.

І. Трясця, мені треба ще випити чаю.

Шара зітхає.

— Вашого капітана Несрєва ще нема?

— Ні, — каже Мулаєш. — Досі не приїхав. Але зараз четверта ранку, а він далеко живе.

— Ви знаєте, де він живе? Звідки?

— Не прикидайтеся такою невинною ромашкою, амбасадорко, — каже Мулаєш. — Вам це не личить. — (Шара усміхається, думаючи: «Авжеж, енергійність молодості...») — Хай там як, у нас із Несрєвом є... деяка спільна історія, однак я не впевнена, що він погодиться передати іноземному послу розслідування такої масштабної справи, як ця.

— Я не перебираю цього на себе, — наполягає Шара. — У них буде своє розслідування, а у мене — своє. Я просто хочу першою поговорити із затриманим нападником.

«Наскільки простіше це було б зробити в Ківосі, — думає вона. — Ми могли би просто схопити його на вулиці й заявити, що такої людини взагалі не було...» Вона замислюється над тим, що їй стає дедалі незручніше працювати в цивілізованих країнах, і на мить відчуває заздрість до Воганнеса — він-бо не перестав бути ідеалістом, хоч це і безглуздо.

Раптом блискавкою проноситься якась ідея, і вона хапає стару газету з іншого столу. Гортає сторінки, доки не знаходить статтю під заголовком «Отець Міста Віклов виступає проти іммігрантських гетто». Під нею — фотографія чоловіка з круглим, суворо нахмуреним обличчям і кудлатою бородою. На думку Шари, він схожий на людину, яка постійно вирішує, чи варто одразу накричати, чи спочатку просто вишпетити.

— Чому ви читаєте про Віклова? — запитує Мулаєш.

— Ви його знаєте?

— Його всі знають. Лайно, а не людина.

— Дехто припускає, — каже Шара, — що він може бути причетним до вбивства Панґюя.

— Це вам Вотров сказав?

Шара киває.

— Я б на вашому місці була обережною, амбасадорко, — попереджає Мулаєш. — Можливо, Вотров просто запропонував вам одного зі свого особистого списку лайна.

Шара продовжує дивитися на фотографію, але Мулаєш висловила одне з її найглибших занепокоєнь: «Я дію наосліп. Зазвичай у мене є шість місяців або хоча б шість тижнів на підготовку операції, а не шість годин...»

Вона випиває ще горнятко чаю і вирішує не зізнаватися Мулаєш, що вживає таку кількість кофеїну лише тоді, коли її робота йде дуже, дуже погано.

Капітан Несрєв — досить вродливий і щонайменше на десять років молодший за Мулаєш — нарешті з’являється о п’ятій тридцять ранку. Спочатку він ні на що не погоджується, як це зазвичай буває з людьми, що прокидаються о такій порі; але Шара вправляється у грі зі службовими посвідченнями та паперами, і після того, як кілька разів вживає термін «міжнародний інцидент», неохоче зголошується на «одну годину, починаючи з цієї миті».

— Цього вистачить, — зауважує Шара, намагаючись проігнорувати часовий ліміт. — Що сталося з Вотровим?

— Після того як він дав свідчення, його маленька подружка схопила його й відвезла додому, — повідомив Несрєв. — Цю людину можна водити за член, якщо міцно вхопитися.

Здається, він очікує, що Шара засміється, але вона не хоче прикидатися.

Шара, увійшовши в кімнату для допитів, бачить, що затриманому нападникові не більше вісімнадцяти. Він сидить за великим дерев’яним столом, дивиться на неї, потирає зап’ястя і каже:

— А, це ти. Чого тобі треба?

— Спочатку — щоб тобі надали медичну допомогу. — Шара притримує двері перед лікарем, який ледве тримається на ногах від втоми.

Лікар жахається, оглядаючи захопленого хлопця:

— Цей юнак випав крізь віконну шибку?

— Його кілька разів вдарили люстрою.

Лікар бурчить і хитає головою, думаючи: «Чого тільки не вигадають ці люди, щоб завдати одне одному шкоди».

— Здебільшого це поверхові ушкодження. Утім, зап’ястя вивихнуте досить сильно.

Закінчивши, лікар кланяється і йде. Шара сідає навпроти хлопця і ставить сумку біля себе. У кімнаті досить холодно: стіни з товстого каменю, а той, хто проектував будівлю, вирішив не встановлювати опалення.

— Як ти почуваєшся? — запитує Шара.

Юнак хмуриться і не відповідає.

— Скажи мені відверто, — наполягає Шара, — чому ти на мене напав.

Той якусь мить дивиться на неї, а потім відводить погляд.

— Тебе для цього туди відправили? У твоїх колег було вдосталь можливостей.

Він кліпає.

— Як тебе звати?

— У нас немає імен, — каже хлопець.

— Немає?

— Ні.

— Чому?

Він роздумує, але не наважується відповісти.

— Чому?

— Бо ми безмовні, — відповідає юнак.

— Що це означає?

— Ми не маємо минулого. Ми не маємо історії. Не маємо країни, — його слова звучать, як ретельно відрепетирувані репліки. — Нам відмовляють у цьому. Але ми й не потребуємо імен. Нам цього не потрібно, щоб знати, хто ми є.

— А хто ви?

— Ми — минуле, що оживає. Ми — те, що не можна забути чи проігнорувати. Закарбована пам’ять.

— Тоді ви — реставраціоністи, — уточнює Шара.

Хлопець мовчить.

— Так?

Він відводить погляд.

— Твоя зброя, твоя уніформа, твоя машина, — каже Шара, — усе це дуже дороге. Коли великі гроші переміщаються, вони лишають слід. Зараз ми шукаємо, хто вас фінансує. Кого ми знайдемо? Віклова? Ернста Віклова? — Хлопець не реагує. — Він підтримує Реставрацію, так? На його політичних плакатах часто зображена зброя. Якщо ми потягнемо за мотузок, то чи знайдемо його на іншому кінці, хлопче?

Юнак втуплюється в стіл.

— Ти не схожий, — продовжує Шара, — на закоренілого жорстокого злочинця. Тоді чому поводишся, як злочинець? Хіба ти не маєш рідного дому? Це все просто брудна політика. Я можу все це припинити. Можу витягти тебе звідси.

— Я не буду говорити, — відказує хлопець. — Я не можу говорити. Ти і твої люди змусили мене мовчати.

— Боюся, щодо цього ти дуже помиляєшся.

— Я не помиляюся, жінко, — каже юнак. Він дивиться на неї, а коли відводить очі, його погляд ковзає по її оголеній шиї та ключиці.

«Ага, певно він зі старовірів?»

— Сподіваюся, я не порушила жодних правил, — продовжує Шара. — На тебе чекає покарання за те, що залишився наодинці в кімнаті з незаміжньою жінкою?

— Ти не жінка, — зневажливо каже хлопець. — Щоб бути жінкою, треба насамперед бути людиною. Шаллі — не люди.

Шара мило усміхається.

— Якщо це так, то чому ти нервуєшся?

Хлопець не відповідає.

Шара не вважає себе надто привабливою, але завжди готова спробувати щось нове.

— Тут досить спекотно, — заявляє вона. — А тобі ні? У мене пітніють руки, коли мені жарко. — Вона знімає рукавички, палець за пальцем, акуратно складає їх і кладе на стіл. — Твої руки пітніють? — Шара простягає руку до його пораненої руки.

Юнак відсмикує руку, наче її обпекло вогнем.

— Не торкайся мене, жінко! І не намагайся спокусити мене своєю... своєю латентною[6] жіночністю!

Шара докладає чималих зусиль, щоб не розсміятися. Вона ніколи не чула, щоб цей термін вимовляли вголос поза уроками історії, і ніколи не чула, щоб його вимовляли з такою щирістю.

— Для того, хто відмовляється говорити, ти досить красномовний. Але, мушу визнати, ти все одно говориш менше, ніж твій друг. — Вона дістає з торбинки папку і переглядає її вміст.

— Хто? — підозріло запитує хлопчик.

— Інший, кого ми заарештували, — каже Шара. — Він теж відмовився називати своє ім’я. Хоча був при смерті. Але він розповів багато інших речей. — Звісно, усе це неправда: Сіґруд вбив решту нападників, окрім того, що зник, але Шара усміхається хлопцю й привітно запитує: — Тож як працює трюк зі зникненням?

Юнак здригається.

— Я знаю, що так ви пересуваєтесь містом, — продовжує Шара. — Машини. Люди. Вони знаходять якусь вулицю чи провулок, їдуть. Їдуть, а потім — вуаля! — і зникли. Це досить... дивно.

Скроні хлопця блищать від поту.

— Він щось бурмотів, — майже шепоче Шара. — Розумієш, зовсім ослаб від втрати крові. Я не зрозуміла, що було правдою, а що маренням, але... Я схильна думати, що майже все це правда. І це, звісно, дивовижно.

— Це... це не може бути правдою, — нервово схлипує хлопець. — Ніхто з нас ніколи не заговорить. Навіть помираючи. Киньте нас у Слондгейм — і ми все одно не заговоримо.

— Я справді можу це зробити, — обіцяє Шара. — Я була в тій в’язниці. Там гірше, ніж ти можеш собі уявити.

— Ми все одно нічого не сказали б.

— Так, але якщо ти непритомнієш, то не контролюєш себе... Це цілком зрозуміло. Що ще він нам розповість? Якщо ти заговориш зараз і першим все чесно розкажеш, ми будемо поблажливими до тебе. Подбаємо про те, щоб ти повернувся додому. Ми можемо залишити все це позаду. Але якщо ти цього не зробиш...

— Ні, — заперечує хлопець. — Ні. Ми ніколи не зможемо... На нас чекає нагорода.

— Яка?

Юнак збентежений; він глибоко вдихає і починає співати.

— Що це? — запитує Шара і, нахилившись, прислухається.

Хлопець співає:

— На горі, біля каменя, на нас чекає нагорода у святая святих. На горі, біля каменя, на нас чекає нагорода у святая святих.

— Нагородою буде в’язниця, смерть... — каже Шара. — Багато твоїх друзів уже померло. Я це бачила. І знаю, що ти теж бачив. Чи нагороджені вони? Чи отримали вони те, чого прагнули?

— На горі, біля каменя, на нас чекає нагорода у святая святих, — голосніше співає хлопець. — На горі, біля каменя, на нас чекає нагорода у святая святих.

— Чи нагороджені їхні сім’ї? Їхні друзі? Чи вони навіть цього не мають?

Але хлопчик просто знову й знову співає одне й те саме. Шара зітхає, на мить задумується і виходить з кімнати.

— Ти мені потрібен, бійцю, — звертається Шара до Сіґруда. Той розплющує око. Він забився в кут камери. Рука обмотана бинтами; від крові його трохи відтерли. Шара бачить, що він не спить: пихкає люлькою.

— Тебе скоро звільнять, — каже вона. — Мені вдалося все залагодити попри... жертви. Заручники підтверджують, що ти поводився, як герой.

Сіґруд байдуже і зневажливо знизує плечима.

— Гаразд. А тепер до справи. Я просила тебе зв’язатися з підрядниками щодо найму кількох агентів для зовнішнього спостереження. У тебе вийшло?

Він киває.

— Добре. Мені потрібна твоя бійцівська допомога, якщо ти не проти. Коли тебе звільнять, я хочу, щоб ти схопив ту прибиральницю з університету. Ту, що прибирала у Панґюя і стежила за нами вчора. Треба було зробити це негайно, але ми були... заклопотані. Схопи її і приведи до посольства. Я хочу допитати її особисто. І хочу, щоб агенти, яких найняли твої підрядники, спостерігали за її квартирою: хто входить і хто виходить. Треба, щоб це було зроблено до... — Вона дивиться на годинник, — ...до шостої вечора. І ти маєш діяти обережно. Зважай, що і за тобою, і за нею стежать. Зрозуміло?

Сіґруд зітхає. Потім кривиться, ніби перебираючи альтернативні варіанти, і зрештою доходить висновку, що йому справді нема чого сьогодні робити.

— О шостій вечора.

— Добре.

— Той, що вижив, — запитує Сіґруд, — він заговорив?

— Ні. І навряд чи заговорить: він не з балакучих.

— Тоді що робитимемо?

Шара поправляє окуляри.

— Я тягну час, але не думаю, що його можна зламати звичайними засобами.

— І що далі?

— Ну... — вона замислюється, дивлячись у куток камери.— Мабуть, доведеться ввести йому дозу.

Сіґруд враз оживає. Недовірливо дивиться на неї. Потім усміхається.

— Ну, що ж. Принаймні розважишся.

Шара стоїть біля дверей камери, спостерігаючи за полоненим через оглядове віконце. Дивиться на годинник: сорок хвилин. Хлопець трясе головою, ніби струшуючи озноб, потім бере горнятко і п’є воду. «Поки що сім ковтків, — думає Шара. — Було б краще, якби його мучила спрага...»

Хлопець повільно нахиляється вперед все більше і більше, ніби з нього виходить повітря. Вона знову дивиться на годинник: процес іде не надто повільно, але було б краще, якби він прискорився.

— Не надто захопливе видовище, — каже Мулаєш, приєднуючись до неї.

— Авжеж, — погоджується Шара.

— Гм. Я чула, що наш вцілілий не заговорив.

— Ні. Він — фанатик, але цього варто було чекати. Не думаю, що він боїться смерті. Його більше хвилює, що буде після.

Хлопець у камері підводить голову і втуплюється в стіну. На його обличчі — переляк, жах, захоплення. Він починає тремтіти.

— Що з ним? — запитує Мулаєш. — Він з глузду з’їхав?

— Ні-ні. Ну, можливо, і з’їхав, інакше не зробив би того, що зробив. Але річ не в цьому.

— Тоді що це?

— Це... неортодоксальний метод допиту, якого я навчилася в Ківосі. Він корисний, коли обмаль часу. Якби його було більше... Чотири, п’ять годин принаймні. Але це діє. І без зайвих зусиль. Потрібна лише темна кімната, кілька звукових ефектів... і філософський камінь.

— І що?

— Не вдавайте з себе невинну лілію, губернаторко, — каже Шара. — Вам це не личить.

— Ви його накачали наркотиками?

— Так. Це потужний галюциноген, і він тут дуже поширений, хоча й не використовується в рекреаційних цілях. Це й зрозуміло, беручи до уваги традиції його вживання на Континенті.

Мулаєш ошелешена, їй бракує слів.

— Є десятки записів розповідей про те, як люди використовували його, щоб спілкуватися з божествами, — спокійно продовжує Шара. — Розширення свідомості, злиття з нескінченним і багато іншого. Він навіть посилював здібності творити чудеса: служителі божества приймали його перед тим, як здійснити приголомшливі подвиги. Потужна речовина, але все одно лише наркотик.

— І ви отак просто носите його із собою?

— Я попросила Пітрі збігати і принести його з посольства. Зазвичай мені вдається переконати їх, що вони вдома, що у них лихоманка, що їхні рідні — або ті, хто видає себе за їхніх рідних, — поруч, і вони так зворушуються, що зрештою розповідають усе. Проте я не впевнена, що зараз це вдасться, бо в тюремній камері марення може перетворитися...

Хлопець задихається, дивиться на свою руку, потім на стелю. Потім хапається за голову і схлипує.

— ...на жахіття.

— Хіба це не катування?

— Ні, — спокійно відповідає Шара. — Я бачила тортури. Це навіть близько не схоже. До того ж це дає змогу отримати досить точні відповіді. А під тортурами зазвичай отримують те, що хочуть почути. І люди вважають цей метод більш щадним. Переважно тому, що вони ніколи не впевнені, чи все це відбувається насправді.

— Яке щастя, що я вирішила залишитися в армії, — зізнається Мулаєш, — і ніколи не виконувала вашої роботи. У мене від цього з душі верне.

— Було б набагато гірше, якби ми не отримували інформації, яка часто рятує життя.

— Тобто ми виставляємо свою мораль за двері?

— «Народи не мають моралі, — цитує Шара свою тітку. — Тільки національні інтереси».

— Мабуть, це правда. Але я все одно здивована, що ви це зробили.

— Чому?

— Ну... Мене не було в Аладеші під час того скандалу з Національною партією. Але чутки швидко поширились. Усі це обговорювали. Людина, яка мала стати прем’єр-міністром, опинилася в епіцентрі скандалу... До того ж партійний скарбник намагався вбити себе — немає нічого більш принизливого, ніж невдала спроба шляхетно піти з життя. Але найбільше мені запам’яталась дівчина, через яку все це сталось, і яка так розхитала човен.

Шара повільно кліпає. Далі по коридору чутно, як дедалі голосніше сперечаються троє поліцаїв, зрештою починають кричати.

— Усі казали, що вона не винна, — продовжує Мулаєш. — Просто дуже пристрасна і надто молода. Казали, що їй двадцять, не більше. Вона не знала, що деяких корупціонерів не варто чіпати, — їх не здолаєш і навіть не зрушиш із місця.

Розлючена секретарка вибігає зі свого кабінету і шикає на поліцаїв; ті, перш ніж розійтися, кидають один на одного недобрі погляди.

— Вона пішла за велінням серця, — каже Мулаєш, — а не розуму. І наробила помилок.

Шара дивиться в камеру на юнака: той смикається — чи то плаче, чи то сміється.

— Я завжди уявляла, — веде далі Мулаєш, — що ця дівчина просто виявилася гарною людиною на гнилій роботі. Ось і все.

Хлопець відкидається назад і впирається головою в кам’яну стіну, дивлячись перед собою порожніми, скляними очима. Шара зачиняє оглядове віконце.

Досить.

Перепрошуючи, Шара відчиняє двері, прослизає всередину і зачиняє їх за собою.

Ніколи ще вона не була такою щасливою, заходячи до тюремної камери.

Юнак намагається сфокусувати на ній погляд і запитує:

— Хто тут?

Шара заспокоює його:

— Не хвилюйся. Це я. З тобою все гаразд.

— Хто? Хто це? — Він облизує губи, весь мокрий від поту.

— Розслабся, будь ласка. Ти вже одужуєш.

— Справді?

— Так. Ти невдало впав. Хіба не пам’ятаєш?

Він мружиться, намагаючись пригадати.

— Можливо. Мабуть, я... Я впав на тій вечірці...

— Так. Ми поклали тебе в прохолодному темному місці, щоб ти розслабився. Ти був дуже збуджений, але з тобою все буде добре.

— Ти впевнена? Ти впевнена, що зі мною все буде добре?

— Ми впевнені. Ти в лікарні. Ми просто мусимо потримати тебе тут ще якийсь час, щоб переконатися.

— Ні! Ні, мені треба йти! Я мушу... мушу... — Він намацує сидіння, намагаючись підвестися.

— Що ти мусиш?

— Я мушу повернутися до всіх.

— До кого? До своїх друзів?

Він ковтає й киває. Хлопець майже задихається. Шара знає, що він зараз бачить сліпучі спалахи кольорів, хвилясті тіні, холодний вогонь...

— Куди тобі треба йти? — запитує вона.

Юнак намагається відповісти:

— Н-ні... Я мушу... йти.

— Боюся, що ти не можеш, — заспокійливо мовить Шара. — Ми мусимо подбати про тебе. Але можемо сповістити твоїх друзів. Де вони?

— Де? — розгублено перепитує він.

— Так. Де твої друзі?

— Вони... вони в іншому місці. Це місце з іншого часу. Я так думаю.

— Гаразд. І де ж це місце?

Хлопець тре очі. Коли знову дивиться на Шару, вона бачить, що в них лопнуло кілька кровоносних судин.

— Де? — знову питає вона.

— Це не... схоже. Це... старе місце. Там, де все так, як мусить бути.

— Мусить бути?

— Усе мусить бути так, як там.

— Але як ти добираєшся до цього місця, щоб побачити своїх друзів?

— Це важко пояснити. — Він дивиться на лампу під стелею. Відводить погляд, наче йому болять очі від світла. Потім каже: — Світ... спустошений. Убогий.

— Тобто?

— Він неповний. Місто — теж. У ньому є місця, де щось було, але зараз нічого немає. Його забрали. З’єднувальна... — він супить брови, — ...тканина. Але до них ще можна дістатися. До тих місць. Якщо ти належиш їм. Золото... забруднене, але все ще сяє. Перлина тріснула. Але це все ще місто. Воно все ще таке, як я відчуваю тут. — Він б’є себе в груди.

— Тож отак зникають люди?

Юнак починає сміятися.

— Зникають? Що за... нісенітниця. — Це так його розсмішило, що він ледь не падає зі стільця.

Шара пробує іншу тактику:

— Навіщо ти прийшов сьогодні на вечірку?

— Сьогодні?

— Так.

— Ох... — Хлопець хапається за голову. — А ти впевнена, що це було сьогодні? Здається, це було так давно...

— Ні. Це було лише кілька годин тому.

— Але я відчував, як роки проходять крізь пальці, — шепоче він. — Наче вітер. — Хлопець замислюється. — Ми прийшли по... метал.

— По метал?

— Так. Ми намагалися купити трохи, але все йшло надто повільно. Він нам не подобається... Ми його ненавидимо. Але він нам потрібен.

— Вотров?

— Так. Він.

Шара киває.

— А жінка мала до цього якийсь стосунок?

— Яка?

— Ну, та... — Шара витримує паузу. — Шаллі.

— A-а, вона, — він знову починає сміятися. — Знаєш, ми й гадки не мали, що вона там буде.

— Розумію, — тихо каже Шара. — Навіщо вам метал?

— Ми не можемо літати на дерев’яних човнах, — зізнається хлопець. — Так нам сказали. Вони всі розваляться. Дерево надто крихке. — Його очі відстежують у повітрі щось невидиме. — О боги... Яка краса!

Шара запитує себе, чи не завелику дозу йому дала.

— Це ти і твої друзі вбили доктора Панґюя?

— Кого?

— Того шаллі, професора.

— У шаллі немає професорів. Їм для цього розуму бракує.

— Я маю на увазі того маленького професора-іноземця, який... богохульничав.

— Усі іноземці — богохульники. Навіть саме їхнє існування — богохульство. Є тільки ми. Ми — діти богів. Решта — то діти праху і глини. Те, що вони живуть і не підкоряються нам, — найбільше блюзнірство. — Він хмуриться і нахиляється вперед, ніби в нього болить живіт. — О! О боги!

— Тут був чоловік, який вів дослідження в університеті, — повільно й чітко говорить Шара. — Ви не хотіли, щоб він був тут. Місто не хотіло, я маю на увазі. Люди протестували.

Хлопець тре очі.

— Моя голова. Там... Щось є у мене в голові...

— Професор помер кілька днів тому. Ти пам’ятаєш?

Юнак скиглить.

— Там хтось є... — Юнак б’є себе кісточками пальців по голові так сильно, що чути звук. — Будь ласка... Будь ласка, допоможи мені вигнати його...

— Хтось напав на нього в університеті. Вони забили його до смерті.

— Будь ласка. Будь ласка!

— Розкажи мені, що ти знаєш про професора.

— Він у мене в голові! — кричить хлопець. — Він у мене в голові! Він був ув’язнений так довго! Дозвольте мені побачити світло, о, дозвольте мені побачити світло!

— Трясця! — не втримується Шара. Вона підходить до дверей камери і кладе руку на оглядове вікно. — Хочеш світла?

— Так! — кричить хлопець. — В ім’я всіх богів, так!

— Чудово, — Шара відкриває віконце. Крізь нього пробивається світло. — Ось, — вона повертається до нього. — Тепер ти скажеш мені..?

Але хлопець зник.

І не лише він: пів камери зникло. Ніби половину камери залило чорною водою, тільки по центру залишився маленький отвір, звідки лине жовте світло, і все це схоже на небо перед бурею.

— Ох... — розгублюється Шара.

Отвір жовтого світла розширюється. Шара відчуває, що хтось тягнеться до її голови величезними ручищами й відчиняє крихітні дверцята...

Шара ще встигає подумати: «Я гадала, що дала йому надто велику дозу», — перш ніж починає бачити... багато чого.

Перед нею дерево, старе й покручене.

Воно росте на вершині самотнього пагорба. Гілки утворюють темний купол на тлі жовтого неба.

Під деревом лежить камінь. Він темний і відшліфований так, що аж здається мокрим.

У центрі каменя вирізьблено обличчя. Шара намагається його роздивитися...

Раптом лунає громоподібний голос:

— ХТО ТИ?

І тут зникають і пагорб, і дерево, і камінь; усе змінюється.

Сонце, яскраве, сліпуче, розпечене, зовсім не схоже на звичну світну кулю. Небо ніби стончилося до жовтого паперового аркуша, за яким хтось стоїть і тримає величезний палючий смолоскип.

«Ця земля освітлена древнім вогнем. Але хто його розпалив?»

Під сонцем — самотня дивна гора. Вона виростає просто із землі — прямий жорсткий шпиль. Верх гладенький і округлий — зовсім як той камінь, який вона щойно бачила, — а схили стрімкі й нерівні. У цій горі є щось несамовито, тривожно живе, хоча, можливо, це просто гра сонячних променів на гладкій вершині.

Той самий голос:

— ЯК ТИ СЮДИ ПОТРАПИЛА?

І знову все зникає.

Перед нею схил пагорба, освітлений вогнем. Ніч. Довкола стрибають тіні: обличчя, руки, усе здичавіле, усе спотворене. Над головою — величезний місяць, як роздуте павуче яйце. Він, здається, балансує на вершині пагорба, і на його тлі танцює постать у трикутному капелюсі, підносячи щось до неба (глечик?) і ніби запрошуючи місяць приєднатися до неї в танку.

Зграя шпаків, як чорна гомінка хмара, суне нічним небом.

— Я НЕ МОЖУ ТЕБЕ РОЗДИВИТИСЯ. ПІДІЙДИ БЛИЖЧЕ.

Темрява зникає. Вона відчуває, як її виштовхують.

Дорога на рівнині. Знову жовте небо із сонцем, схожим на смолоскип, що згасає. Немає нічого й нікого, крім курної дороги і рівнини.

Її щось тягне, вона наче летить за кілька дюймів над дорогою.

Вдалині здіймаються пагорби — похмурі, жовті й безплідні. Її тягне до них, наче за мотузку; вона злітає вгору гладким схилом і бачить тріщину між двома пагорбами — маленький отвір, печеру, схожу на колоту рану.

У печері щось є, і воно затягує її.

Шара залітає всередину. Світло навколо згасає.

«Вони порожні, ці пагорби».

«Ні, це не пагорби — статуї».

«Але кого вони зображають?»

У глибині печери хтось є. Вона не може роздивитися. Здається, вирізняє високу постать, загорнуту в сіру тканину, схожу на мантію.

Вона не бачить обличчя, але відчуває, що на неї дивляться очі.

— ОСЬ І ТИ НАРЕШТІ.

Вона не бачить рук, але відчуває, що її хтось тримає.

— ЯК ТИ СЮДИ ПОТРАПИЛА? НІ, ЦЕ НЕ ВАЖЛИВО. ПРОСТО ВИПУСТИ МЕНЕ!

Жодного руху вона теж не бачить, але відчуває, що стіни навколо неї змикаються.

— ВИПУСТИ МЕНЕ. ТИ МУСИШ МЕНЕ ВИПУСТИТИ.

Сіра тканина рухається. Наближається, але вона все ще нічого не бачить.

— ВОНИ НЕ МАЛИ ПРАВА. ВОНИ НЕ МАЛИ ПРАВА ТАК ЧИНИТИ ЗІ МНОЮ.

Шара намагається боронитися. Простягає руку, хоче відштовхнути. «Ні! Ні!»

— ТИ МУСИШ ВИПУСТИТИ МЕНЕ!

Раптом у темряві спалахує яскраве полум’я.

Шара не одразу усвідомлює, що стоїть у тюремній камері. У центрі палає вогонь, його відсвіти танцюють на кам’яних стінах і роблять камеру подібною до печери, яку вона щойно бачила. Але, почувши Мулаєш, яка кричить: «Виходьте звідти! Шаро! Чого ви там стоїте? Забирайтеся звідти до біса!» — розуміє, де перебуває.

Вона чує ще один голос. Хтось, пойнятий вогнем, встає, дивиться на неї, простягає руку і кричить.

Крізь полум’я вона бачить обличчя, обпечене й потріскане.

Це хлопець, і він горить так, ніби його облили гасом.

Він розтуляє рота, щоб знову закричати. Шара спостерігає, як полум’я заливає його рот, тече горлом вниз. Бачить, як закипає його язик.

Двері позаду неї відчиняються. Мулаєш хапає її і ривком виштовхує в коридор.

Двері камери грюкають, по краях і в шпарини проникає яскраве світло. З іншого боку чути стукіт і крики. Прибігають поліцаї, але вони не знають, що робити.

— О, Властителі Морів! Що це, в біса, таке? — не вірить Мулаєш своїм очам. — Принесіть ковдри! Треба загасити того хлопця! Агов, рухайтеся!

Стукіт у двері слабшає, стихає. Запах горілого жиру наповнює повітря, наче у свічній крамниці. Коли нарешті приносять ковдри і приводять лікаря, крізь верхню щілину дверей уже просочується чорний дим.

Поліцаї за командою виривають двері. З того боку двері обгорілі й чорні. За ними — стіна диму, що хвилюється, як чорна вода.

— Ні... — шепоче Мулаєш розгублено. — Ми не встигли. Занадто пізно.

З диму виринає темна зіщулена фігура. Шара хоче підійти, але Мулаєш її не пускає.

У відділку паніка і хаос. Усі вибігли в коридор, кричать і пробиваються до виходу. Шара, приголомшена побаченим, хоче запитати: «Що це за метушня?» — але язик її не слухається.

Солдати-сайпурці продираються до неї крізь натовп, потім Мулаєш штовхає її до них, і її виривають зі знавіснілого натовпу.

Шара відчуває це, але не усвідомлює, зацікавлено спостерігаючи за тим, що відбувається. «Напевно, це і є шок», — проноситься у неї в голові.

Її запихають в машину разом з Мулаєш і двома солдатами. Пітрі стривожено озирається на них з водійського сидіння. Мулаєш наказує:

— У посольство. Негайно.

Вони від’їжджають; броньовик з емблемою губернатора поліса на боці, кашлянувши, слідує за ними.

— Дивіться вгору, — командує Мулаєш солдатам. — На дахи. І стежте за провулками.

— Що вони мають побачити? — тихо запитує Шара.

— Ви що, зовсім здуріли? Убивць шукають! Це ж на вас другий замах за шість годин? Я навіть не знаю, як він це зробив... Мабуть, мав якийсь пристрій, якусь флягу з олією чи ще щось... Я не знаю, як поліцаї не помітили, якщо тільки хтось із них сам не приніс це йому в камеру. Я б цьому не здивувалась.

Шара думає: «Вона гадає, що він напав на мене. Але це не так. Я точно знаю, що це було. Досі я тільки читала про таке...»

— Я знепритомніла, — каже Шара. — Що ви бачили?

— Ні, ви були при тямі, — заперечує Мулаєш. — Ви дивилися просто на нього. Я подумала, що ви граєте з ним в кота і мишку. Ви підійшли до дверей, відсунули віконце, щоб я могла зазирнути всередину. Потім сказали щось про світло і повернулись, а тоді просто... дивились одне на одного.

— Як довго?

— Чорт, я не знаю. А потім він узяв і... спалахнув. Я не бачила, щоб він щось активував — натискав кнопку або чиркав сірником. Він навіть не ворухнувся. Хай там що він використав, я хочу знати, що це було. Може, у них ще багато таких штукенцій.

— А... голос у камері... ви його чули?

— Що?

— Голос. Поки ми дивились одне на одного.

Мулаєш відводить погляд від вулиці й дивиться на Шару.

— У вас шок. Вам треба прилягти й відпочити. Дозвольте мені взятися за справи. Це моя робота. Це те, що я вмію. Гаразд?

«Він говорив зі мною із самого серця світу.

Ні, він сам був серцем світу».

— Вам не варто, — тихо каже Шара, — даремно ганяти своїх людей.

— Шаро, просто відпочиньте...

— Послухайте, — не заспокоюєтся вона, — це не була спланована, скоординована атака. І це точно не був замах на вбивство.

— Тоді що це було?

Шара вагається: сказати чи не сказати. «Деякі секрети, — думає вона, — занадто важкі для одного».

Амбасадорка сідає і звертається до Пітрі:

— Перепрошую, Пітрі, але чи не могли б ви ненадовго зупинитися на узбіччі? А коли зупинитесь, чи не могли б підняти перегородку між водієм і пасажирами?

— Що? — дивується Мулаєш. — Навіщо?

— Боюся, що вашим солдатам доведеться пересісти до Пітрі на переднє сидіння, — каже Шара. — Ця розмова має бути конфіденційною, розумієте?

За вікном проносяться руїни будівель, схожі на краєвиди дикої природи, — ніби сірі льодовики сповзають з гори. Ось молода блідолиця дівчина викидає на вулицю величезну купу людських екскрементів. Перехожі зупиняються лише на мить: для них це звичне видовище.

— Я знаю історію Континенту краще, ніж будь-хто з нині живих, — каже Шара. — Єдиною людиною, яка знала більше, був Ефрем Панґюй. Але він помер. А це означає, що залишилася тільки я.

— До чого ви ведете? — запитує Мулаєш.

— Я читала про випадки самозаймання на Континенті. Цього не було десятиліттями, але колись, дуже давно, це іноді траплялося. У ті часи епізоди самозаймання виникали з однієї причини: одержимість божеством.

— Щ-що? — Мулаєш ошелешена.

— Одержимість божеством. Божественна істота могла безпосередньо впливати на смертного, по суті використовуючи його як маріонетку. Так часто чинили менші божественні істоти — примари, духи предків, знайомих тощо.

— Але ж усіх їх кадж убив під час Великого Очищення, — нагадує Мулаєш. — Хіба ні?

— Мабуть, так. Але первородні божества не могли безпосередньо керувати смертними. Вони надто великі, надто могутні, надто потужні. Смертне тіло не могло цього витримати. Щось на кшталт духовного тертя під час єднання, гадаю, і призводить до загоряння.

Мулаєш довго-довго мовчить.

— І... ви думаєте, що сталося саме це?

— Я в цьому впевнена.

— Чому?

— Бо, — вона переводить дух, — хай що вселилося в цього хлопця, воно говорило зі мною. Для вас зовні все здавалося, ніби ми просто стояли на місці. Але мене... щось кудись забрало. Я була там якийсь час. Воно втягнуло мене всередину. Воно хотіло мене побачити. І воно хотіло, щоб я випустила його звідти, де воно перебувало.

— Воно з вами говорило?

— Так.

Мулаєш ковтає.

— Ви... абсолютно в цьому впевнені?

— Так.

— А це не могло бути побічною дією речовини, яку ви дали тому хлопцеві? Може, воно проникло всередину вас через шкіру?

— Я впевнена, що це спричинив препарат, але не так, як ви гадаєте. Я вже казала, що філософський камінь часто використовували для спілкування з божествами. Записи свідчать, що він діяв як змазка, в певному сенсі. Гадаю, я ненавмисно відкрила хлопця для того, щоб... це — хай що воно є — змогло ним заволодіти.

— Хай що воно є... — повторює Мулаєш.

— Так.

— Але це... Це не «хай що воно є». Бо ви говорите так, ніби точно знаєте, що це таке.

— Так.

— Бо якщо те, що ви кажете, правда, то єдине, що... могло змусити людей горіти, було...

— Так. Первородне божество.

— І... якщо ви бачили, що воно взяло контроль над тим хлопцем, то це означає...

— Так, — перериває Шара, — це означає, що принаймні одне з божеств вижило.