Місто сходів

Що написано в хроніках

Шара стоїть на подвір’ї, дивлячись, як розходяться люди. До неї повільно наближаються Мулаєш і Сіґруд.

— Що ж, — каже Мулаєш, — це... не дуже добре.

Шара погоджується; насправді упродовж останніх тридцяти шести годин справи йшли зовсім не добре. Якщо щиро, то це просто катастрофа.

Вона аналізує ситуацію: реставраціоністи знають про Заборонене Сховище. Гірше того, дуже схоже, що вони дізналися про якусь річ у Сховищі, яка їм дуже потрібна. «Питання в тому, — думає Шара, — чи вони вже проникли всередину Сховища? І якщо так, то чи почали використовувати те, що знайшли? Можливо, саме через це я мала контакт з божеством?»

«Навіщо було вбивати Панґюя, — дивується вона, — якщо вони вже дістали від нього потрібну інформацію? Адже вони мали знати, що розслідувати це вбивство до Буликова приїдуть „погані люди“».

Шара тре очі. З її горла виривається приглушене гарчання відчаю.

На порозі стоїть Пітрі й обережно покашлює.

— Ви... З вами все гаразд?

— Ні, — тихо відповідає Шара. — Не гаразд.

— Чи можу я чимось допомогти?

Вказівним і великим пальцями Шара сильно щипає свою руку. Але тупий біль не може пробитися крізь кригу, яка скувала її свідомість.

«Залишається тільки одне».

— Мені потрібен ніж, — каже вона. — Ніж.

— Що?! — дивується Пітрі.

— Так, ніж. Дуже гострий.

— Йой! — лякається він.

— І залізна пательня.

— Що? — перепитує Мулаєш.

— А ще дві свіжі цибулини, петрушка, сіль, перець, паприка і, мабуть, близько трьох фунтів козлятини.

Сіґруд стогне й затуляє обличчя руками. Шара ігнорує його і повертається до посольства.

— Ходімо, — кличе вона і махає рукою.

— Що це? — питає Мулаєш. — Що за чортівня?

Сіґруд незадоволено бурчить, але все ж таки пояснює:

— Вона завжди готує, коли дуже злиться.

Шара зупиняється і, не дивлячись, вказує на Сіґруда.

— Ти все ще на зв’язку зі своїми агентами?

— Звісно, — киває Сіґруд.

— Хай простежать за Торскені й Вікловим. І доповідають щогодини.

— Ти не хочеш, щоб я сам це зробив? — уточнює Сіґруд.

— Ти мені потрібен тут, — каже Шара, йдучи коридорами посольства. — Нам треба дещо з’ясувати.

— Щодо чого? — запитує Мулаєш.

— Щодо мертвих речей, — відказує Шара. — Або тих, які мають бути мертвими.

Як приємно бути ножем, який завжди йде шляхом найменшого опору, знаходить слабкі місця, розсікає сухожилля, шкіру та лушпиння, наче стеблина трави — течію потоку. Ніж ковзає і ковзає, крутиться довкола плодів, залишаючи купи крихітних завитків апельсинової і лимонної цедри, а також динних шкурок, схожих на кучугури скрученої стрічки з телеграфного апарата. Він повільно розпилює плоть, розділяючи вени і м’язи, сухожилля і хрящі, подрібнюючи козлятину на фарш, який уже не схожий на частину будь-якої живої істоти.

«Усе, що потрібно, — це гострий ніж і хороша пательня, — думає Шара. — За допомогою цих простих інструментів можна створити все, що завгодно».

Шара запалює сірник, підносить до пальника, пускає газ. Пательню на плиті починають пестити вогняні пелюстки. Вона поливає сковорідку олією, потім бере цибулину.

— Спочатку їх було шестеро, — тихо розпочинає Шара. Її обличчя освітлює мерехтливе газове полум’я. — Принаймні шестеро тих, які повідомили про себе. Олвос, світлоносиця. Колкан, суддя. Вурт’я, войовниця. Аганас, сіячка. Джуков, хитрун, пастух шпаків. І Таалгаврас, будівничий.

Мулаєш стискає правий кулак, суглоби хрустять.

— Я це знаю. Усі це знають.

— Ви знаєте не все, — каже Шара. Вона стоїть перед однією з плит у просторій кухні посольства, яка обслуговувала численні прийоми до приїзду Трун’ї, за якого все занепало. Мулаєш і Сіґруд, окутані хмаринками диму, сидять за столом для прислуги — Мулаєш зі своєю сигарилою, Сіґруд зі своєю люлькою; Пітрі бігає до комори й назад, приносячи овочі, спеції, солонину. — Є багато такого, чого не вчать. На Континенті це заборонено Світовими Правилами, але і в Сайпурі не менше обмежень. Історикам дозволено публікувати деякі відкриття, інші ж відсувають набезрік. Особливо коли йдеться про Древніх, Всевишніх, Божественних. Вони всі шестеро з’явилися на Континенті — як давно, ніхто точно не знає, — усі шестеро облаштували тут свої володіння, і всі шестеро ворогували, як коти з собаками, за нашими підрахунками, понад п’ятсот років.

— Я не знала, що вони ворогували, — каже Мулаєш. — Думала, що вони союзники.

Шара надрізає ножем лушпинку цибулини, підчіплює її, здирає і викидає лискучий верхній шар.

— Зрештою так і стало. Проте спочатку вони билися, як божевільні, за територію, послідовників, за будь-що. Але десь на початку 700-х років вирішили покласти край ворожнечі й об’єднатися. Незабаром після цього вони почали експансію. Швидко розширювали свої володіння. Це було початком Золотої доби Континенту й поневолення ним Сайпуру. Про цей період ми, звісно, знаємо багато — мабуть, аж занадто. — Вона дістає обробну дошку, випробовує її на гнучкість і кидає на стіл. — Але уявіть Континент як пиріг — приблизно круглий, розрізаний на шість шматків. А там, у центрі, вісь колеса...

— Буликів, — каже Сіґруд. Слово вилітає з його вуст клубочком диму.

— Так. — Шара розрізає цибулину, кидає одну половинку на обробну дошку і стискає її так сильно, що крихітні жилки наливаються білою кров’ю. Ніж видає стакато, з’являється хвиля білих шматочків, і в результаті цибуля розпадається на маленькі частинки. — Престол Світу. Місто, що не належало нікому і водночас належало всім; засноване тоді, коли вони вирішили об’єднатися. Адже кожне божество мало своє місто. Колкан — Колкаштан, Таалгаврас — Таалгаштан, Аганас — Аганаштан, Джуков — Джукоштан, Вурт’я — Вурт’яштан. Тож Буликів мав належати всім.

— Але ви перелічили тільки п’ятьох, — каже Пітрі з-за гірки селери.

— Це правда. Олвос теж колись мала своє місто. Але вона покинула Континент одразу після того, як божества вирішили об’єднатися. І коли вона пішла, її послідовники покинули її місто. Залишили його, як написав один історик, на волю попелу й пилу. Ніхто навіть не знає, де воно було.

— Чому вона пішла? — запитує Мулаєш.

— Ніхто достеменно не знає. Може, вона просто не була товариським божеством. Може, була з чимось не згодна. Може, не захотіла брати участі у Великій Експансії, коли Континент завоював майже весь відомий світ. Хай якою була причина, вона зникла з подальшої історії: востаннє Олвос бачили чи розмовляли з нею 775 року.

— Стривайте, стривайте, — не розуміє Мулаєш. — То всі ці роки було відомо, що одне з божеств все ще може існувати? Я думала, що кадж убив їх усіх!

— Так, але кого саме, як вам говорили, він убив? Коли і де конкретно? — Шара рахує на пальцях: — Вурт’ю він вбив у Сайпурі, у Ніч Червоних Пісків. Таалгавраса і Аганас — коли його армія вперше висадилася на березі Континенту. А Джукова — у Буликові. Коли і хто розповідав вам щось конкретне про вбивство Олвос? Чи Колкана, якщо вже на те пішло?

— Але... Але всі погоджуються, що після вторгнення каджа виникла плутанина, джерела суперечать одне одному, — каже Мулаєш. — Ніхто достеменно не знає, що сталося. Він міг тоді вбити Олвос або Колкана, так?

— Можливо, так. Наші знання про той період дуже уривчасті. Ми знаємо, що кадж використав свою зброю — хай яка вона була — проти божеств, і вони зникли. Але це необов’язково означає, що вони зникли назавжди й не можуть з’явитися зараз. Деякі чудеса все ще відбуваються. Божества не зовсім покинули Континент, попри наші зусилля й бажання. У наших хроніках немає достовірної інформації навіть про те, як саме загинули ті божества, яких кадж точно убив. Наприклад, Джукова він знищив через три роки після захоплення Буликова, про що не згадано в загальнодоступних текстах.

— Я цього не знав, — зізнається Пітрі. — Я думав, що Джукова стратили під час Великої Чистки. Так нас вчили в школі.

— Це тому, що воліють не згадувати, як довго Джуков переховувався, — мовить Шара. — Бо через це кадж здається не таким всесильним. Джуков не бився і не протистояв силам каджа — він просто сховався. Проте кадж не відступав — можливо, усвідомив, що іноді потрібно перемогти дух ворога, перш ніж перемогти його тіло. Саме тому він розпочав Чистку.

Шара розчавлює часник ножем, нарізає його кубиками й кидає до цибулі.

— Велика Чистка не була актом торжества праведності, як часто зображують в сайпурських підручниках з історії. Своєю зброєю кадж не знищив усіх божественних створінь Континенту в один момент і безкровно. І не вигнав їх назад на небеса чи в моря.

— Тоді як це відбувалося? — запитує Пітрі.

— Їх витягали з будинків на вулицю, — каже Шара. Вона дивиться на ніж у своїх руках. Рукоятка гладенька і масляниста на дотик. — Їх заганяли в загони, як тварин, і вбивали майже так само. Менших божеств, на відміну від їхніх творців, можна вбити звичайними засобами. — Сіґруд недобре усміхається, смакуючи якийсь заповітний тогочасний спогад. — У Буликові, наприклад, є кілька масових поховань, — продовжує Шара. — Хтозна, які кістки ми знайдемо, якщо їх розкопаємо. Тендітні крила ґітирів, крилатих поні Аганас? Кістки пальців говтарика, двадцятипалого арфіста з двору Таалгавраса? Понівечені кістки мговостів, «залізних кулаків», улюбленців Джукова? Якщо, звісно, припустити, що кадж та його військо не знищили їх до невпізнання... а він, на мою думку, саме так і зробив. Можливо, вони вважали, що чинять справедливо. Хіба не всі сайпурці прожили своє життя під п’ятами цих істот? Хіба ті не були небезпечними монстрами? Один солдат писав про крики болю, що долинали з вогнищ, і про те, що деякі з цих істот були схожі на дітей і по-дитячому благали про помилування. Але цього не сталося.

Мулаєш мовчить; дим від її сигарили здіймається тоненькою цівкою. Сіґруд проводить пальцем по лезу свого чорного кинджала.

Шара перевіряє рис, який розмочується в курячому бульйоні, і соус, темний і густий. Нюхає його і додає трохи часнику.

— Коли Чистка закінчилася, Джуков нарешті з’явився. Він ховався, як кажуть, у віконній шибці — що саме це означає, я не можу сказати. Я знаю лише те, про що розповідається у хроніках. Джуков відправив повідомлення безпосередньо каджу, попросивши його про зустріч. Наодинці. На подив своїх лейтенантів, кадж погодився. Але, можливо, він мав дар передбачення, бо, зустрівшись з останнім божеством, усвідомив, що Джуков не становить загрози: бог нестримно ридав, збентежений смертями і хаосом, що панували на Континенті.

— Хай би з’їздив до Сайпуру, — з гіркотою каже Мулаєш. — Тоді знав би, що на них усіх чекає, і не ридав би так.

— Напевно, ви маєте рацію. Отже, вони зустрілися в покинутому храмі. Точніше, в руїні, хоча з доповідей лейтенантів каджа неясно, де саме стоїть цей храм або де він був. Вони перебували там майже цілу ніч. Про що говорили, ніхто не знає. Кадж не повертався, і його лейтенанти побоювалися найгіршого. Але потім кадж з’явився, перед тим особисто вбивши Джукова, — весь у сльозах. Чому плакав, він не сказав. Але підтвердив, що Джуков мертвий. — Шара витирає ніж. — Кадж після цієї останньої, остаточної перемоги став похмурим, мовчазним і пристрастився до вина. Він помер менш ніж за чотири місяці — найімовірніше, став однією з перших жертв у Чумні Роки.

Сіґруд принюхується й потирає ніс. Здається, його не дуже цікавлять такі історії. Проте Мулаєш ловить кожне слово.

— Отже, Джуков був останнім убитим божеством.

Шара солить козлятину, а потім кидає її в каструлю з овочами.

— Так. Чумні Роки настали якраз після цього: остаточно зник божественний захист, тож ми точно знаємо, що Джуков пішов з цього світу.

Мулаєш замислюється.

— Це до біса дивно — перераховувати божеств як підозрюваних у пограбуванні. Наче ми можемо вийти на вулицю й вишикувати їх біля стіни, а жертва прийде і вкаже на злочинця. Отже, підтверджено смерть — або принаймні її бачили інші люди — тільки Вурт’ї, Таалгавраса, Аганас і Джукова?

— Так і є, — каже Шара.

— Залишаються Олвос і Колкан.

— Так.

— Ви нічого не сказали про Колкана.

— Це правда. Ми знаємо досить багато про його існування. Але про його кінець... Цього ніхто не знає. Ми думаємо, що навіть на Континенті навряд чи хтось коли-небудь це знав.

— Він теж пішов, як Олвос? — запитує Пітрі.

Шара витирає руки шматою.

— Ні, не пішов. Принаймні ми так не думаємо.

— Тоді що з ним сталося?

Шара дивиться на годинник. За двадцять хвилин страва буде готова.

— Це, — каже вона, сідаючи, — уже зовсім інша історія.

— Кажуть, що Колкан був божеством судочинства й порядку. Кам’яна Людина, Той, що з Найвищих Висот, Далекий Пастир. Його зображали по-різному, але найчастіше — як людину, що сидить на горі й простягає руки долонями догори. Завжди ніби в очікуванні, що на них покладуть те, що треба зважити, порівняти і розсудити. Він був, безумовно, найактивнішим божеством із шести. Джуков брав на глум своїх смертних послідовників, перетворюючи їх на різних тварин — іноді на вовків, але найчастіше на бурих шпаків. Проте інколи навіть заходив так далеко, що аж не віриться: він запліднював їх незалежно від статі. — Пітрі здивовано роззявив рота, але Шара продовжує: — Таалгаврас і Аганас, будівничий і садівниця, були зайняті глобальними звершеннями, тому земним життям майже не переймались. Олвос, як ви знаєте, зовсім пішла. А Вурт’я була досить активною, особисто очолювала військові загони і водила їх у набіги. Але жодне з божеств не було так захоплене — якщо не сказати одержиме — справами земних створінь, як Колкан.

Шара обережно перевертає козлятину. Жир шипить і бризкається. Вона встигає відсмикнути руку, і крапля олії пролітає повз.

— Колкан не бажав нічого іншого — тільки щоб його послідовники жили добре і впорядковано. Заснувавши місто Колкаштан, він сказав своїм адептам приходити до нього з будь-якими питаннями, з будь-якими проблемами — хотів особисто відповідати на запити, судити їх і допомагати їм. І люди радо відгукнулися. Існують записи про черги завдовжки в п’ять, десять, п’ятнадцять миль. Люди непритомніли, голодували, хворіли і знесилювалися, поки чекали. Історичні свідчення, звісно, не точні, але сказано, що Колкан, сидячи на одному місці упродовж понад ста шістдесяти років, вислухав кілька мільйонів людей.

— О, Володарі Морів! — бурмоче Мулаєш.

— Так, — киває Шара. — Історики сходяться на думці, що це, ймовірно, вплинуло на Колкана. Урешті-решт він зрозумів, що цей процес не був ефективним. Тож він вийшов зі свого храму й почав видавати укази на основі свого досвіду суддівства.

Сіґруд дістає з комори в’ялений свинячий окіст. Сідає, відтинає своїм чорним кинджалом бездоганно рівну скибку і починає її жувати, недбало нарізаючи решту жорсткого м’яса.

— За два роки Колкан видав дванадцять сотень указів. За сучасними мірками, вони були надто авторитарні й часто необґрунтовані: заборонено класти камінь цього типу на камінь того типу; жінки не мають заплітати волосся таким чином; у цей час доби можна говорити, а в цей — треба мовчати; це м’ясо можна в’ялити, а це ні... тощо, тощо, тощо. Здавалося б, нормальні люди мали чинити опір і намагатися звільнитись... Але колкаштанці цього не робили. Вони радо прийняли ці укази — усі дванадцять сотень. Адже якщо їхнє божество сказало, що вони заслуговують на ці правила, то невже це не так?

— Ви жартуєте, — припускає Пітрі.

— Я цілком серйозна. Вони щиро намагалися виконувати його укази, хай якими дивними вони були. Але, звісно, абсолютно досконалих людей не буває, і дуже мало хто повністю виконував укази. Але укази не могли бути неправильними — людям подобалося, коли їм вказували, що і як робити. Отже, в якийсь момент Колкан вирішив, що проблема у відсутності належного стимулу для виконання указів. — Шара знімає кришку з каструлі з рисом. Здіймається пара, її окуляри запотівають. Вона відступає назад, опускає кришку і протирає окуляри. — Так почався період «Правил Покарання». Живий, постійно редагований документ про те, як людей слід... заохочувати виконувати укази. З часом в них з’являється дедалі активніше заохочування до — як би це сказати — умертвіння плоті.

— Умертвіння? — перепитує Мулаєш.

— Шмагання. Таврування. Калічення, осліплення, відрубування кінцівок у найзатятіших злочинців — наприклад, у крадіїв відрубали праву руку, — але не смерть. Колкан постановив, що життя священне. Навіть він не порушував цієї постанови. Одне з найвідоміших покарань називалося «Перст Колкана». Це був невеликий круглий камінець, який, торкнувшись плоті злодія, ставав важчим і дедалі гарячішим. Карателі зв’язували жертву, клали Перст на ногу або на живіт, або на груди, або...

Шкіряна рукавичка Сіґруда скрипить: пальці правої руки стискаються в кулак, зуби стискають люльку, чорний кинджал глибоко занурений у свинячий окіст.

Шара кашляє.

— Ну, ви зрозуміли, — каже вона. — Ці катування майже не мали заперечень. Люди не опиралися. Вони навіть дякували, бо вважали покарання цілком заслуженими. З часом покарання й Правила Колкана ставали дедалі суворішими, дивнішими й химернішими. Він зациклився на гріховності плоті й бажань, особливо сексуальності. Хотів, щоб люди повністю їх позбулися. Його перший метод репресій, за іронією долі, дуже нагадує сайпурський. Бо він заборонив будь-яке публічне згадування про жіночу стать чи анатомію. А наші закони теж забороняють обговорювати деякі теми.

— Що?! — обурюється Мулаєш. — Це не... Це зовсім не схоже на Світові Правила! Ми намагаємося заборонити справді небезпечне!

— А для Колкана не було нічого небезпечнішого за сексуальність. Історики Сайпуру так і не дійшли згоди щодо того, чому він вирішив заборонити згадувати про жіночу стать... Фахівці досі сперечаються. Хай там як, але Колкан вимагав, щоб його священники і святі змушували жінок виходити з домівок повністю закутаними, а також заборонив згадувати на публіці про жіночі форми, анатомію і сексуальність. Це називалося «викорінюванням скверни». Як наслідок виник досить кумедний парадокс: як можна ухвалити закон, який забороняє говорити про те, що не можна називати навіть у тексті закону? Тоді законодавці вигадали розпливчастий термін «латентна жіночність», який, погодьтеся, може означати що завгодно. Тож закон дозволяв за одне й те саме або помилувати, або жорстоко покарати — все залежало від судді.

«Холодна тюремна камера, тіні, що тягнуться до неї з усіх боків. Юнак шепоче: „Не спокушай мене своєю латентною жіночністю!“»

— Ситуація дедалі погіршувалась. Він почав вимагати, щоб усі його послідовники «закривали свою плоть» і відмовляли собі у всіх задоволеннях: у смачній їжі, питті, доторку до оголеної людської шкіри, навіть у комфортному сні. Колкан наказав своїм адептам спати на кам’яних ліжках. Будь-яке фізичне задоволення було заборонене. А покарання ставали все жахливішими. Кастрація. Видалення клітора. Вкрай жорстокі ампутації. І тому подібне.

Але інші божества почали звертати на це увагу. Хоча вони взаємодіяли між собою — деякі навіть перебували в інтимних стосунках, — але переважно трималися подалі від божественних справ одне одного. Проте одержимість Колкана почала виходити за межі його володінь. Він наполягав, щоби Буликів прийняв його погляди на сексуальність — наприклад, вимагав викорінити гомосексуалізм і безладні статеві зв’язки, які інші Божества вважали цілком прийнятними. Особливо пристрасно протестував Джуков, але правила Колкана вкоренились у Буликові й досі є чинними, попри те, що сталося. Зрештою Джуков переконав інших богів діяти.

— Як діяти? — запитує Мулаєш. — Тільки не кажіть, що почалася ще одна війна, про яку ніхто не знає.

— Ні, — каже Шара. — Не було ніякої війни. Бо 1442 року Колкан просто зник. Без жодних пояснень.

Запала мовчанка.

— Тож він просто... зник? — нарешті запитує Пітрі.

— Так.

— Так само, як від зброї каджа? — запитує Мулаєш.

— Не зовсім, — уточнює Шара. — Ніщо зі створеного Колканом не зникло. Колкаштан залишився таким, яким був. Але дещо змінилося: за одну ніч усі, хто був понівечений катуваннями Колкана, раптом зцілилися — навіть відтяті органи опинилися на своїх місцях. За винятком тих, хто вже помер, звісно. Це й само собою дивно, оскільки жертви навіть не могли згадати, що їх було покарано, — це ніби стерлося з їхньої пам’яті.

— Тоді як... — Сіґруд закочує око, намагаючись сформулювати запитання. — Звідки ти взагалі знаєш, що вони були покарані?

Шара киває.

— Резонне запитання. На це пішов певний час, але історики Сайпуру визначили 1442 рік як час великої історичної плутанини. Вони з’ясували, проаналізувавши хроніки, денники та свідчення в Колкаштані та Буликові, що всі записи за всі роки, коли чинили покарання Колкана, раптово й повністю зникли. Ми знаємо лише те, що вичитали в текстах, знайдених далеко від Колкаштана і Буликова, — вони якимось чином уникнули історичної чистки.

— І ви припускаєте, що це зробили інші чотири божества, — каже Мулаєш.

— Так, припускаю, особливо тому, що вони ніби й не помітили раптового зникнення Колкана. Ми не знайшли жодних ознак оголошення чи пояснення... Вони просто більше про нього не згадували. Ніби його ніколи не існувало. Реальність була відредагована — ні, переписана.

— А це... — каже Мулаєш. — Ви думаєте, що бачили саме його? Зникле божество, а не мертве?

Шара замислюється.

— Ні.

— Чому ні?

— Ті, хто на нас напав, були одягнені й розмовляли, як традиційні колкаштанці. Але я читала розповіді про спілкування з божествами. І те, що з’явилося в тюремній камері, не було таким цілісним. Це була какофонія голосів, образів — ніби багато людей в одному. Я не знаю, як це назвати. Гадаю, що навіть Колкан був би більш послідовним, ніж те, з чим я розмовляла.

Вони мовчать. Сіґруд тихо відригує.

— А що сталося... — Ще одна відрижка. — ...з людьми?

— З людьми?

Він жестикулює, підбираючи слово.

— З колканівцями.

— А-а. Знаєш, вони продовжували робити те саме, що й за Колкана. Носили колакаштанські балахони, дотримувалися колакаштанських заповідей, навіть карали — правда, вже не так суворо. Вони не дуже добре пам’ятали Колкана, зате зберегли його укази — ті, що не були стерті, — і продовжували робити те, що завжди. Їхнє життя було вже не таким жахливим, як за Колкана, катувань поменшало, але загалом позиції та переконання колканівців не змінились... Вони збереглися в Колкаштані та Буликові навіть тепер, як ви знаєте.

— Отже, виставка Вотрова спровокувала такий скандал, — повільно каже Мулаєш, — через те, що якесь навіжене божество триста років тому оголосило непристойним?

— Більш-менш. — Вона дивиться на годинник, потім перевіряє козлятину: більша частина жиру витекла. Вона виловлює кубики м’яса і дає жиру стекти. — Гадаю, що це схоже на інерцію: розігнавшись, важко зупинитися.

Жир потрапляє на плиту і шипить, наче лава, що домчала до моря.

Сіґруд, Мулаєш і Пітрі накидаються на їжу, наче зголоднілі біженці. Тут є козлятина з каррі, м’який білий рис, овочева запіканка, диня, загорнута в плястерки свинячого окосту. За лічені хвилини від вишукано сервірованих Шарою страв на тарілках залишаються самі недоїдки.

— Це, — гикає Мулаєш, — просто дивовижно. Це найкраще каррі, яке я їла за останні роки. Наче вдома. Де ви навчилися так готувати?

— В іншого оперативника. — Шара сьорбає чай, але не їсть. — Під час операції часто застрягаєш на одному місці. Вчишся обходитися тим, що є. — Вона відкидається на спинку крісла, дивиться вгору. На кам’яній стелі — плями кіптяви. Вони масно блищать: відкладення жиру від дюжин страв, які тут готували. — Ви абсолютно впевнені, що не було спроб проникнути у Сховище?

— Жодної, — каже Мулаєш з набитим ротом. — Я щойно відправила туди гінця, щоб перевірити. Але я впевнена, що у них немає ресурсів для нападу на Сховище.

— Чому?

— Напад на Вотрова забрав багато сил. То не було відвертальним маневром. Як на мене, то був акт відчаю. Не думаю, що вони могли провести дві такі операції одночасно.

— Але ми маємо посилити охорону Сховища.

— Безумовно.

— І всередині, і зовні.

— Ну, це вже ні, — Мулаєш відкашлюється і витирає рот. — У нас немає охорони всередині Сховища.

— Жодної?

— Жодної. До Сховища ніхто не заходить.

— Навіть охоронці?

— Навіть якби я наказала поставити там охорону, сумніваюся, що хтось підкорився б. Там повно привидів, Шаро. Хай що там є, ми не хочемо його зачіпати.

— Але ви маєте список того, що зберігається у Сховищі?

— О так. Звісно.

— І навряд чи, — повільно каже Шара, — він лише в одному примірнику? Оскільки Ефрем виносив список частинами для вивчення, я припускаю, що ви зробили хоча б одну копію на випадок, якщо з ним щось трапиться...

— Так, у нас є дві копії. Про що ви думаєте?

— Я думаю, — так само повільно відповідає Шара, — про те, що Ірина Торскені скопіювала близько сотні сторінок зі списку, перш ніж реставраціоністи знайшли або те, що шукали, або те, що могло б стати їм у пригоді.

— І що?

— Ось що. Ми знаємо, що їх цікавили останні кілька сторінок. Щойно знайшовши те, що шукали, вони зупинилися. Це сталося в місяці тува, за словами Ірини. Тож нам просто потрібно знайти ті сегменти списку, які він тоді переглядав...

— ...і ми дізнаємося, що саме знайшли реставраціоністи! Звісно! Дідько забирай, це геніально!

— Ні, це лише звуження ділянки пошуків голки — від стогу сіна до копиці, — розмірковує далі Шара. — Судячи з того, що розповіла Ірина, на кожній сторінці цього списку десятки записів. Тож нам доведеться перевіряти не тисячі записів, а лише кілька сотень.

Обличчя Мулаєш хмурнішає.

— Кілька сотень...

— Принаймні з цього почнемо, — зауважує Шара. — А щодо Ірини... — Вона повертається і дивиться на Сіґруда.

— Ми спостерігаємо, — запевняє Сіґруд.

— Ти впевнений в людях, яких найняв?

— Я знаю, скільки за таку просту роботу ми їм платимо, — відказує здоровань, — проблем не буде. Мені сказали, що її відвели додому. Залишили її там саму. І ми спостерігаємо.

— Ти мусиш переконатися, що вони її не проґавлять. Вона одна з наших останніх надійних зачіпок. І треба пильно стежити за Вікловим.

— Ми, — Сіґруд витягує кинджал зі свинячого окосту, — спостерігаємо.

Шара постукує по краю чашки. «Не рушай з місця, не вирішивши, куди маєш іти».

— Якщо ви п’єте тільки чай, коли працюєте, — каже Мулаєш, — раджу перейти на каву. Я бачу, що на нас чекає багато роботи, а кава заряджає краще.

— Кава освіжає тіло, — заявляє Шара. — А чай освіжає душу.

— У вас на душі тяжко?

Шара не відповідає.

— Ви не збираєтесь їсти? — запитує Пітрі. — Хоча б скуштуйте, поки ми все не злопали.

— Ми ніколи не зможемо все це з’їсти, — каже Мулаєш.

— Гм. Ні, — відмовляється Шара, огорнута думками, як туманом.

— Чому? Ви не голодні?

— Річ не в цьому. Мені здається, — розмірковує Шара, наливаючи собі чаю, — що ці страви надто нагадують мені про дім. Якщо я хочу відчути смак Аладеша, хай ліпше це буде чай.

Труна ідеально поміщається в ящику для транспортування — буквально жодного вільного сантиметра з будь-якого боку. «Цікаво, — думає Шара, — певно, тут добре розвинене виготовлення ящиків для трун. Невже так багато людей помирає за кордоном?»

— Хочете, щоб ми прибили кришку зараз? — запитує бригадир. Він і троє його працівників чомусь неабияк нетерпеливляться.

— Ще ні, — тихо відповідає Шара. Вона торкається поверхні труни: це лакована сосна, більшість сайпурців про таке і не мріють. — Зачекайте ще хвилинку, будь ласка.

Він вагається.

— Ну... Поїзд до Аганаштана відправляється за годину. Якщо ми запізнимося, то...

— Вирахують з вашої зарплати. Так. Я радо доплачу різницю, якщо ви запізнитеся. Хвилинку. Будь ласка.

Бригадир знизує плечима, жестом відкликає своїх людей, і Шара залишається сама в провулку за посольством.

Церемонія проводів мала би бути більш урочистою, але зазвичай все саме так і відбувається. Її оперативнику Джавраті; шахтар, якого вони завербували в Колкаштані; торговець з Джукоштана, який ходив від дверей до дверей, продаючи фотоапарати, і фотографував мешканців нібито для реклами своєї продукції... Жодного з них вона не провела в останню путь, як належить. Вони досі не покидають її думок, як і за життя.

«Якби я могла поїхати з тобою додому, — каже вона труні, — щоб побачити, як тебе ховають, я б поїхала».

Вона пам’ятає, як він вперше прийшов до неї в Аганаштані, як вона зраділа, побачивши, що він саме такий: ясноокий, охайно одягнений маленький чоловік, яким вона завжди його уявляла. Після дня тренувань він був вражений її начитаністю.

— У якому університеті ви навчалися? Мені дуже шкода, що я досі не ознайомився з вашими публікаціями.

І коли вона сказала, що її не публікували, що її ніколи не опублікують, а сфера її діяльності далеко за межами академічних кіл, він помовчав, подумав і сказав:

— Перепрошую, я маю запитати... Ви — Ашара Комайд, так? Усі, здається, трохи соромляться про це говорити... але ви та сама?

Шара злегка всміхнулась і неохоче кивнула.

— Ґонджеш і Ашадра — вони були вашими батьками?

Їй стало моторошно, але вона знову кивнула.

Чоловік на мить замислився.

— Розумієте, я був з ними знайомий. Не близько. Ще за часів реформаторства. Ви про це знали?

Шара майже прошепотіла:

— Так.

— Вони були набагато активнішими за мене. Я сидів за столом і писав свої листи та статті, а вони заходили в нетрі, їздили в райони, охоплені епідемією, встановлювали медичні намети та шпиталі... Гадаю, ваші батьки усвідомлювали небезпеку, адже чума була дуже заразною, але все одно це робили. Я часто порівнюю себе з ними і думаю, що я — боягуз. Кабінетний академік до мозку кісток.

— Я так не думаю, — сказала Шара.

— Ні? Чому?

— Я думаю, що ви... ви змінили історію. Ви змінили історію саме тоді, коли ми потребували цього.

Його обличчя стало суворим.

— Змінив? Ні, я нічого не змінював, міс Комайд. Я сказав те, що вважав правдою. Вважаю, що історики мають бути зберігачами правди. Ми маємо розповідати про події, які відбувались, чесно і без прикрас. Це найбільше добро, яке ми можемо зробити. І, як співробітник Міністерства, ви маєте запитати себе: чи хочете ви захистити правду?

Після цього Шара помітила, що він трохи відсторонився, ніби відчув, що вона — істота з іншими цінностями і цілями, ніж у нього, і що вони одного дня розійдуться в поглядах на історичну правду. Їй хотілося сказати: «Ні-ні, будь ласка, не відштовхуйте мене — я теж історик, як і ви. Я теж шукаю правди».

Але вона не могла цього сказати, бо в глибині душі знала, що це брехня.