Місто сходів

Хтось ще гірший

— ...Я вважаю, що це питання, — каже Василь Ярослав, — стосується намірів. І усвідомлюю, що суд може зі мною не погодитися. Зазвичай для рішення цього суду важливими були наслідки, а не наміри, але не можна ж справді оштрафувати чесного, скромного бізнесмена на таку велику суму за ненавмисне завдану шкоду, чи не так? Особливо коли шкода... ну, скажімо... абстрактна?

Тишу в залі суду порушує кашель.

Крізь шибки видно, як тіні від хмар ковзають по стінах Буликова.

Губернаторка Тур’їн Мулаєш придушує позіх і дивиться на годинник. «Якщо промова триватиме ще шість хвилин, — думає вона, — це буде рекорд».

— І ви чули свідчення моїх друзів, — продовжує Ярослав, — моїх сусідів, співробітників, родичів, моїх... моїх банкірів. Людей, які добре мене знають і не мають причин брехати! Вони не раз повторювали вам, що це лише прикрий збіг обставин!

Мулаєш дивиться праворуч, на членів високого суду. Прокурор Джиндаш серйозно і старанно обводить ручкою кисть своєї руки на офіційному бланку Міністерства закордонних справ. Ліворуч від неї головний дипломат Трун’ї зацікавлено розглядає спокусливі форми дівчини в першому ряду. Поруч із Трун’ї, у кінці столу, стоїть порожнє крісло — там мав би сидіти запрошений професор Ефрем Панґюй, але він останнім часом усе частіше відсутній на цих процесах. Утім, чесно кажучи, Мулаєш рада, що його немає: його присутність у залі суду, навіть узагалі в цій клятій країні, постійно спричиняє їй головний біль.

— Суд, — Ярослав двічі стукає кулаком по столу, — мусить прозріти!

«Треба знайти того, — думає Мулаєш, — хто ходитиме на ці судові засідання замість мене». Але про це можна тільки мріяти: як губернаторка поліса Буликова, столиці Континенту, вона зобов’язана головувати на всіх судових процесах, навіть безглуздих.

— Отже, ви всі чули й маєте зрозуміти, що я ніколи не мав такого наміру, щоб вивіска з рекламою мого бізнесу набула... такого характеру, якого набула!

Люди в залі суду перешіптуються, коли Ярослав зачіпає цю делікатну тему. Трун’ї гладить бороду і нахиляється вперед: дівчина в першому ряду схрестила ноги. Джиндаш розфарбовує нігті на ескізі своєї руки. Мулаєш обводить поглядом присутніх, за звичкою встановлюючи діагнози: хлопчик на милицях — рахіт; жінка із вкритим струпами обличчям — віспа. От тільки ніяк не може визначити, на що хворий чоловік у кутку, — а втім, дуже сподівається, що він просто вивалявся в багнюці. Ярослав, як і ще кілька успішних континентальців, може дозволити собі водогін, тож є відмитим дочиста зразком континентальної раси: блідий, кремезний і темноокий. І в усіх чоловіків довжелезні кошлаті бороди. Мулаєш та інші сайпурці є цілковито їхньою протилежністю: невисокі, стрункі, темношкірі, з дещо довгими носами та вузькими підборіддями і, як свідчить смішна шуба Трун’ї з ведмежої шкури, звикли до теплого клімату Сайпуру, що залишився далеко за Південними морями.

Частково — на якусь дрібку — Мулаєш може зрозуміти байдужість Трун’ї та Джиндаш: Континент настільки зухвало впертий у своїй відсталості, що іноді забуваєш про численні причини, чому Сайпур окупував цю нещасну країну. «Хоча хіба ж ми можемо вважати себе окупантами, — думає Мулаєш, — якщо ми тут уже майже сімдесят п’ять років? Коли ж ми вже станемо своїми?» Якби Мулаєш просто зараз запропонувала всім присутнім у залі суду гроші: «Ось, візьміть на ліки і питну воду», — континентальці швидше плюнули б їй у руку, ніж узяли бодай мідний гріш.

Мулаєш розуміє, чому вони так зневажають сайпурців. Адже це зараз континентальці жебраки та злидарі, а колись були наймогутнішими та найнебезпечнішими з усіх живих істот. «Звісно ж, вони про це пам’ятають, — думає Мулаєш, глянувши на чоловіка, який дивиться на неї з неприхованою люттю. Тому вони нас так ненавидять...»

Ярослав набирається відваги.

«Ну ось, починається», — зітхає Мулаєш.

— Я ніколи не мав наміру, — карбує кожне слово Ярослав, — щоб моя вивіска натякала на якийсь божественний символ, на небесну владу, на якогось бога!

У залі суду притишено загули голоси. Мулаєш і решта сайпурців за суддівським столом байдуже спокійні.

— Хіба вони не знають, — бурмоче Джиндаш, — що це повторюють на кожному процесі Світового Регуляторного суду?

— Тихо, — шепоче Мулаєш.

Це публічне порушення закону підбадьорює Ярослава.

— Так, я... Я ніколи не мав наміру бути вірним жодному божеству! Я нічого не знаю ні про яких богів, про те, якими вони були і чи були взагалі...

Мулаєш ледве стримується, щоб не закотити очі. Кожен континенталець щось знає про божеств: стверджувати протилежне — те саме, що стверджувати, ніби дощ не мокрий.

— ...і тому я не міг знати, що вивіска над входом до моєї майстерні капелюхів, на жаль, через прикрий збіг обставин, імітувала сиґіл[1] божества!

Пауза. Мулаєш підводить очі й розуміє, що Ярослав замовк.

— Ви закінчили, містере Ярославе? — запитує вона.

Ярослав вагається.

— Закінчив? Так. Так, я думаю, що так.

— Дякую. Можете сісти на своє місце.

Прокурор Джиндаш встає, бере слово й показує велику фотографію вивіски з написом: «Ярослав Гац». Під літерами зображений великий символ — пряма лінія, що закінчується спрямованим донизу завитком, який віддалено нагадує криси капелюха.

Джиндаш різко розвертається на підборах, щоб стати обличчям до глядачів.

— Це ваша вивіска, містере Яролсаве? — Джиндаш неправильно вимовляє ім’я чоловіка. Мулаєш не знає, чи це навмисно: континентальні імена з усіма цими «-слав», «-іль», «-ан» і подібним такі незвичні, що для тих, хто не прожив тут понад десять років, як вона, зорієнтуватися в цьому майже неможливо.

— Т-так, — затинаючись, відказує Ярослав.

— Дякую, — Джиндаш показує фотографію суддям і глядачам. — Прошу суд відзначити, що містер Ярослав визнав, що ця вивіска — так, саме ця, зображена на фотографії, — належить йому.

К. Д. Трун’ї киває так, ніби на нього зійшло одкровення. Континентальці занепокоєно перешіптуються. Джиндаш підходить до свого дипломата з виглядом фокусника («Свинство, — думає Мулаєш, — що цього хрінового актора прислали до Буликова») і дістає звідти велику гравюру зі схожим символом: прямою лінією, що закінчується завитком. Але на гравюрі символ ніби сплетений з густої лози, навіть із симпатичними крихітними листочками на завитках.

Натовп ахає, побачивши цей сиґіл. Дехто починає робити священні жести, але зупиняється, усвідомивши, де перебуває.

Сам Ярослав здригається.

Трун’ї пирхає.

— Авжеж, нічого не знаєте про божества...

— Якби тут був присутній вельмишановний доктор Ефрем Панґюй, — Джиндаш жестом указує на порожній стілець біля Трун’ї, — я не сумніваюся, що він швидко ідентифікував би це як святий сиґіл богині... Перепрошую, покійної богині...

Глядачі обурено ремствують; Мулаєш подумки зазначає, що зарозумілість Джиндаша варто винагородити переведенням його до якогось холодного гнилого місця з полчищами щурів.

Джиндаш закінчує:

— ...відомої як Аганас. Континентальці вірили, що саме цей сиґіл сприяє плодючості, родючості та надає життєвих сил. Тобто капелюшник, помістивши цей символ на вивіску, натякав, що його капелюхи здатні наділити цими властивостями своїх власників. Хоча сам містер Ярослав це заперечує, але від банкірів ми дізнались, що його бізнес значно розширився після встановлення цього символу за межами його власності! Фактично його квартальний дохід збільшився на двадцять три відсотки. — Джиндаш відкладає гравюру і показує два пальці на одній руці та три на іншій. — Двадцять. Три. Відсотки.

— Боже мій, — каже Трун’ї.

Мулаєш збентежено затуляє очі долонями.

— Як ви..? — бурмотить Ярослав.

— Вибачте, містере Ярославе, — перериває його Джиндаш. — Зараз моя черга говорити, гаразд? Дякую, містере Ярославе. Я продовжу. Світові Правила, ухвалені парламентом Сайпуру 1650 року, заборонили будь-яке публічне визнання божественного на Континенті, навіть непряме. На Континенті не можна згадувати імена богів, а також падати на коліна посеред вулиці й молитися. Будь-який натяк на божественне порушує Світові Правила, а отже, заслуговує на покарання. Те, що містер Ярослав, вивісивши табличку, дістав чималий прибуток, свідчить про те, що він усвідомлював скоєне і мав намір...

— Це брехня! — вигукує Ярослав.

— ...скористатися з божественної природи цього символу. Не має значення, що сиґіл належав божеству, яке померло, і не міг наділити когось чи щось ніякими властивостями. Намір виявлено. Тож дії містера Ярослава тягнуть за собою формальне покарання — штраф, який становить... — Джиндаш дивиться на папірець. — ...п’ятнадцять тисяч дрекелів.

Натовп у залі починає ворушитися, бурмотіння гучнішає, перетворюючись на глухий рев.

Ярослав кричить, бризкаючи слиною:

— Ви не можете!.. Ви не можете...

Джиндаш повертається на своє місце, позираючи на Мулаєш із гордовитою усмішкою. Мулаєш кортить зацідити в цю усмішку кулаком.

Вона воліла б обійтися без помпезності й показухи. Справи, що стосуються Світових Правил, зазвичай потрапляють до суду лише раз на п’ять місяців або близько того. Переважну більшість порушень СП розглядають і вирішують в офісі Мулаєш. Мало хто почувається надто впевненим, щоб обстоювати правду й довести справу до суду; коли ж це відбувається, то завжди перетворюється на безглузду виставу.

Мулаєш дивиться на переповнену залу суду; люди товпляться позаду стільців, ніби це не нудна муніципальна справа, а цікава театральна вистава. «Але вони тут не для того, щоб спостерігати за процесом, — думає вона, подивившись на порожнє крісло доктора Ефрема Панґюя. — Вони прийшли подивитися на людину, яка завдала мені стільки проблем...»

Коли справа про порушення СП доходить до суду, відповідач майже завжди програє. Не дивно, що за два десятиліття на посаді губернатора полісу Мулаєш виправдала лише трьох людей. «Ми виносимо обвинувальні вироки майже в кожній справі, бо закон вимагає від нас переслідувати їх за те, що вони живуть так, як звикли».

Вона прокашлюється.

— Обвинувачення подало свою версію. Тепер ви можете її спростувати, містере Ярославе.

— Але... Але ж це несправедливо! — вигукує Ярослав. — Чому ви дозволяєте собі знущатися з наших сиґілів, з наших священних символів, а нам забороняєте навіть згадувати про них?

— Резиденція губернатора, — Джиндаш широким жестом вказує на стіни, — за законом є територією Сайпуру. Ми не підпадаємо під юрисдикцію Світових Правил, які діють лише на Континенті.

— Це... Це обурливо! Ні, це навіть не просто обурливо, це... це єресь! — Він різко підводиться.

У залі суду панує мертва тиша. Усі дивляться на Ярослава.

«О, чудово, — думає Мулаєш. — Тільки публічного виступу бракувало».

— Ви не маєте права так із нами чинити! — Ярослав уже не стримує емоцій. — Ви нищите всі наші витвори мистецтва, пов’язані з богами, розграбовуєте бібліотеки, арештовуєте людей лише за згадку їхніх імен...

— Ми зібралися тут не для того, — каже Джиндаш, — щоб дебатувати про право чи історію.

— Але ми тут! Світові Правила забороняють нам знати свою історію! Я... Я ніколи й ніде не міг побачити той сиґіл, який ви мені показали, — символ, символ...

— Вашої богині, — підказує Джиндаш, — Аганас.

Мулаєш бачить, як двоє Батьків Міста — так у Буликові називають обраних членів міської ради — дивляться на Джиндаша з холодною люттю.

— Так! — нервується Ярослав. — Мені ніколи не дозволяли його побачити! А вона була нашою богинею! Нашою!

Присутні в залі суду озираються на охоронців, очікуючи, що ті кинуться на Ярослава і зарубають його на місці.

— Але ж це не зовсім спростування, правда? — запитує Трун’ї.

— А ви... ви дозволили цій людині, — Ярослав показує пальцем на порожнє місце доктора Ефрема Панґюя, — приїхати в нашу країну і прочитати всі наші билини, історичні перекази, усі наші легенди, яких ми й самі не знаємо! Які нам не дозволили знати!

Мулаєш здригається. Вона знала, що рано чи пізно це станеться.

Справді, в історичному масштабі глобальна гегемонія Сайпуру триває лічені хвилини. Упродовж багатьох сотень років, ще до Великої війни, Сайпур був колонією Континенту, тобто божеств Континенту, — і в Буликові про це не забули: інакше чому Батьки Міста казали б про нинішній устрій «господарі, що служать слугам»? Звісно, лише потай.

Отже, з боку Міністерства закордонних справ було страшенною недбалістю та дурістю ігнорувати цю напруженість і дозволити шановному доктору Панґюю приїхати до Буликова вивчати історію Континенту — історію, якої самі континентальці не мали права вивчати. Мулаєш попередила Міністерство, що прибуття доктора Панґюя, хоч би якою мирною була його місія, не сприятиме порозумінню в полісі і призведе до хаосу в Буликові. Зрештою так і сталося: їй довелося мати справу з протестами, погрозами, а одного разу навіть хтось, кинувши камінь у доктора Панґюя, випадково влучив у підборіддя поліцая.

— Ця людина, — продовжує Ярослав, усе ще вказуючи на порожнє крісло, — лише своєю присутністю ображає Буликів і весь Континент! Ця людина... уособлює цілковиту зневагу Сайпуру до Континенту!

— О ні, — відмахується Трун’ї, — це вже занадто!

— Він читає те, що нікому не дозволено читати! — веде далі Ярослав. — Він читає те, що написали наші батьки, наші діди!

— Йому це дозволило, — парирує Джиндаш, — Міністерство закордонних справ. Його місія тут має дипломатичний характер. І все це ніяк не стосується...

— Те, що ви виграли війну, не означає, що ви можете робити все, що вам заманеться! — Ярославів голос бринить від обурення. — А те, що ми її програли, не означає, що ви можете забрати у нас все, що ми цінуємо!

— Скажи їм, Василю! — вигукує хтось у глибині зали.

Мулаєш постукує молоточком, і в кімнаті западає тиша.

— Містере Ярославе, ваше спростування вичерпало себе? — втомлено запитує вона. — Я вас правильно зрозуміла?

— Я... Я вважаю цей суд нелегітимним! — хрипко вигукує він.

— Взято до відома. Головний дипломате Трун’ї, ваш вердикт?

— Звісно, винен, — каже Трун’ї. — Дуже винен. Неймовірно винен.

Тепер усі дивляться на Мулаєш. Ярослав хитає головою, не погоджуючись з вердиктом.

«Як хочеться курити!» — думає Мулаєш.

— Містере Ярославе, — звертається вона до підсудного. — Якби ви визнали свою провину від самого початку, коли вас звинуватили в порушенні Правил, штраф був би меншим. Проте, попри рекомендацію цього суду і мою особисту пораду, ви вирішили довести справу до суду. Я вважаю, ви маєте погодитися, що надані проти вас докази є вкрай вичерпними. Як сказав прокурор Джиндаш, ми тут не обговорюємо історію, а лише маємо справу з її наслідками. Тому я, на жаль, змушена...

Раптом двері судової зали грюкають. Сімдесят дві голови одночасно повертаються на звук.

У дверях стоїть невисокий чиновник-сайпурець, знервований і стурбований. Мулаєш його впізнає: Пітрі, чи як його там, з посольства, один із клерків Трун’ї.

Пітрі ковтає і, шкутильгаючи, йде проходом до суддівського столу.

— Що? — питає Мулаєш. — Чому ви вдерлися, перервавши засідання?

Пітрі простягає руку із запискою. Мулаєш розгортає її і читає:

Звівши голову, Мулаєш бачить, що всі присутні дивляться на неї.

«Тепер, — думає вона, — цей клятий судовий процес здається ще більш безглуздим».

Вона прокашлюється.

— Містере Ярославе...У світлі останніх подій я змушена переглянути пріоритетність вашої справи.

Джиндаш і Трун’ї дуетом запитують:

— Що сталося?

Ярослав хмуриться.

— Що таке?

— Містере Ярославе, чи можете підтвердити, що ви засвоїли урок? — запитує Мулаєш.

Двоє континентальців прокрадаються до зали суду через двері. Вони знаходять у натовпі друзів і щось їм шепочуть. Незабаром звістка поширюється залою суду.

— ...вбито? — голосно вигукує хтось.

— Мій... урок? — перепитує Ярослав.

— Інакше кажучи, містере Ярославе, — перефразовує Мулаєш, — чи будете ви в майбутньому настільки дурним, щоб публічно демонструвати те, що, вочевидь, є божественним сиґілом, сподіваючись збільшити прибутки?

— Що ви робите? — питає Джиндаш. Мулаєш передає йому записку; він читає її й полотніє. — О ні... О, Володарі Морів...

— ...забили до смерті! — вигукує хтось у залі.

«Весь Буликів уже знає», — думає Мулаєш.

— Я... Ні, — каже Ярослав. — Ні, я б... Я не...

Трун’ї прочитав повідомлення. Він ахає і дивиться на порожнє крісло доктора Панґюя, ніби очікуючи побачити там його мертве тіло.

— Гарна відповідь, — схвалює Мулаєш і стукає молоточком. — Тож, як голова в цій судовій залі, я відкидаю думку дипломата Трун’ї і закриваю вашу справу. Ви можете бути вільні.

— Я вільний? Справді? — дивується Ярослав.

— Так, — підтверджує Мулаєш. — І раджу вам скористатися своєю свободою, щоб якнайшвидше звідси піти.

Присутні не приховують своєї радості. Хтось вигукує:

— Він мертвий! Він справді мертвий! Перемога, о славна перемога!

Джиндаш падає на стілець, наче йому вирвали хребет.

— Що будемо робити? — запитує Трун’ї.

Хтось у натовпі кричить:

— Ні! Ні! Кого вони тепер пришлють?

Хтось кричить у відповідь:

— Яка різниця, кого?

— Хіба ви не розумієте? Вони знову захоплять нас, знову окупують! Тепер вони пришлють когось ще гіршого! — волає хтось у натовпі.

Мулаєш відкладає молоток убік і з полегшенням закурює сигарилу.

«Як їм це вдається? — дивується Пітрі. — Як може хтось у Буликові спокійно сидіти поруч із міськими стінами, жити поруч з ними, бачити їх щодня, піднімаючи жалюзі чи розсуваючи штори, і при цьому нормально почуватися?» Пітрі, намагаючись відпружитися, дивиться на годинник, який відстає на п’ять хвилин і дедалі більше сповільнюється; на нігті, які мають цілком пристойний вигляд, крім одного дратівливо кривого на мізинці; на чергового по вокзалу, який у відповідь витріщається на нього. Та врешті-решт не витримує і крадькома дивиться ліворуч, на схід, де на нього чекає стіна.

Річ навіть не у висоті стіни, хоча за інших обставин це б його дуже пригнічувало. Річ у тім, що, коли Пітрі просто на неї дивиться, стіна немовби стає прозорою, як мутнувате скло. І він починає бачити крізь неї нічні пейзажі з протилежного боку: далекі пагорби, дерева, що їх розгойдує вітер, і навіть зорі. Нагорі, де нормальний мур мав би закінчуватися, він бачить лише нічне небо і товсту самовдоволену пику місяця. Але якщо подивитися вздовж стіни, аж до її вигину, то вона повільно згущується довкола будинків і напівзруйнованих будівель за сотню ярдів від них і міські вогні відблискують на її гладенькій поверхні.

«А якби я був з іншого боку, — думає він, — або якби зовсім до неї наблизився, то побачив би мур з білого каменю». Певною мірою, це виправдано: істоти, які збудували стіни, прагнули захистити місто, але аж ніяк не заборонити його мешканцям споглядати світанки й заходи сонця. Пітрі спадає на думку, що будь-яке диво, хай яке воно витончене, завжди спричиняє у сайпурців паніку.

Він дивиться на годинник: скільки хвилин минуло? Поїзд запізнюється? Чи запізнюються такі особливі потяги? Можливо, у них свій розклад. Або машиніст, хоч би хто він був, не отримав телеграми, у якій чітко вказано: «3:00 попівночі», — і не знає, що дуже поважні люди ставляться до цієї таємної зустрічі цілком серйозно. Утім, мабуть, нікого не цікавить, що людина, яка чекає на цей потяг, може змерзнути, зголодніти, вкрай рознервуватися через цю кляту стіну й убивчий молочно-блакитний погляд чергового по вокзалу.

Пітрі зітхає. Якби він зараз помирав і в останню мить перед очима промайнуло все його життя, це було б нудне видовище. Він сподівався, що робота в посольстві Сайпуру буде цікавою, хотів побачити нові екзотичні країни (і познайомитися з екзотичними жінками), але поки що доводилося лише чекати. Пітрі був фахівцем зі спостереження за рухом секундної стрілки годинника, тож, як помічник асистента адміністратора посольства, навчився не чекати від життя нічого цікавого й екзотичного. Його робота полягала в тому, що він мав виконувати безліч убивчо нудних дрібниць, звалених на нього асистентом.

Він знову дивиться на годинник. Двадцять хвилин, мабуть. Його дихання парує в зимному повітрі. «О, Володарі Морів, яка ж це жахлива робота!»

Може, варто перевестися? Для сайпурців тут справді багато можливостей: Континент поділений на чотири регіони, кожен з яких має свого регіонального губернатора; на нижчому рівні — губернатори полісів, які керують усіма мегаполісами на Континенті, а ще нижче — посольства, які керують... ну, чесно кажучи, Пітрі досі не зрозумів, що саме регулюють посольства. Здається, щось, пов’язане з культурою, яка, на його думку, надто розгалужена.

Черговий по вокзалу виходить зі свого кабінету і стає на краю платформи. Він озирається на Пітрі, який киває й усміхається. Черговий роздивляється тюрбан Пітрі та його коротку темну бороду; двічі принюхується — Пітрі пахне нерішучістю, — а потім, глянувши на нього погрозливо й ніби кажучи: «Я знаю, що ти тут, тож навіть не сподівайся щось поцупити», — повертається до свого кабінету. Наче на знелюднілому вокзалі є що красти.

«Вони нас ненавидять, — думає Пітрі. — Звісно, ненавидять. — Це те, з чим він змирився за час своєї короткої роботи в посольстві. — Ми наказали їм усе забути, але чи можуть вони таке забути? А ми можемо? Чи взагалі хоч хтось?»

Але раніше Пітрі все ж таки недооцінював природу їхньої ненависті. Він не розумів її, поки, приїхавши сюди, не побачив на стінах і у вітринах магазинів порожні місця, а на рамах і фасадах збиті барельєфи й різьблення. Він спостерігав, як о певній годині аборигени виходять на вулиці, ніби звикли в цей час когось вшановувати, але тепер не можуть цього зробити й просто тиняються без діла. Прогулюючись містом, він натрапляв на завулки й тупики, де, очевидно, колись стояли дивовижної краси скульптури чи святині, окутані пахощами, але тепер їх зрівняли із землею, і там не було нічого більш дивовижного за вуличний ліхтар, занедбаний парк чи самотню лавку.

У Сайпурі поширена думка, що вже упродовж сімдесяти п’яти років Світові Правила успішно стримують і виправляють поведінку континентальців. І хоча в Буликові на позір дещо змінилось — ніхто вже не вихваляє, не згадує і не визнає жодного аспекту божественного (принаймні публічно), — Пітрі відчув, що насправді Правила геть не працюють.

Місто знає. Воно все пам’ятає. Минуле увійшло в його плоть і кров, хоча тепер промовляє мовчанням — хто має вуха, той почує.

Пітрі тремтить від холоду.

Утім, він не впевнений, чи хотів би залишатися в офісі, де після вбивства доктора Ефрема Панґюя панує хаос. Телеграфи випльовують папери, як п’яниці, що блюють перед закриттям бару. Постійно деренчать телефони. Між кабінетами снують секретарки, простромлюючи папери швидкозшивачами зі злістю сорокопудів.

Аж ось з’являється телеграфна стрічка, яка змушує всіх замовкнути:

З кода в кінці було зрозуміло, що вона надійшла не з офісу губернатора поліса, а з офісу губернатора регіону, який єдиний на Континенті має прямий безпосередній зв’язок із Сайпуром. «І тому, — з жахом оголосив секретар департаменту зв’язку, — телеграма могла бути послана через Південні моря із самого Міністерства закордонних справ».

Почали сперечатися, хто має зустрічати цього загадкового Тівані, адже його, безсумнівно, послали сюди, щоб швидко й ефективно розслідувати смерть професора. Хіба ж доктор Ефрем Панґюй не був одним з найяскравіших і найулюбленіших синів Сайпуру? Хіба його посольська місія не була одним з найбільших наукових досягнень в історії? Тож одностайно вирішили, що Пітрі — молодий, комунікабельний (і, на щастя, якраз відсутній в офісі, тож не може протестувати) — із цим впорається найкраще.

Деяке сум’яття викликало кодування К-АМБ, що означає «культурний амбасадор». Навіщо такого посилати? Адже культурні амбасадори — найнижча каста Міністерства. Більшість із них — студенти-першокурсники, що часто виявляють нездоровий інтерес до іноземних культур та історій, які не до вподоби громадянам Сайпуру. Зазвичай К-А були лише прикрасою прийомів та гала-вечорів, і не більше того. Тож навіщо посилати такого в центр одного з найбільших дипломатичних скандалів останнього десятиліття?

— Хіба що, — сказав Пітрі колегам у посольстві, — це ніяк не пов’язано з жахливою подією. Можливо, це просто збіг.

— Ні, це напевно пов’язано, — заперечив Нідеїн, помічник менеджера посольського відділу зв’язків із громадськістю. — Телеграма надійшла за кілька годин після того, як ми повідомили новину. Це їхня реакція.

— То навіщо ж посилати К-А? З таким самим успіхом вони могли б послати сантехніка або арфіста.

— Можливо, — припустив Нідеїн, — містер Тівані ніякий не культурний посол. Хтозна, ким він є насправді.

— Ви хочете сказати, — спитав Пітрі, чухаючи голову під тюрбаном, — що телеграма містить неправдиву інформацію?

Нідеїн тільки головою похитав.

— Ох, Пітрі... І як же тобі вдалося пролізти в Міністерство?

«Нідеїн! — думає Пітрі, стоячи на морозі. — Як я тебе ненавиджу! Одного разу я танцюватиму з твоєю дівчиною-красунею, і вона без тями закохається в мене, а ти прийдеш, побачиш нас під скуйовдженими простирадлами, і крижаний холод розірве твоє підле серце...»

Але тепер Пітрі розуміє, що був дурнем. Нідеїн припускав, що цей Тівані — а насправді якийсь суперсекретний агент, що проникає на ворожу територію і придушує опір Сайпурській владі, — може подорожувати як К-А. Пітрі уявив кремезного бороданя з патронташем, повним вибухівки, і кинджалом у зубах, руки якого в крові багатьох жертв, що їх він вполював у темних закапелках... І що довше він про це думає, то більше боїться цього Тівані. «А раптом він вистрибне з вагона, як джинніфріт[2], — думає Пітрі, — вивергаючи полум’я з очей і чорну отруту з пащі?»

Зі сходу наближається гуркіт. Пітрі дивиться на крихітний отвір внизу міської стіни. Звідси він схожий на дірку, проточену хробаком, але насправді прохід заввишки майже у тридцять футів.

Темна крихітна дірка сповнюється світла. Спалах, грюкіт — поїзд виривається назовні.

Але що ж це за поїзд: старий побитий паровоз тягне самотній хирлявий вагончик. Він нагадує шахтарську вагонетку, що перевозить робітників з шахти на шахту. Бігме, негодящий транспорт для дипломата — навіть для культурного аташе.

Потяг із гуркотом під’їжджає до платформи. Пітрі підбігає і стає перед дверима, зчепивши руки за спиною і випнувши груди. Чи всі ґудзики у нього застебнуті? Чи не з’їхав набік тюрбан? Чи блищать еполети? Хтозна. Він облизує великий палець і починає несамовито їх терти. Аж раптом двері з вереском відчиняються, і Пітрі бачить всередині...

Червоне. Ні, не червоне — бордове. Усе бордове, наче повісили портьєру. Портьєра розсувається, і Пітрі бачить білу смужку з ґудзиками посередині.

Отже, це не завіса. Це груди чоловіка в темно-бордовому пальті. Найбільшого чоловіка, якого Пітрі коли-небудь бачив, — велетня.

Велетень розвертається і виходить з вагона. Його ноги бухають на сходинках, як жорна. Пітрі відступає назад, щоб дати йому дорогу. Довге бордове пальто велетня треться об халяви гігантських чорних чобіт, сорочка зверху розстебнута, шарфа нема, а на голові — крислатий сірий капелюх, хвацько, по-піратському заломлений. На правій руці — м’яка сіра рукавичка, на зап’ястку голої лівої — золотий браслет; дивно: такий здоровань — і жіноча цяцька... Його зріст значно перевищує шість з половиною футів, у нього неймовірно широкі плечі й спина, але це не жир, а м’язи; обличчя худорляве і виснажене. Не таке обличчя Пітрі очікував побачити у посла Сайпуру: бліде, вкрите безліччю рожевих шрамів; борода й волосся біляві, майже білі, а очі — чи то пак одне око, бо замість іншого зіяє темна западина, — дуже світле, сірувато-біле.

Він дрейлінґ, житель півночі. Посол, хай як дивно, — дикун-горянин, чужинець як для Континенту, так і для Сайпуру.

«Якщо це і є їхня відповідь, — думає Пітрі, — то вона жахлива...»

Велетень байдуже оглядає Пітрі, ніби роздумуючи, чи варто розчавити чоботом цього маленького сайпурця.

Пітрі схиляється в поклоні.

— Вітаю вас, містере амбасадоре Тівані, у дивовижному місті Б-Буликові. Я — Пітрі Сутурашні. Сподіваюся, ваша подорож була вдалою?

У відповідь — мовчання.

Пітрі, все ще нахилившись, задирає голову. Велетень зневажливо роздивляється його з-під здивовано піднятої брови.

За спиною велетня хтось прочищає горло. Велетень, не привітавшись і взагалі не вимовивши жодного слова, розвертається і прямує до чергового по вокзалу.

Пітрі чухає голову і дивиться йому вслід. Знову почувши відкашлювання, повертається і бачить, що у дверях вагона ще хтось стоїть.

Це маленька сайпурка, темношкіра і навіть менша за Пітрі. Вона одягнена досить просто — у блакитний піджак та сукню сайпурського крою — і спостерігає за ним крізь товстелезні лінзи окулярів. На ній світло-сірий плащ і блакитний капелюх з вузькими крисами та паперовою орхідеєю. Пітрі помічає, що очі в неї якісь дивні... Якщо око велетня неймовірно нерухоме, якесь неживе, то очі цієї жінки — повна протилежність: величезні, вологі й темні, як глибокі колодязі з рибинами, що в них плавають.

Жінка усміхається. Її усмішка майже приємна: вона схожа на вишукану срібну тарілку, яку дістають з шафи перед святом, відполіровують і виставляють на стіл, а потім знову ховають.

— Дякую, що прийшли зустріти нас у таку пізню годину, — каже вона.

Пітрі дивиться на неї, а потім на велетня, який прямує до кабінету чергового, чим той, схоже, дуже занепокоєний.

— П-п-посол Тівані?

Вона киває і виходить з вагона.

Жінка? Тівані — жінка? Чому вони не..?

О, клятий відділ зв’язку! Хай їм трясця, цим пліткарям і брехунам!

— Гадаю, що головний дипломат Трун’ї, — зауважує вона, — клопочеться про ліквідацію наслідків убивства, інакше він сам був би тут, правда ж?

— Е-е... — Пітрі не хочеться визнавати, що він знає про наміри К. Д. Трун’ї не більше, ніж про рух зірок на небі.

Вона уважно дивиться на нього крізь окуляри. Мовчання накочує на Пітрі, як приплив, — ось-ось його накриє з головою. Він намагається щось сказати, хоча б щось. І витискає із себе:

— Я дуже радий бачити вас у Буликові. — «Ні-ні, це абсолютно не те». — Але він продовжує: — Сподіваюся, ваша подорож була... приємною... — «Не те! Ще гірше!»

Жінка дивиться на нього ще мить.

— Ви сказали, вас звати Пітрі?

— Т-так...

Позаду них лунає крик. Пітрі озирається, але Тівані не дивиться — вона продовжує спостерігати за Пітрі, як за цікавою комахою. Пітрі бачить, що велетень щось вириває з рук чергового по вокзалу — якусь папку зі швидкозшивачем, чим той не надто задоволений. Велетень нахиляється, знімає сіру рукавичку з правої руки і розтискає пальці, щоб показати... щось. Черговий, чиє обличчя досі було кольору старого буряку, полотніє. Велетень виймає з папки аркуш паперу, повертає її черговому і виходить.

— Хто це..?

— Це мій секретар, — пояснює Тівані. — Сіґруд.

Здоровань дістає сірника, чиркає його об ніготь великого пальця і підпалює папірець.

— С-секретар? — перепитує Пітрі.

Полум’я лиже пальці велетня. Якщо йому й боляче, він цього не показує. Коли аркуш згорає, він дмухає на нього — і метелики попелу танцюють на пероні. Чоловік знову натягує сіру рукавичку і холодно оглядає станцію.

— Так, — каже вона. — А тепер, коли ваша ласка, я хотіла б поїхати просто до посольства. Чи посольство поінформувало когось із чиновників Буликова про мій приїзд?

— Ну, е-е-е...

— Зрозуміло. Тіло професора у нас?

У Пітрі в голові макітриться. Чи не вперше він замислюється, що відбувається з тілом після смерті. З місцезнаходженням душі вся ясно, а ось куди дівається тіло?

— Зрозуміло, — відказує вона. — Ви маєте машину?

Пітрі киває.

— Будь ласка, проведіть мене до неї.

Він знову спантеличено киває і веде її через темний вокзал до машини, що стоїть у провулку, постійно озираючись через плече.

Отже, вони прислали її? Оцю крихітну непоказну дівчину з писклявим голосом? Що на неї чекає в цьому ворожому кублі, твердині ненависті? Чи переживе вона цю ніч?