Глава 7 Зізнання

Нинішній день не приніс Маріці нічого, крім досади та прикрощів. Напередодні їй удалося непомітно прослизнути до себе в кімнату і прикинуться сплячою, тому Агнеса не знала про те, що сталося на вечірці.

Та ополудні чутки про вихватку Маріки дійшли до замку. Шила в мішку не сховаєш. Недарма кажуть, що гарні вісті йдуть, а погані — на крилах летять. Події вчорашнього вечора «доброзичливці» розписали герцогині в усіх барвах.

Агнеса змирилася зі своєрідним характером названої дочки, і все ж таки черговий фортель дівчини став для герцогині справжнім потрясінням. Вона була у нестямі від обурення. На додачу до всього чоловік осипав її градом докорів. Він не приховував своєї неприязні до падчерки. Агнеса й сама жалкувала, що колись взяла на себе цей хрест і вдочерила маленьку циганку. Як кажуть, з чорного кота білого не зробиш.

Маріка знала, що її чекає нелегка розмова с названими батьками, і вирішила до неї підготуватися. Вона наділа ненависне плаття з корсетом і навіть дозволила перукареві приборкати її кучері шпильками.

Коли дівчина зайшла до вітальні, Агнеса з чоловіком уже чекали на неї. Побачивши падчерку одягненою за останньою модою, герцог із подивом звів брови. Дівчина була ой яка гарненька! Якби їй хоч трошечки більше розуму, могла б при дворі вражати всіх і мати тисячу поклонників. Але ця ідіотка тільки й уміє, що викидати колінця.

Агнеса втупила в Маріку важкий погляд.

— Розповідай, — звеліла вона.

— Про що? — невинно запитала дівчина.

— Про те, як ти вчора повеселилась.

Маріка мовчала. А що тут було говорити?

— Повідай нам про свої подвиги, — все дужче розпалювалася герцогиня. — Ти ж відзначилась, як ніхто інший. Ти зганьбила нас, виставивши на загальне посміховисько! Як тепер накажеш дивитися людям у вічі?

— До чого тут ви? — понурившись, запитала Маріка.

— До того, що ми тебе виховуємо й несемо за тебе відповідальність. Тепер при дворі хоч не з'являйся! Всяка нікчема хихикатиме в нас за спиною й тицятиме в нас пальцем. Через тебе нам ніколи не позбутися ганебного клейма.

Здавалося, після того що сталося, вже ніщо не могло завдати Маріці більше горя, та слова Агнеси шмагонули її болючіше бича. Названа мати, яку вона вважала найближчою людиною, дорікала їй ганебним клеймом.

Тим часом Агнеса вела далі:

— Ми з чоловіком із усіх сил стараємося дати тобі освіту й вивести в люди. У тебе цілий гардероб чудових платтів. Я покликала кращого перукаря, і що ми маємо взамін? Твою вдячність? Нічого подібного! Тобі начхати на інших. На зло всім ти з'являєшся до палацу як босячка.

— Я не думала, що це когось образить, — щиро мовила Маріка.

— Тому що ти взагалі ні про кого не думаєш. А ти хоч уявляєш, в яке становище ти поставила самого принца? Своєю поведінкою ти принизила його. Скільки ж у тобі злоби! За що ти всіх ненавидиш?! — вигукнула Агнеса. — Подивися на себе. В тебе і друзів немає. Вічно ходиш насуплена, всіх уникаєш. На дівчат із порядних сімей дивишся зверхньо. Вважаєш себе розумнішою та кращою за всіх? Навчися бути у злагоді з людьми, а то погано кінчиш.

Маріка згадала, як чотири роки тому розлючений натовп ледве не спалив її живцем. На ту пору їй було всього десять років, і вона любила весь світ. Чому ж тоді за неї ніхто не заступився, чому всі повірили брехливому наклепу, а не плачу зляканої дитини? Сльози блиснули в очах дівчини, як відображення давніх багать, і вона твердо мовила:

— Одного разу я вже ледве не кінчила погано.

Маріка раптом згадала портрет юної Агнеси із жорстоким поглядом і зарозумілим зламом брів. Може, колись вона також не вміла бути у злагоді з людьми? Дівчина хотіла запитати про це, та вчасно прикусила язика. Зараз було не найбільш підходящий час розповідати про те, що вона порушила ще одну заборону і потай проникла до покинутого замку.

— Навіщо мене дражнять дикункою? Я не винна, що зі мною не хочуть знатися, — сказала Маріка.

— По-твоєму, винні всі, а ти просто агнець. Як ти себе поводиш, те й дістаєш у відповідь, — сказала герцогиня і, різко повернувшись, вийшла з вітальні.

Після розмови з Агнесою Маріка не могла більше терпіти остогидлих стін. Її нестримно потягло на волю, подалі від осудливих поглядів і перешіптувань у неї за спиною. Спершу дівчина хотіла вислизнути із замку непоміченою, та потім передумала. Вона все ще сподівалася, що Гліб нагряне до неї з візитом. Попередивши дворецького, де її шукати на випадок приїзду принца, Маріка вийшла з дому і вирушила до озера.

Дорога лежала через гай і луки, по краю яких росли старі крислаті липи. Молода, але вже зміцніла трава вкрила землю густим зеленим килимом, у якому жовтіли кульбаби й синіли незабудки. Для початку червня день видався незвично спекотний. Ховаючись у тіні лип, Маріка дійшла до озера. На стрімких берегах росли сосни. У повітрі витав ледве відчутний терпкий аромат живиці. На протилежному березі в сонячних променях червонуваті стовбури сосен вилискували міддю.

Маріка скинула з себе одежу і з розгону кинулася в озеро. Незважаючи на спеку, вода ще не прогрілася. Шкіра вкрилася мурашками. Маріка хлюпалась і пірнала, й вода, мов якими чарами, змивала прикрості й печалі. Тривога відійшла, і душа наповнилася спокоєм. Награвшись, дівчина вибралася на берег. Вона віджала густе волосся й накинула одежу просто на мокре тіло. Повертатися додому не хотілося. Маріка підняла плаский камінець і, прицілившись, кинула його так, що він застрибав по воді, мов жабеня, залишаючи за собою хисткі кола.

Вона навчилася спритно запускати камінці ще маленькою дівчинкою. Тоді жоден хлопчисько не міг перемогти її в цій майстерності. Де тепер друзі її босоногого дитинства? Напевно, як і раніше, колесять дорогами й думати про неї забули. А вона живе в достатку, але в неволі, мов птаха в золотій клітці. Відтоді, як вона зустріла Гліба, у неї більше не було друзів. У таборі вона була своєю, а тут усі цурались її. Для дворових дітей вона була багатійкою, а для дітей знаті — дикункою. Проте вона могла б змиритися з цим, якби Гліб, як раніше, ділився з нею своїми тривогами та радощами.

Над озером білими косинками літали чайки. Із пронизливими криками вони кидалися вниз і ловили рибу. Птахи нагадали Маріці давній сон: дивовижно красивий острів посеред лазурного моря, на якому жили чарівники. У цьому сні було щось іще — дуже важливе, але вона не могла згадати що і зрештою облишила марні спроби, адже сни не підкоряються розуму.



Маріці здалося, що її погукали. Дівчина прислухалась. Її гукав Прошко. Мабуть, що тільки його вона могла назвати своїм другом.

— Я тут! — крикнула Маріка і кинулась на високий піщаний схил.

Прошко був сам.

— Гліб тебе прислав? — з копита вскач запитала Маріка.

— Ні.

— Ні?! — щиро здивувалася дівчина. — А чого тоді приїхав?

— Мені треба з тобою поговорити.

— Про що? Про те, що я мусила вчора вирядитись, як лялька? — сердито випнувши підборіддя, запитала Маріка.

— Я не про це. Тут таке діло… Не знаю, як і сказати, — запнувся Прошко.

— Кажи, як є. Що ти мимриш?

— Це я зламав ногу княжичу, — одним духом випалив хлопець.

— Не бреши. Тебе там і близько не було.

— Я за вами крадькома йшов, — зізнався Прошко. — Не сподобалося мені, як цей хлюст за тобою упадав. Дай, думаю, піду простежу, як би він тебе не скривдив. І як у воду дивився.

— Ну ти ж у нас ясновидець, — посміхнулася Маріка. — А я й не знала, що в мене є захисник.

— Значить, ти не сердишся?

Прошко відчув себе впевненіше. Він побоювався, що вона вирішить, буцім він підглядав за нею. Тепер залишалося зізнатися в головному злочині.

— Знаєш, — мовив він, притишивши голос, — я виніс із бібліотеки заборонену книгу з магії. Мені страшенно хочеться стати чародієм! Ось мене лихий і попутав. А коли цей хлюст почав до тебе приставати, мене мовби хто в бік штовхнув: що коли зробити, як у книзі написано? Ну, я й спробував. Хрусь… і нога навпіл.

— Правда, чи що? — не повірила Маріка.

— Їй-бо!

— А може, це випадковість?

— Овва! А позавчорашній ураган?

— До чого тут ураган? — не зрозуміла Маріка.

— Його також я наслав, — гордо мовив Прошко.

І тут його ніби прорвало. Він щиросердно зізнався, як обдурив бібліотекаря, підробив ключ і таємно пробрався до сховища. Як випадково натрапив на книгу й без усяких потайних думок прочитав заклинання. Як злякався, коли зрозумів, що сталось, і як сам здивувався своїй могутності. Маріка слухала його зі змішаним відчуттям недовіри та цікавості.

— Ось так усе й було, — завершив розповідь Прошко. — Я нікому про це не розповідав. Тільки тобі. Ти ж не видаси мене?

— Ще б чого! — пирхнула Маріка й несподівано чмокнула Прошка в щоку.

Хлопчина стояв, боячись поворухнутись. Він і не мріяв, що коли-небудь Маріка його поцілує. Заради цього він готовий був викликати урагани хоч щодня.

— Уявляю, як вони всі веселилися. Оце було свято! — вигукнула Маріка. — Жаль, мене там не було. Хотіла б я подивитись, як розряджені тюті металися по палацу, намагаючись урятувати свої мережива та зачіски.

— Не звертай на них уваги, вони й мізинця твого не варті. Ти найкрасивіша! — щиро вигукнув Прошко.

— Ти справді так думаєш?

— Тут і думати нічого. Подивися в дзеркало. І вчора ти була найкраща.

Маріка згадала злощасну вечірку і зітхнула.

— Якщо я красива, чому не подобаюся Глібові? — з дитячою безпосередністю запитала вона.

Прошко й сам не міг відповісти на це запитання, тому промимрив:

— Мабуть, він просто призвичаївся.

— Як це?

— Коли знаєш когось занадто довго, то перестаєш помічати, красивий він чи ні.

— Але ж я не перестала! — с жаром сказала Маріка.

Вона й не уявляла, якого болю завдає Прошкові своєю щирістю. Так само, як Гліб не помічав її, вона не брала до уваги Прошка. Власне почуття без взаємності робило її сліпою до переживань інших.

— Чому він навіть не приїхав провідати мене? — сердито вела далі дівчина.

— Просто він зайнятий, — ухильно відповів Прошко і відвів погляд.

— Не бреши! — тупнула ногою Маріка.

— Якщо чесно, то він сильно розізлився. Він вважає, що ти мусила поставити княжича на місце, й тоді він не приставав би до тебе.

— Так він ревнує? — Маріка піднеслася духом.

— Напевно, — здвигнув плечима Прошко.

Маріка не помітила сумніву в його голосі. Вона міцно трималася за рятівну соломинку своєї фантазії й не бажала з нею розлучитися. Сум швидко змінився на радість. Вона всміхнулась і нагородила Прошка ще одним поцілунком у щоку.

— Добре! Це дуже добре. Завтра я приїду. Тільки ти йому не кажи, гаразд? Нехай це буде сюрпризом. Як ти гадаєш, він зрадіє?

— Авжеж, — невпевнено кивнув Прошко.

Він подумав, що Гліб сліпець, якщо не помічає таку дівчину. Жодна з напомаджених, манірних придворних дівиць не йде ні в яке порівняння з Марікою. Та ці думки краще було залишити при собі, а попередити Гліба про незапланований візит усе ж не завадить.

Загрузка...