Чарівниця з острова Гроз

Глава 20 Дopoгa до моря

Маріка поселилася в лісі. Тут їй було затишніше, ніж у палаці герцогині Агнеси. Люди цуралися дикунки, зате ліс прихистив утікачку та щедро ділився з нею своїми дарами. Осінньої пори прогодуватися було неважко. Поки не настали холоди, дівчина збирала горіхи та сушила гриби, готуючи запаси на зиму. Її не обтяжувала самотність. Значно більше Маріку турбувала майбутня зима.

Удень іще пригрівало сонце, та вночі траплялися заморозки. Щоб хоч трохи зігрітися, Маріка заривалася в сухе листя, та воно слугувало жалюгідною ковдрою. Усю ніч дівчина мерзла і вранці прокидалася, тремтячи від холоду. Кочуючи з місця на місце, вона цілі дні блукала в пошуках печери або покинутого ведмежого барлогу, щоб знайти собі житло, та нічого підходящого не було.

Маріка облаштувала собі тимчасове пристановище в колишньому лігвищі вепра під крислатою віковою ялиною. Дівчина вистелила землю ялиновим гіллям і листям. Зверху низькою запоною нависали кошлаті віти, вкриваючи її від дощу та вітру. Поки було тепло, ця подоба житла вірно слугувала Маріці, та гостинна ялина не могла захистити від пронизливої холодної сирості. Дівчина розуміла: щойно зарядить осіння мжичка, матрац із листя промокне наскрізь і тоді вона позбудеться останнього притулку.

Маріка вирішила прибитися до людей. Одного разу вона вийшла до сільця, сподіваючись знайти роботу і дах, аби перезимувати. Але, дивлячись на її лахміття, всі гнали старчиху геть від воріт. Вона була самотня в цілому світі. Ще півроку тому Маріка жила в розкоші та бувала в королівському палаці, а тепер вона стала безрідною бродяжкою, яку ніхто не пускав на поріг.

Якось одна жаліслива господиня сунула Маріці кусень хліба. Дівчина хотіла відробити частування, та жінка тільки махнула рукою й зачинила двері в неї перед носом. Від того дня Маріка обходила поселення стороною. Навіть живучи в таборі, вона заробляла танцями, але ніколи не просила милостиню. Їй було нестерпно, що люди бачать у ній жебрачку.

Холоди були не за горами, і дівчина вирішила податися на південь. Теплі краї вабили її не тільки м'яким кліматом. Десь там лежало загадкове море з чудесним островом Гроз. Маріка часто думала про Прошка. Чи навчився він премудростей чародійства? Чи живе на острові, чи вже повернувся додому?

Дорога вела Маріку все далі від рідного краю. Сонце слугувало їй компасом, а ліс давав пристановище на ніч. Вона мандрувала порожнем. У неї не було нічого, крім шкіряної фляги, яку дав їй підступний дід. Флягу досі наповнювала вода з джерела. Спочатку дівчина збиралася вилити її, але потім передумала, вирішивши, що сонне зілля може знадобитися.

Якось увечері Маріка почула кінське іржання та неясні голоси. Вона так давно не бачила людей, що їй захотілося хоч би здалеку подивитися, хто забрів у такі нетрі. Дівчина тихенько підкралася, ховаючись за кущами, і побачила на галявині чотирьох чоловіків. Вони зупинилися на привал. Розкинувшись на траві, мандрівники трапезували. Неподалік паслися стриножені коні.

Добротний одяг незнайомців видавав у них людей не бідних. На розбійників вони не були схожі. Чоловіки жадібно, із задоволенням їли і раз по раз прикладалися до фляги. Вони згадували випадки із життя, які, на їхню думку, були прекумедно смішними, та голосно реготали. Маріці не сподобались їхні брутальні жарти. Вона збиралася непомітно вислизнути, але тут хтось міцно схопив її ззаду за лікті. Дівчина скрикнула від несподіванки.

— Іваре, що в тебе там? — донеслося з боку бенкетників.

— Ідіть сюди. Здається, я піймав якесь чудовисько, — крикнув той, кого називали Іваром, і витягнув Маріку на галявину.

— І справді опудало. Звідкіля ти така взялася? Ти хоч говорити вмієш? — поцікавився товстун із круглим, наче бурдюк, животом.

— Мордочка в неї нічого, — зауважив вилицюватий чоловік із мужнім засмаглим обличчям.

— Де ти побачив мордочку, Камо? Вона ж брудна, як чума. Хоча… — задумливо мовив Івар.

Він безцеремонно схопив Маріку за підборіддя, мов коняку, коли в неї розглядають зуби.

— Не смій чіпати мене своїми лапами! — крикнула Маріка, різко відштовхнувши його руку.

— Дикунка заговорила! — вигукнув Івар.

— Може, я й дикунка, але я не чіпляюся до чужих людей.

— Облиш її, Іваре, — осадив приятеля Камо і звернувся до дівчини: — Хочеш їсти?

Маріка завагалась. У неї в роті вже давно не було ні крихти хліба, і їй хотілося знову відчути давно забутий смак. Помітивши її швидкий погляд, чоловік відломив хліб, поклав зверху шматок м'яса і простягнув дівчині.

— Ні, м'яса не треба, — похитала вона головою.

Прийнявши хліб, Маріка з насолодою відкусила. Окраєць злегка зачерствів, але дівчині здавалося, що вона ніколи не їла нічого смачнішого.

— Зголодніла? — усміхнувся Камо. — Їж, не поспішай. Ніхто не відніме.

Маріка знітилась, адже виявила перед незнайомцями свою слабкість, і почала їсти, повільно пережовуючи кожний шматочок, як її навчала гувернантка.

— Ти де живеш? — запитав Камо.

— Там, — Маріка невизначено махнула в бік лісу.

— Але ж там немає ніякого поселення.

До розмови приєднався Івар:

— Вона має такий вигляд, ніби ночує, де доведеться. Напевно бродяжить.

— Якщо так, то ми можемо взяти тебе з собою, — запропонував Камо.

Мабуть, він був за головного, тому що йому ніхто не заперечував.

— Ні, я нікуди не поїду, — відмовилася Маріка.

— Даремно. Хіба ти не хочеш побачити море?

— Море? — стрепенулася дівчина. — Ви прямуєте до моря?

Побачивши в її очах цікавість, Камо кивнув.

— Так, і можемо за два дні домчати тебе туди.

— Невже море так близько? — здивувалася Маріка.

— Це залежить від того, наскільки прудкі коні. Їдьмо з нами. Молоденькій дівчині не слід жити у глухому лісі. Правильно я кажу? — він підморгнув своїм приятелям.

— Звичайно, — погодилися ті.

Івар скривився:

— Охота тягти таку замазуру.

— Спокійно, Іваре. Ми відмиємо її, щойно зупинимося на постій, — сказав Камо і звернувся до дівчини: — Ну то як?

Маріка не знала, як учинити. З одного боку, їй було боязно вирушати в путь із незнайомцями, а з іншого — її вабило море, у блакитних просторах якого таївся чарівний острів Гроз. Може, цю зустріч було послано долею? І вона погодилася.

На першому ж постоялому дворі хазяїну наказали приготувати чан із гарячою водою. Поки Маріка милася, Камо послав товстуна за новою одежею, а колишнє лахміття наказав спалити. На щастя, Маріці вдалось утаїти золотий медальйон, оберіг і шкіряну флягу з водою. Дівчина із задоволенням ніжилась у пінних бульбашках. Мило приємно пестило шкіру, а гаряча вода забирала з тіла втому.

Розчесавши густе кучеряве волосся й одягнувшись в усе чисте, дівчина зійшла вниз, у таверну. Побачивши Маріку, чоловіки оніміли.

— Оце так перетворення! — присвиснув Івар.

— Що я казав? Ця дівчина дорогого варта, — шепнув йому Камо.

Маріку втішила похвала нових знайомих. Вони були такі добрі до неї. Фортуна знову поверталася до неї обличчям. Одначе наприкінці другого дня шляху сталася подія, яка затьмарила її радість.

Маріка лягла спати, але серед ночі раптом прокинулася від того, що в кімнаті хтось був.

— Хто тут? — запитала дівчина.

— Свої,— почула вона притишений голос Івара.

— Що ти тут робиш?

— Тихше, — прошепотів той.

Важка рука щільно затиснула їй рот. Маріка рвонулась і з усієї сили вдарила нахабу кулаком в око. Нападник охнув. Хватка ослабла. Маріка скочила і вдарила його коліном у живіт. На цей раз Івар завив од болю. На крик збіглися його супутники по мандрах.

Камо подивився на товариша, що корчився та стогнав, але не виявив до нього жалості.

— Я ж наказав не торкатися до неї! — зло прикрикнув він.

— Ця дівчина б'ється, наче кішка. Вона мало не вибила мені око, — поскаржився Івар.

— Катюзі по заслузі. Ходімо всі геть звідси, — суворо сказав Камо і, звернувшись до Маріки, додав: — На добраніч.

Маріка ще довго не могла заснути. Вона відчувала вдячність до цього мужнього та доброго чоловіка, якого ще два дні тому зовсім не знала. Він підібрав і одягнув її, віз до моря та оберігав, нічого не вимагаючи взамін.

Надвечір третього дня Маріка побачила море. Воно не було схожим на теплу лазурну гладь із її мрії. Вода в ньому була брудно-сірою. Море хвилювалося. Над ним низько нависло свинцеве небо. Воно насуплювало хмари, а хвилі шалено бились об берег, здіймаючи із дна пісок і водорості. На обрії повітряна та водна стихії зливалися в єдину сіру каламуть.

— Тут ми розстанемося, — сказав Камо.

— Чому? — запитала Маріка.

— Ти попливеш на кораблі, як мріяла, а ми вирушимо своєю дорогою.

— А можна мені поїхати з вами? — попрохала дівчина.

— Ні. У нас свої справи. Ми ж обіцяли доправити тебе до моря, — сказав Камо.

Маріка мовчки кивнула. Навіщо напрошуватись, якщо ти зайва? Як завжди, її переслідувала лиха доля. Варто було їй до когось прихилитись, як доводилося розставатися.

— Ходімо в порт, я домовлюся, щоб тебе взяли на борт, — запропонував Камо.

— Ні, я не можу прийняти від тебе такий подарунок. Це дорого коштує, а мені нічим відплатити, — відказала Маріка.

— Не бери в голову. У мене є знайомий шкіпер. Він не відмовить мені у проханні. Сьогодні його судно покидає порт.