Глава 14 Ризикований вчинок

Маріка подумки прощалася з домівкою, що на чотири роки стала для неї притулком. Вона прийшла сюди, не маючи нічого, й готувалася піти з порожніми руками. Всі її пожитки становили намисто — пам'ять про циганське дитинство, черепаховий гребінь — подарунок Гліба, та дерев'яна фігурка коня від Прошка.

Дівчина раптом згадала про медальйон, який знайшла в потайній кімнаті, й пожалкувала, що залишила його там. Вона б із радістю взяла дармовис як пам'ять про Гліба. Навряд чи їм судилося зустрітись, а так вона могла б хоч зрідка дивитися на портрет.

Недовго думаючи, Маріка вирішила вирушити до покинутого замку. Їй навіть на думку не спало, що її можуть шукати. Влітку вона цілими днями пропадала то на озері, то в альтанці, й до неї нікому не було діла.

Дівчина попрямувала знайомою дорогою. Коли вона дісталася замку, день був у самому розпалі. Сонце пекло немилосердно, а в заростях бузку стояла приємна прохолода, пройнята солодким, дурманним запахом квітів. Маріка нагнула гілку, щоб пошукати п'ятилисник на щастя, та передумала. Не варто втрачати час на такі дурниці.

Іржаві завіси хвіртки незадоволено заскрипіли, пропускаючи Маріку в царство примар. Незважаючи на те, що вона приходила сюди вже не вперше, дівчина не могла звикнути до похмурого запустіння, що панувало тут. Навіть сонце не надавало замку жилого вигляду, а вкрита чорною кіптявою понівечена вежа-інвалід при яскравому світлі мала вигляд іще більш зловісний, аніж у сутінках.

Цього разу знайти розбиту шибку виявилося простіше простого. Шлях до неї вказували прим'ята трава та обламане гілля. Маріка звично продерлася всередину і попрямувала до покоїв Агнеси. Глянувши на порожній панцир біля парадних сходів, Маріка присіла в жартівливому реверансі.

— О доблесний рицарю! Все стоїш? Неси свою службу справно.

Минувши мовчазного співбесідника, вона піднялася сходами, підійшла до знайомих білих дверей і потягнула за ручку.

Сьогодні вітальня мала майже обжитий вигляд. Крізь шибки вікон на підлогу падали широкі смуги сонячного світла, в яких витали золоті пилинки.

На каміні стояв канделябр із недогарками свічок. Бронза тьмяно поблискувала у променях сонця. Маріка підійшла до трюмо й упевнено повернула статуетку танцівниці. Дзеркало поповзло вбік, оголивши секретний хід. Усередині було темно, та Маріка вже знала, де знайти свічку. Вона висунула верхню шухляду столу.

Медальйон був на місці. Відкинувши кришку, Маріка піднесла його до очей, аби ліпше роздивитися портрет при миготливому світлі, а потім наділа ланцюжок на шию. Прохолодний дармовис приємно торкнувся грудей. Більше затримуватися в цій похмурій кімнаті було нічого. Задоволена, що тепер вона зможе взяти з собою портрет, такий схожий на Гліба, Маріка зібралася йти геть. Вона задула свічку, повернулася до дверей і заціпеніла. На тлі прямокутника дверного отвору виник темний силует стрункої високої жінки. Маріці не потрібно було світла, щоб упізнати колишню хазяйку тутешніх покоїв.

— А я й не підозрювала, як ти проводиш дозвілля, — холодно мовила Агнеса. — Що тобі тут потрібно?

— Нічого, — пролепетала Маріка.

— Зрозуміло. Ти просто проходила мимо і зайшла на вогник, — посміхнулася герцогиня.

— Я дійсно потрапила сюди випадково. Заблукала і вийшла до замку, — спробувала виправдатися дівчина.

— І як часто ти тут випадково опиняєшся?

Маріка стояла, опустивши погляд на підлогу.

Їй було нічого сказати.

— Захотілося покопирсатися в чужій брудній білизні? Ти задоволена тим, про що тобі вдалося дізнатись?

Маріка відчула, як її щоки паленіють од сорому. В неї і в думках не було визнавати чужі таємниці.

— Я не збиралася нічого вивідувати, — заперечила вона.

— А може, ти вирішила зайнятися чорною магією?

— Зовсім ні.

— Не бреши мені! — прикрикнула на неї Агнеса. — Мені не подобається твоє зацікавлення чаклунством. Коли я була молода та дурна, я також захоплювалася чорнокнижництвом і не з чуток знаю, що добром це не кінчається.

— Але я не займаюся чаклунством! — вигукнула Маріка.

— А чому ж ти тут опинилась?

Маріка мовчала, їй не хотілося говорити про медальйон. Не діждавшись відповіді, герцогиня вела далі:

— Судячи з усього, ти тут буваєш часто, але я покладу цьому край. Ти на цьому ж тижні поїдеш до приватної школи.

— Можеш не турбуватися стосовно школи. Я піду сама. Післязавтра вранці мене тут не буде! — не стримавши образи, вигукнула Маріка.

— Цікаво, куди це ти збираєшся? Жебракувати і бурлакувати? Я не дозволю, щоб ти ганьбила мене, — рішуче заявила герцогиня.

— Спробуй утримати вітер! Тобі немає до мене діла. Ти не любиш мене. Тебе турбує лише, що скаже оточення, якщо від тебе втече названа дочка. А по мені краще поневірятися, ніж сидіти взаперті!

Гіркота у словах Маріки змусила герцогиню подивитися на все іншими очима. Останнім часом вона і справді приділяла дівчині занадто мало уваги. Може, тому та стала такою йоржистою і, щоб зайняти себе, захопилася магією.

Змінивши гнів на милість, Агнеса мовила:

— Ми рідко спілкуємося, та це зовсім не значить, що я тебе не люблю. Я хвилююся за тебе й не хочу, щоб ти загубила своє життя. Багато дівчат навчаються в закритих школах і не вважають їх тюрмою. Я бажаю тобі тільки добра.

Вона підійшла й нерішуче обняла дівчину за плечі. У Маріки до горла підступив клубок. Вона так звикла до самотності, що лише тепер усвідомила, як сумує за простим людським теплом. Вона в пориві вдячності пригорнулася до Агнеси.

Герцогиня була в розгубленості. Тепер відправити Маріку з дому їй було значно важче, та, з іншого боку, застереження незнайомця занозою дерло душу. Він не збрехав стосовно походів Маріки до покинутого замку, і це зайвий раз підтверджувало серйозність його слів.

— Я зовсім не хочу тебе позбутись, але в школі тобі буде краще. Там ти зможеш знайти друзів, — Агнеса ретельно добирала слова, наче ступала по драглистому болоту.

— Ні, для всіх я однаково лишуся дикункою.

Краще дозволь мені поїхати на острів Гроз.

— Куди? — не зрозуміла Агнеса.

— На острів, де живуть чарівники.

— Ніколи про такий не чула.

— Його немає на мапі. Та придворний астролог про нього знає. Це він розповів про острів Прошкові.

— Цікаво. І хто ж тебе запросив туди? — насторожилась Агнеса.

— Чародій. Його звати Зосим.

— Он як? Де ж ти зустріла цього чародія?

— Обіцяй, що не сердитимешся, — попросила Маріка, заглядаючи Агнесі у вічі, й зізналася: — Просто в цій кімнаті.

Агнеса похолола від жаху. Ніякого незнайомця, якщо він був людиною з плоті та крові, тут виявитися не могло. Покинутий замок не був пристановищем для волоцюг. Значить, Маріка брехала, що не займалася магічними дослідами. Герцогиня й сама колись захоплювалася ворожбою та окультизмом і добре пам'ятала, як сумно все це закінчилося. Вона не бажала, щоб її сім'ю спіткала біда.

— Признайся, ти викликала нечисть?

— Та ні ж бо!

— Не заперечуй. Що ще ти пробувала зробити? — допитувалась Агнеса, ніби не чула відповіді дочки.

— Я не знаю, про що ти говориш! — вигукнула Маріка.

Агнеса просто у вічі дивилася дівчині.

— Я не дозволяю тобі навіть думати ні про який острів, чуєш?

— Але чому?

— Я не бажаю, щоб через тебе страждала вся сім'я.

— Але до чого тут сім'я? Що поганого в тому, якщо я поїду на острів? Прошко також туди їде вчитися на чародія.

— Про це ми ще поговоримо, — пообіцяла Агнеса, щоб завершити розмову. — А тепер ходімо звідси. Тут не найкраще місце для бесід.

По дорозі додому Агнеса думала про те, яку дурницю зробила, удочеривши циганку, що виросла в таборі. З неї ніколи не буде пуття. Хоч скільки виховуй, погані схильності однаково візьмуть гору. Старий має рацію, потрібно якомога скоріше відправити дівчину до приватної школи й тим самим убити відразу двох зайців: прибрати її з очей геть і дотриматися правил пристойності. Суворість піде впертому дівчиськові на користь.

Того ж дня герцогиня написала листа директрисі школи, пообіцявши солідне пожертвування, та наказала гувернантці таємно зібрати вихованку в дорогу. Єдине, що турбувало Агнесу: чи варто підсипати Маріці сонний порошок, який дав незнайомець. Після тривалих вагань вона зрештою вирішила спершу випробувати снодійне на улюбленому собаці чоловіка.

Агнеса збиралася підсипати зовсім трохи порошку, та ненароком рука її здригнулась, і майже половина вмісту пляшечки просипалася в миску. Не встигла Агнеса й оком моргнути, як дог проковтнув приготовлене для нього м'ясо.

Наївшись, пес солодко позіхнув і попрямував на своє улюблене місце біля каміна. Поклавши голову на лапи, він улаштувався на ведмежій шкурі й мирно захропів. Увечері дог не прокинувся навіть заради прогулянки. Герцог не міг зрозуміти, що сталося з його улюбленцем, і вирішив на ранок показати його ветеринару. Тієї ночі Агнеса спала неспокійно. Кілька разів вона прокидалась і ходила дивитися на пса.

— У тебе золоте серце. Я й не підозрював, що ти так любиш собак, — пробурмотів крізь сон герцог, коли вона підвелася черговий раз.

— Я ж бо знаю, що ти упадаєш усією душею коло нього. Спи, — сказала Агнеса, а про себе подумала: «Звичайно, шкода, якщо пес здохне, та все ж таки краще отруїти його, аніж дочку, нехай і нерідну».

На ранок пес був бадьорий і веселий. Він радісно стрибав навколо хазяїна, стараючись лизнути його в обличчя. Агнеса заспокоїлася. Значить, старий не збрехав. Снодійне виявилось гарним. Шкода, що більше половини довелося потратити на собаку. Залишалося сподіватись, що порошку вистачить, аби дівчина проспала всю дорогу.

За сніданком герцогиня була надзвичайно люб'язна та лагідна з названою дочкою. Маріка навіть подумала, що вона була несправедлива до Агнеси.

— Повір, я ніколи не заподію зла ні тобі, ні будь-кому, — щиро сказала дівчина.

— Забудьмо про вчорашню незлагоду, — всміхнулась Агнеса.

— І ти відпустиш мене на острів?

— Я зроблю все, що буде для тебе благом, — ухилилася від прямої відповіді герцогиня.

Маріка по-своєму витлумачила її слова і з вдячністю вигукнула:

— О! Дякую! Ти не пожалкуєш про це!

— Сподіваюся, — відповіла Агнеса, стараючись не дивитись дівчині у вічі.

Порошок уже розчинився в какао, що його Маріка полюбляла пити вранці.

Загрузка...