Чарівниця з острова Гроз

Глава 11 Експедиція

До полудня небо посуворішало. Почався дощ. Стрімка нетривала злива була звичною для цієї пори року, та, очевидно, в небесній канцелярії щось переплуталось. Минали години, а дощ здавався нескінченним.

Каламутні струмені стікали по склу, через що світ за вікном був хистким і розмитим. Десь далеко гуркотів грім, але до замку докочувалося тільки незадоволене бурчання. Попервах вода накопичувалась у низинах, але надвечір розлилася майже по всьому двору, перетворивши його на невелике озеро.

У замку було темно, мов уночі. В кімнатах із полудня горіли свічки, тому вечір, який нарешті настав, здавався нескінченно довгим.

Маріка весь день провела у добровільному ув'язненні. Вона сиділа в напівтемряві, згадуючи своє коротке, але таке багате на події життя, що, як маятник, то підносилося до вершин щастя, то падало в безодню безталання. Одна подія змінювала іншу, й не можна було передбачити, що чекає попереду. Нерідко втрата оберталася знахідкою, а щастя — бідою.

Чотири роки тому Маріка думала, що знайшла рідну душу та дім. Але Агнеса виявилася чужою жінкою, що випадково трапилася на шляху, а дім — усього лиш стінами, в яких дівчина не зустріла ні любові, ні розуміння.

Її народження огортала таємниця, й вона була приречена блукати по світу в пошуках розгадки.

Внутрішній голос уже давно підмовляв Маріку вирушити в нові бурлакування, та думки про Гліба і Агнесу прив'язували дівчину до тутешніх країв. Сьогодні всі пута було разом скинуто. Більше її ніщо не тримало. Маріка не боялася позбутися ситого життя. Багатство ніколи не вабило її. Вона відчувала, що стала для всіх тягарем. Дім, де ти чужий, — не твій дім. Якщо б не злива, дівчина, не зволікаючи, зірвалась би в нові мандри, та небо розверзлося потоками води і змусило її затриматися, ніби давало знати, що в неї залишалася тут незавершена справа.

Великий підлоговий годинник пробив сім разів. Розмірений шум дощу заколисував. Маріка не помітила, як задрімала, згорнувшись калачиком на канапі. Їй снилося, що вона йде нескінченним лабіринтом із похмурими стінами, викладеними із грубо обтесаних каменів. Час від часу за поворотом вона бачить світло і з надією прямує туди, та щоразу знаходить лише смолоскип на початку нового коридору. Несподівано тихе потріскування смолоскипів порушив негучний стук.

Маріка прокинулася. Шум дощу за вікном нагадував тріск смоли в палаючих смолоскипах. У скло знову легенько стукнули. Значить, їй не почулося. Хтось кидав знизу камінці.

Дівчина підхопилася з канапи і підбігла до вікна. За пеленою дощу нічого не було видно. Маріка розчинила стулки вікна. Фіранки здибилися парусами. Порив вітру вистрілив у вікно картеччю крапель, обдавши дівчину холодними бризками.

— Хто там? — крикнула вона, вдивляючись у дощову завісу.

— Це я, — почула вона голос Прошка.

Ніколи ще Маріку так не тішила його поява. Поглинута своїми прикрощами, вона забула про нього, а тим часом Прошко єдиний лишився їй відданий. У неї виникло відчуття, що вона вже переживала щось подібне. Одного разу її звинуватили за злим наклепом. Проти неї ополчився весь світ, але з'явився Прошко

і приніс надію на порятунок. Можливо, й сьогодні його прислало небо, щоб указати їй путь?

Маріці не хотілося, щоб хто-небудь бачив її гостя, тому вона звісилася через підвіконня й пошепки покликала:

— Залазь у вікно. Тільки обережно, тут дуже слизько.

Через хвилину Прошко мокрий до нитки стояв перед нею.

— Ненормальний. Ти ж увесь промок, — похитала головою Маріка.

— Нічого, висохну. Адже ж не зима, — усміхнувся хлопчина.

Турбота в голосі дівчини змусила його серце радісно підстрибнути. Йому хотілося засипати Маріку подарунками, допомогти забути про печалі. Він дістав із-за пазухи майстерно вирізану з дерева фігурку коня і зніяковіло простягнув дівчині.

— Я тут тобі гостинець приніс.

У дерев'яній фігурці було стільки життя, наче кінь ось-ось зірветься вскач.

— Звідки це? — запитала Маріка, в захопленні розглядаючи несподіваний подарунок.

— Вирізаю, коли час є. Мене ще в дитинстві дід навчив. Ми з ним завжди, як до лісу ходили, різні химерні корчі видивлялися. Тобі справді подобається? — запитав хлопчина.

Замість відповіді Маріка цмокнула його в щоку. Прошко зашарівся. Останнім часом він уже втретє удостоювався такої честі. Заради цього він готовий був мокнути під дощем хоч щодня.

— Знімай куртку, нехай просохне. Хочеш, розпалимо камін? — запропонувала дівчина.

Прошко згадав свою ганебну спробу запалити вогонь у кухонній пічці. Як було б добре, коли б він опанував мистецтво магії. Тоді б він показав свою майстерність, та ба! Запалювати вогонь за допомогою кресала не так романтично, зате в цьому він був мастак.

Незабаром у каміні весело затріскотіли дрова. По стінах кімнати затанцювали поблиски. Маріка піднеслася духом. До неї поверталася жага життя. Самотність відступила. Було добре сидіти біля вогню й розмовляти з другом.

— Чого так виходить? Ти також тут чужак. Сам із простих, але тебе всі люблять. Ти і на кухні, й у хоромах свій, а я чужа. Мене цураються, ніби чумної. Агнеса каже, що я лякаю людей. Що в мені не так? Чому я не можу бути як усі? — висловила Маріка те, що давно не давало їй спокою.

— Тому що ти особлива.

— У чому? Хіба я не навчилася говорити й поводитись, як інші? — спересердя сказала Маріка.

— Не в цьому річ. Ти така, як є, і ти найкраща, — щиро випалив Прошко.

— Я з тобою як із людиною говорю, а ти смієшся, — образилася Маріка.

— Аж ніяк. Ти подивися на інших. Усі живуть з оглядкою, що скажуть люди. А ти нічого не боїшся. Тобі однаково, що подумають інші. Ти можеш сама виступити проти цілого світу й ні за що не скоришся. Нібито орел у курнику. Мабуть, люди відчувають це й побоюються.

— Скажеш теж мені, орел. Скоріше, біла ворона, — сумно посміхнулася дівчина.

— Ти сильна.

— Доводиться бути сильною! Думаєш, мені хочеться, щоб на мене постійно звалювалися всякі нещастя? — з викликом запитала Маріка.

Хлопчина здвигнув плечима:

— Думаю, рано чи пізно в ситості та спокої ти занудишся й тобі захочеться втекти.

Маріка поглянула на Прошка з цікавістю. Проте він має рацію. Якраз сьогодні вона думала про втечу. Що кликало її в дорогу? Навряд чи за стінами замку її очікувало благополучне, помірковане життя. Інша на її місці раділа б достатку, красивому вбранню та забезпеченому майбутньому. А її тягло на нові подвиги. Значить, вона сама винна в тому, що в неї немає уподобань і її, мов перекотиполе, носить по світу?

— А я і справді думала втекти. Дощ завадив, — зізналася Маріка.

— Значить, якби не дощ, тебе б тут уже не було? А як же я? — вирвалось у Прошка.

Його щирість розчулила Маріку. Вона міцно стиснула в долонях дерев'яну фігурку коня. Скоро їх із Прошком шляхи розійдуться, та вона була рада, що з нею назавжди залишиться пам'ять про вірного друга. Дівчині захотілося що-небудь подарувати у відповідь, аби скрасити гіркоту розставання. Але що? Й тут вона згадала про покинутий замок. Там у пилюці шафи лежали книжки з магії, а для Прошка вони були б ліпшим подарунком.

— Хочеш отримати магічні книги? — запитала вона.

— Звідки в тебе? — здивувався Прошко.

— Не в мене. В Агнеси.

— А раптом вона почне шукати їх?

— Не думаю. Ти коли-небудь чув про чорний замок? — запитала Маріка, переходячи на шепіт.

— Казки, чи що? — так само пошепки перепитав Прошко.

— Ніякі не казки. Я сама там була. Якби не злива, я б тебе зараз туди повела, — сказала Маріка й раптом зауважила, що не чує розміреного постукування крапель об скло.

На вулиці стояла тиша. Дощ, який лив із самого ранку, припинився. Хмари поступово розсіювались, оголяючи линяле небо. У дворі через величезну калюжу перекинули кладки. Намоклі гілки хилилися до землі. Не найбільш вдалий час продиратися крізь зарості. Та з іншого боку, почуття вдячності так переповнювало Маріку, що їй не терпілось ощасливити Прошка.

— Дощ перестав. Ходімо! — скомандувала вона.

— Просто зараз? — здивувався Прошко.

— Якраз вчасно. Всі поховалися по норах. Ніхто по двору не тиняється. Й до ночі ще далеко. Це ж тільки через хмари темно.

Щоб уникнути зустрічі з ким-небудь із челяді, вони вилізли у вікно. Двір був порожній. Ховаючись за обважнілими від води кущами, шукачі пригод заглибились у парк.

Ясного дня сонце ще тільки починало б хилитися до обрію, та сьогодні вкрита кудлатими хмарами земля здавалася зануреною в сутінки.

Тільки стиснута між небозводом і земною твердю смуга яскраво-золотавого світла нагадувала про те, що день іще не завершився.

Під ногами шурхотів гравій. Мокре листя, як лаковане, блищало у відблисках згасаючого дня. Маріка з Прошком прискорили крок. Незабаром облагороджені алеї, доглянуті клумби та фонтани лишилися позаду. Парк непомітно перейшов у ліс. Коли на шляху мандрівників стали суцільні зарості, Прошко захвилювався:

— Ти впевнена, що знайдеш дорогу?

— Не бійся. Я ж виросла серед циган. Якщо я де побувала, наступного разу ні за що не заблукаю, — заспокоїла його Маріка.

Поки вони дісталися місця, смужка неба майже потемніла. Маріка обнишпорила зарості бузку і нарешті виявила потайну хвіртку.

Прошкові здавалося, що він потрапив у пристановища тіней. Похмуре громаддя веж над зубчатими стінами мало зловісний вигляд. Увиті виноградними лозами віконні отвори у напівтемряві майже не проглядалися. Маріка не зразу виявила розбите напередодні вікно. Варто було зачепити гілки, як із них сипався град крапель. Нарешті дівчина побачила діру, яка ошкірилася зубцями гострих скляних осколків. Після дощу, та ще й у напівтемряві здертися на карниз було значно важче. Мокра сукня прилипала до тіла, сковуючи рух. Маріка притримала гілки, зістрибнула всередину і покликала Прошка.

— Залазь. Тільки обережно. Тут бите скло.

Прошко не змусив себе чекати. Опинившись у приміщенні, вони поставили прихоплений із собою світильник. Варто було Прошкові запалити ґнотик, як одразу в різних кінцях зали замиготіли тьмяні примарні вогники.

— Глянь, — сказав Прошко і в страху позадкував до вікна.

— Це дзеркала. Я вчора також злякалася. Думала, примари.

Хоч як дивно, сьогодні Маріка не відчувала страху та трепету, як минулого разу. Чи тому, що при денному світлі опутаний павутиною замок мав вигляд як справжнє пристановище примар, чи тому, що зараз поруч був Прошко, — адже страх, готовий учепитися в самотню людину, часто пасує перед двома.

Маріка посвітила на підлогу, показала на пунктирну лінію чітких слідів і пояснила:

— Це я вчора тут була. Ходімо!

Дівчина впевнено рушила вперед. Прошко, боязко оглядаючись на всі боки, пішов за нею. Відверто кажучи, хлопець уже жалкував, що вони прибули до покинутого замку проти ночі. Здавалося, від самих стін іде щось недобре, ніби в замку сталося щось жахливе. Щоб очистити таке місце від скверни, потрібно багато світла та доброї волі.

У повітрі пахло цвіллю, як у могильному склепі. Зрідка неяскравий вогник свічки виловлював із темних кутків предмети меблів із тьмяною позолотою чи танцював, відбитий у дзеркалах. Несподівано хтось легенько торкнувся Прошкової щоки.

— Ой, хто тут?

Хлопчина в страху відскочив убік. Маріка обернулася. При світлі лампи Прошко зрозумів, що уява безглуздо пожартувала з нього. У сутінках він не помітив, як зачепив павутину, що запиленою гірляндою звисала з люстри.

— Ну й місцина… Скрізь погань увижається. Недаремно люди не показують сюди носа. Тут, часом, уночі примари не блукають?

Він намагався жартувати, щоб не було помітно, як йому тут не по собі. Випроставши плечі, Прошко навмисно рішуче ступнув уперед, але тут же завмер як укопаний. Мовби у відповідь на його запитання, в кутку вималювалася темна постать. Прошко судорожно глитнув і пошепки запитав:

— А там хто?

— Нікого. Порожній панцир.

Дівчина підійшла до рицаря й постукала по обладунку. Звук гулко розлетівся по замку. В нічній тиші відлуння здавалось особливо гучним і зловісним. Прошко витер піт із лоба.

— Ця місцина нечиста. Я нутром чую. Недаремно від замку всі тримаються осторонь.

— Хочеш піти? — запитала Маріка.

Прошкові кортіло сказати «так», але думка про те, що дівчина вважатиме його боягузом, змусила залишитися.

— Ні, вже коли прийшли, так нічого давати задній хід. Який же я маг, якщо тіней злякався? І потім, хіба даремно мокли? — похмуро зауважив він.

Вони піднялися широкими мармуровими сходами на другий поверх. Пройшовши по коридору, Маріка зупинилася перед високими білими дверима з облупленою позолотою.

— Прийшли, — сказала вона й потягла за ручку.

— Що тут? — запитав Прошко, з цікавістю роззираючись навсібіч.

— Раніше ця кімната належала Агнесі.

— Ясно. Он скільки витребеньок. А де книжки?

— Зараз побачиш, — загадково мовила Маріка і, підійшовши до трюмо, повернула статуетку танцівниці.

Дзеркало повільно зсунулося вбік. У Прошка, щойно він побачив потайну кімнату, очі полізли на лоб.

— Оце штука! Як ти тільки здогадалась?

— Випадково. Захопи більше свічок. Там зовсім темно, — порадила Маріка.

Взявши підсвічники, вони зайшли до святилища Чорної Герцогині, як колись звали Агнесу. Не треба було мати дар ясновидіння, щоб зрозуміти, що тут займалися чорною магією. Усе, починаючи з рун, накреслених на стелі, й закінчуючи колекцією зілля на полицях, говорило про те, що хазяйка цієї кімнати здійснювала заборонені ритуали. Посеред кімнати стояло велике мідне блюдо на ніжках, а поряд глиняна курильниця з тиглем для куріння пахощів.

— Оце так… — оглядаючись на всі боки, мовив Прошко.

Маріка відчинила дверці книжкової шафи.

— Ось книги. Можеш брати хоч усі. Тут вони нікому не потрібні,— щедро запропонувала вона.

Прошко з цікавістю заходився розглядати корінці фоліантів. Книг було чимало, і всі вони були присвячені чорній магії. Що це, доля чи випадковий збіг? Хлопець подивився скоса на Маріку.

— Чуєш, я ось чого побоююсь. А що, як я чорний маг? Чаклун тобто.

Замість відповіді Маріка розсміялася. Добродушне веснянкувате обличчя Прошка менш за все було схожим на лице чорнокнижника.

— Ти чаклун? Не сміши! З чого ти взяв?

— Сама посуди, якби я щось гарне зробив, а то ураган і зламана нога. А тут іще книжки такі, як на зло, до рук ідуть. Що як я справді стану не чарівником, а чаклуном? Дід із мене шкуру спустить і не подивиться, що я вищий за нього вимахав.

— Тоді забудь про ці книжки та й годі. Ніхто тебе силоміць не змушує читати їх.

— Легко сказати — забудь. Тут таке діло… Я хочу потрапити на острів Гроз, а для цього мені обов'язково треба зробити яке-небудь чудо.

— Що воно за острів? — жваво зацікавилася дівчина.

Прошко, не криючись, повідав про чудесний острів, де живуть чарівники. Слухаючи його розповідь, Маріка згадала про острів, який являвся їй у снах.

— Я б також хотіла там побувати, — мрійливо сказала вона.

— А почаклуймо разом, — пожвавився Прошко.

— Так я ж нічого не вмію.

— Ну й що? І в мене виходить не все. Уяви, якби ти раптом стала чародійкою!

— Смієшся?

— Аж ніяк. Мені також голоси не відразу явились. Жив собі й не знав, що я ясновидець. А ти хотіла б стати чарівницею?

— Хто ж не хоче! Промовив заклинання — і ніяких напастей, — зітхнула Маріка.

— А чого б ти побажала щонайперше?

«Щоб у мене закохався Гліб», — подумала Маріка, а вголос мовила:

— Яблучний пиріг із корицею.

— Навіщо ж задля цього вдаватися до чаклунства? Це бажання може виконати будь-який трактирник, — несподівано пролунав незнайомий голос.

Прошко з Марікою заклякли. В кімнаті Агнеси вони були не самі.