Чарівниця з острова Гроз

Глава 2 Основи практичної магії

Маріка була не єдиною, хто не потрапив на свято. Прошка — друга і найвідданішого служника Гліба — також не було серед запрошених.

Прошко походив із селян. І пасти б йому корів до старості, але часом Його Величність Випадок перетасовує людські долі, мов карти. Ось і Прошко неждано-негадано опинився в палаці, став найближчим помічником наступника престолу. Простий селянський хлопчина вже чотири роки служив пажем принца. За цей час вони здружилися. Гліб цінував природну кмітливість Прошка. Та більше за все його підкупала відданість юного пажа. Той не раз доводив, що піде за принца в огонь і в воду.

У палаці Прошко як сир у маслі купався. Придворним подобалися його життєрадісність і люб'язність. Серед челяді в нього також було чимало приятелів. Щоправда, попервах челядь зустріла новачка вороже. Тут не полюбляли вискочок. Але весела вдача хлопчини та його простодушність поступово розтопили навіть найсуворіші серця. До того ж він ніколи не вихвалявся тим, що був на короткій нозі з принцом.

Багато хто позаздрив би Прошкові. Босоногий сільський хлопчисько потрапив у достаток і ситість. Майбутнє при дворі йому було забезпечено. Здавалось би, чого ще бажати? Однак у Прошка була заповітна мрія. Його не вабило життя придворного. Він залишався байдужим до двірських інтриг і розкоші. Навіть честь стати найближчим сподвижником майбутнього короля не зворушувала його. Він плекав сподівання коли-небудь вивчитися на чародія, й не без підстав.

Прошко мав дар ясновидіння і збирався серйозно присвятити себе магічним наукам. Тільки-но він освоїв ази грамоти, хлопчина поткнувся за книгами з чародійства, та виявилося, що для цього треба дістати особливий дозвіл хранителя бібліотеки. На Прошкове прохання старенький бібліотекар твердо заявив, що неуку такі книги не по уму.

Проковтнувши гірку пілюлю, Прошко взявся за навчання. Він ретельно студіював науки і зробився частим гостем у королівській бібліотеці. Поступово старий бібліотекар відтанув. Тепер він прихильно ставився до тямущого хлопчини, який багато часу проводив за книгами, і Прошко вирішив, що настав момент знову попрохати хранителя бібліотеки дати йому можливість понишпорити на заповітних книжкових полицях.

Однак і цього разу старий відхилив його прохання. Він вважав, що книги з магії вносять у молоді уми смуту. Але Прошко не відступав. Якийсь час бібліотекар мовчав і супив брови, та врешті-решт змилостивився й видав хлопцеві кілька популярних брошурок. Всякому, хто серйозно займався магією, ці книжчини здались би смішними, та недосвідчений у чародійстві Прошко сприйняв їх як справжнє джерело знань. Він буквально проковтнув їх і… зрозумів, що не просунувся ні на крок. Навпаки, у нього виникло багато запитань, а коли він звернувся до бібліотекаря за іншими книгами, той знову навідріз відмовився пускати його до сховища.

— Читання такої літератури приносить не стільки користі, скільки шкоди, — незаперечним тоном заявив старий.

— Чому? — дивувався Прошко.

— Тому що ці книги містять таємні знання, з якими ознайомлювати можна тільки обраних. Читати їх без наставника не можна.

— Де ж мені взяти наставника?

— Звернися до придворного астролога, — порадив бібліотекар.

Якби Прошко не знав придворного астролога, порада здалась би йому слушною. Та він був аж ніяк не дурень і зрозумів, що це всього-на-всього ввічлива відмова. Астролог був древнім дідком. Він майже відійшов од справ і проводив дні, або гріючи кістки біля каміна, або змагаючись у шахи з бібліотекарем. Останнім часом він навіть гороскопів не складав і значився на службі лише за колишні заслуги.

Поміркувавши так і сяк, Прошко вирішив, що інших варіантів у нього однаково немає, й вирушив до астролога. Як він і очікував, дідок відмовився взяти його в учні, пославшись на старість і хвороби. А коли Прошко заходився настирливо умовляти, по секрету зізнався, що ніколи не мав значних здібностей у пророкуваннях і магії, а тепер вони й зовсім вичерпались.

— Де ж мені знайти наставника? — у відчаї запитав Прошко.

— Ну, не знаю, — розвів руками придворний астролог. — Хіба що на острові Гроз.

— А далеко до нього? — загорівся чарівник-початківець.

— Коли хочеш досягти успіхів у магії, то шукай його сам, — ухильно порадив дідок.

Наступний тиждень Прошко провів за атласами. Він простудіював усі мапи, однак острова Гроз на жодній із них не виявилось. Вирішивши, що древній чарівник із нього пожартував, Прошко образився. «Міг би просто відмовити, а не морочити голову якимось неіснуючим островом», — досадував хлопець.

Зустрівши астролога, Прошко без натяків мовив:

— Нема ніде вашого острова. Я всі мапи облазив, ледве очі не видивив.

— Даремно. На мапі острів Гроз не знайти.

Мало хто знає про його існування, — лукаво всміхнувся дідок.

— От тобі й на! Може, його взагалі нема?

— На світі багато невидимого й незбагненного.

— А ви ж хоч на ньому бували? — не вгамовувався Прошко.

— Ні. Та одного разу мені довелося стріти чародія з острова Гроз.

— Так може, ви за мене замовите словечко? — взявся благати хлопець.

Дідок допитливо подивився на нього і в роздумі погладив довгу білу бороду. Йому не хотілося підігрівати химерні мрії Прошка, та й засмучувати його було жаль. Палке прагнення хлопця досягти своєї мети було достойним похвали. І все ж таки астролог вирішив сказати йому правду.

— На острів Гроз ти навряд чи потрапиш. Кажуть, острів цей заговорений. Він відкривається лише обраним. Спершу треба себе показати в ділі.

— Як же мені себе показати, якщо я не знаю, з чого почати? — з досадою мовив Прошко. — Потрібних книг не допросишся, тому що в мене наставника немає, а наставника не знайти, поки не покажу себе в ділі. Морока та й годі.

— Даремно ти ображаєшся, — похитав головою дідок. — Пуста це справа. Ось тобі перший урок: образа — непотрібний вантаж. Вона людину вниз тягне, з нею висот не досягти.

— Я й не ображаюсь, — буркнув Прошко. — Тільки ви хоча б натякнули, з якого боку мені за справу взятись. А то поки я без користі на мапи витріщався, цілий тиждень утратив.

— Надто прудкий ти, — астролог посміхнувся в бороду. — Ось тобі другий урок: хочеш успіху досягти, звикай терпіти. Знаєш прислів'я: впертість і труд все перетруть? Аби чародієм стати, треба не одне випробування пройти. А ти на першій же грудці спотикаєшся.

— Та не спотикаюсь я, а не знаю, з чого почати, — зітхнув Прошко.

— Науки осягай. Дух загартовуй. Якщо тобі й справді цей шлях на роду написано, ти ступиш на нього, коли настане час, але не раніше. Природа поспіху не любить.

Від цього дня Прошкове серце заболіло за чудесним островом. Невідомі далекі береги являлися йому вві сні. Й наяву він тільки і мріяв про те, щоб одного разу потрапити на острів Гроз. Він прикидав, як би йому опанувати таємні знання, та нічого путнього на думку не спадало.

«Терпіння — це добре, тільки ж коли сидіти склавши руки, можна все життя прождати марно», — досадував Прошко. Чим більше він думав про загадковий острів, тим частіше його відвідувала зухвала думка: а чи не забратися до книгосховища тайком? Він давно здійснив би свій замір, якби бібліотекар не тримав заповітну кімнату під невсипущим наглядом. Хранитель буквально днював і ночував на роботі. Він жив у мансарді над читальною залою. На ніч старий замикав бібліотеку зсередини і йшов до себе. Нічого було й думати пробратися до заборонених книг без його дозволу. Прошко зовсім уже було втратив надію, та несподівано йому випала рідкісна нагода проникнути в святая святих.

Старий бібліотекар був у пошані при дворі. Він обійняв посаду ще за дідуся нинішнього монарха, тому його запросили на день народження принца Гліба нарівні з іменитими гостями. Зазвичай старий не ходив на прийоми, але тут був особливий випадок.

Прошко вирішив за всяку ціну скористатися випадком. Він загодя зробив восковий відбиток ключа від бібліотеки. Напередодні свята Прошко ніби ненароком заронив Глібу думку, що, коли він не піде на свято, Маріці буде не так прикро.

Поміркувавши, Гліб погодився з доводом Прошка. Принца обтяжувало, що Маріка надто наполегливо вимагала уваги до себе. У глибині душі він був навіть радий, що завдяки правилам придворного етикету вона не могла бути присутньою на офіційному святі. Але Маріка ніяк не хотіла погодитися з цим. Зрештою, відсутність Прошка на балу могла її трохи заспокоїти.

Гліб був вдячний своєму вірному помічнику за такий самовідданий вчинок. Він і не здогадувався, що Прошко тільки й мріє залишитися вдалині від цікавих очей і чекає свята чи не з більшим нетерпінням, аніж інші.

І ось призначений день настав. Але, як на зло, напередодні у старого бібліотекаря розігралася подагра. Прошко молився всім святим, аби старий видужав. Видно, його благання було почуто.

Гості сходилися до палацу. Прошко причаївся за колоною неподалік від входу в бібліотеку і з хвилюванням очікував, коли ж з'явиться сухенька, сутула фігурка бібліотекаря. Нарешті, двері відчинились, і хлопець зітхнув із полегшенням. Хранитель бібліотеки вийшов на поріг. Він довго з ретельністю замикав двері. Старий робив це щоразу, коли куди-небудь відлучався.

В палаці споконвіку не було злодіїв, але таку вже хранитель мав звичку. Прошкові здавалося, минула вічність, поки човгання старого затихли вдалині.

Оглядівшись на всі боки, хлопець кинувся до дверей. Од хвилювання він не міг поцілити ключем в замкову щілину. Руки тремтіли. Прошко розумів: якщо його застукають за цим заняттям, то йому не минути лиха. Чого доброго, старий і зовсім відлучить його від бібліотеки. Та недарма кажуть: охота гірше неволі.

Нарешті, замок клацнув. Прошко прослизнув у двері, зачинив їх за собою, прокрутив ключ зсередини і лише тоді перевів дух. Найважче залишилося позаду. Тепер можна було діяти спокійніше, тому що тут його ніхто не побачить. Не гаючи часу, він швидкою ходою минув читальну залу, відчинив іще одні двері, які, на щастя, виявилися незамкненими, й увійшов до книгосховища.

Він не затримувався біля заповнених незліченними томами стелажів. Його цікавили книги, що зберігались окремо, у спеціальному приміщенні. Прошко поспіхом штовхнув заповітні дверці.

Денне світло ніколи не порушувало таємниці цієї кімнати. У ній не було жодного вікна. Сонячним променям доступ сюди було закрито. День і ніч у сховищі стояла непроглядна пітьма. У повітрі витав особливий дух книжкового пилу та старовинних шкіряних палітурок, змішаний із ледве помітним ароматом екзотичних пахощів.

Прошко повернувся до читальної зали, вийняв із канделябра свічку, засвітив її й переступив заповітний поріг.

Сховище мало форму восьмигранника. Крихітний вогник майже не потривожив темряву. Прошко рушив уздовж стін і побачив на полиці світильник. Недовго думаючи, він запалив опущений в олію ґніт. Розгорівшись, світильник розсіяв пітьму, та скоро кімнату наповнив пряний аромат. Прошко зрозумів, що припустився помилки. Якщо старий повернеться, він за запахом одразу запідозрить, що тут хтось був. Поспіхом погасивши світильник, Прошко почав розглядати спинки фоліантів при слабенькому світлі свічки.

Багато книг було написано невідомими мовами: одні абеткою, інші — ієрогліфами та арабською в'яззю. Прошко не тратив час на вивчення дивовижних видань. Узявши першу-ліпшу книгу зрозумілою мовою, він вийшов до читальної зали, улаштувався біля вікна і заглибився в читання.

Незабаром він зрозумів, що бібліотекар мав рацію. Без наставника ці книги було не подужати. На перший погляд, усі слова були зрозумілі, але текст не пояснював, як викликати в себе потрібні відчуття: наприклад, зібрати тепло або послати промінь. Осиливши розділ про виклик бур та інших катаклізмів, Прошко вирішив випробувати прочитане на практиці.

Він зосередився і, дотримуючись поради книги, спробував зібрати всю свою енергію в одній точці, там, де сонячне сплетення, та вдалося викликати лише принизливе бурчання в животі. Через хвилювання нинішнього дня він не їв із самого ранку, й тепер кишки гучно перемовлялися між собою, нагадуючи про це упущення. Прошко згадав прислів'я, що голодне черево до науки як дерево, й вирішив задовольнити вимоги шлунка, гаразд що здогадався прихопити їжу з собою. Добряче підкріпившись куснем хліба з вареною яловичиною, він знову спробував зібрати енергію, а потім вихлюпнути її потужним потоком. Але хоч як він старався, потоку не виходило навіть найслабкішого. Одначе початкуючий маг не втрачав надії. В книзі було сказано, що успіх досягається тривалими тренуваннями.

Прошко заплющив очі, зосередився та знову взявся за вправи. Раптом за стінами зали загуркотіло. Земля задрижала. Небо, ще хвилину тому ясне, потемніло, і його розітнули спалахи блискавок.

— Вийшло, — збентежено прошепотів Прошко.

Він із подивом обмацав свої груди, мовби сподівався знайти там сліди виверженого урагану, але нічого особливого не відчув. Одначе це не мало значення. У книзі йшлося про те, що іноді відчуття бувають майже невловимими. Головне — вийшло.

Прошка охопила шалена радість. Він зумів-таки викликати бурю! Забувши про обережність, він видав радісний крик перемоги і почав як навіжений скакати по залі. У перервах між туркотами грому чувся брязкіт битого скла. Це дещо вгамувало запал новоспеченого чародія. Порив захвату змінився тривогою. Прошко з жахом подумав, що, викликавши стихійне лихо, він не знайшов часу поцікавитись, як його зупинити.

— Стій! Припинись! Досить! — вигукував він, немовби розлютований ураган міг почути його слабкий голос.

Утративши надію, Прошко, не моргаючи втупився в одну точку й почав уявляти, буцім утягує потік енергії в себе. На його превеликий подив, буря раптово стихла.

Від пережитого хвилювання на лобі виступили крапельки поту. Прошко витер лоба рукавом, схопив зі столу книгу і в нерішучості зупинився. Внутрішній голос підказував йому, що треба тікати. Незважаючи на те, що ураган закінчився, бібліотекар міг незабаром повернутися. Напевно старий захоче перевірити, чи щільно зачинені всі вікна і чи не постраждали його улюблені книги.

Але успіх настільки окрилив Прошка, що йому страшенно захотілося спробувати ще яке-небудь заклинання. Бажання продовжити досліди було таким сильним, що хлопчина відважився прихопити книгу з собою. Він сунув її за пазуху, наспіх замкнув двері восьмигранної кімнати і зайцем кинувся геть із бібліотеки.

Крутнувши ключ у замковій щілині, Прошко замкнув вхідні двері й, почувши кроки, шмигнув за колону. В кінці коридору показався бібліотекар. Постукуючи ціпком і злегка шкутильгаючи, старий поспішав до своїх скарбів, не відаючи, що за кілька кроків од нього затаївся грабіжник, який зазіхнув на безцінну скарбницю знань.

Серце у Прошка тріпотіло, як спіймана в сильце пташка, та душа раділа. Йому вдалося-таки здійснити задумане.

Коли старий зник за дверима, Прошко поліз за пазуху, де лежала заповітна книга, і з досадою крякнув. Тільки тепер він помітив, що в руці й досі стискає недогарок свічки. Це була непростима помилка. Якщо хранитель бібліотеки й не виявить одразу пропажу книги, то напевно почне шукати, куди поділася свічка з канделябра.