Чарівниця з острова Гроз

Глава 19 Воля

Час у печері мовби зупинився. Тут панувала непроглядна темінь і глибока, наче ватна, тиша. Тільки зрідка крапля, що зірвалася зі зводу, порушувала вічну безмовність. Але навіть цей слабкий звук здавався оглушливо гучним.

Біля маленького круглого озерця просто на камінні лежала дівчина. Відтоді, як її зморив сон, вона не поворушилась і не поміняла пози. Здавалося, вона навіть не дихає. Та якби хто приклав вухо до її грудей, то уловив би биття серця, настільки слабке й нечасте, що іноді виникало відчуття, буцім воно зупинилось.

Несподівано в печері виник протяг, а потім вітер, набравши силу, закружляв між сталактитових стовпів і так само раптово, як почався, стих. Невидимі в темряві руки торкнулися дівчини, намацали крізь тканину плаття на грудях дармовис. Хтось вдоволено гмукнув. На мить чіпкі пальці затрималися на кулоні, а потім невидимка підніс до лиця дівчини флакон і скрадливий жіночий голос скомандував:

— Сон не вічний. Пробудись!

Маріці в ніс ударив різкий, їдкий запах. Вона скривилась і чхнула. Повіки дівчини здригнулися. Вона прокинулась і розкрила очі, але нічого не побачила. Її оточувала непроглядна темінь. Маріка не відразу згадала, що перебуває в' підземеллі. Вона підвелася. Затерпле тіло пронизали тисячі гострих голок. Судячи з того, як заніміли її руки й ноги, вона спала досить довго. Та й смолоскип устиг погаснути.

Поруч хтось дихав.

— Хто тут? — злякано запитала Маріка.

— Твоя доля, Коли б не я, спати тобі вічним сном. А так усього-то три місяці подрімала, — хихикнули у відповідь.

— Скільки?! Три місяці?! Це жарт?

— Нічого собі жартик. Надворі осінь. Якби не я, лишатися б тобі вічною полонянкою Вересового пагорба. Пам'ятай мою доброту.

— А як же старий? Хіба не він тебе прислав? — поцікавилася дівчина.

— Прислав? Та він навмисно заманив тебе в пастку.

— Але чому?

— Щоб тримати подалі від острова Гроз.

Відповідь стурбувала Маріку. Яке до неї діло незнайомому дідові? Коли Агнеса піднялася проти її від'їзду на острів — це ще можна було зрозуміти. Тій головне — дотриматися правил пристойності, щоб у вищому товаристві не ходили чутки, буцім названа дочка від неї втекла. Та з якої ради незнайомець узяв такий гріх на душу?

І тут Маріку осяяло: напевно це підступи Агнеси. Недаремно подейкували, що колись герцогиня спілкувалась із потойбічними силами. А може, старий і не людина зовсім? Що коли і цього разу Агнеса удалася до чаклунства і лиш про людські очі відправила її до школи? Після того, як герцогиня підступно підсипала їй снодійне, ця думка не здавалася дівчині блюзнірською. Все пояснювалося так просто і так жахливо!

— Чому люди бувають такі жорстокі? — мимоволі вирвалось у Маріки.

— Це запитання не до мене. І, до речі, щодо жорстокості. Якщо дізнаються, що я тебе визволила, мені не минути лиха. Так що, цінуй мої старання, — вела далі незнайомка.

— Спасибі,— сказала Маріка.

— Я спасибі не їм.

— Я б із радістю віддячила тобі, але в мене нічого немає.

— Хтозна, може, що і знайдеться. Приміром, дрібничка, що висить у тебе на грудях.

— Звідки ти про це знаєш? Ти мене обшукувала? — обурилася дівчина.

— Ну і що з того? Це зайвий раз доводить мою чесність. Я могла б зняти дрібничку, поки ти спала, — і тю-тю. Шукай вітра в полі. А я чин по чину пропоную непогану угоду. Я тобі подарую волю, а прошу всього-то дурничку, іграшку, про яку навіть говорити совісно. Тьху! — презирливо сплюнула незнайомка.

— Це правда. Воля коштує дорожче. Я згодна, та спершу я хочу на тебе подивитися. Чому ми розмовляємо в темряві? Хіба ти не взяла світильника?

— Краще тобі мене не бачити. Боюся, тобі не сподобається мій вигляд. Недаремно кажуть, по одежі стрічають, — відповіла співбесідниця. — Давай-но краще обіцяне, і я допоможу тобі звідси вибратися.

— Та ні. Спершу покажись. Мені однаково, який у тебе вигляд.

— Гаразд, але присягнись, що дотримаєш слова і віддаси те, що висить у тебе на грудях.

— Присягаюсь, ти отримаєш це.

— Ну от і славненько! Вважатимемо, що домовились.

Ґнотик смолоскипа ледве зажеврів, але спочатку навіть слабкий вогонь показався Маріці занадто яскравим. Мало-помалу очі дівчини звикли до світла, і вона розгледіла тендітну метку бабусенцію. Щось у її вдачі здавалося смутно знайомим. «Кого ж вона мені нагадує?» — болісно намагалася згадати Маріка. Старомодний очіпок. Витягнуте обличчя з довгим носом, який раз у раз посмикувався, наче його хазяйка постійно до чогось принюхувалась.

Раптом Маріка скрикнула й відсахнулася. Перед нею стояв не хто інший, як Знахарка з Лисячої нори.

— Це ти, стара відьмо! — обурено вигукнула Маріка.

Ніхто не завдав їй стільки лих і нещасть, як ця підступна баба.

— Ну от, а обіцяла пам'ятати мою доброту, — жартома покартала дівчину Знахарка.

— Доброту? Та я ні від кого не бачила стільки зла!

— А оце даремно. Хто старе поминає — той щастя не має. Може, я розкаююся, тому і прийшла тебе врятувати. Чому б нам не забути колишні чвари? Я ж допомагаю тобі, можна сказати, не заради користі. Що значить дріб'язковий дармовис? Я, можна сказати, ризикую через тебе своїм чесним ім'ям.

— Знаю я твоє чесне ім'я. Умишляєш зле і ще вимагаєш платою за послуги душу.

— От бачиш! А з тебе б я ніколи не посміла вимагати нічого подібного.

— Чого це ти така добренька?

— По дружбі. Чесне слово. Кажу ж тобі, розкаялась.

— Щось не віриться, що в тобі заговорила совість.

Маріка мала рацію. Знахарку привело до печери не розкаяння, а страх. Тільки-но відьма дізналася про те, що безрідна циганка — могутня чарівниця, вона відразу зметикувала, що скочила на слизьке. Знахарка завдала юній чародійці занадто багато лих і побоювалась, що та пригадає їй усі гріхи.

Відверто кажучи, відьма не горіла бажанням визволяти Маріку з полону, та за картами виходило, що Верховний Чародій зовсім старий і при владі довго не протримається. Знахарка ворожила на кавовій гущі, на бобах, на зернах, на воску, на папері, на дзеркалах і на воронячому пір'ї. Скрізь виходило одне — майбутнє за юною чарівницею. Хоч як гидко це було Знахарці, а треба було підлеститися до дівчини.

Прикинув так і сяк, Знахарка вирішила, що як не крути, а доведеться звільнити Маріку з полону, інакше з нею ні за що не помиритися. До того ж можна було і ще одну вигоду мати — дістати знак влади. Непоказний камінець із дірочкою посередині таїв у собі неабияку силу, та от же ж яка заковика: його не можна було ні відняти, ні вкрасти. Власник амулета міг розлучитися з ним тільки із власної волі. У відьми так і свербіли руки роздобути жадану річ.

— Думай, як хочеш, але договір дорожчий за гроші. Віддай те, що мені належить, — смиренно мовила Знахарка.

— Я присяглася, що віддам обіцяне, але тільки після того, як опинюся на волі.

— Ти що ж, мені не віриш? — обурилась баба.

— Ані на гріш.

— Отак завжди, — нещиро зітхнула Знахарка й тут же хихикнула: — Може, і правильно. Часом важко встояти перед спокусою. Але ти ж не обманеш стареньку?

— Не суди по собі,— відрізала Маріка.

— Годі злитися. Я просто так запитала, для вірності. До речі, я хотіла попрохати тебе ще про одну послугу, — єлейним голосом мовила відьма.

— Чого тобі ще треба? — насторожилася Маріка.

— Та суща дрібниця. Обіцяй, що забудеш про наші сварки. З ким не буває.

— Мене з твоєї ласки ледве не спалили заживо!

— Не можна ж бути такою злопам'ятною! Зате я тепер дарую тобі життя. Так що ми квиті. Ну що? Мир?

— Гаразд, але й ти обіцяй облишити умишляти зле.

— Та невже ж я посмію тобі нашкодити? Вік твою доброту пам'ятатиму! — щиро пообіцяла стара.

Хитра Знахарка розуміла, що таку сильну чарівницю, як Маріка, краще мати в друзях. Вона підсіла до дівчини і змовницьки зашепотіла:

— Зсередини пагорб ні за що не відкрити, хоч сто років старайся. Та на всяку отруту є протиотрута, а на всяке закляття — інше. Щоправда, тебе ув'язнив тут дуже могутній чародій. Мені з ним не змагатися.

— Не крути. Прямо кажи: можеш знайти вихід чи ні?

— Куди мені? Я всього лиш дрібнота.

— Так що ж ти мені голову морочиш, якщо не можеш мене звідси визволити?

— А оце мені якраз під силу. Заклинанням своїм я проробила маленьку лазівку з протилежного боку пагорба. Пробач, тобі доведеться вилазити, мов кроту: брудно та незручно. А тепер мені пора. Чекай, я подам знак. І не здумай пити воду з джерела, а то, не приведи боже, знову заснеш, — суворо наказала Знахарка.

Підсмикавши поли спідниці, відьма вихром завертілася на місці. По підземеллю пронісся протяг, а коли все стихло, її і слід простиг.

Час рухався, як сонний равлик. Маріці не сиділося на місці. Вона тинялася по печері, розглядаючи химерні колони сталактитів. У голові роїлася тисяча запитань, і головне — що привело сюди стару відьму? Дівчина не мала сумніву, що Знахарка допоможе їй вибратися на волю, та в безкорисливість старої вона не вірила. Відьма була відомим ловцем людських душ, і плата, яку вона призначила, здавалася мізерною.

Минуло не менше години, а стара все не поверталася. Смолоскип догоряв. Вогник зіщулився й потьмянів. Маріка вже стала думати, що стара її обманула, як раптом почула під ногами шурхіт і писк. Придивившись, вона побачила зграйку мишей. Будь-яка дівчина на її місці здійняла б вереск, але Маріка не злякалась, а навіть зраділа такому сусідству. Її завжди дивувало, чого люди бояться крихітних сірих звірків. Дівчина нагнулась, аби ліпше розгледіти нових знайомих, і побачила, що миші поводяться доволі дивно. Вишикувавшись у колону — голова до хвоста, — вони попрямували в глиб печери.

Заради цікавості Маріка пішла слідом. При тьмяному світлі смолоскипа дівчина ледве розрізняла своїх провідників на долівці. Раптом миші зникли, як крізь землю провалилися. Маріка присіла навпочіпки і тут помітила у стіні вузьку щілину. Звідти на мить показалася вусата мордочка, пискнула, буцім підганяючи дівчину, і знову зникла в чорноті.

Маріка збентежено схилилася над лазом, таким вузьким, що пролізти в нього могла б тільки дитина. Дівчина ризикувала застряти там намертво. Та з іншого боку, в неї не було вибору. Ґнотик смолоскипа вже ледве тлів. Маріка лягла на живіт і по-пластунськи поповзла вперед.

Іноді їй здавалося, що рухатися далі неможливо. Вона скребла землю нігтями, щоб хоч трохи розширити вузький лаз, і вперто протискувалася до виходу. В голові паморочилося від духоти. Піт заливав очі, а кінця і краю все не було. Зовсім знесилившись, дівчина зупинилась, але тут же почула знайомий писк. Її лиця торкнулися крихітні лапки. Миші ніби понукували полонянку продовжувати путь. І Маріка поповзла знову.

Вона втратила лік часу. Щоразу, коли вона зупинялася, сірі друзі підбадьорювали її. Нарешті попереду замріло світло. Маріка з останніх сил протиснула назовні голову та плечі й знепритомніла. Знахарка витягла її з лазу, посадила, прихиливши до дерева, і привела до тями.

Зранена і розкуйовджена, дівчина була не схожа на саму себе. Волосся брудним клоччям падало на забруднене землею лице. Сукня перетворилася на лахміття. Навіть жебрачки на вулиці й ті мали охайніший вигляд.

— Так, це була не розважальна прогулянка, — поцокала язиком Знахарка й додала: — Але все-таки вдалося! Хіба я не молодець? А тепер давай обіцяне.

У нетерпінні потираючи долоні, відьма пританцьовувала навколо дівчини. Мало-помалу Маріка опанувала себе. Вона зняла з шиї ланцюжок і простягла медальйон Знахарці. Стара схопила річ чіпкими пальцями й оніміла від обурення. Замість безцінного знака влади в неї на долоні лежала золота дрібничка.

— Це що?! — вигукнула вона.

— Медальйон. Ти ж сама просила його. Інших цінностей у мене немає.

— Як? Хіба ти більше нічого не носила на своїй шийці? — недовірливо запитала Знахарка.

Маріка згадала про камінець, який сховала під ліф.

— Іще в мене був оберіг.

— Де він? Ти ж нікому його не віддала? — не стримавши емоцій, вигукнула відьма.

— Ні, в нього обірвався шнурок.

— Так тому й бути, я візьму його замість медальйона.

— Навіщо тобі мій оберіг? — насторожилась Маріка.

— Та так. По доброті душевній пропоную обмін. Медальйон золотий, роботи тонкої. Коштує дорого. А що оберіг? Камінь — він і є камінь.

— Ні. Мені оберіг дорожчий. До того ж я віддала тобі те, що обіцяла, — сказала Маріка.

Відьма в безсиллі заскрипіла зубами. Це ж треба так пошитися в дурні: отримати замість безцінного амулета просту дрібничку! Та за домовленістю все виходило правильно. Назад п'ятами не підеш.

Відьма випадково натиснула на пружинку. Медальйон розкрився, і вона побачила портрет. Як і Маріка, Знахарка обізналася, батько здався їй сином. Із Глібом у неї були пов'язані найнеприємніші спогади. Відьма скоріше погодилась би з'їсти власне помело, ніж зберігати в себе ненависне зображення. Вона хотіла було жбурнути золоту дрібничку подалі, та вчасно спохватилась і простягнула медальйон Маріці.

— Бери. Мабуть, шкода розставатися зі своїм красенем.

Маріка з подивом глянула на Знахарку. Така щедрість була не властива відьмі. Стара явно щось замислила.

— Але ж ми домовились, — нагадала Маріка.

— То що з того! Дають — бери, б'ють — тікай.

— І ти нічого не просиш взамін?

«Я б і попросила, так ти ж не даси», — із сумом подумала Знахарка, а вголос сказала:

— Нічого. Безкорислива я. Без-ко-ри-слива, — промовила вона по складах, нервово засміялася, спересердя сплюнула і зникла.

«Дивна вона якась», — подумала Маріка, підібрала медальйон і знову повісила його на шию.

Залишившись на самоті, дівчина огляділась. Судячи з того, що крон дерев уже торкнулася жовтизна, стара не збрехала. За час її ув'язнення минув не один місяць. Після задушливої темряви підземелля Маріка насолоджувалася лагідним осіннім сонцем і трепетом легкого вітерцю, їй було нікуди поспішати. Її ніхто не чекав. Зрада Агнеси відрізала шлях додому. В цілому світі було лиш одне місце, куди вона хотіла б потрапити, — таємничий і чарівний острів. Але де його шукати? Він був таким же недосяжним, як рожева мрія.

Маріка не відала, що всі дороги ведуть її на острів Гроз.