Чарівниця з острова Гроз

Глава 16 Вересовий пагорб

Маріка відчувала під собою гру пружних м'язів коня і з радістю вдихала запах кінського поту. Її густе волосся розвівалося на вітрі. Швидка скачка заспокоїла дівчину й поліпшила їй настрій. Життя рідко осипало Маріку квітами. Здебільшого їй діставалися колючки, й вона звикла не вішати носа. Кращим засобом від нудьги був прудкий кінь, коли можна віддатися швидкості й ні про що не думати, крім цокоту копит і вітру, що б'є в обличчя.

Звідки не візьмись, на порожньому шляху з'явився старий. Він мовби виріс із-під землі. Якби в Маріки були поводи, вона легко зупинила б коня, та без упряжі зробити це було непросто. Старий опинився занадто близько. Дівчина схопила коня за шовковисту гриву, як за повід, і з різким окриком потягнула на себе. Кінь став на диби. Старий упав. Копита опустилися поряд, не завдавши йому шкоди, але, незважаючи на це, він лежав і не ворушився.

Маріка злякалася. Що, коли подорожній помер? Чи багато старому чоловікові треба? Кістки крихкі, серце слабе. Дівчина жваво зіскочила на землю й кинулася до бідолахи.

— Що з вами? Ви живі?

Важкі повіки старого піднялись, і він похмуро подивився з-під насуплених брів.

«Живий!» — зітхнула з полегшенням Маріка.

— Ви дуже забились? Я вам допоможу, — співчутливо запропонувала вона.

Підвівши старого, Маріка нагнулася за посохом, що валявся в пилюці. Та варто було Маріці торкнутися його, як лице старого спотворила злоба.

— Не смій! Дай сюди! — вигукнув він і вирвав посох із силою, яку не можна було очікувати в такому ветхому тілі.

Раптовий напад гніву старого здивував Маріку. Чим далі, тим менше їй подобався незнайомець. Від нього йшла майже відчутна на дотик ненависть. Дівчина пояснювала неприховану ворожість старого пережитим потрясінням — адже вона ледве не збила його на смерть.

— Ось вона, теперішня молодь! Зіб'ють старого, й горя їм мало, а мене ледве ноги тримають, — докірливо сказав незнайомець і важко зіперся на посох.

Почуваючи за собою провину, дівчина запропонувала:

— Хочете, я вас підвезу.

— Невже ти спустишся до того, щоб потратити час на ветхий мотлох, подібний до мене? — уїдливо мовив старий, вичавлюючи посмішку.

Маріці було неприємне його баламутство. Вона сумно мовила:

— Я ж не навмисно. Вибачте мені.

— Вибачити? Скажи це моїм старим кісткам, які ниють так, що я не можу ступити й кроку. Навіть якщо ти відвезеш мене додому, легше мені не стане, — бурчав і далі старий.

— Може, відвезти вас до лікаря? — запропонувала дівчина.

— Лікар тут не допоможе. Та я розкрию тобі секрет. Тут неподалік є цілюще джерело. Самому мені туди не дістатися. Відвези мене туди, а на віддяку за це дізнаєшся, де брати живу водицю.

— Я вас і без усякої плати відвезу, — жваво відгукнулася Маріка.

— Значить, вирішили, — кивнув старий.

Маріка щось шепнула коневі, й той опустився на коліна, щоб старому зручно було забратися на нього.

— Ти вмієш говорити з кіньми? — старий пильно подивився на юну супутницю.

— Я виросла в таборі. Немає такого цигана, який не міг би домовитися з конем.

— За одягом не скажеш, що ти циганка.

— Я давно не живу в таборі,— мовила дівчина, допомагаючи незнайомцю здертися на коня.

Без поводів йому доводилося триматися за гриву двома руками. Посох явно заважав старому, і Маріка запропонувала:

— Давайте я потримаю посох. Вам буде зручніше.

— Не чіпай. Я впораюсь і сам, — різко осадив її старий.

Маріка подивилася скоса на посох і сперечатися не захотіла. Річ була дорога, з набалдашником зі слонової кістки, з позолотою. Посох ніяк не в'язався з простим одягом мандрівника.

Дівчина поплескала коня по загривку і скомандувала:

— Но-о!

Старий добре знав тутешні місця. Він запропонував звернути із проїжджої дороги, щоб скоротити шлях. Вони поїхали лісом. Чистий і рідкий, він аж ніяк не нагадував хащі, які траплялися поблизу замку Агнеси. Сосни стояли рядами, буцім навмисно посаджені дбайливим лісником. Поруділа торішня хвоя встеляла землю і притишувала цокіт копит, мов килим.

Незважаючи на доглянутість лісу, навколо не було жодного поселення. Лиш одного разу подорожні перетнули розбиту возами вибоїсту колію. Вони майже не розмовляли. Здавалося, старий дрімає, звісивши голову на груди, й тільки придивившись, можна було помітити, що він уважно вивчає свою юну попутницю.

Маріка йшла збоку коня, час від часу гладячи його по шовковистій гриві. В голову лізли різні думки. Чи зуміє вона вчасно відшукати місце, куди припливе човен? Чи ждатиме Прошко, коли дізнається, що її відправили до школи? Раптом вона не встигне? Що тоді?

Маріка труснула головою й усміхнулася, щоб відігнати нав'язливі тривоги. Який сенс непокоїтися про те, що ще не сталося? Час від часу дівчина поглядала скоса на старого: чи він не заснув, бува, остаточно? Вона тримала напрям за сонцем, та все ж було б непогано переконатися, що вони не збилися з дороги.

Поступово шлях почав підійматися вгору. Старий стрепенувся й сів рівно.

— Чи далеко ще? — запитала Маріка.

— Ні, скоро приїдемо.

— Як називається це місце?

— Вересовий пагорб. Запам'ятай цю назву.

— А чим він знаменитий?

— Поки що нічим, але може статися, що про нього складатимуть легенди, — посміхнувся старий.

— Через джерело? — запитала дівчина.

— Можливо, — загадково відповів незнайомець.

Ліс поступово все густішав. Між деревами розрісся чагарник і розкинули свої опахала папоротники. Подорожні вийшли на стежку. Вона, ледве помітною линвою, вилася поміж дерев, усе більше підіймаючись угору. Несподівано стежка різко звернула вбік і пішла вздовж великого яру.

Посеред лісу утворилася глибока впадина, буцім велетень викопав тут яму і забув про це. Схили яру були крутими, та й за них умудрилося зачепитися насіння. Там у величезній кількості росли трави, рябіли лілово-жовті острівці братків і яскравими ліхтариками світилися кульбаби. Природа не терпить марнотратства. Родючі землі мусили давати життя.

Тільки одна майже прямовисна стіна лишалася голою. Її поцяткували отвори гнізд стрижів. Птахи із задерикуватою сваркою стрімко носилися над яром.

Красивий мирний пейзаж вселив у Маріку незрозумілу тривогу. В душі дівчини зародилося передчуття, буцім тут має статися щось жахливе. Перед її очима раптом виникло страхітливе видіння, мовби ґрунт під ногами ходить ходуном. Груддя землі та глини оповзнем сунуть униз, знищуючи на своєму шляху квітковий килим, руйнуючи пташині гнізда. І стрижі кричать так тужно і пронизливо…

— Ти що, заснула?

Невдоволений окрик старого змусив дівчину прийти до тями. Маріка, на своє полегшення, побачила, що стоїть на твердому ґрунті, а землетрус — усього лиш плід бурхливої уяви. Дівчина спробувала відігнати від себе погані думки, але неспокій не проходив.

— Допоможи мені спішитись, — наказав старий.

Дівчина подивувалася, наскільки його манера розмовляти не в'язалась із виглядом мандрівника. Він не просив, а повелівав, буцім звик, що всі мають йому підкорятися. За час, що вони провели разом, між ними так і не виникло симпатії. Маріка раділа, що скоро їхні шляхи розійдуться.

Старий видобув зі складок одежі шкіряну флягу і простягнув дівчині.

— Тобі доведеться спуститися. Джерело там, унизу. Побачиш печеру. Біля входу знайдеш смолоскип.

— Джерело сховане так глибоко? — запитала Маріка, не в силах угамувати наростаючу тривогу.

Їй доводилося бувати в підземеллях, і вона не мала бажання знову блукати темним лабіринтом.

Старий невдоволено скривився, ніби не звик до того, щоб його перебивали. А втім, цього разу він не збирався виговорювати своїй супутниці. Зараз важливішим за все було відіслати її до джерела.

— Ти не заблукаєш. Зате, тільки-но поп'єш із джерела, сили твої подвояться. Адже ти також утомилася, — виявив старик несподіване піклування.

— Я постараюсь обернутися швидше, — пообіцяла Маріка.

В очах старого промайнув хитрий хижий блиск, але вона не помітила цього.

Дівчина пошукала очима зручний спуск. Трохи віддалік схил був пологішим. Маріка ступила крок униз. Її вбрання явно не годилося для лазіння по горах. Вишукані туфельки на каблучках заковзали по глинистому ґрунту. Дівчина спробувала зупинитися, та довга спідниця плуталась під ногами, і вона ледве не впала. Дрібні камінці та грудки землі полетіли вниз, як у недавньому видінні.

Нарешті Маріці вдалось утримати рівновагу. Вона трохи постояла, щоб перепочити. Все її єство відмовлялося йти до джерела. Та як пояснити свою відмову? Тим, що їй наяву ввижаються кошмари? Старий подумає, що вона знущається над ним: пройти весь цей шлях тільки для того, аби сказати, що вона боїться спускатися. Вона не була боягузкою, тим паче безглуздо відступати перед надуманими страхами. Дівчина підтикала спідниці, як це роблять селянки, працюючи в полі, й рішуче рушила далі.

Місцями спуск був доволі пологим, а де-не-де доводилося рачкувати, чіпляючись за пучки трави та рідкі кущики. Маріка подолала половину шляху, коли знову посковзнулась. Цього разу вона не встояла, впала на спину, покотилася вниз і з усього розгону влетіла в старий кущ шипшини.

Він ріс вільно на родючому ґрунті, тому був не рівня своїм родичам, які тулилися в тіні дерев у лісі. Кущ вимахав вище людського зросту і був схожий на розлоге дерево. Гілля гіганта, завтовшки як великий палець, ошкірилося численними колючками. Невдоволений неочікуваним вторгненням, король шипшин впився колючками в голі руки нечестивиці, що порушила його спокій.

Скрикнувши від болю, Маріка спробувала підвестись, але зачепилася коміром плаття за гілку. Від невдалого падіння все тіло саднило й було ніколи думати про розірвані мережива. Дівчина рвонулась і звільнилася з полону.

Маріка розім'яла забиту спину й оглянула подряпини. Деякі з них кровоточили. Похід до джерела явно не вдався. Мало того, що в голову лізли всілякі страхи, ще й єдиний в усьому яру кущ, утиканий колючками, ніби навмисно став на її шляху. Дівчина оглянулася на шипшину і зблідла. На гілці теліпався порваний шнурок.

Оберега на місці не було. Мабуть, він зіскочив, коли вона виривалась із колючок. Поганий знак.

Маріка присіла навпочіпки і заходилася обмацувати траву в пошуках амулета. Скоро пальці натрапили на округлий камінець із дірочкою посередині. Маріка поривчасто притисла його до губів.

Відчувши на собі чужий погляд, дівчина підвела голову й побачила, як старий, схилившись над обривом, пильно стежить за кожним її рухом. У його цікавості не було нічого особливого, і все ж таки під цим поглядом Маріка відчула себе незатишно. Вона поспішно сунула оберіг за ліф і огляділась у пошуках печери.

Дівчина не відразу побачила лаз, який вів до джерела. Від чужих очей його надійно приховували зарості плюща та кручених паничів, мовби сама природа не бажала показувати вхід до джерела. Вкриті ліловими, рожевими та білими квітками батоги перепліталися між собою та звисали, мов куліси. Розсунувши їх, дівчина побачила отвір.

Тільки-но Маріка опинилася всередині, листя рослин зімкнулось. У напівтемряві дівчина намацала смолоскип і поряд із ним кресало. Старий був добре обізнаний.

«Мабуть, він сам не раз спускався сюди, — подумала Маріка. — Може, вода із джерела надає йому сили, адже він значно міцніший, аніж здається на перший погляд».

Смолоскип курів і потріскував. Не чекаючи, поки він розгориться на повну силу, Маріка рушила в глиб печери. Коридор був вузьким. Шовкова спідниця, торкаючись до слизьких стін, намокла. Стеля нависала так низько, що доводилось іти, зігнувшись у три погибелі. Повітря бракувало. Смолоскип горів погано, та через тісноту жар від нього був сильний.

Раніше Маріка не відчувала страху перед замкненим простором, але чомусь підземелля діяло на неї особливо гнітюче. Вона нутром відчувала небезпеку, і її все дужче охоплював страх. Дівчина марно вмовляла себе, що боятися нічого. Заблукати в одному-однісінькому коридорі неможливо. Та й старий, хоч яким би сердитим він був, не послав би її в печеру, якби це було небезпечно.

І все-таки внутрішній голос усе наполегливіше вимагав, аби вона повернулася нагору. Якби не обіцянка принести старому цілющу воду, вона б давно повернула назад.

Раптом полум'я смолоскипа захиталося, підкоряючись руху повітря попереду. Маріка прискорила крок. Підземний хід привів її до просторої печери. Від нерукотворної краси підземної зали в Маріки перехопило дух. Іззовні здавалося, що пагорб складається повністю з глини. Не можна було навіть припустити, що в його надрах таїться така розкіш.

Зверху та знизу, мов зуби невідомого чудовиська, шкірилися сталактити і сталагміти. Подекуди вони змикались, утворюючи химерні колони. Світло смолоскипа відбивалося на їх поверхні, мінячись. У міру того як Маріка рухалась уперед, у сталактитових колонах спалахували різнобарвні іскри, мовби десь у їх глибині дрімав живий вогонь.

Зачарована красою, Маріка повільно йшла між вигадливих стовпів, створених самою природою. Десь капала вода. Стук крапель лунко розносився по печері. Маріка пішла на звук і побачила озерце, утворене джерелом, яке било з-під землі. Нерукотворні колони, як сторожа, стояли навколо. Темна гладь води була схожа на дорогий атлас. Полиски від смолоскипа дрижали на її поверхні, мовби зграйка золотих рибок.

Маріка схилилася над джерелом, зачерпнула долонькою воду й піднесла до губів. Дівчину знов охопило погане передчуття. Їй захотілося скоріше втекти звідси, незважаючи на всю красу підземної зали. Маріка квапливо наповнила флягу, пристебнула її до пояса й поспішила геть.

Після розкоші печери коридор здавався особливо тісним і похмурим. Пройшовши зовсім небагато, дівчина вперлась у глуху стіну. Спантеличена, Маріка повернула назад і знову опинилася біля джерела. Тільки тепер вона помітила, що до печери веде ще один хід. Але й він закінчився глухим кутом.

Повернувшись до джерела втретє, Маріка обійшла підземелля й нарахувала дев'ять ходів, які зіркою розходилися від озера врізнобіч. Принаймні один із них мав би вести назовні. Украй заплутавшись, дівчина знайшла шматочок вапняку і почала хрестиком помічати, де вже побувала.

Маріка один за одним обходила підземні коридори, і кожний із них заводив її у глухий кут.

Старий нагорі напевно вже зачекався. Нарешті лишився останній необстежений хід. Дівчина поспішила туди, тішачись наперед, як вирветься з темряви на сонячне світло, та її очікувало страшенне потрясіння. Знову натрапивши на глуху стіну, дівчина не повірила своїм очам.

— Ні! Цього не може бути! Тут має бути вихід, адже я якось сюди зайшла! — у відчаї вигукнула вона.

Луна підхопила її голос і рознесла підземеллям. Маріка повернулася до ненависного озерця, яке, мов зачакловане, тримало її на невидимій прив'язі. Дівчина знову і знову досліджувала підземні коридори в марному сподіванні, що один із них все ж таки приведе її до виходу, схованому від сторонніх очей заростями кручених паничів. З кожним разом надія танула, аж поки Маріка остаточно зрозуміла: вона у пастці.

Вихід із печери невідомо яким чином зник. Утомлена і знічена, Маріка присіла біля джерела. Розкіш нерукотворної підземної зали вже не тішила полонянку. Вона згадала блакитне небо й гомін стрижів над головою.

Дівчина подумала про старого і стрепенулася. Напевно не дочекавшись її, незнайомець занепокоїться й покличе підмогу. Щоправда, невідомо, скільки часу на це піде. З красивою мрією про острів чарівників доводилося розпрощатись. А втім, головне — вибратися з ув'язнення. Навіть якщо мине кілька днів, перш ніж її знайдуть, причин падати у відчай не було. Нехай доведеться поголодувати, зате води тут було достатньо, до того ж не простої, а цілющої.

Маріка присіла біля джерела й зачерпнула води пригорщею. Варто їй було зробити кілька ковтків, як її зморив глибокий сон.