Чарівниця з острова Гроз

Глава 22 Чудо

У трюмі панувала напівтемрява. Світло проникало тільки через ґрати у стелі. Внизу стояв густий сморід від немитих людських тіл. Після свіжого морського повітря тут було нічим дихати. Люди з сірими виснаженими обличчями сиділи й лежали просто на брудній підлозі. Чимало з них страждали від морської хвороби, але зараз усі на мить забули про качку і насторожено спостерігали за новенькою.

— Що, не догодила панам? — порушила мовчання жінка.

На вигляд було важко сказати, скільки їй років: тридцять чи п'ятдесят. Вона була зовсім не стара, та тяжке життя зістарило її завчасно.

— І не догоджатиму, — твердо заявила Маріка і, гордо підвівши голову, труснула густою кучмою волосся, мов норовиста конячка.

— Краще скорись. Однаково ти нічого не доможешся, — порадила жінка.

— Це точно. Он Дем'ян плюнув у негідника.

Тому — що божа роса, а цей тепер загинається.

До берега не дотягне, — мовив хтось із темряви.

У кутку, скорчившись, у самоті лежав той самий бідолаха, який на пристані кинувся на Камо.

Його лице вкривав піт. Дихання з хрипом виривалось із грудей. Здавалося, кожний вдих дається йому з неймовірним зусиллям.

— Йому треба на свіже повітря. Тут він задихнеться, — сказала Маріка і постукала в кришку люка кулаком.

— Пусте. Ми вже просили. Вони його не піднімуть, поки живий. Не стукай. Ти їх тільки даремно злиш, — похмуро зауважив високий темношкірий чоловік.

— Але ж тут він може померти. Вони мусять це зрозуміти, — заперечила Маріка.

— Їм на нас наплювати, хоч ми всі передохнемо як мухи, — сказав темношкірий.

Люди згідливо закивали. Маріка помітила, що всі уникають хворого, мов отара, що збилася докупи, бачачи загризену вовком вівцю. Чоловік був іще живий, але від нього вже відреклися.

Сцена на пристані знову постала в неї перед очима. Цей сміливець єдиний із усіх повстав проти рабства. Чому саме він має померти?

Дівчина рішуче попрямувала до хворого, та її зупинили:

— Не підходь. Дем'ян однаково не жилець. Його другу добу пропасниця б'є, як би на інших не перекинулася хвороба.

Не звертаючи уваги на застереження, Маріка опустилася на коліна біля непритомного чоловіка. Він був уже не молодий, але міцний і мускулистий — богатирської статури, та пропасниця висмоктала з нього всі сили. Риси обличчя загострилися, на впалих щоках грав нездоровий рум'янець. Щоб хоч трохи полегшити страждання бідолахи, дівчина змочила йому губи водою із фляги. Вона обтерла пеленою піт із його лиця і приклала до гарячого лоба прохолодну долоню.

— Вона накличе на нас біду. Тут будь-яка зараза поширюється швидше, ніж вогонь від іскри у стозі сіна, — стривожився темношкірий.

— Ми всі помремо! — зривистим голосом вигукнула молода дівчина з ріденьким білявим волоссям.

Люди невдоволено загомоніли. Вимотані страхом, вони були близькі до істерики. Маріка різко обірвала панікерів:

— Не бійтесь. Я не підійду й не доторкнуся до вас, якщо вам таке дороге ваше рабство. Але і йому я не дозволю померти в самотності.

— Не сердься, дочко. І орлу, і черв'яку однаково хочеться жити, — примирливо сказала немолода жінка.

— Тільки орел краще помре, ніж погодиться жити, мов черв'як, — із презирством кинула Маріка.

— Дуже вже ти невживчива, — похитала головою жінка.

Маріка згадала, як Агнеса попрікала її тим же. Живучи в палаці, вона була чужою серед знаті. Тепер же вона опинилася серед самих низів, але навіть серед ізгоїв вона виявились ізгоєм. Знов і знов її мучили запитання, на які ніхто не міг дати відповіді. Чому вона завжди налаштовує всіх проти себе? Що в ній такого, що змушує людей цуратись її? А втім, зараз Маріці ніколи було думати про себе.

Хворий затих. Дівчина припала вухом до його грудей. Серце билося нерівно, мовби втомилося боротись. Чоловік повільно переходив до царства тіней.

Маріці захотілося — хай там що! — повернути його до життя. Йому потрібне було чисте повітря, багато повітря. Вона уявила, як до трюму через ґрати вривається потік морської свіжості. Повітря струмує блакитною стрічкою, омиваючи тіло чоловіка, який лежить на брудній підлозі, вливається в його розтулені губи та ніздрі, просочується в пори шкіри. Іноді на дівчину насувала слабкість, мовби її сили перетікали у хворого, видіння ненадовго меркло, та вона відганяла млість і вперто продовжувала боротися за життя незнайомця.

Удень через ґрати спустили скудний обід: в'ялену рибу, сухарі та казанок теплої каламутної води. Люди швидко розібрали їжу, але жінка, до якої тут ставилися з повагою, втрутилась:

— Залиште дівчині. Що ж ми, нелюди, чи що?

Вона взяла шматок риби з сухарем, підійшла до Маріки і, поклавши руку їй на плече, сказала:

— На ось, попоїж, а то ослабнеш, — і додала: — Мене тут Матусею називають. Своїх дітей Бог не дав, так от над такими курчатами, як ти, квокчу.

Дівчина із вдячністю подивилася на жінку.

— Дякую, я не голодна.

— Ти облиш-бо норов. Їж, — наполягала Матуся.

Щоб не образити її, Маріка взяла сухар. Незважаючи на те, що із учорашнього дня в неї в роті не було й ріски, навіть думка про їжу викликала в дівчини огиду. Вона ще не знала, що навчилася черпати енергію з повітря, землі та води, від дерев і від сонячних променів. Ніхто не навчав Маріку цієї майстерності. Вона, як і багато чого іншого, приходила до дівчини сама.

Маріка втратила лік годинам. Мало-помалу уривчасте дихання хворого стало рівнішим. Він на мить розкрив очі, подивився на дівчину і знову заплющився. Жар спав, і змучений тривалою пропасницею Дем'ян заснув спокійним сном людини, яка видужує. Тільки тоді Маріка покинула свій пост. Їй смертельно хотілося спати. Вона позіхнула і, згорнувшись калачиком, поринула у глибокий сон.

Уперше за довгий час їй знову наснився чарівний острів посеред лазурного моря, ряди кипарисів і розквітлі гранатові дерева. Прекрасне видіння наповнило маленьку чародійку дивовижною енергією та бадьорістю. Маріка прокинулася відпочилою, мовби перебувала не в душному трюмі, а здійснювала чудову прогулянку берегом моря.

Дем'ян іще спав, але вже не мав хворого та виснаженого вигляду. Було очевидно, що криза минула.

— Ти знахарка? — запитала у Маріки жінка, що заговорила першою.

— Ні. От моя бабуся Варга була справжньою знахаркою. В таборі казали, що вона мертвого підніме. Але вона мене не вчила.

— Так ти циганка? А одягнена не по-їхньому.

— Я й сама не знаю, хто я, — мовила Маріка.

Їй не хотілося згадувати минулого. Вона б воліла забути багато з того, що з нею сталося. На щастя, розмова обірвалася. Дем'ян розкрив очі. Всі притихли і подивилися на нього. Дем'ян сів і здивовано обмацав себе. Рани затяглися, зламані кістки зрослися. Він знову почувався здоровим.

— Що за мана? Чи мені приснилося, що мене побили мало не до смерті? — запитав він.

— Усе так і було, — підтвердила Матуся.

— Але як же тоді… — почав Дем'ян, і тут його погляд упав на Маріку. — Так це був не сон? Ти мені не ввижаєшся? Нічого не розумію, де ява а де морок?

— Ти ледве Богу душу не віддав, а вона тебе виходила, — пояснила Матуся, кивнувши на Маріку.

— Хіба таке буває? Чув я про чудеса зцілення, та не гадав, що самому доведеться пережити. Я ж крізь марення тебе побачив, думав, мені ангел привидівся. А воно виявилося наяву, тебе небеса послали, — він став перед своєю рятівницею на коліна і вклонився.

Маріці стало ніяково.

— Устань. Святим кланяються, а я така ж, як ти і всі вони. Собі дякуй, що знайшов сили видряпатися.

— Ох ти, дівонько, далеко не така проста. Прості ж бо он покотом лежать, собі допомогти не можуть, не те, що іншим. А в тебе є дар, — зі знанням справи сказала Матуся.

У відповідь на її слова білявка, змучена морською хворобою, у благанні простягла до Маріки руки.

— Допоможи. Мені так погано. Я більше не витримаю.

Їй відлунням відгукнулись інші страждальці.

— Допоможи… Допоможи…

Маріку обступили з усіх боків. Кільце звужувалося, люди тягнули до неї руки в очікуванні, що вона дасть їм полегшення. Дівчина в сум'ятті позадкувала. Її пік сором, буцім вона обдурила цих нещасних. Чим вона могла допомогти їм? Як переконати людей, що вона тямить у знахарстві не більше будь-кого з них? У своєму відчаї полоненики та полонянки готові були вхопитися за найкволішу соломинку. Вони втратили все, крім віри в чудо. Маріка раптом зрозуміла, що не має права загасити іскру надії, що спалахнула в них.

— Гаразд, я постараюся, — кивнула дівчина і з гіркотою подумала: «Що я роблю? Це ж брехня, а вони мені вірять».

Але відступати було пізно. Вона розгублено огляділа притихлих людей.

— Ти даси нам зілля? — запитав темношкірий, кивнувши на флягу.

Маріка на мить замислилась. Вода із джерела могла розв'язати всі проблеми. Варто дати кожному по ковтку, люди заснуть. Уві сні вони забудуть і про брудний трюм, і про жорстоку качку. В сновидіннях усі знову будуть вільними, щасливими і з'єднаються зі своїми сім'ями.

І більше ніхто не вимагатиме від неї чуда. Та чим солодший сон, тим гірше пробудження.

Маріка похитала головою:

— Ні, це зілля навіє сон, але не дасть полегшення.

І тут дівчину осяяло. Сонна вода могла знадобитися для іншої справи.

— Ви готові ризикувати, щоб знову здобути волю? — запитала вона.

— Я піду за тобою в огонь і в воду, — тут же обізвався Дем'ян.

— Гірше, ніж є, не буде. Я згоден, — підтримав його темношкірий.

— Я також із вами. Мені втрачати нічого, — приєдналася Матуся.

Скоро всі з'юрмилися навколо Маріки і, затаївши подих, слухали її зухвалий план. Він був занадто ризикованим, але вибору в них не було. Маріка розбудила в цих убогих зацькованих людях бажання вирватися на волю, й тепер ніяка небезпека не могла їх зупинити. Вони вірили в тендітне темноволосе дівча, яке взялося визволити їх із полону.