Чарівниця з острова Гроз

Глава 24 Маяк

Хвилі бились об скелі та люто плювалися пінною слиною. Море, як тростинку, підхопило Маріку і закружляло у вирі. Дівчина борсалась, із усіх сил намагаючись утриматися на поверхні. Її тягнуло на дно, й вона раз у раз поринала у воду з головою, та щоразу вперто виринала, щоб жадібно ковтнути повітря. Припливом її несло все ближче до берега.

Відчувши під ногами твердий ґрунт, Маріка нарешті перевела подих, але виявилося, що найважче очікує попереду. Ззаду безшумно і підступно підкралася величезна хвиля. Вона всією своєю міццю обрушилася на дівчину зверху, буцім хотіла розчавити її. Маріку звалило і поволокло по дну. Дівчину било об каміння. Маріка намагалася підвестись, але її завертіло так, що вона не розуміла, де верх, а де низ. Хвилі накочувались одна за одною, ніби не бажали розлучатися зі своєю полонянкою. Вибившись із сил, Маріка знепритомніла.

Вона прийшла до тями на березі. Все тіло боліло так, що бідолашна дівчина не відразу змогла поворушитися. Вона не знала, скільки часу провела в непритомності. Як і раніше, стояла ніч, але було тихо. Гульвіса-вітер розігнав хмари. Вони, мов кудлаті сірі пси, помчали геть, а вітер у пошуках нової забави подався в інші краї. Зоряне небо видивлялось у дзеркало моря.

Маріка підвелася, стягла з себе мокрий одяг і зайшла у воду. Море, яке ще недавно знущалося над нею, тепер, як дбайливий знахар, пом'якшувало біль і зцілювало. Місячна стежка простяглася по морській гладі до обрію. Маріка плескалася, пригоршнями зачерпуючи сріблясті полиски та щедро розкидала їх навсібіч. Потроху сили поверталися до неї. Біль стих. Дівчина подякувала морю і вийшла на берег.

Від солоної води кучері стали жорсткими. Дівчина віджала густу кучму волосся, накинула одяг і огляділась у пошуках маяка. В темряві вежа зливалась із скелями, та промінь світла, то спалахуючи, то зникаючи, невпинно вказував шлях морякам. Схоже, цієї ночі він світив тільки для Маріки.

Місяць услужливо освітлював дорогу, щоб подорожня не спіткнулась і не поранилась об гостре каміння. Маріка не помітила, як дісталася маяка. Зблизька він виявився дуже високим і старим. Стародавнє каміння суціль було вкрите черепашником, як панциром.

Дубові двері, почорнілі від часу та морської води, були відхилені. В сутінках ледве виднілися нижні приступки гвинтових сходів, які вели в чорноту. Маріка пошукала світильник, але нічого не знайшла. Хазяїн маяка, очевидно, не часто приймав гостей. Лишалося рухатись навпомацки. У вежі стояла непроглядна темінь. Тримаючись за перила, дівчина відшукувала ногою кожну сходинку. Вона рухалася повільно, щоб не оступитися. Втім, поспішати їй було нікуди.

Нарешті, подолавши черговий виток, дівчина побачила непричинені двері. У вузьку щілину пробивалося світло.

Маріка швидко підбігла останніми сходинками, штовхнула двері й, засліплена світлом, завмерла на порозі.

Щось із шумом гепнулося на підлогу. Пролунав зляканий крик:

— Навіжена Фріда!

Звикнувши до світла, Маріка побачила чоловіка, що простягся біля її ніг.

— Помилуй, я не можу виконати твого доручення, — благав він.

Маріка зрозуміла, що її помилково вважають за когось іншого. Дівчина присіла навпочіпки і торкнула чоловіка за плече.

— Ти помилився. Я ніколи не бувала тут раніше. Я впала за борт корабля, і мене викинуло на берег. Мені потрібна допомога.

Чоловік нерішуче підвів обличчя й подивився на гостю. Від постійної близькості моря його шкіра огрубіла. Щоки вкривала жорстка щетина. Він був іще не старий і доволі міцний, але обличчя його було пооране глибокими зморшками.

— Так ти не Фріда? — запитав він, свердлячи дівчину недовірливим поглядом.

— Ні, мене звати Маріка.

Доглядач маяка нерішуче простягнув руку і торкнувся дівчини, наче боявся, що вона всього лиш видіння.

— Так, ти не Фріда, — кивнув він, підвівся й додав: — Обізнався.

Із-за ширми, що відгороджувала частину приміщення, виглядала перелякана жінка в нічній сорочці. Ріденька руса косиця щурячим хвостиком лежала на її грудях. Повне кругле лице було блідим, а в очах застигли одночасно розчарування й полегшення, мовби вона чогось давно чекала і в той же час боялась.

— Це не вона, — повторив доглядач маяка, звертаючись до жінки. — Просто вони чимось схожі. У Фріди також чорне волосся.

— Хто така Фріда? — запитала Маріка.

— Вона дуже красива, як і ти, — сказав доглядач, ніби не чув запитання. — Щоправда, я бачив її тільки раз. Ось і обізнався.

— Дурна макітра! Це ж зовсім дитина, — перебила його дружина і, глянувши на Маріку, запитала: — Скільки тобі рочків-то?

— Чотирнадцять.

— Ось я й бачу, що ще маля. Зрівняв із Фрідою, — з осудом сказала вона чоловікові.

— Вони схожі. Багато ти бачила на світі таких красунь? — буркнув той.

Останнім часом Маріку часто називали красунею, і все ж таки щоразу для неї це звучало, як насмішка. Сама вона не знаходила у своїй зовнішності нічого особливого: смаглява, і волосся стирчить такою гривою, що його не може приборкати жодна шпилька. В її розумінні справжня красуня має бути білявою і світлошкірою — адже Глібу подобалися блондинки.

— Ви в боргу перед Фрідою? — запитала Маріка.

— Ні, у нас із нею договір, але тобі не варто морочити цим свою юну голову. Розкажи краще, як ти опинилася в морі.

— Корабель мало не налетів на скелі. Мене змило хвилею, і я впала за борт, — сказала Маріка, не вдаючись у подробиці.

Чоловік ляснув долонями по стегнах і здивовано вигукнув:

— Так корабель і справді був! А я думав, мені привиділось. Що ж вони пішли і кинули тебе в морі? Не помітили, чи що?

— Бідолашні батьки. Кинуться шукати, збожеволіють, — співчутливо мовила жінка.

— У мене немає рідні.

— Сирітка, значить?

Подружжя перезирнулось, і жінка сказала:

— Може, у нас залишишся? Будеш нам замість дочки. У нас будиночок із садом на березі. Щоправда, зараз він стоїть покинутий. Я відтоді, як наш хлопчик пропав, не можу сама там ночувати. От і перебралася сюди.

Вона схлипнула і змахнула сльози.

— А що з вашим сином? — співчутливо запитала Маріка.

— Згинув у морі. Змалечку хотів моряком стати. Мріяв до капітана дослужитися, а воно бач як вийшло, — зітхнув доглядач маяка.

— Уже рік, як у плавання пішов, — додала жінка і тихенько заплакала.

— Може, ще повернеться, — сказала Маріка.

— Може, й так. Що нам залишається, крім надії,— похнюпилася жінка і раптом спохватилась: — Та ти зовсім замерзла. Недовго — в мокрому-то. Піди переодягнися. Я одежу просушу, а ти поки накинь мій халат.

За ширмою стояв широкий тапчан, накритий барвистою клаптевою ковдрою. Дівчина стягнула з себе мокру одежу. Оберіг випав із-за ліфа й покотився під ширму, навпростець до щілини між дошками підлоги. Маріка охнула. Біля діри амулет завертівся на місці й ледве не провалився.

Доглядач із дружиною невідривно дивилися на камінь.

— Це мій оберіг, — пояснила Маріка. — Шнурок порвався, ось і доводиться носити його за ліфом.

— Оберіг, кажеш? — відлунням обізвався доглядач.

Вони з дружиною перезирнулись. Жінка обережно підняла камінець, наче боялась обпектися, і, примружуючись, подивилася на нього, ніби це був не звичайний голяк, а коштовний самоцвіт. У її очах промайнуло приховане свято, мовби вона щойно почула гарну новину, та боялась у це повірити. Жінка багатозначно глянула на чоловіка, а потім повернула камінець Маріці.

— Тримай свій оберіг, а я тобі новий шнурок підшукаю.

Мугикаючи собі під ніс, вона дістала кошик для рукоділля, понишпорила в ньому і простягнула дівчині атласну стрічечку.

— Спасибі,— подякувала Маріка.

— Я приготую тобі чаю. Поп'єш і лягай спати. Ранок од вечора мудріший, — воркувала дружина доглядача.

Поки чайник закипав, вона розвісила вологий одяг дівчини. В її метушливій запобігливості було щось нещире, та Маріка занадто втомилася, щоб помітити це. Вона із вдячністю прийняла чашку гарячого чаю, завареного на травах. Ароматний напій приємно зігрівав. Дівчина випила все до дна, закуталась у теплий вовняний плед і лягла на тапчан.

Крізь сон вона чула, як доглядач із дружиною про щось перешіптуються. Слів було не розібрати, тому що розмовляли дуже тихо. Маріка вирішила, що чоловік із дружиною радяться, чи варто брати до себе в дім приблудну дівчину. Маріці так хотілося знайти нарешті притулок. Вона уявила собі крихітний будиночок на березі моря, оточений садом. Вона постаралась би догодити цим добрим людям, і їй жилось би з ними добре і спокійно. Дівчина не підозрювала, що знову потрапила в пастку і доля дала їй лише тимчасовий перепочинок.

Маріка прокинулася від того, що за ширмою неголосно сперечалися.

— Вона ж іще зовсім дитина, — говорив доглядач маяка.

— Думаєш, мені її не жаль? Але вона сирота. За нею нікому лити сльози, а в нас один-єдиний синок. Невже ти не хочеш знову побачити нашу кровинку? — заперечувала жінка.

— Твоя правда, але вона така беззахисна. Не можна брати гріх на душу.

— Я всього лиш хочу повернути сина, і готова заплатити за це чим завгодно.

— А може, їй розповісти все, як є? — засумнівався чоловік.

— З глузду з'їхав! Думаєш, вона сама в петлю полізе? Заради чого їй розхльобувати чуже горе? Коли море послало її нам, значить, це доля.

Маріка зрозуміла, що мова йде про неї, й насторожилась. Судячи з усього, залишатися тут було небезпечно. Ці люди замислили щось недобре. Розсудливішим за все було прикинутися сплячою, удати, що вона ні про що не здогадується, і втекти за першої нагоди. Будь-хто інший на її місці так і вчинив би, та розсудливість не входила до числа чеснот Маріки. Вона не переносила брехні. Дівчина вийшла з-за ширми і запитала навпростець:

— Про що ви розмовляєте? Я хочу знати.

Жінка злякано ахнула, а чоловік збентежено відвів очі. Дружина доглядача докірливо подивилася на чоловіка і з осудом вигукнула:

— Діждався! Ти не любиш нашого сина. Тобі на все наплювати! Тепер я ніколи не побачу свого хлопчика.

Із її очей бризнули сльози. Доглядач стояв, втупившись у підлогу. Його плечі безвільно зсутулились, і він став нібито нижчим на зріст.

— Одягайся, птахо, й лети звідси геть. Нехай тобі усміхнеться щастя, — тихо мовив він, звертаючись до Маріки.

Дівчина помітила, як по його щетинистій щоці скотилася сльоза. Дивлячись на цього сильного чоловіка, можна було подумати, що він навіть у дитинстві ніколи не плакав. Маріка й сама нечасто давала волю сльозам, тому всією душею відчула глибину його горя.

— Розкажіть мені все, як є. Раптом я зможу вам допомогти, — сказала вона.

— Чим ти можеш допомогти?! — несподівано зі злістю вигукнула жінка. — Ти причина нашого нещастя! Раніше в нас була надія, а ти відняла в нас навіть цю малість.

— Я? Але що я такого зробила? — сторопіла Маріка.

— Не бери в голову, дівчино. Моя дружина — добра жінка. Просто вона збожеволіла від горя. Ти тут ні до чого. Йди своєю дорогою, — лагідно мовив доглядач.

— Нікуди я не піду, поки ви мені все не поясните, — наполегливо повторила Маріка.

— Це все через Навіжену Фріду, — зітхнув чоловік і повів мову. — 3 давніх-давен у тутешньому морі хазяйнує Навіжена Фріда. Ніхто не знає, звідки вона з'явилась, але немає нікого, хто завдавав би більше лиха, ніж вона. Фріда топить кораблі, а іноді викрадає цілі екіпажі. Трапляється, що в морі знаходять покинутий корабель. Без єдиного матроса він дрейфує у відкритих водах, поки його випадково виявить яке-небудь судно.

Навіжену Фріду ніколи ніхто не бачив на суші, та кілька місяців тому вона об'явилася на маяку. В ту пору я працював із напарником. Ми по черзі дивилися за маяком. У нещасливу ніч якраз було моє чергування. Темінь стояла — хоч в око стрель. Море розбушувалося так, що хвилі билися в дубові двері, погрожуючи зірвати їх із завіс. Біда, якщо корабель у такий шторм близько до скель підійде. В такий час маяк — перший помічник морякам.

Раптом двері відчинились. Дивлюся, заходить жінка. Красуня, яких мало, я зроду не думав, що такі на світі бувають. Обімлів я. Звідки в нашій глушині жінці взятися, гадаю? А вона й каже:

— Знаю, що ждеш ти сина із плавання. Живий він, здоровий, а повернеться чи ні, від тебе залежить.

Я, певна річ, запитую, хто вона така і звідки їй про сина відомо, а вона веде далі:

— Звуть мене Фрідою. А дехто називає Навіженою.

Тут я все і зрозумів. Упав перед нею на коліна, почав благати, щоб вона сина повернула нам. Обіцяв будь-яке її веління виконати.

Ось вона і наказала чекати, поки до мене з'явиться людина, помічена знаком. А знак цей — круглий камінець із дірочкою посередині. Й веліла вона відправити цю людину до неї замість нашого сина. І ще якнайсуворіше попередила: якщо я її наказ не виконаю, то сина нам як своїх вух не бачити.

Я погодився. Думав, прийде міцний хлопець.

Я його в рівному бою скручу і до Фріди відправлю. А воно бач як вийшло. З дівчиськом змагатися не по мені.

Доглядач маяка замовк, а потім підвів очі на дівчину і мовив:

— Тепер ти все знаєш. Іди геть.

Жінка кинулася Маріці в ноги й заголосила:

— Зглянься ти над нами, піди до Фріди. В тебе рідні немає. Ти однаково самотня, а в нас синок — світло у віконці. Юнгою в плавання пішов, іще й життя ж бо не повидав.

Чоловік підвів дружину з підлоги, обняв за плечі й мовив:

— Ну досить, досить. Що тут поробиш?

— Вона нікому не потрібна! — вириваючись, вигукнула нещасна жінка.

Слова вдарили Маріку, наче ніж у спину. Та для матері немає нікого дорожчого за свою дитину.

Побачивши, як дівчина знітилася від жорстоких слів, доглядач маяка прикрикнув на дружину:

— Припини! Думай, що говориш!

Маріка жестом зупинила його.

— Вона має рацію. Я і справді нікому не потрібна.

В голові дівчини промчала карусель облич. Гліб, Агнеса, мадам Стилет, Прошко, який напевно й думати забув про неї на чарівному острові, та знову Гліб.

— Ваш син повернеться. Я піду до Фріди, — твердо мовила Маріка.

Жінка завмерла з розкритим ротом, боячись, чи не вчулось їй, а потім упала на коліна перед Марікою.

— Я щодня молитимуся за тебе. Кожний божий день.

— Як же так… Як же так… — пробурмотів доглядач і кинувся за ширму.

Звідти долинули його приглушені ридання. Маріка мовчала. Слова тут були не потрібні. Вона готова була на жертву не заради жінки, що повзала у неї в ногах, а заради суворого чоловіка, який не міг вчинити підло, навіть щоб врятувати власного сина.

Історія з Навіженою Фрідою видавалась Маріці дивною. І звідки вона дізналася про оберіг?

— Як Фріда здогадалася, що я опинюся на маяку? Вона що, ясновидиця? — запитала дівчина.

— Ні. Вона взагалі не людина, — сказав доглядач, виходячи з-за ширми.

Маріка судорожно глитнула.

— А хто ж вона?

— Примара.

— О ні! — простогнала Маріка.

Світ примар мовби переслідував дівчину. Спочатку вона побувала в Задзеркаллі. Потім допомогла мертвому ковалю викопати проклятий скарб. Пізніше їй довелося познайомитись із примарою ночі — Місячним Лицарем. А тепер їй належало зустрітись із примарою морів. Ну чому все це випало на її долю?

Доглядач по-своєму витлумачив репліку дівчини.

— Я знаю, як ти боїшся, — сказав він. — Ти нічим нам не зобов'язана й можеш піти.

— Мовчи, налякаєш дитину ще дужче. Може, дівчині нічого й не загрожує,— осмикнула чоловіка жінка й додала: — Пам'ятаєш випадок: біля Півнячого мису корабель потонув, так одна жінка вижила. Вона була на останніх днях. Кажуть, буцім її Навіжена Фріда врятувала.

— Що ще ви про неї знаєте? — запитала Маріка.

— Їй-богу, більше нічого, — поспішила запевнити її жінка.

— Говори, — владно наказала Маріка доглядачу.

— Мені нічого більше додати. Випадок, про який розповіла дружина, — суща правда.

— Чому Фріду називають Навіженою?

— Ніхто не знає, чого від неї чекати. Часом трапляється, що корабель цілісінький, а екіпаж як у воду канув.

— Що їй од мене потрібно? — запитала Маріка.

— Звідки ж мені знати? — сказав доглядач і відвів очі вбік.

Хазяїн маяка брехав. Тільки-но він побачив дівчину, йому відразу спало на думку, що, можливо, Навіженій Фріді набридло бути примарою, й вона хоче знайти нове тіло, використавши для цього бідолаху. Та чи варто лякати дитину? До того ж, якщо Фріда зникне, то перестануть зникати кораблі та виходити в плавання буде безпечніше.

Маріка замислилась. Було зрозуміло, що вищі сили навмисно вели її до зустрічі з повелителькою бур. Безглуздо противитися долі, від неї не втекти. Значить, все визначено наперед. Дівчина міцніше стиснула в кулаці оберіг.

Дружина доглядача тихо плакала. Вона все ще боялася, що Маріка відмовиться від свого рішення. Наївна жінка вважала, що долю можна перехитрити.

— Як мені побачити Фріду? — нарешті запитала Маріка.

— Я посаджу тебе в човен, і він винесе тебе у відкрите море. Там Фріда сама відшукає тебе. Скоро почнеться відплив. Треба поспішати, — заметушився доглядач маяка.