Чарівниця з острова Гроз

Глава 17 Закляття

Агрипа радів. Він спрямував посох на вхід до печери. З позолоченого набалдашника вирвався потужний потік енергії. Яскравими фіолетовими спалахами сяйнули блискавки. Бозна-звідки налетів сильний вітер. Він пригинав тоненькі деревця до землі та в люті рвав листя. Птахи з пронизливим писком у паніці металися над яром, готові захищати свій тихий, затишний маленький світ.

А на краю, мов демон зла, стояв Верховний Чародій. Сиве волосся та біла борода, мов клапті хмар, розвівалися на вітрі. Ніби громовержець, він метав із свого посоха блискавки. Почорнілі батоги колись квітучих кручених паничів мертво обвисли. Зате земля ніби ожила. Вона дихала й рухалася, мовби з її надр намагався вибратися назовні величезний дикий звір. Ось показалася горбкувата сіра спина величезного валуна. Камінь виростав із-під землі, зминаючи обгорілі рештки рослин і загороджуючи прохід до джерела. Нарешті він повністю закрив вхід до печери і завмер, як непохитний страж замурованої полонянки.

Агрипа у знемозі опустив посох. Роки брали своє. Зараз він особливо гостро відчував неминучу старість. Колись така вправа з посохом була для нього дріб'язковою забавою. Тепер же на неї пішли всі сили. На Верховного Чародія насунула страшенна втома. Тіло, що справно слугувало тисячу років, зносилось, а дух усе ще не здавався.

Агрипа підвів обличчя до неба, підставивши пергамент щік сонячним променям, і насолоджувався приємним теплом. Він уже забув, що на світі є такі прості радості. Влада була його відрадою і щастям. Лише їй він підпорядкував усе своє життя.

Чародія огорнув дивний стан — з одного боку, він почувався вичавленим як лимон, а з іншого — відчував могутність, якої не відав жоден володар. До нього нікому не вдавалося перехитрити долю. Історія знала випадки, коли за наказом царів вирізали тисячі немовлят, аби знищити одного, та саме цей один і виживав, щоби звершити пророковане. Тільки він, Агрипа, Верховний Чародій острова Гроз, зумів змінити пророкування. Він загнуздав долю. Давню таємницю, яку він зберігав сотні років, поховано навіки. Влада не дістанеться дівчині.

Але кому передати кермо влади? Азару? Той недостатньо сильний. Усім старанням йому не спокутувати відсутність природного дару. Було 6 вельми необачно віддати владу до рук нетямущого молодика. Саме тепер, коли кінець був так близько, Агрипа як ніколи відчував жадобу жити й повелівати. Невже він, наймогутніший із усіх магів, які жили на землі, мусить піти й поступитися місцем хлопчакові? Він міцніше стиснув пальці, що тримали посох.

Агрипа на прощання подивився на брилу, що виросла з-під землі. На камені лежало таке сильне закляття, що легше зсунути з місця гору. Ніхто й не здогадався б, що ще недавно там був вхід до печери. Минуть роки, і люди складуть легенди про те, як Великий Агрипа перехитрив могутню чарівницю й ув'язнив її у Вересовому пагорбі. Магові хотілось би дожити до того часу, щоб послухати оповіді про свої подвиги, але, на жаль, його життя невблаганно добігало кінця.

«Невже нічого не можна вдіяти?» — з досадою подумав Агрипа, стукнув посохом об землю і зник.

Азар уже години дві сидів над книгами з магії, та навчання не лізло в голову. Всі думки юнака були зайняті чорноволосою дівчиною, яка знову внесла в його життя сум'яття і хвилювання. Азар не міг розібратись у власних почуттях. Згідно з логікою, він мусив би радіти тому, що суперниця не потрапить на острів. Але всупереч здоровому глузду він хотів її побачити знову. Юна чарівниця притягувала його, і в той же час він ненавидів її за те, що вона порушила його спокій.

Відтоді, як вона зникла, Азар постійно думав про далекий світ людей, у якому діти були звичайним явищем. Він заздрив Маріці, тому що вона могла вільно спілкуватися зі своїми ровесниками, а йому доводилося жити в оточенні ветхих дідів. Він ненавидів маленьку чарівницю за всі радості, якими наділило її життя і яких його було позбавлено.

Він погано спав. Уночі його переслідував один і той же сон. Йому снилась їхня перша зустріч на березі, й у вухах бринів її заливчастий сміх. Його серце билось у радісному хвилюванні, та вона втікала від нього. Він кидався слідом, благаючи її залишитись, але дівчина щоразу зникала. Азар прокидався в поганому гуморі не тому, що не зумів наздогнати її, а тому, що принизився й кинувся навздогін. Він ненавидів її за те, що вона, мов сирена, зачарувала його, заволоділа не тільки його думками, але й снами.

Він тисячу разів уявляв, як зустріне її, та знову й знову прокручував подумки їхню розмову.

Із забуття юнака повернув голос учителя.

— Займаєшся?

— Так, повторюю закляття вогню для першого випробування, — поспішно відповів Азар, схоплюючись з місця.

Знаючи проникливість учителя, юнак очікував, що той відчитуватиме його за недбайливість, але Агрипа був такий захоплений своєю недавньою перемогою, що навіть не помітив, що книгу розкрито зовсім на іншому параграфі. Азар відразу зрозумів: сталося щось значне. Вчитель зазвичай викликав Азара до себе й не опускався до того, щоб відвідувати келію учня.

Агрипа сів на єдиний стілець, услужливо підставлений Азаром, і запитав:

— Ця юрба йолопів, які називають себе магами, чекає повернення нової Обраниці?

— Так. Говорять, що вона прибуде не сама.

— Знаю, із блазнем, який намислив себе чародієм. Ніби острів Гроз — це прохідний двір. Швидко ж переметнулися мої колишні побратими. Ламають шапки перед новою владою. Та боюсь, їх очікує розчарування. Вона не з'явиться тут ніколи, — сказав Агрипа, зробивши наголос на останньому слові.

— Але Зосим каже, що її правління визначене долею й ніщо не може їй завадити, — дивуючись власній сміливості, мовив Азар.

— Окрім мене. Я зробив це! Я змінив приречення зірок! — гордий власною могутністю, мовив Агрипа й подумав, як несправедливо влаштований світ. Він здійснив величний подвиг, змінив хід історії, та замість того щоби тішитися загальним захопленням, змушений хвастатися перед нікчемним хлопчиськом.

— Пам'ятаєш, я показував тобі Вересовий пагорб? — запитав він і, не очікуючи відповіді, додав: — Тепер вона спить там вічним сном.

— Хіба вона не безсмертна? — здивувався Азар.

— Я й не сказав, що вона померла. Я сказав: вона спить. Пам'ятаєш легенду про чарівника Мерліна, якого обманом ув'язнили в пагорбі? Та ж сама участь спіткала нашу юну вискочку, їй ніколи не вибратись із підземелля. Навіть найсильнішим магам не під силу зсередини зламати захист, накладений іззовні. Та я вчинив милосердно. Самозванка не страждає. Вона проспить тисячу років і не помітить плину часу.

Азар мовчав. Значить, він усе-таки не побачить чорноволосу дівчину. Давно заготовлені фрази можна забути. Життя мало-помалу повернеться у звичну колію, йому нічого більше очікувати.

Агрипа пильно придивився до свого учня.

— Хіба ти не радий? — суворо запитав він.

— Радий, учителю, але… — Азар замовк, не знаючи, чи варто висловлювати вголос те, що давно мучило його.

— Говори, — наказав Верховний Чародій.

— Я не знаю, чи зумію пройти випробування. Я боюсь.

Агрипа й сам сумнівався, що Азару вдасться пройти вогонь і воду та лишитися живим. На жаль, старанність не замінювала природного дару. Хлопчисько занадто слабкий, аби втримати в своїх руках посох влади. І тут Агрипу, мов удар блискавки, пронизала думка, що всяку слабкість можна обернути на силу. В його голові зародився план, поки ще непевний і нечіткий, але в нього було достатньо часу, щоб обдумати його, а потім утілити в життя.

— Не бійся. Ти пройдеш випробування. Покладись на мене, — пообіцяв Верховний Чародій, і його губи скривилися в посмішці.