Чарівниця з острова Гроз

Глава 12 Посланець острова

У Прошка душа втекла у п'яти. Погане передчуття збувалося. Недарма з самого початку в чорному замку він почувався ні в сих ні в тих. Хлопчина обережно виглянув із-за дверей, та так і завмер на порозі. Дотепер йому не доводилося стикатися з примарами. Він знав про привидів, вовкулаків, домових та іншу погань тільки за розповідями, та одна річ — слухати балачки про них біля печі, а інша — побачити наяву. Від страху Прошко зблід. На носі та щоках іще виразніше проступили веснянки.

Маріка навшпиньках прокралася до дверей і також завмерла у здивуванні. У бронзовому канделябрі горіли свічки, освітлюючи постать у довгому білому балахоні. Одначе на цьому схожість незнайомця з примарою закінчувалась. Його навряд чи можна було назвати безтілесним. Він був високий і широкоплечий, а під складками вільного одягу вгадувалися міцні, сильні мускули. Лице чоловіка залишалося в тіні.

— Не бійтесь, я не завдам вам зла, — сказав незнайомець.

Голос його звучав спокійно та привітно, але дивний спосіб з'являтися до людей не налаштовував на дружню бесіду.

— Хто ти? Примара, що охороняє замок? — запитала Маріка, оговтавшись першою.

Їй доводилося потрапляти й не в таку халепу. На своєму короткому віку дівчина не раз стикалася з мешканцями світу тіней, тому незнайомець не викликав у неї, як у Прошка, побожного жаху.

— Я не привид. Я посланець. Для одного з вас у мене є добра вість, — відповів незнайомець.

— Це не найбільш підходяще місце для добрих вістей, — мовила дівчина.

— Добра вість завжди до ладу.

— Тоді чому ти ховаєш обличчя?

— Обличчя — не відображення души. Та якщо ви наполягаєте...

Незнайомець відступив так, що полум'я свічки освітило його обличчя. Воно було моложавим, без єдиної зморшки, хоча в коротко стриженій бороді поблискувала сивина.

Мало-помалу Прошко також оговтався від переляку. Хлопець і дівчина вийшли з потайної кімнати.

— Тебе звати Прохор? — незнайомець звернувся до Прошка, лише побіжно глянувши на дівчину.

Зосим не бачив Маріку чотири роки. За цей час вона підросла і стала красунею. Він відчував на собі допитливий погляд її чорних очей і тремтів од страху. Він боявся, що чари забуття можуть розвіятись і до неї повернеться пам'ять. Це був ризик, на який доводилось іти.

— Здається, нещодавно через тебе здійнявся ураган? — вів далі Зосим, дивлячись Прошкові у вічі.

У хлопчини пересохло в горлі. Він і без того ніяковів перед незнайомцем, а тут зовсім розгубився. Заперечувати не мало сенсу. Судячи з усього, посланець був не простим смертним, якому можна морочити голову. Настав час розплати за свої магічні досліди. Викликати ураган у королівському палаці — не жарт. Прошко хотів кивнути у відповідь, але шия ніби закам'яніла. Зібравшись з духом, він видихнув:

— Я не навмисне. Так вийшло.

— Тобі не потрібно переді мною виправдовуватись. Я прийшов не для того, щоб судити. Мені стало відомо, що придворний астролог шукає для тебе наставника.

Прошко засоромився, що він сумнівався в добрих намірах старого астролога. Хлопчина почервонів, хотів щось сказати, але чи то від хвилювання поперхнувся й закашлявся.

Маріка недовірливо огледіла незнайомця з ніг до голови.

— Ви з острова Гроз? — запитала вона.

— Так. Мене звати… Зосим, — відрекомендувався незнайомець. Він ледь помітно запнувся, називаючи своє ім'я. Маг знову ризикував пробудити у дівчини спомини, та його побоювання виявилися марними, і він усміхнувся:

— Чому ти раптом перейшла на ввічливе звертання?

— Ви ж не примара.

— Дехто виявляє примарам більше поваги, ніж живим, — зауважив Зосим.

Маріка похитала головою:

— Ні, з ними треба на рівних, інакше не можна.

— А ти смілива.

— Ні, я спочатку їх страшенно боялась, а потім зрозуміла, що вони не злі. Просто нещасні. А для чого ви прибули з острова?

— Щоб пояснити цьому юнакові, як туди потрапити.

Від надміру почуттів Прошко впав на коліна.

— От спасибі! Невже збулось? І я вивчуся на чародія?

— Устань із колін, і не треба мені дякувати. Тепер усе залежить від твого старання, — сказав посланець.

У Маріки на душі стало нестерпно тоскно. Більше за все на світі їй хотілося також вирушити на далекий острів.

— Візьміть мене з собою. Я не чарівниця, але готова виконувати будь-яку роботу. Я не завдаватиму вам клопоту, — гаряче попрохала вона.

Голос Маріки змусив Прошка отямитися від захвату, що переповнював його. Йому стало соромно, що за власною радістю він зовсім забув про те, що дівчина переживає не найщасливіші дні свого життя.

— Будь ласка, дозвольте їй поїхати, — з жаром підхопив він.

— Це могло б мати місце, якби твоя подружка була сиротою. Та навряд чи її відпустять рідні,— злукавив Зосим.

— У неї немає рідних, — квапливо запевнив його Прошко.

— За мною нікому побиватися. Всі тільки радітимуть, — сказала Маріка, хапаючись за тоненьку ниточку надії.

Зосим із полегшенням зрозумів, що вона піймалася на приманку.

— Значить, кажеш, ти не чарівниця? А як же ти збираєшся на острів, де живуть маги? — не втримавшись, пожартував він.

Він розумів, що грається з вогнем, але хотів до кінця переконатися в тому, що юна чародійка не відає про своє призначення.

— Ну, я дещо вмію, — ухильно відповіла Маріка.

— Що ж? — насторожився маг.

— Можу кров зупиняти, — випалила вона.

Зосим ледве стримав усмішку. Перед ним стояла могутня чарівниця й раділа мов дитина, що вміє зупиняти кров. Проте Маріка й справді була дитиною. Незважаючи на те, що дівчина подорослішала, вона залишалася по-дитячому наївною та безпосередньою. Настане час, і вона дізнається про свою могутність, а поки що нехай лишається в невіданні для її ж блага.

— У п'ятницю Юпітер увійде в положення, сприятливе для мандрів. Кращого часу, аби потрапити на острів, не знайти. Вам потрібно вдосвіта вийти з міста через східну браму. Звідти півгодини ходьби до закруту ріки. Коли займеться зоря, з'явиться вітрильник. Він зачарований, як і сам острів, тому простому смертному його не розгледіти, слід дивитися не очима, а душею. Як побачите його, промовте заклинання:

Вітрильник наблизиться просто до вас. Підніміться на борт, і човен сам доправить вас на острів. Тільки не зволікайте. Чари не вічні. Тільки-но сонячний диск одірветься від горизонту й підніметься в небо, заклинання втратить силу. Вітрильник розтане в повітрі, як нездійсненна мрія. Я впевнений, ви впораєтесь, — завершив свій монолог Зосим, пильно подивившись на дівчину.

— Звичайно, — у два голоси запевнили його мандрівники.

— А тепер повертайтеся додому. І пам'ятайте, ніхто не мусить знати про нашу розмову.

Хлопець і дівчина повернулися до виходу, та в кімнаті щось змінилося. Двері зникли. Перед очима у Маріки все попливло, а коли прийшла до тями, вона побачила на місці дверей натюрморт у помпезній позолоченій рамі. Дівчина перебувала у власній кімнаті. Вона обернулася до незнайомця, але того і слід простиг, а там, де щойно стояв канделябр із запаленими свічками, догоряв камін. Прошка з нею також не було.

«Може, мені все привиділось?» — подумала вона, розтираючи скроні.

Їй смертельно хотілося спати. Вона позіхнула і в напівдрімоті стягла з себе одяг. Варто їй було торкнутися головою подушки, як її відразу огорнув глибокий сон.