Чарівниця з острова Гроз

Глава 25 Місто Затонулих Кораблів

Відступаючи, море, як неохайна хазяйка, розкидало клоччям сплутані бурі водорості. Там, де нещодавно плескались хвилі, оголилося піщане дно, всипане черепашками. Подекуди гострими зубцями стирчали камені. Далеко в море виступало кам'янисте пасмо. Доглядач маяка повів Маріку по цьому пірсу, створеному самою природою. Там, де мис закінчувався, на хвилях гойдався невеликий човен без весел.

— Ти попливеш на цьому човні,— сказав доглядач.

— Але в нього немає весел.

— Вони тобі не потрібні. Течія сама винесе тебе, куди треба. Якщо передумала, можеш повернутися, — додав він осиплим голосом і відвів погляд.

Доглядач був доброю людиною й не бажав Маріці зла, та в глибині душі він також боявся розлучитись із зажеврілою надією, що син повернеться.

— Я не беру своїх слів назад, — сказала Маріка, зрозумівши його сум'яття. — Ніхто не може обманути долю. Видно, дорога недаремно привела мене сюди. Не звинувачуй себе ні в чому.

— Борони тебе Господь! — щиро сказав доглядач. — Ми з дружиною молитимемося за тебе.

Маріка кивнула й рішуче ступила в човен.

Тільки-но хазяїн маяка відв'язав мотузку, течія підхопила вутле суденце, і воно, мовби знудьгувавшись на прив'язі, помчало у відкрите море. Берег стрімко віддалявся, аж поки зовсім розтав у синяві. Дівчина опинилася самотня посеред безмежного морського простору.

Минали години. День набирав силу. Час тягнувся неймовірно повільно. Сонце неквапом здіймалося по небосхилу. Досягнувши зеніту, воно завмерло, мовби дбайливий господар, який оглядає свої володіння, а потім так само повагом продовжило подорож до заходу.

Течії давно набридло нести крихітне суденце, й воно кинуло свою іграшку на милість хвиль. Маріці здавалося, що човен стоїть на місці. Дівчину все більше огортала тривога. Хто знає, як довго доведеться дрейфувати посеред океану?

Мовби у відповідь на її сумні роздуми, з води показалася вузька мордочка. Це був дельфін. Він із цікавістю подивився на Маріку, вистрибнув із води і знову пірнув у хвилі. Ухопившись за борт човна, дівчина вгледілась у глибину в надії знову побачити цю дивовижну істоту, і дельфін повернувся. Цього разу він був не сам. Четверо граціозних мешканців морської безодні стовпчиками встали з води, покивали головами, немовби вітаючи самотню мандрівницю, і зникли.

— Гей, не відпливайте, будь ласка, — попрохала Маріка, ніби вони могли зрозуміти її слова.

Раптом човен рвонув із місця. Два дельфіни підхопили його й понесли по хвилях. Дрібні бризки летіли Маріці в обличчя. Пінні баранці злякано сахалися врізнобіч. Маріка мимоволі розсміялася. Вона була не самотня. Море посилало їй добрий знак.

Утомившись від шаленої гонки, перша пара дельфінів поступилася місцем другій. Нові друзі то пливли поряд, то розважали дівчину забавними стрибками. Вони мовби хотіли скрасити її самотність і відвернути від похмурих роздумів. Маріка заспокоїлася. Вона більше не боялася Навіженої Фріди й готова була зустріти все, що очікувало її на цьому небезпечному шляху.

До самісінького вечора весела компанія супроводжувала дівчину. А коли нечутно підкралися сутінки, дельфіни як по команді пірнули і зникли під водою. Маріка сподівалася, що її нові друзі повернуться, та вони більше не з'явились, а разом із ними зникли радість і спокій. На душі у бідолашної мандрівниці знову стало тривожно. Небо, ніби поранене, стікало червоним заходом сонця. Багряні плями розтеклися по лазурній поверхні моря.

Неждано-негадано здійнявся вітер. Погода стрімко псувалася. Море потемніло. На обрії виникла похмура грозова хмара. Величезний водяний стовп, як пуповина, з'єднав хмару з морем. Смерч із шаленою швидкістю мчав на Маріку. Дівчину обстріляло картеччю бризок. Сукня відразу промокла. Сильний вітер підхопив човника й закружляв на місці. Він, куражачись, розгойдував суденце, як паперовий кораблик, погрожуючи в будь-який момент перевернути його. Маріка щосили вчепилася в борт човна. Смерч вирував уже поряд. Море і небо, здавалося, злились воєдино. Раптом безодня розверзлася. Човен завертіло і втягло в гігантську воронку.

Маріка закричала і знепритомніла. Опам'ятавшись, дівчина побачила, що перебуває в дивовижному місті, де будинками слугували затонулі кораблі. Їх багатоярусні нагромадження чергувались із кораловими гротами. Кораблі тулились один до одного, сполучаючись трапами та мотузяними драбинами. Порослі черепашками й анемонами всіх кольорів райдуги, вони здавалися побудованими з якогось невідомого людям матеріалу. На щоглах, як оксамитові гардини, гойдалися водорості, а між ними носилися зграйки строкатих рибок.

На землі вже наближалася ніч, а тут було світло, як буває влітку пізно ввечері. Фантастичні архітектурні споруди світилися блакитнуватим фосфоресціювальним сяянням. Видовище було таким же прекрасним і чарівничим, як і печальним.

«Я потонула», — подумала Маріка, та дивно, що ця думка не злякала її. Тут, під водою, вона дихала так само вільно, як на суші. До того ж дівчина раптом зрозуміла, що вона тут не сама. Маріка виразно почула розмову чоловіка й жінки. Вона вибігла по сходах на палубу, але спізнилася. Співбесідники вже пішли. Хтось торкнув струни арфи, й чистий жіночий голос повів чудову мелодію. Дівчина поспішила на звуки, але знову нікого не знайшла.

Маріка переходила з корабля на корабель по трапах, спускалась і піднімалась внутрішніми сходами. Всюди її оточували голоси, та вона не зустріла жодної людини.

Підводне місто було наповнене примарами. Даремно розум твердив, що їй нічого боятися. Маріці знову стало страшно.

— Заспокойся. Найжахливіше вже позаду, — раптом почула вона в себе за спиною.

Дівчина обернулась, упевнена, що знову нікого не побачить, але цього разу перед нею стояла молода жінка. Розпущене чорне волосся густою кучерявою гривою вкутувало її до талії. Дивовижно красиве обличчя було неприродно блідим. Жінка кілька секунд мовчки дивилася на Маріку, а потім раптом розреготалася глибоким контральто.

Маріці стало не по собі. Перед нею була Навіжена Фріда. Жінка безцеремонно ткнула в дівчину пальцем:

— Забавно. Ти така схожа на мене. Він напевно позеленіє від злості, коли побачить тебе. Недаремно я так довго чекала.

— Хто позеленіє від злості? — не зрозуміла Маріка.

— Убивця. Ми помстимося йому.

Повелителька бур утупилась у Маріку поглядом, од якого в дівчини по спині поповзли мурашки. Несподівано Фріда співчутливо запитала:

— Ти боїшся? Даремно. Тобі нічого не загрожує. Тут ти під моїм захистом, дитино. Тебе ніхто не скривдить.

— Навіщо я вам? — зважилася запитати Маріка.

— Всьому свій час, — загадково всміхнулася жінка. — Ходімо. Перш за все я розповім тобі дещо з історії острова Гроз.

Маріка здригнулася. Вона і подумати не могла, що почує про чарівний острів тут.

— Ви знаєте про острів Гроз?

— Іще б мені не знати! Я там народилась і виросла. Ходімо зі мною, — поманила вона Маріку.

Фріда граціозно лавірувала між останками кораблів і чудернацькими наростами коралів. Час від часу вона з кимось розкланювалась і кивала у відповідь на невидимі вітання.

— Чому я чую голоси, але не бачу людей? — запитала Маріка.

— Ви перебуваєте в паралельних світах. Ці люди вже переступили межу смерті, а тобі до неї ще далеко.

— Хіба я не померла?

— Що ти! Ти житимеш довго. Дуже довго.

Фріда змовницьки подивилася на Маріку, мовби натякаючи на якийсь секрет, і раптом знову розсміялась.

— Якщо я жива, як я можу дихати під водою?

— Це місто Затонулих Кораблів. Тут усе інакше, ніж на землі.

— Що сталося з сином доглядача маяка? Він повернеться до рідних?

— Авжеж! Здається, його підібрало на борт торгове судно. Не мине і двох днів, як він буде вдома. Ти так піклуєшся про незнайому людину? Можна подумати, він для тебе щось зробив, — посміхнулася Фріда.

— А ти топиш кораблі, забираючи життя незнайомих людей. Можна подумати, вони перед тобою в чомусь завинили, — сказала Маріка, дивуючись власній зухвалості.

— Для мене й тих, хто населяє місто Затонулих Кораблів, це необхідність. Примари використовують енергію живих. Інакше ми не могли б існувати.

— Але до чого таке існування?! — з обуренням вигукнула Маріка.

— Ми не вільні піти, поки не покараємо винного в нашій смерті. Ось чому я хочу, щоб про мене пам'ятали.

— Хіба не можна підтримувати пам'ять добрими справами? — заперечила Маріка.

— Добрі справи забуваються значно швидше.

У людей коротка пам'ять, — відмахнулася Фріда.

— Неправда. Люди не забули, як ти врятувала жінку під час шторму.

— Тоді я не могла вчинити інакше. Вона чекала дитину, — сказала повелителька бур.

— Але хіба інші не достойні жалості? Ти приносиш так багато горя, коли віднімаєш у людей їхніх близьких.

— Чи тобі обстоювати смертних? У тебе ж немає нікого, кого ти могла б назвати рідною людиною, хіба не так?

— Неправда! У мене є… Тобто були… — Маріка знітилася. Вона не вміла брехати.

— Не намагайся обманути себе. У тебе не може бути нічого спільного з людьми. Навіть якщо виникне симпатія, вона буде недовговічною. Серед людей ти приречена на самотність.

— Але чому?!

— Тому що ти не звичайна людина.

— Я стала примарою, як ти?

— Ні. Ти була відзначена особливим даром із народження, хоча й народилася серед звичайних людей.

— Що ти таке говориш? Я жила серед людей і знаю: я така ж, як усі.

— Он як? Ти гадаєш, кожний смертний може побувати по той бік Дзеркала Доль і повернутися живим?

— Але я була там не сама, а з Глібом.

— Йому нізащо не вдалось би здійснити цю подорож без тебе. До того ж це було одного разу, коли ти перетнула межу, за яку смертним немає доступу. Ти пройшла повз Браму Смерті.

— Ні, ти помиляєшся, — похитала головою Маріка.

— Ти не пам'ятаєш цього, бо в тебе вкрали пам'ять, але я допоможу тобі згадати все. Ти мусиш нарешті дізнатися, хто ти насправді.

— Хто ж я? — прошепотіла Маріка.

— Ти чарівниця.

Дівчина подивилася на Фріду й нервово хихикнула. Маріка не сприйняла слова Фріди всерйоз. Вона подумала, що це всього лиш марення божевільної. Не можна ж дійсно повірити в таку нісенітницю. Чарівниця має бути особливою та вміти творити чудеса. А вона не в змозі допомогти навіть самій собі.

— Ти не віриш мені? Вважаєш мене навіженою? — посміхнулася Фріда. — А чи знаєш ти, що за камінець носиш на грудях?

— Це мій оберіг.

— Воістину так. Він оберігає тебе від будь-яких бід і напастей. Але передовсім це знак влади. Миле дитя, я розумію, що тобі важко в це повірити. Але тобі визначено стати правителькою острова Гроз. Чи готова ти згадати те, про що забула?

Маріка на мить завагалася. Щось підказувало їй, що вона підійшла до фатальної межі. Варто переступити її, і повернення до попереднього життя буде вже неможливим.

— Признаюся, деякі спогади завдадуть тобі болю, — додала Фріда.

Хоч як дивно, її слова підстьобнули Маріку. Ліпше дізнатися гірку правду, ніж усе життя не знаходити собі місця від численних запитань.

— Так, я хочу знати все, — на одному диханні випалила дівчина.

— Я й не чекала від тебе іншого рішення, чарівнице острова Гроз.

Фріда поманила її за собою.