Чарівниця з острова Гроз

Глава 21 Полон

У порту панували гамір і метушня. Вантажники котили по причалу бочки. Біля піраміди ящиків порпався поштар у форменій тужурці та кашкеті з кокардою. По сходнях, наче мурашки, снували люди з мішками на плечах.

На причалі стояв кремезний чоловік у пом'ятому кітелі. Темне масне волосся неохайними пасмами падало йому на плечі. Це був і капітан, і власник корабля. Камо підійшов до нього, сказав кілька слів і вказав на Маріку. Шкіпер безцеремонно втупився в дівчину виряченими, як у жаби, очима, і чоловіки почали жваво перемовлятися. Судновласник одразу викликав у Маріки неприязнь. Вона відвернулась, але однаково продовжувала відчувати на собі його погляд.

Коли всі тюки було піднято на корабель, до сходень підвели людей, закованих у кайдани. Капітан, стоячи на кормі, суворо спостерігав, як вони під наглядом моряків один за одним піднімаються на борт.

— Це каторжники? — запитала Маріка.

— Не бійся, вони не докучатимуть тобі,— посміхнувся Івар.

Від того нещасливого дня він незлюбив Маріку і тримався від неї осторонь. Камо з капітаном усе ще жваво сперечалися.

Несподівано один із ув'язнених рвонувся до них. Перш ніж він устиг напасти, матроси ударами палиць відігнали його назад. Одначе він зловчився і плюнув. Плювок улучив не в капітана, а в Камо. Інший би на його місці не стримав гніву, але Камо виявив дивовижну витримку. Він спокійно дістав хустку і витер обличчя.

Матроси повалили бунтаря на брудний пірс. Решта каторжників, збившись докупи, зацьковано дивились, як б'ють їхнього бунтівного товариша. Скулившись і прикривши голову руками, бідолаха лежав на землі й не чинив опору. Його, як мішок, схопили і поволокли на корабель.

Маріці було жаль нещасного. Хоча каторжник і плюнув у Камо, але ж він зробив це не навмисно, а помилково. Щодо капітана, то він не викликав у дівчини ні найменшої симпатії.

Судячи з того, як довго тривали переговори, він не хотів брати на борт пасажирку, та вона й сама не прагнула потрапити на його корабель. Зараз подорож не вабила, а, скоріше, страшила Маріку. Може, причиною тому було небажання розставатися з Камо, який був до неї добрим, а може, й те, що море мало такий похмурий і непривітний вигляд. Хвилі з шипінням бились об берег, мовби попереджаючи про небезпеку.

Нарешті Камо зробив знак підійти. Маріка в супроводі Івара попрямувала до нього.

— Тут наші шляхи розходяться. Ти попливеш на кораблі цього чоловіка. Його звати Касій, — сказав Камо, звертаючись до Маріки.

— Дякую. Ти дуже добрий, — мовила дівчина.

— Іди, — Камо злегка підштовхнув її.

Маріка піднялась по сходнях, не оглядаючись.

Камо ясно дав зрозуміти, що не полюбляє довгих прощань. Тільки опинившись на палубі, Маріка подивилася на пристань. Лавіруючи між ящиками і тюками, її колишні попутники ішли геть. Вони про щось жваво перемовлялись і сміялися.

Для них розставання з нею нічого не значило. Вони вже забули про випадкову супутницю.

А втім, вона помилялась. У цю мить бадьора четвірка саме балакала про неї. Якби Маріка їх почула, то, не задумуючий, утікала б геть із корабля. Та нікому не дано передбачити всіх поворотів і перипетій життя. Недаремно кажуть: чужа душа — темний ліс. І часом краще не знати, що сховано в її тайниках.

Корабель відчалив од пристані. Маріка трималася за поручні й дивилась, як порт тане вдалині.

— Гей, іди сюди, — почула вона безцеремонний оклик.

Маріка обернулася. Касій поманив її пальцем.

— Як тебе звати?

— Маріка.

— Скільки тобі років?

— Чотирнадцять.

Шкіпер схвально кивнув і продовжував допит:

— Де твої батьки?

— Я сирота.

— Добре. Мені не потрібні неприємності,— пробурмотів він і підкликав матроса. — Улаштуй її нагорі, в окремій каюті. Та щоб жодна волосина не впала з її голови.

Маріка знову із вдячністю подумала про Камо. Напевно, він добре заплатив цьому типові, якщо з нею поводяться так чемно. Який же він дбайливий і добрий!

Матрос провів її вздовж палуби і відчинив дверці.

— Розташовуйся, — сказав він.

Умеблюванням крихітної каюти були ліжко, застелене грубою сірою ковдрою, та пригвинчений до підлоги металевий столик.

— Куди ми пливемо? — запитала Маріка.

— Ми заходитимемо в різні порти, — ухильно відповів матрос.

— А острів Гроз? Ви бували там?

— Є міста й цікавіші,— мовив той і лишив її на самоті.

Кругле око ілюмінатора незмигно дивилося на нову пасажирку. Маріка присіла на краєчок ліжка. Вона згадала замок Агнеси, свою кімнату з видом на парк. Поступово думки дівчини перескочили на Гліба. Цікаво, що він думає про її зникнення? Чи згадує хоч іноді? Маріка дістала медальйон і подивилася на портрет золотоволосого юнака. Хто тепер поруч із ним? Заради кого він улаштовує вечори? Із ким виїздить на прогулянки? Хоч хто була б ця щасливиця, її володарювання не вічне. Коли-небудь він одумається і зрозуміє, хто його любить найдужче.

Маріка сховала медальйон і з вдячністю подумала про Камо, який, нічого не вимагаючи взамін, купив їй одяг, довіз до моря і посадив на корабель. Воістину, світ улаштований дивно. Близькі люди завдали їй болю, а чужі зробили стільки добра. Розмірковуючи про це, Маріка не помітила, як заснула.

Проспавши всю ніч, вона прокинулася тільки на світанку наступного дня. Море, як і раніше, штормило. Корабель так розхитувало на хвилях, що Маріка з незвички ледве не впала, підвівшись із ліжка. Дівчина виглянула в ілюмінатор і завмерла в захваті. Картина, що постала перед її очима, була насичена такими барвами, що здавалася нереальною.

Сизі та лілові хмари нависли над морем. Вони були вже не такими густими, як напередодні. Де-не-де в них зяяли діри, мовби пропалені вогнем. Сонце прикрасило рвані краї золотою облямівкою. Промені пробивалися крізь проріхи і потоками струменіли вниз. Вони падали на темну гладь води і, відбиваючись, іскрилися.

Маріці захотілося вийти на палубу, щоб відчути запах морського вітру та побачити простір в усій пишноті. Вона штовхнула двері каюти, але ті не піддались. Дівчина потягнула за ручку, потім потрясла її та переконалася, що двері замкнено ззовні.

— Гей, хто-небудь! Випустіть мене! — покликала вона, та ніхто не відгукнувся.

Вирішивши, що її замкнули помилково або для більшої безпеки, Маріка стукала в двері каюти, аж поки почула грубий голос:

— Чого треба?

— Я хочу вийти.

— Не велено.

— Що значить «не велено»? Поклич капітана.

— Ти думаєш, капітану більше робити нічого? Сиди тихо. Скоро принесуть їжу.

Важкі кроки віддалилися. Обуренню Маріки не було меж. Вона знову почала стукати в двері каблуком. Нарешті в замку крутнувся ключ. На порозі стояв матрос звірячого вигляду. Його засмагле обвітрене лице спотворював шрам через усю щоку, а руки були суціль укриті татуюванням.

— Що за гамір? — рявкнув він.

— Мені потрібен капітан, — спокійно мовила Маріка.

— А самого віце-адмірала тобі не треба? — реготнув громило. — Вважай, що я за нього.

— Хто ти? — з гідністю королеви, яка звертається до підданого, запитала дівчина.

— Я боцман. Достатньо? І запам'ятай, якщо бешкетуватимеш як попало, я тебе живо втихомирю.

— Так-то ви поводитесь із пасажирами! — обурилася Маріка.

— У нас не пасажирське судно, — відрізав громило. — Тут із тобою панькатись не будуть.

Двері знову зачинились.

Невдовзі принесли розмазану по тарілці вівсянку та кухлик ледве теплої кави. Навіть якби

їй подали делікатеси, Маріка однаково не доторкнулась би до їжі. Вона як відчувала, що не треба було сідати на цей корабель. Капітан не сподобався їй із першого погляду і на ділі виявився справжнім шахраєм. Якби Камо знав, як поводитимуться ці люди, тільки-но відпливши у відкрите море, хіба б він домовлявся з ними?

Незабаром на порозі каюти з'явився матрос і провів Маріку до капітана. Подивившись на дівчину, Касій схвально кивнув:

— Я бачу, ти не страждаєш на морську хворобу. Це добре.

— Чому мене тримають взаперті? — запитала Маріка.

Шкіпер вів далі, мовби не чув запитання:

— Ти мусиш їсти. Інакше твій рум'янець зблякне. Кому потрібно, щоб ти мала вигляд здихляти?

— Якщо мене знову замкнуть, я оголошу голодування, — твердо заявила дівчина.

— А ти з характером. Нічого, це мине, — посміхнувся Касій і несподівано сказав: — Роздягнись.

— Що? — не зрозуміла Маріка.

— Не бійся. Я нічого з тобою не зроблю. Ти занадто цінний товар. Але я хочу подивитися, за що виклав таку купу грошей.

— Про що ти говориш? Які гроші? — сторопіла Маріка.

— Ті самі, які з мене зідрав цей шахрай Камо.

— Це він заплатив тобі, щоб ти взяв мене на корабель, — сказала Маріка.

— Хто?! Камо?

Капітан із боцманом перезирнулись і дружно зареготали.

Відсміявшись, Касій сказав:

— Цей пройдисвіт не заплатить за похорон власної бабусі. Скоріше, він продасть її вставну щелепу. За тебе він зірвав добрячий куш.

— Значить, він продав мене? Але цього не може бути. Люди не речі, щоб ними торгувати.

— Продати можна все, знайшовся б тільки підходящий покупець. А на таку красуню, як ти, охочий завжди знайдеться.

— Як ви смієте! Це брехня. Камо не міг так учинити.

Чоловіки знову розреготались.

— По-твоєму, він благородний лицар? А для мене він головний постачальник. Майже всіх, хто сидить у трюмі, він доставив.

— Так ці бідолахи не каторжники?

Тільки тепер до Маріки почав доходити зміст огидної сцени, що розігралася на березі. Вона раптом зрозуміла, що витрішкуватий каже правду. Нещасний, якого забили на пристані, збирався напасти аж ніяк не на Касія. Його плювок влучив за призначенням. А вона наївно вважала Камо своїм заступником! Та він міг претендувати на титул чемпіона серед негідників!

У голові в Маріки запаморочилось, чи то від качки, чи то від новини, що приголомшила її. Вона мов крізь вату чула слова Касія:

— Ці люди — раби. Але хтось із них помре, мов каторжник, а комусь пощастить. Життя в рабстві може бути цілком пристойним. Ось ти, приміром, якщо не брикатимешся, можеш улаштуватися й жити, розкошуючи.

— Я скоріше помру, аніж у рабстві житиму, — сказала Маріка.

— Поговорила й досить, а тепер гарненько послухай, що я скажу. Тут командую я. Будеш слухняною, як сир у маслі купатимешся. А чинитимеш опір, я зумію навчити тебе покірності.

Він простягнув порослу чорними волосинами спітнілу руку й наказав:

— Цілуй.

Маріка не зрушила з місця.

— Ти що, оглухла?

Боцман підштовхнув її ззаду. Маріка підійшла до работорговця і плюнула на простягнуту для поцілунку руку.

— Ах ти погань! Здумала показати свій норов? Накажу — цілуватимеш мені ноги, — капітан обернувся до боцмана: — В трюм її, аж поки одумається.

Чинити опір і вириватися було марною справою. Безмежні морські простори робили втечу неможливою. До того ж Маріка воліла сидіти в трюмі з іншими невільниками, а не виконувати примхи навіженого работорговця. Дівчину зіштовхнули вниз. Кришка люка зачинилась у неї над головою.