Чарівниця з острова Гроз

Глава 23 Зухвалий план

Погода не сприяла мандрівникам. Третій день сонце намагалося розігнати хмари, та вони, мовби намокла брудна вата, висіли над морем, не даючи променям продертися крізь вологе сіре місиво. Сивий океан відбивав настрій небес. Він грав м'язами хвиль і, розхитуючи судно, похвалявся своєю силою. Корабель то падав униз, стиснутий пінними валами, то виринав і тягнувся носом угору, наче плавець за ковтком повітря.

Півекіпажу страждало від морської хвороби, а Касій лаяв усе і всіх за те, що йому доводиться набирати в порту всякий набрід, який захитує навіть у ночвах. Хороші моряки відвертали носа від работорговців. Він і сам збирався коли-небудь облишити це непривабливе ремесло, та живий товар приносив непоганий прибуток, і Касій заплющував очі на ницість свого заняття.

Наприкінці третього дня капітан згадав про непокірну рабиню. Не слід тримати дівчину в трюмі так довго. Касій розумівся на рабах і розумів, коли йому до рук потрапляв дорогий товар. Перебування в трюмі могло відбитися на її зовнішності. За виснажену та бліду дадуть удвічі менше.

Вечорами вся команда, за винятком вахтового, збиралася в кают-компанії випити по кухлю елю та пограти в кості. Касій тримав матросів у суворості, але не цурався їхніх простих забав і частенько прилучався до гри. Він з'явився, коли всі були в зборі.

— Сходи-но, приведи непокірне дівчисько, — наказав він матросу з новеньких. — Сподіваюся, перебування в трюмі навчило її гарних манер.

Усі дружно зареготали. Новобранець вирушив за Марікою. Він підійшов до люка, сунув ключ у замок, відкинув кришку і крикнув:

— Дівчину кличе капітан.

— Я не можу вийти, — донеслося з трюму.

— Чому це?

— Спустися, сам побачиш.

Матрос, недовго думаючи, поліз у трюм, але перш ніж він зумів що-небудь побачити, на нього обрушився удар. Не встиг бідолаха й оком моргнути, як його тільняшка та бушлат поміняли хазяїна. Один із в'язнів, кому вони прийшлись якраз, перетворившись на моряка, виліз назовні й зачинив люк. А посильний капітана, зв'язаний по руках і ногах, із кляпом у роті опинився в темному кутку трюму разом із невільниками.

Минуло хвилин десять. Не діждавшись дівчини, капітан послав за нею іншого новачка. Той нехотя відірвався від гри і пішов виконувати доручення, на чім світ стоїть лаючи свого недбалого товариша по службі.

Підійшовши до трюму, він здивовано зупинився. Кришка люка була замкнена. Ключ стирчав у замку, а першого посильного ніде не було видно. Моряк відімкнув люк і невдоволено гаркнув:

— Гей, чорняву дівку вимагає капітан!

— Спустись сюди, — почув він із темряви.

— Навіщо це?

— Спустись — не пожалкуєш.

Солодкий голосок зачаровував. Моряк оглядівся на всі боки і поліз у трюм. Незабаром у темному кутку лежало вже двоє зв'язаних по руках і ногах напівголих людей.

Не дочекавшись другого посильного, Касій почав утрачати терпець.

— Куди подівалися ці ледацюги? Заблукали, чи що, салаги недороблені? Піди подивися, куди вони запропастились, і стусанами прижени сюди, — наказав він боцману.

Боцман рішуче попрямував до трюму. В нього свербіли кулаки відлупцювати добряче недбалих матросів, але біля люка нікого не було. Трюм був замкнений. Ключ стирчав у замку.

— От шельми, нічого не можна доручити! Самісінький набрід на кораблі,— сплюнув боцман, крутнув ключ і відкинув кришку люка. — Гей, нехай дівчисько виходить. Та швидше!

По його команді тоненька фігурка, закутана в темну накидку, піднялася по трапу.

— Ось так-то, — вдоволено кивнув боцман, але, відкинувши покривало, побачив біляву голову й сердито прикрикнув:

— Та не ця. Чорнява. А ти йди геть!

Дівчина покірно повернулася вниз. Через хвилину замість неї з трюму піднялася висока молода жінка з довгим темним волоссям.

— Ви що, знущаєтесь? Я не кликав цю жердину! Гей, маленька погань, піднімайся зараз же! А то гірше буде! — закричав він.

Коли з люка показалася Матуся, боцман вибухнув відбірною лайкою.

— А ти куди, стара карго? Також у дівчата записалася? Ось я вам покажу, як збиткуватися наді мною!

— Вже не знаємо, що тобі потрібно. Перебірливий який. Спустися та вибери сам, — парирувала жінка.

— Якщо я спущуся, то цій шмаркачці так не минеться. Вона, мабуть, вважає, буцім може робити все, що їй заманеться? — заревів старий морський вовк і, зіпхнувши Матусю в трюм, скотився по сходнях униз.

Коли не повернувся і боцман, Касій збентежився не на жарт.

— Що за чортівня? Куди всі зникають? — сердито мовив він і кивнув штурману: — Підеш зі мною. Перевіримо, в чому справа.

Удвох вони дісталися трюму. По порожній палубі гуляв вітер. Люк був замкнений. Ключ стирчав у замку.

— Куди всі подівалися? — спантеличено оглядівся капітан.

Він стукнув каблуком по кришці люка і крикнув:

— Гей, дівчину повели?

— Ні, я тут, капітане. Двоє твоїх людей побились, а третій розняв їх і повів геть.

— Чого вони не поділили?

— Запитай про це у них.

— Запитаю. Ну а ти як? Взялася за розум?

— Так. Я буду покірною.

— Побачимо. Ворушись. Виходь нагору.

Касій зробив знак штурману, й той нахилився над замком. Тільки-но він відкинув кришку люка, за його спиною почувся приглушений стогін. Штурман обернувся й побачив незнайомця в тільняшці та бушлаті боцмана. Той нахабно посміхався й потирав забитий кулак, а біля його ніг мішком валявся капітан. Штурман пікнути не встиг, як могутній удар обрушився на нього ззаду.

Поки біля трюму розігрувалася ця сцена, Дем'ян перебіжками пробирався до камбуза, щоб вилити сонне зілля в пиво. Треба було приспати матросів, перш ніж вони піднімуть тривогу. Найдужче Дем'ян побоювався наткнутися на кого-небудь із екіпажу. На щастя, цього разу доля виявилася прихильною до бідолашних в'язнів. На палубі нікого не було. Зате з кают-компанії доносилися гамір, лайка та гучний регіт.

Діставшись камбуза, Дем'ян перевів подих. У приміщенні було темно й тихо. Кок веселився разом із усіма. Дем'ян запалив світильник. Побачивши величезну пузату бочку з пивом, він зрозумів, що додавати туди сонне зілля — пуста витівка. Треба було влити не менше відра, щоб матросів зморив сон. У порівнянні з бочкою фляга мала жалюгідний вигляд.

Сподіваючись знайти більш підходящу посудину Дем'ян гарячково обнишпорив полиці, заглянув під стіл і лаву. Він смикнув дверці шафи, але та виявилася замкненою на ключ. Взявши ополоник замість ломика, Дем'ян спробував ручкою зламати замок, але тільки погнув черпак. Він намагався розкрити дверці тесаком — безрезультатно. Час ішов. Дем'ян нервувався, та не відступався, хоча й сам не розумів, навіщо уперто це робить. Нарешті пролунав гидкий скрегіт. Петля, на якій висів замок, відірвалась, і дверці шафи розчинилися.

Зломщик ледве не скрикнув від радості. На полиці стояло пузате п'ятилітрове барильце. Дем'ян вийняв чопик і принюхався. В ніс йому вдарив міцний запах рому. Дем'ян перелив частину рому в кухоль, аби звільнити місце для сонної води, і тут йому на плече лягла чиясь важка рука.

— Ти що тут робиш, шельмо? Прикладаєшся до запасів капітана?

Дем'ян різко обернувся. Перед ним стояв кок. Побачивши незнайомця, судновий кухар остовпів од несподіванки, зате Дем'ян не гаяв часу марно. Він схопив сковороду й з усієї сили бахнув кока по лобі. Той хотів щось іще сказати, та замість цього крякнув і осів. Дем'ян улив у глотку приголомшеного кока кухоль рому, той із блаженною усмішкою простягнувся на підлозі й засопів.

Коли двері кают-компанії відчинились і на порозі з'явилася Маріка, матроси стихли. Всі голови повернулися в її бік. Під здивовані погляди екіпажу дівчина внесла барильце й поставила його на стіл.

— Це від капітана, — сказала вона й пішла до виходу.

У кают-компанії запанувала гробова тиша. Всі так сторопіли, що ніхто не поворухнувся й не мовив жодного слова. І тільки коли Маріка була вже біля дверей, один із матросів окликнув її!

— Гей, кралечко, куди ж ти так поспішаєш?

— Облиш її,— осадили його товариші.— Капітан тобі макітру відірве, якщо ти торкнешся її хоч пальцем.

Маріка вийшла, й увага матросів переключилася на барильце, що стояло посеред столу. Вся команда з'юрмилася навколо нього. Старий матрос вийняв чопика, заглянув усередину, мовби збирався на око визначити якість вмісту, потім хлюпнув собі в кухоль і, відсьорбнувши, радісно сповістив:

— Побий мене грім, якщо це не ром!

— Чого б це капітан так розщедрився? — запитав хтось.

— А яка різниця? — пролунало у відповідь.

Матроси, штовхаючись і незлобиво лаючись, почали наповнювати кухлі. Не минуло й години, як увесь екіпаж, включаючи капітана й вахтового, мирно спав під замком на підлозі трюму.

Збожеволівши від радості, звільнені в'язні висипали на палубу. Після душного трюму вони жадібно вдихали свіже повітря. Людям здавалося, що всі біди лишилися позаду. Навіть морська хвороба відступила. Та самим повітрям ситий не будеш. Отож усі кинулися в камбуз. Охлялі в'язні напали на їжу і пиття. Несподівана воля сп'янила їх, позбавила розуму. Забувши про те, що попереду ще довгий шлях по морю, вони щедро розхлюпували цінне пиття й розкидались їжею, буцім жили останній день. Хміль ударив звільненим в'язням у голову, й вони вирушили грабувати корабель.

— Стійте! Адже ви не розбійники, — намагалась урезонити їх Маріка, та її ніхто не слухав.

— Тепер це наш корабель, і ми поділимо все добро. А Касія та його команду продамо на ринку! — крикнув хтось, і його підтримали дружні голоси.

— Тоді ви перетворитесь на таких же негідників, як вони. Людьми не можна торгувати.

— Вони не люди, а паразити. Нехай походять у нашій шкурі! — пролунав чийсь злий викрик.

— Правильно! — погодились усі.

— Ні, неправильно! — крикнув Дем'ян. — Послухайте її. Вона дала нам волю не для того, щоб ми віднімали її в інших.

— Що мені воля, коли за душею немає ні гроша? — запитав темношкірий.

— Воля — це все. Ми можемо повернутися до сімей і працювати там, де хочемо, як вільні люди, — заперечив Дем'ян.

— Я зазнав злиднів. Вони гірші смерті, тому вже якщо мені так поталанило, я не упущу свого, — заявив темношкірий.

— Вірно говорить! Правильно! — пролунали голоси.

Маріка зрозуміла, що колишніх в'язнів не стримати. Розігріті спиртним, вони не бажали прислухатися до доводів розуму. Вона раптом відчула себе чужою в натовпі. Ще недавно їх об'єднувало спільне горе, а тепер роз'єднала спільна радість. Маріка не захотіла слухати, чим закінчиться ця суперечка. Вона пішла в носову частину корабля, притулилася біля бухти з канатом і задивилася в темну далину моря. Їй було сумно бачити, що робить із людьми жадоба наживи.

Сама Маріка ніколи не прагнула багатства, та слова темношкірого змусили її замислитися про те, що таке злидні. Вона знала, що люди помиляються, вважаючи багатство за щастя. Щастя не втримати золотими ланцюгами і не приманити діамантами. Воно живе в душі людини й не залежить від розмірів її гаманця. На жаль, люди часто не розуміють цього. Та ніхто не може донести до них цю істину, тому що кожне мусить осягати сенс життя самостійно.

Маріка почула кроки й обернулася. До неї підійшла Матуся. Жінка присіла поруч і сказала:

— Не засуджуй їх. Іноді в натовпі люди роблять те, про що потім жалкують. Завтра вони опам'ятаються.

— Чому ти не з ними? Хіба тобі нічого не потрібно?

— Усім нам що-небудь потрібно. І чим більше ми маємо, тим більше хочемо. Але те, що не зароблене і легко дістається, так само легко пропадає.

Розбій тривав до пізньої ночі. Люди, очманілі від багатства, що звалилося на них, не задумувалися про те, що хтось мусить стати за штурвал. До того ж, здавалось, море не таїть у собі ніякої небезпеки. Хоча небо, як і раніше, було вкрите хмарами, шторм затих.

Залишившись без стернових, корабель дрейфував у відкритому океані. Вітер був для нього й капітаном, і штурманом. Зраділий з наданої волі, вітер, як пустотливий хлопчисько, надимав вітрила і гнав судно по хвилях.

Далеко за північ усі нарешті вгамувалися. Тільки Маріка сиділа без сну. Вона слухала плеск хвиль за бортом і дивилась, як пінні гребені, мов білі рибини, вистрибують із темних глибин океану та знову зникають у безодні. Вдалині, на обрії, сіре небо зливалося зі свинцевими брижами хвиль.

Раптом дівчина помітила праворуч по борту яскраву зірочку. Спочатку вона думала, що їй привиділось, але зірка миготіла і ставала все яскравішою. Маріка розштовхала Матусю. Жінка довго вдивлялась удалину підсліпуватими очима, а потім похитала головою і сказала:

— Нічого не бачу. Чорнота сама.

— Ну як же? Он там. Така яскрава, — показала Маріка.

— Я, правду кажучи, очима слаба. Та хоч би й зірка, що з того? Он, небо роз'ясниться — скільки їх висипле, — відмахнулася жінка.

І все ж таки самотня миготлива зірка не давала Маріці спокою. Дівчина знайшла на палубі Дем'яна. Він спав чутко. Варто було торкнути його за плече — тут же підхопився.

— Дивися, що там? — запитала Маріка, показуючи вдалину.

Дем'ян спросоння протер очі та, придивившись, збуджено вигукнув:

— Та це ж маяк! Земля! Земля!

Та радість його була передчасною. Вітер іще не награвся з новою іграшкою й не бажав відпускати корабель. Вітрильник ішов убік від маяка.

— Я спробую розвернути корабель, а ти розбуди кого-небудь із чоловіків мені на підмогу, — сказав Дем'ян і побіг у рульову рубку.

Із кают-компанії доносилося різноголосе хропіння. Випитий на голодний шлунок ром звалив колишніх невільників не гірше сонного зілля. Всі спроби розбудити народ виявилися марними. Маріка вийшла на палубу і заціпеніла від жаху. По правому борту показалися скелі. Вони невблаганно насувалися просто на корабель, який під усіма вітрилами мчав назустріч своїй загибелі.

Маріка стрімголов знову кинулася будити людей. Цього разу вона не церемонилася, розштовхуючи всіх стусанами.

— Вставайте! Нас несе на скелі!

Хтось ошаліло підхоплювався, не розуміючи що до чого. Хтось попросту перевертався на інший бік і продовжував спати.

Нарешті всі, хто був у змозі усвідомити, що відбувається, з'юрмилися на палубі, жалюгідні у своїй безпорадності.

Дем'ян щосили крутив штурвал, але вітер уперто надимав паруси, не бажаючи віддавати управління кораблем самозванцеві.

— Рубай канати! Інакше мені не впоратись! — у відчаї закричав Дем'ян.

У відчайдушній спробі втримати корабель він усім тілом наліг на штурвал. Вітрильник різко нахилився, і його накрила велика хвиля. Маріка відчула, як вода підхопила її, й вона, мов на гойдалці, вилетіла за борт.

Наступної миті корабель повільно, ніби знехотя, випростався, зі скрипом, як старий, що розминає закостенілі суглоби, розвернувся й почав віддалятись у відкрите море.