Чарівниця з острова Гроз

Глава 4 Бунт

Молодість швидко забуває злигодні, без жалю прощається з минулим і з радістю зустрічає новий день. Іще вчора ураган стрясав стіни королівського палацу, а сьогодні молодь уже зібралася продовжити свято. По правді, без юної баронеси Лідії танці до ранку для Гліба втратили всяку привабливість. І все ж таки майбутня гулянка обіцяла бути куди цікавішою, ніж офіційний прийом із натовпом церемонних гостей, запрошених тільки через те, що того вимагав етикет.

До того ж Гліб хотів одним махом убити двох зайців: не тільки від душі повеселитися в колі друзів, але й зробити широкий жест у бік Маріки, оголосивши, що вечір улаштовується заради неї. Наступник престолу багато чим мав бути завдячений дівчині й не хотів набути репутації невдячного.

Прокинувшись уранці, Маріка почувалася бадьорою та відпочилою. У ній не лишилось і сліду від учорашньої втоми, забувся й дивний напад, який стався з нею напередодні. Як і інші дівчата, вона щонайперше подумала про майбутню вечірку. Останнім часом Гліб був занадто зайнятий, і вони бачилися нечасто. Маріка сумувала за ним, тому з особливим нетерпінням очікувала зустрічі зі своїм названим братом.

Дівчина відчинила шафу з убранням і заходилася вибирати. Герцогиня Агнеса не скупилася на сукні для названої дочки, та всі намагання одягти дівчину по моді ні до чого не приводили. Маріка цінувала в речах передовсім зручність, тому більшість убрання так і залишалась незатребуваним.

На підлозі під вішалками валялося зім'яте плаття, в якому вчора Маріка збиралася на бал. Дівчина згадала, в якому піднесеному настрої вона крутилася перед дзеркалом, сподіваючись сподобатися Глібу, та якого приниження зазнала, коли Агнеса з чоловіком поїхали до палацу, а вона лишилася на бобах, виряджена як на весілля й не потрібна нікому. Маріка зіжмакала бальне плаття і кинула його в куток шафи.

Двері відчинились, і до кімнати зайшла герцогиня. Заставши дочку за переглядом гардероба, Агнеса зраділа. Вона вважала, що в цьому віці дівчат мають цікавити лише вбрання й танці, тому їй завдавало прикрості те, що Маріка байдужа до обновок і уникає молодих людей. Але, схоже, маленька дикунка почала відтавати.

— Вибираєш плаття, що найкраще б пасувало тобі? Розумниця. До речі, вчора ти нічого не втратила. Бал не вдався. Це був просто кошмар! Посеред вечора знявся такий ураган! Уявляєш, у палаці повилітали всі шибки, смерч увірвався просто до зали. Найбільше дісталося баронесі Лідії, нинішній пасії принца. На неї ледве не впала люстра. Бідолаха мало не знепритомніла, та Гліб такий галантний. Він підхопив її й виніс із зали на руках.

Не помічаючи, як змінився настрій дочки, Агнеса продовжувала з насолодою переповідати останні плітки, не пропускаючи нагоди полихословити з придворних дам.

Маріка не слухала її. Думки дівчини були далеко. Вона думала про Гліба та Лідію. Маріка втішала себе тим, що баронеса була не першою подружкою принца і навряд чи останньою. Та від цього на душі було не легше. Вона розуміла, що й сьогоднішнє свято відбудеться не для неї. Гліб, як завжди, буде оточений придворними красунями, а їй уготовано долю залишатися на задвірках.

Несподівано Маріці розхотілось іти на вечірку. Вона подумала: якщо Гліб щиро побажає побачити її, то приїде до неї сам. Вона не кривлятиметься, як мавпа, перед дзеркалом заради того, щоб мати ошатний і привабливий вигляд. Людям тільки здається, що модний одяг вирізняє їх із натовпу. Насправді він робить їх безликими, схожими на всіх, а Маріка не хотіла бути як усі.

— Маріко, ти мене чуєш? Я вже втретє до тебе звертаюся, — голос Агнеси вивів дівчину з оціпеніння.

— Що?

— Я кажу, що тобі дуже личить плаття з оксамитовим ліфом. Воно підкреслює стрункість твоєї фігури.

— Я не піду на свято, — похитала головою Маріка.

— Тобто як це — не підеш? — сторопіла герцогиня.

— Не піду, і все.

— Це що за примхи? Все ще дуєшся, що тебе вчора не запросили? Чи тобі мало того, що Гліб улаштовує вечір спеціально заради тебе? Може, він мусить стати перед тобою на коліна?

— Я не просила, щоб він через мене скликав гостей.

Маріка дратувала Агнесу своєю впертістю. Вона й маленькою дівчинкою була некерована. А тепер, коли вступила в підлітковий вік, із нею й зовсім не дати ради.

— До твого відома, запрошення королівської сім'ї не можна викинути в сміттєве відро. Існують норми поведінки, і їх треба дотримуватись. До палацу ти мусиш іти, хочеш чи не хочеш, — відрізала герцогиня незаперечним тоном.

— Увесь ваш етикет і норми поведінки тільки заважають людині жити. Все в природі любить волю. Дикий кінь, якщо надіти на нього вуздечку, брикається. А ви самі себе загнуздали, начепили шори й радієте, що кругом не можна й нічого не можна, — із запалом мовила Маріка.

— Диких коней приборкують. Побрикалась і досить. Гайда одягатись! — наказала Агнеса і трохи м'якше додала: — Маріко, люба, ти ж бо знаєш — я бажаю тобі тільки добра.

Не звертаючи уваги на примирливий тон герцогині, Маріка крутнулась і, гордо підвівши голову, пішла геть. Тепер вона остаточно вирішила, що не поїде до палацу.

«Усі хочуть як краще, — думала вона. — Але хто знає, що краще? Хіба гордість значить менше за титул? Чому люди не дозволяють одне одному жити так, як їм хочеться?»

У замку запанувало мовчазне невдоволення. Останнім часом це траплялося нерідко. Маріка все частіше замислювалася над тим, що тут вона чужа. Раніше Агнеса ретельно грала роль дбайливої матері, але тепер Маріці здавалось, що вона герцогині зробилася тягарем. Єдиним, хто утримував її тут, був Гліб.

Дівчина з сумом подумала: якщо вона втече, ніхто навіть не пожалкує про це, а скоро про неї й зовсім забудуть. Але куди їй тікати? Бурлакувати по дорогах самотою негоже для молоденької дівчини, навіть якщо вона вміє постояти за себе.

А до чужого табору навряд чи її приймуть.

Там не люблять чужаків.

А втім, до циган її також не тягло. Маріка згадала, як одного разу зраділа, побачивши барвисті кибитки, як кинулася до них, як до рідних.

Але її чекало розчарування. Смагляве вільнолюбне плем'я, серед якого вона виросла, стало для неї чужим. Вони наче говорили різними мовами. Освіта й виховання зробили свою справу.

Маріка розсталась із колишнім життям, але так і не знайшла місця в новому.

У глибині душі дівчина розуміла, що так не може тривати вічно, коли-небудь сторінка у книзі її долі перегорнеться, і все буде по-новому, та спершу вона має отримати знак згори. Як навчала її стара циганка Варга, всяку переміну має бути позначено велінням духів. Поки що духи мовчали, мабуть, іще час не прийшов.

Маріка повернулася до своєї кімнати, похапцем наділа легке полотняне плаття й узула сандалії та поспішила геть, не чекаючи, коли до неї з'явиться перукар і модистка. Щоб не привертати уваги, вона повернула до чорного ходу, але не пройшла й половини коридору, як зіткнулась із гувернанткою. Побачивши вихованку, класна дама вигукнула:

— Нарешті я вас знайшла! Де ви ходите? Зараз до вас має прийти перукар. Повертайтеся до себе. Часу залишилося в обріз, а ви ще не одягнені.

— По-вашому, я бігаю голяка? — посміхнулася Маріка.

— Жарти зараз недоречні. На вашому місці я би поквапилась.

— Дивно, чому всі ліпше за мене знають, що треба робити на моєму місці? Я сама хочу вирішувати за себе. І взагалі, залиште мене у спокої! — вигукнула Маріка й побігла геть.

Вона повернула в бічний коридор, промчала через прохідну кімнату й опинилась у невеликому кабінеті, вікна якого виходили в сад. Далі бігти було нікуди. Гнівні окрики гувернантки стихли десь позаду, але це зовсім не означало, що та облишила спроби знайти свою вихованку. Маріка огляділась. Можна було сховатися в шафі, та хто знає, як довго доведеться там сидіти.

Дівчина підбігла до вікна, відсунула шпінгалет і розчинила стулки. Вітерець, увірвавшись до кімнати, надув фіранку парусом. Маріка, не задумуючись, перемахнула через підвіконня, спритно повисла на руках і стрибнула вниз. Ховаючись у заростях жасмину, щоб її не помітили з боку двора, вона обігнула замок і кинулася до парку.

Маріка мчала так, наче за нею гналися вовки. Вітер дув їй в обличчя, даючи відчуття волі. Кілька разів дівчина переходила на крок, аби перепочити, а потім продовжувала біг. Коли доглянута частина парку лишилася позаду, вона перевела дух і замислилася: заради чого вона втекла? Яка нечиста сила спонукала її дратувати мадам Стилет? Тепер удома розлютуються ще дужче. А втім, даремно жалкувати про те, чого не змінити. Повертатися не хотілось, і Маріка рухалася далі в глиб парку.

Чим далі вона відходила від замку, тим менше ставало стежок. Цю частину парку не облагороджували й не прибирали, і вона більше була схожа на ліс. Заглиблена в невеселі думки, Маріка не помітила, як забрела в непролазні хащі. Повалені дерева заступали шлях. Зусібіч дівчину оточував бурелом. Люди старались обходити ці місця стороною. Подейкували, що десь у лісі, в самісінькій хащі, стоїть зачарований замок.

Старожили пам'ятали, що в давні часи покинутий замок належав герцогині, а той, у якому вона жила зараз, — її батькові. Після всіх злигоднів герцогиня хотіла викреслити чаклунське минуле зі своєї пам'яті, тому, знову повернувшись до своїх володінь, поміняла всіх служників і перебралася до замку померлого під той час батька.

Маріка вважала розповіді про покинутий замок вигадкою, тому, побачивши в хащі вищерблений зубчастий мур, не повірила своїм очам.

Біля фортечного муру буйствували зарості бузку. Високі двометрові кущі були щедро всипані ліловими та білими квітками. У повітрі витав ніжний аромат, який хотілося вдихати і ковтати, як цілющий напій. Маріка нагнула гілку і втягнула носом дурманний солодкавий запах, а потім пошукала поглядом квітку із п'ятьма пелюстками.

У дитинстві вона часто ворожила «на п'ятірочку»: хто з'їсть квітку-п'ятилисник, тому щастя буде.

Нарешті вона побачила те, що шукала. На смак квітка була ледь гіркуватою.

Маріка відпустила гілку й тут помітила сховану за бузком залізну хвіртку.

«Оце так-так! Може, це і є моє щастя?» — подумала дівчина і почала продиратися крізь густе гілля. Вона штовхнула хвіртку, іржаві завіси видали огидний скрегіт. Маріка прослизнула через таємний хід, і перед очима постав покинутий замок. Здавалося, примари минулого блукали його порожніми коридорами, а стіни зберігали не одну страшну таємницю.

Дівчина, затамувавши подих, дивилася на легенду, що виникла наяву. Вона чула про чорний замок, але не думала, що він існує насправді.

Сюди давно не ступала людська нога. Між каменями бруківки густо зеленіла трава. Клумби суціль заросли лободою та осотом. Парадні двері були наглухо забиті. В кам'яних вазонах уздовж напівзруйнованих сходів замість квітів буйствував чортополох. Дикий виноград і плющ майже повністю затулили вікна, від чого стіна фасаду здавалася глухою. Над усім височіла обвуглена вежа з годинником. Понівечені стрілки курантів поіржавіли.

Чорний хід виявився замкненим. Маріка видерлася на підвіконня. Крізь мутне скло кімната майже не проглядалась. Дівчина штовхнула віконну стулку в марній надії, що вона відчиниться, але защіпка не піддалася. Тут не бажали бачити гостей. Одначе недаремно кажуть: чого не вільно, те й кортить. Так довго пригнічуваний бунтарський дух Маріки вирвався на волю.

Дівчина щосили вдарила підбором по дерев'яній рамі. Пролунав дзенькіт розбитого скла. Із приміщення війнуло сирістю й затхлістю. Паща віконного отвору ошкірилася зубцями гострих скляних осколків. Збивши їх із віконної рами, щоб не поранитися, Маріка пролізла всередину, стрибнула на підлогу й опинилась у просторій залі.

Певно, колись вона була красивою та врочистою. Тут проходили бали та прийоми, але тепер зала мовби зіщулилася під багатолітнім шаром пилу. На вулиці стояв ясний сонячний день, а в приміщенні панувала напівтемрява. Незважаючи на те, що обабіч тяглися величезні вікна, світло ледве проникало крізь давно немиті шибки. Жвавий сонячний промінь заглянув у розбите вікно й засумував. Із тьмяних підвісок багатої кришталевої люстри гірляндами звисала кошлата від пилу павутина.

Повітря було затхлим, у ньому стояв неприємний запах плісняви, як завжди буває у приміщенні, де давно не живуть. Маріка ступила кілька кроків і була вражена густою, непроникною тишею. Несподівано дівчина злякано зупинилася. Біля протилежної стіни зали ворухнулася тінь. Постоявши якийсь час, Маріка зробила крок уперед і знову боковим зором помітила, як навколо ожили безтілесні примари.

Прикликавши на підмогу всю свою мужність, дівчина пішла просто на примару і розсміялася. Під шаром павутини вона відразу не помітила, що вікна чергуються із тьмяними дзеркалами, в яких її власне відображення мало вигляд примари.

Сміх пролунав дивно й чужорідно в цьому таємничому царстві безгоміння, та звук живого голосу вселив у дівчину спокій і впевненість. Маріка посмілішала. Навіть якщо тут і мешкають примари, то навряд чи вони з'являються серед білого дня, вирішила вона. Звільнившись від страху, дівчина вирушила досліджувати заборонені місця.

У торці зали висіла велика картина у химерній ліпній рамі. Маріка як могла змахнула павутину і побачила портрет молодої Агнеси. За роки, що проминули, герцогиня змінилась, але не тільки тому, що стала старшою. Жорсткий і зарозумілий погляд жінки на портреті говорив про те, що його володарка не зупиниться ні перед чим заради досягнення своєї мети. Маріка поспішно відвернулася. Дівчина знала герцогиню зовсім іншою. Не дивно, що Агнеса не хотіла згадувати про своє минуле.

Маріка вийшла із зали і не поспішаючи пройшлася по кімнатах. Покинуті предмети ще пам'ятали колишніх мешканців. Здавалося, люди покинули замок раптово.

Особливим багатством і розкішшю вирізнялись апартаменти герцогині. Маріка безпомилково впізнала кімнату Агнеси за великою кількістю дрібничок. Колишня господиня жодного разу не повернулась до свого колишнього житла й нічого не взяла звідси, наче боялася, що речі несуть на собі тавро минулого, яке вона назавжди викреслила зі свого життя.

Напроти каміна височіло воістину королівське ліжко з горою подушок. У кутку притулився ломберний столик, на якому під шаром пилу вгадувалися розкинуті в пасьянсі карти. На трюмо стояли флакони з-під парфумів, баночки з давно висохлими кремами та порцелянова фігурка танцівниці.

Маріка простягнула руку до статуетки, щоб ліпше її роздивитися. Та виявилася прикріпленою до стільниці, але оберталася навколо осі. Варто було дівчині крутнути танцівницю, як дзеркало повільно подалося вбік, оголивши потайні двері.

Підстьобувана цікавістю, Маріка штовхнула стулку. За нею зяяла чорнота. Дівчина взяла з камінної полиці бронзовий підсвічник, засвітила всі три свічки і зайшла до потаємного святилища молодої Агнеси.

Чи через те, що кімната тривалий час залишалася наглухо зачиненою, чи з якої іншої причини, але пилюки тут майже не було. Ніхто б і не подумав, що довгі роки сюди не ступала людська нога. Стіни було обіпнуто чорним шовком, через що приміщення здавалося меншим, аніж насправді. У заскленій шафі, відсвічуючи золотом корінців, стояли книги з магії та чародійства. Вздовж однієї зі стін височіли полиці з великою кількістю склянок. Деякі з них було помічено черепом. У них зберігались отрути.

На столі лежала розкрита книга. Маріка взяла її до рук. Це був збірник рецептів приворотного зілля. Дівчина мимоволі згадала про Гліба. Може, варто було вдатися до чаклунства, щоб звернути на себе його увагу?

Цікаво, кого хотіла приворожити юна Агнеса? Скоро Маріка знайшла відповідь на своє запитання. У верхній шухляді столу лежав медальйон, на кришці якого було вигравіювано королівський герб. Дівчина натиснула на пружинку. Медальйон відкрився, і Маріка побачила портрет Гліба. Але чому? Звідки? Судячи з усього, в покинутий замок ніхто не заходив років двадцять. В ту пору Гліба ще й на світі не було. Як тут міг опинитися його портрет?

Тремтячою рукою Маріка піднесла медальйон до світла. Сумнівів бути не могло. Це був Гліб. Спантеличена дівчина повертіла медальйон у руках. На задньому боці красувався вензель у вигляді літери «Н». І тут у Маріки сяйнула догадка. Та це ж портрет короля! Гліб дуже схожий на батька, а в юні роки ця схожість була особливо разючою.

Значить, Агнеса також кохала принца, та програла золотоволосій дівчині, яка стала королевою. Маріка згадала Лідію і стиснула кулаки так, що нігті боляче впились у долоні. Особисто вона не збиралася поступатись білявій дочці барона. Може, варто все ж таки піти на вечірку?

Маріка поклала медальйон на місце. Ланцюжок, тихо дзенькнувши, згорнувся кільцем, як змія, що охороняє свій скарб. Усе ще сумніваючись, як учинити, дівчина повернулася до вікна, через яке потрапила всередину, і вилізла назовні.

Смеркалося. Маріка й не думала, що пробула в покинутому замку так довго. Дорога назад здалась їй коротшою. Скоро дівчина вже була в доглянутій частині парку. Вона уявила, як удома її зустріне розлючена гувернантка в оточенні натовпу челяді, й у неї відпало всяке бажання повертатися. Дівчина звичною стежкою піднялася до альтанки, зняла сандалії й забралася з ногами на лаву, обхопивши коліна руками.

Унизу розкинулось смарагдове море. Серед дерев виднілися дахи маленьких, мовби іграшкових, будиночків. Маріка старалась не дивитися на дорогу, та погляд її раз у раз повертався до тоненької стрічечки, що вилася між зелених пагорбів. Їй здавалося, що вона сидить так цілу вічність, коли на дорозі, яка вела до замку, з'явилася хмарка пилюки. Скоро дівчина чітко бачила вершника, що мчав чвалом.

Серце Маріки закалатало часто-часто. Звичайний відвідувач так не гнатиме коня. Невже Гліб усе ж таки приїхав за нею? Дівчина стрімголов кинулася вниз, напереріз вершнику. Стежка залишилась осторонь. Маріка на ходу підтикала спідницю й бігла навпростець, перестрибуючи через купини й низькі кущі. Гілки хльоскали по руках і ногах. Сандалії лишилися в альтанці, та чи варто за ними повертатися, коли вона летіла на крилах щастя!

Тупіт копит чувся все виразніше і ближче. Маріка боялася запізнитись і припустила ще швидше. Розчервоніла й задихана, вона вискочила на дорогу прямо перед вершником.

Кінь звівся на дибки. Копита небезпечно нависли над головою Маріки. Дівчина ледве встигла відскочити вбік.

— Тобі що, жити набридло?! Чисто скажена! — почула вона сердитий окрик Прошка.

— Це ти? — не приховуючи розчарування, мовила Маріка.

— А кого ж тобі? Стрибає просто під копита!

— Чого ти злишся? Все ж обійшлося, — відмахнулася Маріка, осмикуючи спідницю.

Прошко поплескав коня по холці, стараючись опанувати себе після щойно пережитого потрясіння. Окрім магії в нього була ще одна пристрасть, яку він ретельно приховував од усіх, — Маріка. Він закохався в неї, коли вона була ще дитиною, і відтоді Прошко мовчки і таємно обожнював її. Дивлячись на Гліба, він дивувавсь, як можна звертати увагу на інших дівчат, коли є Маріка.

Прошко зістрибнув із коня і співчутливо запитав:

— Не забилась? Що надумала! Ще не вистачало, щоб тебе копитом по довбешці садонуло.

— Не будь занудою. Чого приперся? — не вельми ввічливо запитала дівчина.

— Відома річ, чого. За тобою прислали. Там уже всі зібралися. Тільки тебе дожидають.

— Та їм на мене начхати.

— От причепа! Гліб до тебе з усією душею, а ти з викрутасами.

— Це я з викрутасами? Був час, коли він сам до мене приїздив, а не присилав гінців.

— Згадала! Він уже не хлопчак який. У нього справ купа. Державної ваги. А ти що? Ось, бігаєш босячкою, тобі й травичка не рости. Ліпше не комизись. Іди перевдягнись і їдьмо.

— Звичайно, тепер йому босячка не пасує. Йому треба інших, повбираних у шовки, — не стримавшись, пустила шпильку Маріка.

— А хто тобі заважає вдягтись, як усі нормальні люди?

— Навіщо? Хіба ганчірки значать більше, ніж сама людина? Раніше Гліб цінував мене не за мотлох, у який я вбираюся. Був час, коли я ходила в обносках і він не соромився мене, — Маріка гордо підвела голову і поглянула Прошкові у вічі.

Він знав, що коли вона в такому гуморі, сперечатися з нею марно, тому примирливо сказав:

— Про мене, хоч у рам'ї ходи. Ну що, поїдеш? А то Гліб із мене шкуру спустить, якщо я тебе не привезу.

Маріка лукаво глянула на парубка і кивнула:

— Іду! Сподіваюся, твій кінь витримає двох?

— Що ж ти таким опудалом поїдеш? — сторопів Прошко. — Хоч туфлі ж узуй.

Іншим разом Маріка, може, й послухалась би доброї поради, та зараз у неї вселилося бісеня непокірності.

— Колись я носила черевики лише взимку, в холоднечу, і то мені діставалося те, що залишиться від старших, і Гліба це аж ніяк не турбувало. Або я поїду в чому є, або повертайся без мене.